Питання до іспиту з курсу : «Етика соціально-педагогічної діяльності»

1.Виникнення і сутність етикету. Саме слово "етикет" французького походження. Воно ввійшло в лексикон з часів короля Людовика ХІУ. Коли складався придворний побут царів, установлювалися широкі політичні і культурні зв'язки, етикет виник як придворний церемоніал.  Культура поведінки - це сукупність загальнолюдських норм і правил життя і діяльності, в яких проявляються набуті людством моральні цінності, уявлення про красу і некрасивість, вимоги здорового глузду і раціональність, а також народні звичаї й традиції. Етикет  - форма поведінки людини в суспільстві, колективі, домашній обстановці,   побуті;   правила, норми ввічливості, прийняті у різних верств населення.Якщо мораль як житейська мудрість громадських законодавців, слід визнати, існувала з самої глибокої давнини то мораль як філософську теорію можна констатувати тільки після Сократа.Було б, однак, несправедливо зовсім заперечувати існування філософської етики у філософів досократівського періоду. Вона безсумнівно існувала у піфагорійців, у Геракліта й Демокрита, якщо не у вигляді закінченої системи, то як ряд узагальнень, що знаходяться в логічному зв'язку з їхнім метафізичним поглядом. У них же ми вперше знаходимо ті загальні етичні принципи, які були покладені в основу теорій пізніших моралістів.Піфагорійці, в згоді зі своєю метафізикою чисел, ставили такими принципами гармонію, порядок і міру. На них засновували вони як фізичний, так і моральний устрій всесвіту. Відповідно до цього зло визнавалось відсутністю міри, вади — порушенням душевної симетрії. Геракліта слід визнати родоначальником етичного універсалізму. На думку Лассаля, вся етика Геракліта виражається в одній формулі: «відданість загальному». Бути моральним — значить, для Геракліта, бути причетним до єдиного Всесвітнього розуму. Морально-належне полягає у виконанні загального закону. Все індивідуальне, відірване від загального, приречене на загибель і розкладання.У пореконаннях Демокріта виявляється спорідненість матеріалізму з евдемонізмом. Вищим благом, на думку Демокріта, є щастя. Але істинне і міцне щастя дається тільки духовними радощами. Ця думка дає підставу бачити в Демокрітові провісника пізнішого епікурейства.Діяльність софістів дала негативні результати для розвитку етики. Виставляючи своїм девізом умовність і суб'єктивізм у сфері пізнання і практики, софісти відкинули основні етичні принципи безумовно-належного, або цінного, і перетворили моральне в придатне чи бажане для тих або інших умовних цілей. У кращому разі, їхня мораль приймала характер тривіальної добропорядності, як, наприклад, у відомій алегорії Продіка «Геркулес на роздоріжжі». Моральна поведінка — це здатність особистості жити в суспільстві, серед людей, встановлювати з ними взаємини в рамках етичних норм, прийнятих в даному суспільстві.

2.Етика і особистість. Е́тика (лат. ethica, від грец. ήυος — звичай) - наука, що вивчає мораль.Термін також часто вживається як визначення норм поведінки, сукупності моральних правил певної суспільної чи професійної групи.

Особистість — це поняття, вироблене для відображення біо-соціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності^[1], соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин

3.Основні поняття етики та історичні етапи її розвитку.

