1. Філософія давньої Індії

У давньоіндійській філософії виділяються два напрямки або дві групи шкіл:

1. Ортодоксальні школи, які опираються на авторитет Вед1: веданта, мімансу, санкхья, йога, ньяя, вайшешика;

Веда́нта (деванагарі: वेदान्त, Vedānta) — будь-яка з декількох шкіл індуїстської релігійної філософії природи дійсності, що базується на Упанішадах; особливо моністична система Шанкара, що вчить поклонінню Брахману (Вішну), тобто душі всесвіту. Вивчати веданту досить складно, тому зазвичай вивчають природний коментар на Веданту - Шрімад-Бгагаватам, записаний так само Вйасадевою (Вйасадева записав Веди, Веданту та Шрімад-Бгаѓаватам як коментар на веданту).

Слово Веданта складається з двох складників: "веда" - знання та "анта" - кінець, висновок та перекладається разом як кульмінація знання. Альтернативний переклад: суть Вед, якщо тлумачити "анта" як суть, серцевина.

Вчення, що слідують традиції Веданти, ґрунтуються на двох простих реченнях:

Людина має божественну природу.

Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу.

Веданта ставить перед людиною мету досягнути стану самоусвідомлення або космічної свідомості. Вважається, що цього стану може досягнути кожен, але його неможливо пояснити жодними словами.

2) Неортодоксальні школи: джайнізм, буддизм, локаята, чарвака.

Докладніше розповімо про одну із шкіл, яка впливає на світогляд людей і донині. Буддизм - релігійно-філософське вчення, що виникло в древній Індії в VI-V ст. до н.е. Засновник буддизму - індійський принц Сиддхартха Гаутама, пізніше отримав ім'я Будди, тобто пробудженого, проясненого. Поява буддизму в древній Індії можна зрівняти з духовною революцією, яка мала яскраво виражений гуманістичний характер: в країні, де "... людська особистість поглинена зовнішнім середовищем. ... поняття про людяність, тобто про значення людини як людини, не було зовсім, тому що людина з нижчої касти в очах двічі народженого представника вищої касти була гірше нечистої тварини, гірше падалі; і вся доля людини винятково залежала і заздалегідь визначалася випадковим фактом народження в тій або іншій касті.

І от в цій країні - країні рабства і поділу на касти, - кілька мислителів, які усамітнилися проголошують нове, нечуване слово: все є - одне; всі особливості і розходження суть тільки видозміни однієї загальної сутності, у всякій істоті треба бачити свого брата, самого себе"2.

В буддизмі чітко виявилися характерні риси східної філософії: ірраціоналізм і етична спрямованість. Будда вважав, що безглуздо відповідати на запитання невизначені і марні з етичної точки зору, тому що для їхнього вирішення і відповідей немає достатніх можливостей. Це такі питання як:

- чи вічний світ? Або він не вічний?

- чи кінцевий світ? Або він нескінченний?

- чи відрізняється душа від тіла?

- чи тотожна душа з тілом? і т.п.

Будда сказав: "Лише подібні до дитини стараються довідатися: чи вічний світ чи ні, чи обмежений він або нескінченний; вони же

- якщо вони не браміни, заклопотані добробутом вівтарів - говорять про природу Драхми, якого не бачили ніколи. Єдине, що має значення, це боротьба зі стражданням, пошук шляху, який веде до звільнення від страждання, перебування в дорозі з вісьмома розгалуженнями. Все інше умогляд, гра розуму, розумова забава".

2. Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Відомо, що філософія розвивається за соціальних умов, коли за індивідом визнається право мати самостійну, відмінну від традиційних поглядів, власну думку, тобто визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві, в якому індивід є самостійною силою, особою.

Але, за словами російського дослідника соціальної історії давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім´я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об´єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Тоді ж були написані твори, які на довгі часи стали предметом коментування. Але цей період у китайській історії був нетривалим. Уже наприкінці III ст. до н. е. стабілізувалась сильна централізована держава з деспотичною владою, в якій не залишилося місця для вільного індивіда і де про інтелектуальну свободу не могло бути й мови.

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм,, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральр ну поведінку із законів природи.