28 Див., наприклад, піваналіз-півпашквіль на тему України, її історії та її "міфів": Brumberg a. Not so Free at Last // New York Review of Books. — 1992, 22 October.

Набагато істотніше, що в українському варіанті той міф набирає сакрального звучання (найяскравіше це видно в постаті Шевченка, в його спадщині і рецепції) і як такий майже вповні виходить поза межі раціонального оцінювання чи звірення. (В Кулішевому дивному нерозумінні чи попросту бажанні не зрозуміти цього факту, в його губрісі коріниться його-таки трагедія самоізоляції, символічного вигнання чи "внутрішньої еміграції". З другого боку, його губріс, його "святотатство" — це власне те, що забезпечувало розвиток українській культурі.) Що каже нам міф про дану культуру? Про її внутрішню диференціацію? Ступінь її секуляризації? Здатність її себе переоцінювати і переосмислювати? Знову-таки тут спрацьовують і універсальні, і зовсім специфічні моменти. Міфічне мислення притаманне всім суспільствам; роль популярних, колективних топосів, стереотипів, їхній вплив на "високу" культуру, не те що політику, завжди важливий. У свою чергу, дослідник мусить дбати про те, щоб зіставляти-таки співмірні речі. Зрозуміло, що для українського суспільства міф України відіграватиме значно більшу і складнішу роль, ніж для польського. Для справжньої паритетності нам треба було б зіставити міфиоснови, тобто постулювати також і "міф Польщі", а це (хоча він, напевно, існує) зумовлює зовсім нову Гаму питань. Але нам варто пам’ятати: як кожна колективна і в своїй основі ірраціональна сила міфічне мислення і "міфи", попри всю свою життєдайність, також мають негативну сторону. В остаточному підсумку йдеться про вміння знайти синтез, бачити, що "чернечі хроніки" та "свята правда" — це два боки однієї медалі.

1992