4.Етика стародавнього світу. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джайнізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціанства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Дао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 p. до н. е.), якому приписують авторство книги «Дао де цзін» («Шлях доброчинності»), На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона — частка природи, її призначення — крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке відповідає природі. усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспільства щодо штучного втручання у Дао.Конфуціанство, засноване Кун-Фу-Цзі (551—479 pp. до н. е.) (латинізована версія імені — Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. е. у головних етичних положеннях близькій до буддизму. Так, на думку джайністів, людина, яка складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у постійному пошуку істинного шляху через позбавлення від карми (суми здійснених індивідом вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від карми дозволяє душі людини досягти остаточного звільнення.Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що може втручатися у людські справи). Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. е.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у так званому «П'ятикнижжі» Моїсеєвому, або Торі (перші п'ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють усі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зведення є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. утілюючи собою Божу істину, ці принципи мають безумовний, категоричний характер.Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве, забороняють створювати інших богів, застерігають від необов'язкового звертання до вказівок Бога, вимагають щосуботнього відпочинку заради Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п'ятої по десяту), що наказують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що належить ближньому, являють собою загальноморальні настанови і є критерієм морально достойної поведінки. Справедлива розплата за порушення вказаних вимог припускала рівноцінне покарання — принцип таліона, який стверджує: життя — за життя, око — за око, зуб — за зуб.У Декалозі як програмі достойного життя людини йдеться про те, що не розум, не хитрість, не сила й не будь-які інші чесноти роблять з людини людину, а її здатність жити за законами, що накреслені Богом, за законами справедливості. Система етичних принципів Декалогу стала важливою складовою частиною моральних законів християнства та ісламу, загальнолюдською основою моральності.Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це сущє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. е.) також дотримувалися думки про безмежність і вічність світу, людину вважали невід'ємною часткою цього світу. Вперше розглядали рух як парадоксальне явище — він не може ні почалися, ні закінчитися (апорії Зенона).Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпіхарм та ін. — WI—IV ст. до н. е.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера. Сонце, Місяць) і двійки (обмежена нижча сфера, Земля). Вперше почали вважати людину поєднанням цих двох сфер. Моральний імператив вимагав від людини дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність і розсудливість — головні закони існування), відкидання і уникнення надмірності.Софісти (Горгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. е.) переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік вивчення людини.Емпедокл (487(82)—424 pp. до н. е.), який вважав, що людський розум може сприймати лише те, до чого подібний, і Анаксагор (близько 500—428 pp. до н. е.), який стверджував, що людина сприймає лише те, що не споріднене з нею, .також вважали першопочаток матеріальним, вічним і безмежним За їх переконанням, всім керує всесвітній розум (нус); доброчинність і справедливість — головні критерії людського існування і взагалі Всесвіту.

Демокріт (близько 460—370 pp. до н. е.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, і душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складається з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе виникає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній філософії.У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ основою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («демоном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істини. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.Основу етики Πлатона (427—347 pp. до н. е.) складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу.Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа. усі виконують належні їм обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедливості.Аристотель (384—322 pp. до н. е.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мораль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афоризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головними з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спроможна до вищого виду дружби — дружби, єдиними підвалинами якої є однодумство і повага.Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя мудреця, саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі притаманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуальну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмірною.Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікyp (341—270 pp. до н. е.). З його ім'ям пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос має вчення Епікура.Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері етики, найбільшу зацікавленість виявили до стоїцизму та еклектицизму. Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк Тулій Цицерон, та стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 pp. до н. е.) — працював у сфері розробки державного устрою, шукаючи найкращим варіант державного будівництва; відомий також як розробник латинської філософської термінології. У сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об’єднати всі філософські вчення в єдине.Сенека (4 p. до н. е. — 65 p. н. е.) майже всі свої твори, серед яких найвідомішими вважаються «Про милосердя»; «Про щасливе життя», «Про вільний час», «Про доброчинність» тощо, присвятив етичним проблемам. Головними ідеями і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з природою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отримувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння...». Сенс життя він убачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, тоді її життя буде найбільш достойним.Головним ядром філософсько-етичної концепції Епіктета (50—138 pp.) була думка про покорення даній реальності, що призводило до пасивності. Дійсною суттю людини є розум, тому слід турбуватися не про тілесне задоволення, а тільки про душевний спокій. Через те, що головним чинником і джерелом розвитку світу є Світовий розум — Логос, Епіктет обмежує свободу і незалежність лише духовною свободою, свободою упокорення з дійсністю.Марк Аврелій Антонін (121—180 pp.) як імператор, на відміну від інших стоїків, міркував великими масштабами: спостерігаючи суцільне падіння моралі в імперії, вбачав у цьому початок загибелі держави загалом, а тому в етиці стоїків бачив єдиний вихід зі скрутного становища. У роздумах «До самого себе» проголошує, що «єдине, що знаходиться у владі людини — це її думки... Зазирни у свої нутрощі! Там... джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи...». Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття єдності з розумовим началом світу, а навпаки, відчуття мізерності людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється тема індивідуалізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жалість. У ній з'являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

