1.поняття , Джерела

Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:

дипломатичне право;

консульське право;

право спеціальних місій;

дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

• 1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

• 2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

• 3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

• 4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

• 5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

• 6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

• 7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

• 8. Консульським статутом України 1994 р.

• 9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

Система органів зовнішніх зносин

Якщо зовнішні зносини існували ще на самих ранніх стадіях розвитку державності, то постійний апарат зовнішніх зносин склався у державах значно пізніше - у ХVІ- ХVІІ століттях.

На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.

2. Система права зовнішніх відносин

Право зовнішніх зносин — це єдина самостійна галузь міжнародного права, що складається із таких чотирьох частин: дипломатичне право; право спеціальних місій; дипломатичне право міжнародних організацій; консульське право. У кожній із цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Дипломатичне і консульське право - це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, які регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що здійснюються за допомогою органів зовнішніх зносин.

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами.

Дипломатичне право міжнародних організацій на основі Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. розглядає, насамперед, такі питання: представництво держави при міжнародних організаціях; делегації в органах і на конференціях; привілеї та імунітети представників держав тощо.

Основними універсальними багатосторонніми міжнародними договорами, що містять норми права зовнішніх зносин є:

• Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р.;

• Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1949 р.;

• Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.;

• Віденська Конвенція про консульські зносини 1963 р.;

• Конвенція про спеціальні місії 1969 р.;

• Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у т.ч. дипломатичних агентів 1973 р.;

• Віденська Конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.;