5.Етика античного світу. Етичні вчення Давньої Греції У розвитку давньогрецького суспільства виокремлюють гомерівський період (XII—VI ст. до н. е.), який характеризують патріархально-родові відносини і відповідна їм мораль і післягомерівський період (VI ст. до н. е. — V ст. н. е.), що позначився активним розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці. Нові суспільно-економічні відносини покликали до життя адекватні їм норми моралі, витісняючи мораль, яка ґрунтувалася на патріархальних засадах. Суперечність між родовою мораллю, що відживала, і мораллю рабовласницького суспільства породила різноманітні дискусії, привернула увагу мислителів до проблем етики. Ця суперечність і відповідні моральні конфлікти відображені в міфах і творах поетів Гомера та Гесіода, драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, у перших філософських ученнях. Гесіод, наприклад, протиставляв спосіб життя (зокрема, моральні стосунки) людей золотої доби і своїх сучасників — людей залізної доби, оспівував працю хліборобів.

Етика Демокріта Згідно з ученням Демокріта світ утворений з атомів (найдрібніших неподільних частинок) і порожнечі. Демокріт визнавав існування двох видів законів — природних і встановлених людьми. За його словами, порушення природних законів неодмінно призводить до катастроф, а недотримання установлених людьми може й не мати негативних наслідків. Цими міркуваннями він визнав і наявність свободи волі людини, і можливість її особистісного вибору й існування моралі. Основним в етиці Демокріта є вчення про найвище благо і чесноти. Чесноти, за його твердженнями, — це спосіб досягнення найвищого блага, мети життя. Найвище благо — щастя індивіда, тобто добрий стан духу, самовдоволеність, спокій, рівновага, блаженство. Мораль як одна з форм буття, самоутвердження людини існує для неї, а не навпаки.Найважливішими чеснотами, на думку Демокріта, є мудрість і почуття міри, завдяки яким людина відрізняє те, що справді необхідне для досягнення доброго стану духу, тобто щастя. Мудрість передбачає дар добре мислити, говорити, діяти. Добре мислити означає мати істинні думки, які звільняють людину від невиправданих тривог* страхів (смерті, гніву богів тощо), крім того, від цього залежить її душевне здоров'я. Уміння добре говорити виявляється у відвертості і правдивості, а добрі діяння — у практичній моральності. Демокріт вважав, що мудра людина завжди доброчесна, а невіглас приречений на нещастя, оскільки має хибні уявлення про насолоди, щастя і мету життя. Це дає підстави стверджувати, що він дотримувався засад раціоналізму, переоцінюючи роль знань у моральному вихованні. Поза сферою моралі Демокріт залишав рабів, оскільки вважав їх знаряддям, яким потрібно раціонально користуватися. Жінок характеризував як пустих, балакучих, лихослівних істот, підкорення яким, на його думку, було б найбільшим безчестям для чоловіка. 6.Етика країн Західної Європи. 7.Народна мораль і народна психологія – основа професійної етики. Професійна етика - одна з фундаментальних теоретичних основ будь-якої професійної діяльності, що представляє собою науку про професійну мораль як сукупності ідеалів і цінностей, ідей про належне, етичних принципів і норм поведінки, що відображають сутність професії і забезпечують взаємовідносини між людьми, що складаються в процесі праці і які з змісту їх професійної діяльності. Разом з тим професійна етика - це моральне самосвідомість професійної групи, її психологія і ідеологія

Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу. Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. «Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен — для ближнього» — ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалось на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням — чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов'язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу й тоді, коли чоловік «підупав». Така поміч надавалася на третій день Різдва, Великодня чи в неділю. З цього приводу сусіди казали: «Пан Біг ласкавий і вже нам нашу вину (тобто роботу у свято чи неділю) дарує, бо ми тото робимо за любов».

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця — до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали «завітців» (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків. Важлива роль з огляду етико-естетичних засад належала й делікатності, духовній та мовній красі спілкування. Національні риси мовленнєвої поведінки українців віддавна привертали увагу своєю культурою, добротою, відвертістю, простотою, щирістю.

Великого значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежано від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим — інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім'ї, але й громаді.

8.Основи християнської етики = 8-12 Християнська етика — це раціоналізація (теоретичне прояснення) вчення про мораль. Вона передбачає богословські, філософські, теологічні та релігійно-філософські принципи інтерпретації.

Християнський світогляд поєднує, здавалося б, непримиренні ідеї. Месіанство (віра у Божественного Спасителя), есхатологія (вчення про кінець світу та його наступне оновлення), ідея первісного гріха та моральні повчання іудейських пророків з’єдналися з концепцією універсалізму, індивідуалізації релігійного життя, з уявленнями про людину-учасника всесвітньої космічної общини. Нове культурне утворення гармонійно інтегрувало в собі мудрість покори стоїчної філософії.

Традиційно основи християнського морально-етичного вчення пов’язують з окремими книгами Старого (взятого в іудеїв) та Нового Завіту, написаного християнськими авторами. Серед книг Старого Завіту виокремлюють: Буття, Вихід, Псалтир, книга Іова, Притч Соломонових, Єкклезіаста, або Проповідника. Велике значення для християнської моральної свідомості має книга Вихід, де пророк Мойсей проголошує Божий Завіт. Серед заповідей, що накреслені на двох кам’яних скрижалях, є такі: шануй свого батька і матір (5); не вбивай (6); не чини перелюбу (7); не кради (8); не свідчи неправдиво на свого ближнього (9); не жадай дому ближнього свого, не жадай дружини ближнього свого, ані раба його, ані всього, що є у ближнього твого (10)

Християнська етика визначає суб’єкт моралі інакше, ніж іудаїзм та античність. На відміну від іудаїзму, в центрі нової моральної свідомості та діяльності перебуває не народ, що виконує Закон, а окрема людина, її внутрішній світ, її віра, її серце і воля. Вимоги давніх обряду і табу, санкції держави та релігійних інститутів — знеособлені принципи. Християнські ж моральні цінності звертаються до особистості. Рух від традиційного іудаїзму до християнства — шлях від зовнішнього до внутрішнього, від релігійного права до моралі, від етноцентризму до антропоцентризму, від Закону до Благодаті.

Головна моральна цінність християнського вчення — це любов. В християнських текстах вона визначається як грецьке «агапе» — сердечність, всепрощення, жертовність, що є даром Бога.