Безумовно, що дипломатичне і консульське право, як структурні підрозділи права зовнішніх зносин, відносяться до найдавніших галузей сучасного міжнародного права, основи яких були закладені ще на початку цивілізації людства. Так, дві сфери міжнародного права, які достатньо чітко виділились в міжнародних відносинах другої половини тисячоліття до н.е., охоплювали посольське право і право війни. Стародавні греки не знали інституту постійного дипломатичного представництва. А тому, посольства мали разовий і нетривалий характер та виконували конкретні завдання, які були поставлені перед ними. Найчастіше це було укладення або підтвердження договорів про союз або мирні договори, а також прийняття і принесення присяги.Послом обирали одну особу, але найчастіше це були колегії із декількох осіб. Після повернення на батьківщину кожен посол окремо й особисто подавав звіт Сенату, Народним зборам або іншому високому державному органу. Винагорода для послів за виконувану ними роботу нерідко малачисто символічний характер.Так, для прикладу, в Афінах члени посольства отримували на день плату, яка прирівнювалась оплаті легкоозброєного воїна.Відповідно посли нерідко утримувались за свій рахунок.В Римі вважали, що реалізація зовнішніх зносин повинна належати особам та державним органам, котрі наділені вищою владою. Спочатку ними були царі, потім Сенат і Народні збори, а в подальшому диктатори (починаючи з Сулли). Поряд з цим, ціла низка міжнародно-правових функцій було покладено на колегію феціалів.В період республіки Сенат приймав послів, розглядав питання оголошення війни і укладення миру, проводив з ними переговори, однак остаточне рішення приймали Народні збори. До початку століття до н.е. процедура прийому посла була досить докладно розроблена і в подальшому вона лише ускладнювалася. Посли направлялися Римом у складі колегії із 2-3 або навіть 5 осіб. При укладенні мирних договорів склад колегії збільшувався до 10 осіб. Нормативний принцип jus cogens, як основа міжнародно-правового регулювання, був перенесений із античної епохи у ранньосередньовічне міжнародне право.Римляни визнавали і неухильно дотримувались принципу дипломатичної недоторканності. На їх переконання посли знаходились під охороною богів, хоча при цьому мали місце випадки порушення їх імунітету. Дипломатичне право, як і дипломатія в цілому, формувалося одночасно із розвитком держав і виступало інструментом реалізації цілей їх зовнішньої політики. В залежності від епохи змінювалися форми, методи діяльності і характер дипломатії, відбуваються докорінні зміни від грубого застосуван-ня сили і нехтування основних норм міжнародного права, нерівноправних відносин між державами та ін. До принципу мирного і партнерського співробітництва, до поваги суверенітету держав, відмови від застосування сили, до вирішення міжнародних спорів виключно мирними засобами. Перше постійне посольство було засноване і офіційно акредитоване герцогом Мілану у Флоренції у 1450 р. при дворі Козімо ден Медичі (1389-1464). Наприкінці 15 століття виникає звичай утримувати постійні місії між західноєвропейськими державами, який утверджується у відносинах між сусідніми державами, котрі були пов’язані політичними інтересами. Це перш за все відносини між Францією і Англією, іспанією та Францією та ін. Одночасно відбувається систематизація функцій дипломатичних представників, що в подальшому стане основою для класичного дипломатичного права. Послам дають настанови «чути все, що стосується нас та пропонувати все, що може нас стосуватися та інформувати про все, що варте уваги».В епоху середньовіччя в дипломатичному праві з’являється і видозмінюється ціла низка інститутів. Серед них необхідно виділити інститут представників Папи Римського, змінюється церемоніал прийому і проводів послів, зароджується інститут надання письмової грамоти-довіри та роз-ширюються інститут послів і рангів дипломатичних представників.Після укладення Вестфальського миру, який закріпив систему європейської політичної рівноваги, інститут постійних дипломатичних представництв на рівні посольств остаточно утверджується. Паралельно формується поняття про «дипломатичний корпус» як про єдине ціле, що включає в себе сукупність глав дипломатичних представництв різних держав, щознаходяться при дворі монарха, куди вони були направлені. Разом з тим, аналізуючи даний період, необхідно відзначити особливості існуючих дипломатичних відносин з цивілізованими і нецивілізованими народами. Важливим етапом в розвитку права зовнішніх зносин необхідно вважати Віденський конгрес 1815 р., який виробив Протокол про ранги між дипломатичними агентами, згідно якого вони були наділені на наступні три класи:1) посли, легати або нунції; 2) посланники; 3) повірені у справах.Зазначений документ вперше кодифікував норми дипломатичного права, і цей поділ зберігається в дипломатичній практиці по сьогоднішній день. Віденський Регламент принципово демократизував відносини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце за старшинством, залежно від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника папського престолу.Лахенський протокол 1818 р. не вніс особливих змін до Віденського протоколу, а відтак, його положення не знайшли свого закріплення під час кодифікації дипломатичного права в 1961р. На цьому практично завершилася часткова, офіційна кодифікація права зовнішніх зносин в ХХ ст.У другій половині ХХ і першій половині ХХ ст. інститут міжнародного права, а також відомі вчені-міжнародники ініціювали роботу щодо упорядкування і вироблення проектів, необхідних для проведення кодифікації. лише в 1928 р. на конференції в Гавані була прийнята Конвенція про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, в якій поряд з положеннями про класи і ранги вона регулювала також питання легалізації привілеїв та імунітетів, в певній мірі про статус спеціальних місій, а також дипломатії ad hoc. Незважаючи на те, що вказана Конвенція мала регіональний характер і її ратифікувало лише 15 держав, переважна більшість її положень знайшли своє підтвердження в Конвенції 1961 р. Після Другої світової війни, особливо у зв’язку із розвитком міжнародних організацій, на порядку денному були поставлені питання опрацювання для них та функціонерів цих організацій, а також представників держав, що акредитовані при них, відповідної системи привілеїв та імунітетів.Для цього в рамках ООН було прийнято дві загальні конвенції: про привілеї та імунітети ООН від 18 лютого 1946 р., а також про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21листопада 1947 р. В 1949 р. Комісія міжнародного права ООН на своїй першій сесії включила в перелік питань першочергової важливості своєї роботи проблему кодифікації дипломатичних і консульських зносин. Реально ця робота комісії тривала упродовж 1954-1958 рр., внаслідок якої було вироблено остаточний проект документу з цього питання. Після певних дискусій з приводу доцільності такої кодифікації, що мала місце серед делегатів у Шостому комітеті Генеральної Асамблеї, було прийнято рішення про проведення конференції для її прийняття. Конференція відбувалася у Відні з 2 березня по 14 квітня 1961 р., в ній взяли участь делегації із 81 держави, котрі прийняла Віденську конвенцію про дипломатичні відносини.Конвенція охоплює всі основні питання дипломатичних відносин (заснування дипломатичних представництв, їх функції, призначення та відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва та ін.) і подає докладну регламентацію привілеїв та імунітетів різних категорій спів робітників дипломатичних представництв. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не лише вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна юридичної природи цих норм внаслідок перетво-рення їх із звичаєвих на конвенційні, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжнародного права.Розглядаючи процес становлення та розвитку права зовнішніх зносин, необхідно відзначити наявність тісного взаємозв’язку між дипломатичними представництвами і консульськими установами. В той час як до періоду формування республік, дипломати представляли суверенів, консули захи-щали головним чином інтереси співробітників. В подальшому така відмінність зберігалась у певному вигляді, хоча реальна дійсність вносила відповідні корективи, котрі були зумовлені ходом історичного розвитку.В середині ХХ ст. було накопичено значну кількість двосторонніх консульських конвенцій, які відображали існуючу практику в різних регіонах, а тому Комісія міжнародного права в 1955 р. прийняла рішення розпочати роботу з вивчення та аналізу всього практичного і теоретичного матеріалу у цій сфері.Упродовж 8 років була сформована концепція побудови майбутньої конвенції про консульські зносини.Конференція по схваленню конвенції відбулася у Відні з 4 березня по 24 квітня 1963 р. за участі 92 держав. Вибір столиці Австрії як місця проведення конференції зумовлений декількома обставинами. По-перше, саме тут двома роками раніше була прийнята конвенція про дипломатичні відносини. По-друге, Відень щедро обдарований багатою правовою спадщиною й ідеально розташований для проведення такої конференції. Крім цього, місто бул не лише одним з головних центрів вивчення міжнародного права, але й місцем зародження відомої Консульської академії, заснованої в 1754 р. імператрицею Марією Терезією спеціально для підготовки консулів. Віденська конвенція про консульські відносини виконала два головні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавати їм форму договірного права; закріпила консульські функції і привілеї, що за своїм зміс-том значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого права. Загалом Конвенція визначила мінімальний стандарт, яким мають керуватися держави при встановленні та підтриманні консульських зносин.Значне місце у дипломатичному процесі займає діяльність спеціаль-них місій ad hoc. Цей різновид дипломатії особливо активізувався у другій половині ХХ століття. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних відносин між державами, поглибленням взаємних інтересів держав, стабільним розвитком засобів зв’язку та ін. Підтвердженням цього є велика кількість спеціальних місій, що направляються і приймаються, починаючи від глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та інших членів уряду, представників генерального штабу і закінчуючи місіями нижчого рангу, які направляються з різноманітних важливих для держав питань (укладення тексту договору, участь у протокольно-церемоніальних заходах тощо). Але як виявилося, міжнародно-правові документи, які регулювали сферу дипломатичної та консульської діяльності на постійній основі не містили в собі в достатній кількості необхідні норм для спеціальної дипломатії. А тому, враховуючи назрілі тенденції щодо розвитку інституту спеціальних місій, Комісія міжнародного права ООН включила до порядку денного Х сесії (1960 р.) питання про дипломатію ad hoc. В основі проекту роботи ко-місії був закладений принцип аналогії з постійними дипломатичними пред-ставництвами.