Християнська мораль являє собою більш-менш чітку систему ідеалів, цінностей та переживань у просторі  «добра/зла». В центрі християнської моралі — Святе Писання, джерело нормативної регуляції та саморегуляції життєдіяльності християн. Релігійною свідомістю християнська мораль наділяється статусом імперативу. На відміну від світських моральних кодексів, критерієм належного є Вищий Авторитет — Бог. Моральне (аморальне) життя в релігійній свідомості має принципово інші наслідки, ніж у нерелігійній: не тільки моральне схвалення (осуд), але й фундаментальні для християнина спасіння або гибель душі. 9.Християнські цінності українців у світлі педагогічної соціології. 10.Християнська мораль як засіб виховання підлітків у сім’ї. 11.Християнська мораль як засіб морально-духовного розвитку неповнолітніх. 12.Духовність особистості і загально християнська культура. 13.Права і етичні норми соціального педагога. Педагогічна етика відображає специфіку функціонування моралі. Під етичними нормами розуміються соціально і професійно значущі якості особистості соціального педагога та особистісні орієнтації поведінки і спілкування, моральні та особистісні орієнтації, які необхідні для успішної професійної діяльності. Соціально-педагогічна етика – це наука про педагогічну моральність і тому вона засновується на моралі як такій, – це молода наука, яка вивчає норми поведінки соціального педагога в умовах цілеспрямованого виховного процесу. Вона пов’язана з психологією, педагогікою, а складовими частинами педагогіки є виховання, навчання, розвиток як засіб виховання. Основними ціннісними орієнтаціями соціального педагога, які походять з системи цінностей цієї професії і визначають його поведінку у професійній діяльності та відношення до оточуючого світу, є: -увага та визнання гідності людини;-прийняття його такою, якою вона є;-визнання різноманітності та неповторності її особистості;-визнання права людини на самовизначення тою мірою, в якій це створює загрозу його особистості або оточуючим, на реалізацію своїх потенційних можливостей та право на помилку;-не засуджуване ніким відношення до людини;-віра в людську здатність до змін, покращення, розвиток;-реалізацію права особистості на підтримку з боку найближчого оточення та суспільства. 14.Кодекс етики соціального педагога. По суті моральний кодекс людство вже склало. До його основних правил відносяться: -ввічливість;-увага до людини; співчуття до людини при його невдачах; -бережливе відношення до робочого та вільного часу інших людей;-спілкування мовою, зрозумілою більшості;-стриманість поведінки: не припускати ніяких погроз, тим паче фізичних дій;-турбота про спокій інших;-терпимість до міркувань та смаків інших, не допускати приниження людини;-уміння вислухати, вияв зацікавленості до співрозмовника;-прагнення допомогти не потребуючи подяки;-турбота про свій зовнішній вигляд. 15.Етика спілкування та імідж. основні рольові функції спілкування: -Спілкування є умова формування й існування людини. Людська істота, позбавлена з якихось причин можливості спілкування, не стає особистістю або перестає бути такою. -Спілкування є спосіб самовираження людського “Я”. -Спілкування – основний засіб комунікації. Це виявляється в інформативному характері спілкування, завдяки якому в процесі спілкування передаються накопичені людиною знання, генеруються нові ідеї і здійснюється обмін ідеями. Таким чином у спілкуванні реалізується соціальне спадкоємство досвіду людства, його розвиток, що обумовлює практичну цінність спілкування.

-Спілкування – основний засіб управління людьми. У даний час ця функція використовується цілеспрямовано як засіб маніпуляції свідомістю і діями людей як у негативному, так і в позитивному плані, що простежується в сферах економіки, політики, а також в міжособистісному спілкуванні. Саме завдяки спілкуванню ми добиваємося від іншого бажаного результату – переконуючи, умовляючи, примушуючи його підкорятися нашим інтересам.

-Спілкування є життєва потреба й умова людського щастя. Ця функція найбільш значуща для самовідчуття особистості, бо вона розкриває інтимний характер спілкування, що виступає внутрішньою, часто неусвідомлюваною потребою кожної людини, прихованим мотивом його дій і вчинків. Ця потреба найповніше реалізується в таких формах людського спілкування, як дружба і любов, що представляють особливу цінність для людини.

І́мідж (англ. image, від лат. imago, imitari — «імітувати») — штучна імітація або подання зовнішньої форми будь-якого об'єкта, особливо особи. Функції іміджу :* пізнавальна (інформаційна),* номінативна,* естетична, * адресна. Ознаки іміджу: * Імідж спрощений у порівнянні з об’єктом, але одночасно підкреслює його специфічність та оригінальність. * Імідж є конкретним але і гнучкий. Він постійно адаптується і підлаштовується під певні ситуації. * Імідж в певній мірі відповідає рекламованому об’єкту і разом з цим ідеалізує його. * Імідж пов'язаний з прообразом але живе за власними законами згідно з панівною духовною орієнтацією свідомості

Види іміджу: * за об'єктом відображення:- імідж товару (предметний)- це думка про дану організацію у групи людей на основі сформованого у них образу цієї фірми, що виник унаслідок або прямого контакту з цією фірмою, або в результаті інформації, отриманої про цю фірму від інших людей;- імідж людини- це думка про цю людину у групи людей в результаті сформованого в їхній психіці образу цієї людини, що виникла унаслідок прямого їхнього контакту з цією людиною або унаслідок отриманої про цю людину інформації від інших людей: персональний, груповий (корпоративний), дзеркальний, бажаний, цільовий, демонстративний, поточний); * за способом подачі: - контактний;- дистантний; * за структурою:- множинний (декілька уявлень про єдиний образ);- єдиний цілісний;