Після багаторічної роботи ХХV сесія Генеральної Асамблеї ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Конвенцію про спеціальні місії. Відповідно до ст.1 Конвенції, сфера застосування спеціальної дипломатичної місії обмежуєть-ся двома державами і не передбачає можливості її використання у багатосторонніх відносинах. Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною умовою для направлення або прийняття спеціальної місії. Крім цього, її функціонування не пов’язане з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Конвенція 1969 р. в значній мірі заповнила прогалини, які мали місце у дипломатичному праві. Важливим етапом у розвитку права зовнішніх відносин слід назвати прийняття Конвенції про попередження і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 р., особами на котрих поширюється міжнародний захист є:а) глава держави, глава уряду чи міністр закордонних справ, що знаходяться в іноземній державі, а також супроводжуючі їх члени їх сімей;б) будь-який представник або посадова особа держави, чи будь-яка посадова особа, чи інший агент міжнародної організації, котрі під час, коли проти нього, а також на проживаючих з ним членів його сім’ї, його офіційних приміщень, його житла або його транспортного засобу було вчинено злочин, і по місцю вчинення такого злочину має право згідно з міжнародним правом на спеціальний захист від будь-якого нападу на його особистість, свободу і гідність. Конвенція зобов’язує держав-учасниць надавати одна одній найбільш повну правову допомогу у зв’язку з кримінально-процесуальними діями, зокрема у наданні всіх доказів, які є у них, котрі необхідні для судового розгляду. Разом з тим, неврегульованим на конвенційному рівні залишалося питання про правовий статус представництв держав при міжнародних організаціях. Комісія міжнародного права на черговій ХV сесії наголосила на тому, що головна проблема полягає у застосуванні дипломатичного права у відносинах між державами і міжнародними міжурядовими організаціями. Було прийнято рішення додатково розглянути питання, які стосувалися не лише статусу постійних представництв держав при міжнародних міжурядових організаціях, але й їх делегатів на зустрічах і конференціях в рамках органів відповідних організацій. Розгляду потребують і питання про статус місій спостерігачів. Конференція, яка відбулася у Відні з 4 лютого по 14 березня 1975 р. прийняла Конвенцію про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. В основу конвенції були покладені положення Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр., а також Конвенції про спеціальні місії 1969 р., що стосуються головним чином привілеїв та імунітетів. Прийняття Організацією Об’єднаних Націй цієї Конвенції знаменує виконання першого етапу широкомаштабної роботи, розгорнутої Комісією міжнародного права щодо кодифікації принципів і норм, що мають універсальний характер і стосуються сфери, зв’язаної з представництвом держав у їх відносинах з міжнародними організаціями. У 1976 р. Комісія розпочала роботу з реалізації другої частини завдання, причому значно важчого і більш складнішого, а саме з кодифікації принципів і норм, що всстановлюють правовий статус, привілеї та імунітети міжнародних організацій, як універсальних так і регіональних, їх службовців, експертів та інших осіб, які беруть участь у діяльності цих організацій, але при цьому вони не є представниками конкретних держав. Після деякої перерви прийнято дуже важливий міжнародно-правовий акт, який значно зміцнив безпеку персоналу ООН та інших осіб, що беруть участь у численних миротворчих, гуманітар-них та інших операціях під егідою ООН.9 грудня 1994 р. ГА ООН прийняла Конвенцію про охорону персоналу ООН та пов’язаного з нею персоналу. Ця Конвенція встановила покарання злочинів і визначила їх перелік, а також процедуру притягнення до відповідальностіосіб, які підозрюються у вчиненні замаху на життя та безпеку членів військових, політичних або цивільних підрозділів, що беруть участь в операціях ООН, а також спеціалістів та експертів міжнародних організацій, які перебувають на території, де відбувається операція ООН.В 2006 р. Комісія міжнародного права підготувала проект конвенції про дипломатичний захист (19 статей) та коментар до нього, які були встановлені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 2008 р. (A/Res./62/67). Прийняття цього документу на універсальному рівні значно зміцнить конвенційну основу права зовнішніх зносин і забезпечить безперешкодне виконання своїх обов’язків суб’єктами дипломатичної діяльності.Разом з тим, потребують свого вирішення на універсальному рівні питання про статус дипломатичного кур’єра та дипломатичної пошти, яка не супроводжується кур’єром. Значну частину питань, що стосується права зов нішніх зносин необхідно вирішити на законодавчому рівні держав через імплементацію міжнародно-правових норм у національне законодавство.

3. Дипломатичне право

Дипломатичним правом є сукупність принципів і норм, які регулюють правовий статус і діяльність дипломатичних представництв держав.

Дипломатичне право необхідне для здійснення державою права посольства, яке включає активне право посольства (тобто право направляти посольства) і пасивне право посольства (тобто право приймати посольства).

Ця галузь міжнародного права є однією з найстародавніших. Її витоки можна знайти ще на стадії родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли те або інше плем’я було вимушене направляти своїх представників для ведення переговорів із сусідніми племенами з питань війни і миру, вирішення долі полонених одноплемінників, визначення меж територій полювання та збір плодів і т. ін. Зрозуміло, ці міжплемінні відносини не регулювалися юридичними нормами, а базувалися на віруваннях, традиціях, звичаях. З появою держави і права міждержавні відносини почали регулюватися правовими нормами. Серед перших таких норм і був інститут послів, що регулював відносини між державами у зв’язку з періодичним відсиланням одна до одної послів для вирішення офіційних державних завдань. Недоторканність послів була важливою складовою цього інституту з часів глибокої старовини. Зокрема, в давньоіндійських Законах Ману (IV—II ст. до н. е.) містилося положення про недоторканність послів, що пізніше міцно затвердилося в міжнародних конвенціях і національному законодавстві держав.

Джерелами дипломатичного права є, перш за все, звичаєві норми міжнародного права. Вони кодифіковані і доповнені у ряді універсальних конвенцій: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. (Україна бере участь), Конвенція про спеціальні місії 1969 р. (Україна не бере участь), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів 1973 р. (Україна бере участь).

Порядок встановлення дипломатичних зносин

Встановлення дипломатичних відносин і створення представництв здійснюється за угодою держав. Встановлення дипломатичних відносин не завжди спричиняє за собою створення представництва.

Дипломатичне представництво — орган однієї держави що знаходиться на території іншої держави для здійснення з ним офіційних відносин. Існує два види дипломатичних представництв: 1) посольства і 2) місії.

Процедура призначення і ухвалення дипломатичного представника називається акредитацією. До офіційного призначення глави представництва держава повинна отримати агреман.

Агреман - це згода країни перебування на призначення певної особи Главою дипломатичного представництва.

Країна перебування може відмовити в агремані без пояснення мотивів відмови. Після отримання агремана глава представництва стає persona grata (буквально - бажаною особою).

На листі паперу з вказівкою прізвища, імені, по батькові, року народження і послужного списку кандидата на пост глави дипломатичного представництва не ставляться ніяких підписів або печаток. Якщо протягом максимум трьох тижнів з дня передачі паперу на ту, що представляється кандидатуру відповіді немає, це означає, що держава, яка приймає не бажає мати дану особу главою дипломатичного представництва. Причини можуть бути різні. Найбанальніша з них — особа допускала недружні вислови відносно приймаючої держави.

Відсутність мотивування з боку приймаючої держави вважається нормою в дипломатичній практиці. В такому випадку акредитуючи держава має запропонувати іншу особу на призначення главою дипломатичного представництва.

Після отримання агремана на представлену кандидатуру, глава акредитуючої держави підписує указ (або інший документ) про призначення даної особи главою дипломатичного представництва в державі перебування.

Після цього глава акредитуючої держави підписує вірчі грамоти, завізовані главою зовнішньополітичного відомства які адресовані главі приймаючої держави. У документі міститься прохання «вірити» всьому тому, що висловлюватиме від імені акредитуючої держави глава дипломатичного представництва.

Акредитація завершується врученням грамот главі держави призначення, після чого представник може приступити до виконання своїх функцій.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою його держави (відставка, нове призначення, хвороба) або за ініціативою країни перебування у разі визнання даної особи persona non grata (небажаною особою), для чого мають бути достатньо серйозні підстави. Такими є: припинення дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін в таких відносинах.