Існують різні види іміджу ^: 1. Імідж товару (послуги) - уявлення людей щодо унікальних характеристик, якими, на їхню думку, має товар: - Функціональна цінність товару це основна вигода або послуга, яку забезпечує товар; - Додаткові послуги (атрибути) це те, що забезпечує товару відмінні властивості 2. Імідж споживачів товару включає уявлення про стиль життя, суспільний статус і деяких особистісних (психологічних) характеристиках споживачів. 3. Внутрішній імідж організації - це уявлення співробітників про свою організацію. Основними детермінантами внутрішнього іміджу є культура організації та соціально-психологічний клімат. 4. Імідж керівника або основних керівників організації включає уявлення про здібності, установках, ціннісних орієнтаціях, психологічних характеристиках і зовнішності керівника. 5. Імідж персоналу - це збірний, узагальнений образ персоналу, що розкриває найбільш характерні для нього риси: - Професійна компетентність: мобільність (швидкість і якість обслуговування); акуратність у виконанні посадових обов'язків; точність виконання роботи; інформованість (готовність надати довідку з цікавого клієнта питання); професійна, висококваліфікована підготовка; - Культура: комунікабельність (привітність у спілкуванні, усмішливість); правильність мови, соціально-психологічні характеристики співробітників; - Соціально-демографічні й фізичні дані: вік, стать, рівень освіти, наявність або відсутність фізичних дефектів; - Візуальний імідж: діловий стиль в одязі; акуратна зачіска; обмеження у використанні прикрас і косметики (для жінок).

Імідж персоналу формується на основі прямого контакту з співробітниками організації. При цьому кожен співробітник розглядається як «обличчя» організації, за яким судять про персонал в цілому. Таким чином, важко переоцінити роль співробітників, що працюють безпосередньо з клієнтами в процесі створення цілісного позитивного іміджу організації.

6. Візуальний імідж організації - уявлення про організацію, субстратом яких є зорові відчуття, що фіксують інформацію про інтер'єр офісу, торгових і демонстраційних залах, фірмової символіки організації. 7. Соціальний імідж організації-представлення широкої громадськості про соціальні цілі і ролі організації в економічній, соціальній та культурного життя суспільства. 8. Бізнес-імідж організації - уявлення про організацію як суб'єкта ділової активності. У якості складових бізнес-іміджу організації виступає ділова репутація, обсяг продажів, відносна частка ринку, інноваційність технології, різноманітність товарів, гнучкість цінової політики і т.д. Імідж організації має відносну стабільність

16.Бесіда з відвідувачами. Під час бесіди з відвідувачами менеджер повинен поводити себе таким чином, щоб відвідувач відчував зацікавленість менеджера.

Треба уміти показати свою зацікавленість до питань і про­позицій, проханням відвідувача, набратися терпіння і вислухо­вувати його до кінця, не спішити давати оцінку або вступати в суперечку з ним.Коли менеджер не вислухає працівника або скаже, що буде роз­глядати це питання пізніше, то він піде незадоволеним. Оцінку бесі­ди відносно поставленого питання менеджеру краще всього дава­ти у кінці бесіди, щоб працівник зрозумів, що беседа закінчена.Під час проведення бесіди з відвідувачами менеджер пови­нен дотримуватись таких вимог:

1. Уважно вникати у зміст питання і вислуховувати його до кінця. 2. Ніколи не треба давати обіцянок, якщо немає впевненості в їх виконанні. 3. Створювати доброзичливу атмосферу, настроювати себе і відвідувача на відверту і пряму розмову. 4. Скромних і соромливих треба підбадьорити, розв´язного і нахабного поставити на місце офіційним тоном, а підлабузника -зупинити зауваженням. 5. Прості питання треба вирішувати одразу, а складні — після уважного вивчення, але визначається строк, коли відвідувач отримає відповідь. 6. Не треба забувати будь-яких питань і пропозицій, які на­дають підлеглі для покращення роботи. Треба фіксувати всі пи­тання відвідувачів і передавати їх спеціалістам для розгляду або вирішення, а відповіді відсилати в установлені строки. 7. По складних питаннях і скаргах треба пропонувати відвіду­вачу подати письмову заяву, щоб досконально її вивчити і пра­вильно прийняти рішення. 8. Дотримуватись визначеного часу приймання і якщо затрим­ка була більше 10 хвилин — вибачитись перед підлеглим за це. 9. Під час бесіди менеджер не повинен відволікатись на інші справи і вести розмови по телефону. 10. Якщо підлеглий уникає прямої відповіді на поставлене питання, то не треба примушувати його до відповіді, адати мож­ливість обдумати питання ще один раз. 11. Для підсумку бесіди треба зробити висновок або дати оцінку відносно цілі і теми бесіди. Якщо була дисциплінарна бесі_да, то менеджер повинен відмітити помилки підлеглого, не­доліки у роботі і виразити впевненість про те, що вони будуть виправлені у майбутньому. Разом з тим, менеджер може прямо висловити свою негативну думку про результати бесіди і дій підлеглого, якщо це необхідно і відповідає цілі й змісту бесіди. 12. Після бесіди менеджеру треба оцінити її результати для себе, критично розібрати свою поведінку або недоліки, якщо вони були. Все це допоможе менеджеру у подальшій роботі. 17.Етика взаємодії. Взаємодія — це процес безпосереднього або опосередкованого впливу суб'єктів одне на одного, який породжує причинну обумовленість їхніх дій і взаємозв'язок. Цей процес потребує активності та взаємної спрямованості дій тих людей, які беруть у ньому участь.

Якщо кожний учасник виступає як особистість, а не як об'єкт, взаємодія може відбутися на високому рівні моральної культури спілкування. Особистість, спілкуючись, сподівається, що її вислухають, зрозуміють, відгукнуться на її почуття, дадуть відповідь на запитання. Для цього потрібні певні комунікативні, бажано гуманістичні, установки щодо інших людей. Без таких установок відповідної мотивації взаємодії у спілкуванні може і не відбутися.

Існує багато видів взаємодії, а тому й кілька їх класифікацій. Одна з найвідоміших — поділ на кооперацію (співробітництво) та конкуренцію (суперництво).

У психології вплив — це процес і результат зміни індивідом поведінки іншої людини (її установок, уявлень, думок, оцінок тощо) під час взаємодії з нею.

18.Конфлікти та їх подолання. Слово «конфлікт» (лат. - зіткнення) означає зіткнення двох або декількох соціальних груп, організацій, осіб і т. д. з метою однієї із сторін реалізувати свої матеріальні або духовні інтереси за рахунок іншої. Це боротьба, де використовуються будь-які засоби, щоб тільки здобути перемогу.