Основні функції дипломатичних представництв: 1) представництво своєї держави.2) ведення переговорів з урядом країни перебування; 3) захист інтересів своїх громадян і юридичних осіб; 4) інформаційна функція (з'ясування всіма законними засобами умов і подій в країні перебування і доведенні інформації до відання свого уряду).

Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини, функції представництва мають здійснюватися так, щоб заохочувати дружні відносини з державою перебування, розвиток з нею співробітництва в сфері економіки, культури, науки.

Дипломатичний персонал представництв в даній державі утворює дипломатичний корпус, який очолюється старшим за часом перебування в країні главою представництва - дуайєном (старійшиною, деканом). Цей корпус і його дуайен виконують протокольні функції, поздоровляють владу країни перебування з відповідними подіями або виражають співчуття. Відомі також випадки протесту з боку корпусу при порушенні дипломатичного імунітету.

Дипломатичний персонал представництва складають його голова та члени, що мають дипломатичний ранг. Ст. 1 Закону України “Про дипломатичні ранги України” передбачають встановлення таких дипломатичних рангів:

Надзвичайний і Повноважний Посол;· Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;· Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;· радник першого класу;· радник другого класу;· перший секретар першого класу;· перший секретар другого класу;· другий секретар першого класу;· другий секретар другого класу;· третій секретар;· аташе.

Друга категорія співробітників представництва - адміністративно-технічний персонал. Його складають бухгалтери, шифрувальники, канцелярські працівники, перекладачі та ін. Наслідуючи поширену практику, Віденська конвенція про дипломатичні зносини значною мірою прирівняла адміністративно-технічний персонал і членів їх сімей до дипломатичного персоналу, за деякими істотними виключеннями. Імунітет від цивільної і адміністративної юрисдикції не поширюється на дії, здійснені не при виконання службових обов'язків. Цей персонал може безмитно ввозити предмети первинного вжитку, але не звільняється від митного огляду (п. 2 ст. 37).

Третю категорію складає обслуговуючий персонал (кухарі, садівники, охорона, водії і ін.). Члени цього персоналу користуються імунітетом відносно дій, здійснених при виконання службових обов'язків, і звільняються від податків на заробіток, що отримується по службі, зрозуміло, за умови, що вони не є громадянами країни перебування (п. 3 ст. 37).

4. Консульське право

Консульське право - сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють консульські відносини між державами, включаючи статус і функції консулів.

Консул - посадова особа однієї держави, що знаходиться в іншій державі для захисту прав і інтересів своїх громадян і своєї держави.

У регулюванні діяльності консулів важлива роль належить внутрішньому праву. В Україні це Консульський статут. Основним джерелом міжнародного консульського права є загальновизнані міжнародні норми. Універсальною конвенцією в цій галузі є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., яка набула чинності в 1967 р. Кількість її учасників перевищила 100 держав.

Консульські відносини регулюються не тільки багатосторонньою Конвенцією про консульські зносини 1963 p., а й двосторонніми консульськими конвенціями, що їх укладають між собою зацікавлені держави.

Оскільки питання дипломатичного і консульського права становлять підвищений інтерес як для міжнародного співтовариства в цілому, так і для окремої держави, то цілком зрозуміло, що й у внутрішньодержавному праві їм приділяється значна увага.

Деякі загальні положення щодо дипломатичного і консульського права містяться в конституціях держав. Так, у п. 5 ст. 106 Конституції України говориться: “Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав”. Крім того, в Україні були прийняті й інші нормативні акти у сфері дипломатичних і консульських відносин: Закон України “Про дипломатичні ранги України” 2002 р., що втратив чинність на підставі Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про дипломатичну службу” від 11 січня 2011 p., № 2911-VI яким до вказаного нормативного акта був включений розділ III “Дипломатичні ранги”, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 p., Закон України “Про дипломатичну службу” 2001 р., Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 p., Консульський статут України 1994 p., Положення про торговельно-економічну місію у складі дипломатичної установи України за кордоном 1994 р. та ін.

Консульські зносини - міжнародні відносини, призначені для захисту прав і інтересів держави, а також її громадян, фізичних і юридичних осіб, на території іншої держави.

Консульські відносини відрізняються від дипломатичних зносин, які мають представницький, політичний характер, є формою взаємодії держав. Самостійний статус консульських зносин бачиться і в тому, що припинення дипломатичних зносин не спричиняє за собою автоматичного розриву консульських. Разом з тим встановлення дипломатичних відносин передбачає згоду на встановлення і відносин консульських.

Консульські відносини встановлюються і консульства засновуються за угодою держав. Вони можуть бути встановлені і за відсутності дипломатичних зносин, наприклад у разі визнання держави або уряду де-факто. За таких умов вони виконують і окремі дипломатичні функції. Консульські функції виконуються також консульськими відділами дипломатичних представництв. Для вирішення питань на місцях прямують виїзні місії консульських відділів, на що необхідна згода країни перебування.

Консули призначаються направляючою державою і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Направляючу державу видає консульський патент. Консул приступає до виконання своїх функцій після отримання згоди приймаючої держави, яка іменується екзекватурою. У екзекватурі може бути відмовлено без пояснення причин.

Консульські зносини припиняються у виняткових випадках, наприклад з початком війни. Місія главу консульства закінчується або за ініціативою його держави, або на вимогу країни перебування.

Набули поширення двосторонні угоди про консульські відносини. Ці угоди можуть змінювати статус консулів в порівнянні з універсальною Віденською конвенцією про консульські зносини зазвичай у бік розширення їх імунітету.

Консульські функції

Консульські зносини - міжнародні відносини, призначені для захисту прав і інтересів держави, а також її громадян, фізичних і юридичних осіб, на території іншої держави.

Консульські функції

Консульства виконують три основні функції:

• По-перше, це захист інтересів своєї держави і її громадян, а також юридичних осіб.

• По-друге, сприяння розвитку дружніх відносин, перш за все економічних, культурних і наукових.

• По-третє, інформація в галузі консульської діяльності, яка включає надання відповідних відомостей зацікавленим громадянам і юридичним особам.

Зміст перших двох основних функцій розкривається в конкретніших функціях.

Дипломатичні та консульські привілеї та імунітети. (сильно много текста???))

До привілеїв та імунітетів консульської установи відносяться:

1. Право використання державного прапора і офіційної символіки представленої держави.

2. Недоторканність приміщень консульських установ, включаючи резиденцію голови консульської установи.

3.  Недоторканність архівів, документів, офіційного листування та транспортних засобів консульської установи.

4. Свобода відносин з урядом і дипломатичним представництвом своєї держави, в т.ч. з використанням дипломатичних кур’єрів та криптографічних шрифтів. Використання засобів зв’язки консульським установами здійснюється в тому ж порядку, що і дипломатичними представництвами.

5. Фіскальний імунітет, тобто звільнення консульської установи від сплати будь-яких податків і зборів, крім тих що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.

6. Митний імунітет, тобто звільнення консульської установи від сплати ввізного (вивізного) мита та митного огляду при ввезенні (вивезенні) товарів і транспортних засобів, призначених для офіційного використання представництвом.

Встановлюються такі особисті привілеї та імунітети працівників консульських установ:

1.  Особиста недоторканність – консульські посадові особи не можуть бути заарештовані чи затримані інакше, ніж за рішенням судових органів за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину.

2. Імунітет від юрисдикції адміністративних і судових органів щодо відповідальності за дії, вчинені при виконанні своїх службових обов’язків, крім вимог про відшкодування шкоди, заподіяної транспортним засобом, а також вимог про виконання договорів, укладених поза межами службових повноважень.

3. Звільнення від обов’язку реєстрації як іноземців на території держави перебування, отримання дозволу на проживання та працевлаштування.

4.  Фіскальні імунітети. Консульські посадові особи і адміністративно-технічний персонал консульства звільняються від сплати усіх податків і зборів, за винятком непрямих податків, що включаються до ціни товару, податків на особисте нерухоме майно, податків (зборів), що стягуються при відчуженні майна, податків на спадщину та деяких інших податків та зборів. Обслуговуючий персонал звільняється від сплати податків і зборів на отриману заробітну плату.