З точки зору прояву конфлікти можна поділити на такі типи: *Об’єктивний. Це такий конфлікт, який виник на основі об’єктивних причин і вже існує. *Частково об’єктивний. Це група конфліктів, в основі яких лежать як об’єктивні причини, де об’єктом є боротьба за матеріальні і духовні цінності, так і ілюзорні, об’єктом яких є явища зневаги, неподібності характерів, особиста ненависть тощо. *Суб’єктивний. Це такий тип конфліктів, які виникають на основі світоглядних, ідеологічних або політичних протиріч, що ненароком чи цілеспрямовано переносяться суб’єктом на об’єкт. *Складний. Це ситуація, коли конфлікт має декілька об’єктів і є настільки складним, що, на перший погляд, виглядає не вирішуваним. У цьому випадку слід чітко визначити, що було об’єктом першого вибуху конфлікту, і нейтралізувати його, потім переходити до наступного і т. д. Проте коли конфлікт вибухнув одноразово, треба вирішувати його комплексно і робити це слід енергійно і негайно. *Прихований. Це конфлікт, який має об’єктивну основу, але вона настільки покрита різного роду нашаруваннями, що їх важко, на перший погляд, виявити. Труднощі їх вирішення в тому, що за справжній об’єкт конфлікту можна помилково прийняти одне з його нашарувань. Вирішується одне, а тут вже виникає інше і т. д. Тому приховані конфлікти, стверджують дослідники, на відміну від інших типів, „розтягнені” в часі і вимагають неймовірно великих зусиль для їх нейтралізації. Складність вирішення прихованого конфлікту ще й у тому, що він буває „роздроблений” на частини, тобто коли його об’єкт знаходиться не тільки в межах даної організації, а й поза нею. *Фальшивий. Це конфлікт, який майже не має об’єктивних підстав, а єдиною його причиною є психологічна нетерпимість, яка досить часто буває не обґрунтована („Не можу його переносити і не знаю чого”, „Якийсь він такий, ну не такий як усі... І слів не знаходжу...” - ось „аргументи” однієї з конфліктуючих сторін).Конфлікти бувають економічного, політичного, психологічного, соціально-етичного та іншого характеру.

Шляхи подолання конфліктів По-перше, за будь-яким конфліктом відкрито чи приховано знаходяться інтереси людей, ось чому завжди необхідно з’ясувати, чи є щось спільне в інтересах конфліктуючих, незважаючи на наявність конфліктної ситуації. Необхідно, проаналізувавши, зрозуміти, які існують розбіжності в особистих інтересах сторін стосовно спільного інтересу. Розібратися в суті інтересів партнера і пояснити йому свої бажання, нарешті, обговорити, які можуть бути взаємні спільні кроки, аби можна було разом подолати конфлікт. По-друге, прагнути такої згоди, яка б могла максимально задовольняти інтереси кожної із сторін, при цьому вести розмови чи переговори без образ, тим більше без ультимативних вимог. По-третє, користуватися максимально об’єктивними і справедливими критеріями, показувати, що не бажаєте ущемити чи заперечити бажання партнера, але тим часом переконати його, що існує межа поступок, за яку не можна відступити, не втративши власної гідності.Є п’ять основних стилів розв’язання конфлікту, в основу яких покладена система, котру називають методом Томаса-Кілмана, розробленого ще в 1972 р.

Стиль конкуренції. Він може бути ефективним тоді, коли керівник наділений певною владою; знає, що його рішення чи підхід у даній ситуації правильний, і має можливість наполягати на них.Проте це не той стиль, який варто використовувати при особистих стосунках; якщо ви хочете ладити з людьми, то стиль конкуренції викликатиме в них відчуження.

Стиль уникнення. Його можна використовувати тоді, коли спірна проблема не важлива для вас, коли ви не хочете витрачати сили на її розв’язання або коли відчуваєте, що перебуваєте у безнадійному стані.Цей стиль також рекомендують у тих випадках, коли ви відчуваєте себе неправим і передчуваєте правоту іншої людини, або коли ця людина наділена більшою владою.

Стиль пристосування. Його можна використати, коли результат справи надзвичайно важливий для іншої людини і не суттєвий для вас.Цей стиль корисний також і в тих ситуаціях, коли ви не можете отримати верх, оскільки інша людина наділена більшою владою; таким чином ви ідете на поступки і погоджується з тим, чого хоче опонент.

Стиль співробітництва вимагає певних зусиль. Обидві сторони повинні затратити на це час, повинні вміти пояснити свої бажання, висловити свої потреби, вислухати один одного, а потім виробити альтернативні варіанти розв’язання проблеми. Відсутність хоча б одного з цих елементів робить такий підхід неефективним.Стиль співробітництва серед інших стилів є найважчим, зате він допомагає знайти рішення, яке найбільше задовольняє обидві сторони в складних конфліктних ситуаціях.

Стиль компромісу. Компроміс досягається на більш поверховому рівні відносно співробітництва; індивід поступається у чомусь, інша людина теж у чомусь поступається, і в результаті сторони зможуть дійти згоди.

19. Основні елементи іміджу =15