5 Митний імунітет. Працівники консульських установ та члени їх сімей звільняються від сплати ввізного (вивізного) мита при переміщенні через митний кордон предметів, призначених для особистого споживання. Особистий багаж цих осіб звільняється від митного огляду, якщо нема підстав вважати, що в ньому перевозяться предмети, ввезення чи вивезення яких заборонене.

Виділяються наступні привілеї та імунітети дипломатичного представництва:

1. Право користуватися прапором і символікою акредитуючої держави. Це право реалізується як дипломатичним представництвом, так і його головою.

2. Недоторканність приміщення і обов’язок держави перебування належним чином охороняти приміщення, що використовуються для цілей представництва, в т.ч. резиденцію голови представництва. Органи влади держави перебування не вправі входити до цих приміщень інакше, як з дозволу голови дипломатичного представництва. Як самі приміщення, так і майно, що в них знаходиться, а також транспортні засоби не можуть бути піддані обшуку, огляду, арешту, реквізиції і виконавчим діям.

3. Недоторканність архівів, документів та офіційної кореспонденції представництва. На відміну від таємниці кореспонденції, що передбачається національним законодавством для фізичних та юридичних осіб (наприклад, ст. 31 Конституції України), ця недоторканність не може бути обмежена ні на підставі закону, ні за рішенням суду.

4. Свобода відносин з акредитуючою та іншими державами, включаючи використання криптографічних шифрів і дипломатичних кур’єрів. Щоправда, для встановлення та використання радіопередавальних пристроїв необхідна згода держави перебування.

5. Фіскальний імунітет, тобто звільнення дипломатичного представництва від сплати будь-яких податків і зборів, крім тих що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.

6. Митний імунітет, тобто звільнення дипломатичного представництва від сплати ввізного (вивізного) мита та митного огляду при ввезенні (вивезенні) товарів і транспортних засобів, призначених для офіційного використання представництвом.

До особистих дипломатичних привілеїв та імунітетів відносяться:

1.  Особиста недоторканність – заборона арешту чи затримання у будь-якій формі дипломатичного агента органами влади держави перебування чи держави, через яку дипломатичний агент проїздить транзитом.

2.  Недоторканність житла – приватні помешкання дипломатичного персоналу, їх речі та документи користуються такою ж недоторканністю, як і службові приміщення дипломатичного представництва.

3. Імунітет від судової юрисдикції:

а) імунітет від кримінальної юрисдикції. За винятком випадків позбавлення імунітету акредитуючою   державою, дипломатичні агенти не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, а   відповідні кримінальні справи визнаються непідсудними судам держави перебування;

б) імунітет від цивільної юрисдикції. Дипломатичні агенти не можуть бути відповідачами у цивільних справах, за винятком речових позовів щодо приватного рухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування і не використовується для потреб дипломатичного   представництва; позовів у спадкових справах, якщо дипломатичний агент виступає як приватна особа, а не представник акредитуючої держави; а також позовів, що стосуються будь-якої професійної чи комерційної діяльності дипломатичного агента поза межами його офіційних функцій;

в) імунітет від адміністративної юрисдикції, тобто заборона притягувати дипломатичних агентів до адміністративної відповідальності за вчинені ними адміністративні правопорушення.

4. Фіскальний імунітет. Дипломатичні агенти звільняються від сплати усіх податків і зборів, за винятком непрямих податків, що включаються у вартість товарів чи послуг, податків на спадщину, рухоме і нерухоме майно, а також податків та зборів, що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.

5. Митний імунітет. Дипломатичні агенти звільняються від сплати ввізного (вивізного) мита при переміщенні через митний кордон предметів, призначених для особистого споживання. Особистий багаж дипломатичного агента звільняється від митного огляду, якщо нема підстав вважати, що в ньому перевозяться предмети, ввезення чи вивезення яких заборонене.

5. Дипломатичне право, чи право зовнішніх зносин спеціальниз місій