9 Див.: Сиповський в. Зазнач. Праця.

Другий момент — це те, що така, сказати б, селективність чи сконденсованість породжує небувало плідну інтенсивність! У творчості Гоголя і Шевченка тема України не тільки має певне міфічне, тобто колективно усвідомлене і символічно закодоване звучання, але й також має глибокий психічний резонанс для обох авторів. Більшою мірою, ніж у Словацького, Україна — як поняття і як літературна тема — стає засобом самовизначення творця. Тема "письменник і Україна", взаємопроникнення цих категорій, стає основним для обох — тільки із тією фундаментальною різницею, що для Гоголя воно залишається більш підсвідомим, ніж свідомим, і напевно непрограмовим. Навпаки, він намагається цей момент приглушити тогочасною ретроспективною (для деяких його пізніших, націоналістично наставлених земляків-коментаторів вона видається "ретроградною") формулою про його малоруськоросійське "двоєдушіє"¹⁰. Водночас для Шевченка співвідношення, взаємне проникнення його "я" і України є кардинальним і проявляється на всіх рівнях — на підсвідомому й емоційному, на свідомому й інтелектуальному, і, врешті (а це потім зумовлює історичний перелом в усьому українському житті), в програмовому, протополітичному плані.

Порушивши це питання, вважаю самозрозумілим, що (як доводилося мені не раз стверджувати) Гоголя не можна не бачити і в контексті української літератури¹¹. Що він також належить до контексту й історії російської літератури, — не змінює цього факту. Його творчість, зокрема рання, її структура і системність вписуються в українську літературу, і момент мовного коду дане питання не вирішує, — навпаки, перекривається тим фактом, що українська література тоді, власне, була двомовною.

Феномен Гоголя і тема України як така також висвітлює цікаве часове співвідношення між українською і російською літературами, тобто певне за даних обставин закономірне запізнення першої стосовно другої. Одне слово, тоді, коли в російській літературі Гоголь здебільшого завершує промовистість і функціональність української теми (тобто після декабристів, Пушкіна, Булгаріна й інших), то в українській літературі він, по суті, її започатковує. Коли мовиться про прозу, а не поезію, то якоюсь мірою (це питання ще до кінця не досліджене) поява Гоголя також стимулює творчість Квітки, Гребінки і взагалі перших носіїв української белетристики. Водночас візія України, яку витворює Гоголь, його міфічне бачення, знаменує, зокрема порівняно з Шевченком, не майбутне, а минуле. Якщо зіставити ці два моменти, то також видно, що коли література, цей загальновизнаний каталізатор національної самосвідомості, є (на даному етапі) у своїй домінантній тематиці та цінностях ретроспективною, то та свідомість також не може певною мірою не стати ретроспективною, тобто в політичному і суспільному сенсі — консервативною. Саме цей цілком закономірний, хоч і вельми проблематичний, ключовий момент новітньої української історії став об’єктом суворої або просто ворожої оцінки з боку так званих прогресивних теоретиків, від Бєлінського до Леніна і марксистів¹².

¹⁰ У піднесеному й глибоко проникливому варіанті воно звучить у Є. Маланюка (Гоголь-Ґоґоль. — 1935 // Книга спостережень. — Торонто, 1962. — С. 191-210). Більш традиційно воно виглядає у Ю. Луцького: Luckyj G. S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. — Munich, 1971.

¹¹ Див., наприклад: Grabowicz George G. Three Perspectives on the Cossack Past: Gogol’, Šеvčenko, Kuliß // Harvard Ukrainian Studies. — 1981. — Vol. 5, No 1. — P. 171-194, а також: Міф України у Гоголя // Сучасність. — 1994. — № 9 і 10.

¹² Мабуть увесь російський теоретичний дискурс про Україну (зокрема в Бєлінського й Леніна, за винятком хіба Герцена) був, очевидно, забарвлений усвідомленими й неусвідомленими імперськими постулатами. Українські осмислення цієї проблематики з боку "прогресивних", тобто антиконсервативних мислителів, таких як Драгоманов чи Франко, за своєю природою не поділяють тих самих засновків, хоч і проявляють інші комплекси. Закидати їм, передусім Драгоманову, як це робить Донцов, звичайне наслідування російських великодержавних відрухів є в найліпшому випадку непорозумінням, а швидше демагогією.

Фатальна суперечність, про яку тут йшлося, це та, що сама сутність України (тобто не справжня якась її метафізична "сутність", до якої немає раціонального доступу, а конкретна міфічна модель України, та модель, яка була закладена в її підвалини в моменті колективного історичного самоусвідомлення України) заперечувалася новими віяннями історії та ідеології: в їхній загальній оцінці Україна, по своїй суті, була "ретроградною," "неісторичною", "неперспективною". На ділі, щоб стати історичною й перспективною, вона мала б перестати бути собою, тобто перестати існувати.

Гоголівська візія України подібна до візії Словацького, хоча вона культурологічно ширша й трагічніша. Для Гоголя Україна також існує в пороговому стані, лімінально; як у зачарованому місці, вона заморожена своїми глибокими суперечностями. Як видно з кумулятивної нарації оповідань "Вечорів на хуторі біля Диканьки" і "Миргорода", Україна, роздерта суперечностями між її двома світами — козацьким і селянським, чоловічим і жіночим, — так, що навіть рання ідилічна візія перетинається із втручанням зла, навіть на тому, здавалося б, такому безжурному сорочинському ярмарку. Коли образ України розгортається, передусім у "Миргороді", але вже навіть у "Диканьці", наприклад в "Страшній помсті", коли йдеться про сучасний Гоголю світ, а не про козацьку минувшину, її волю і силу, проявляється щораз більша мертвеччина. Коли "смерть" України у Словацького знаменувала кінець тієї, може, ніколи реально не існуючої, але польськими романтиками омріюваної ідеальної України, шляхетсько-козацької єдності, то водночас вона також символізувала розділення і перехід у нові, хоч не вповні окреслені сили — у власне польську і власне українську. У Гоголя, одначе, смерть України не віщує її відродження. У нього Україна козацької волі і сили, Україна молодості та етнографічної живучості й краси перетворюється на глуху, нудну й себепожираючу провінцію. Цю безвихідь гоголівської України, що від неї попросту треба тікати (як Ґомбровичу від Польщі у його "Трансатлантику"), можна розуміти як плід сукупності його суспільних детермінантів, не тільки того, що марксистське мислення назвало б соціальним походженням, але й цілого його історичного єства. Ще більшою мірою, на мою думку, це плід його письменницького єства, факту, що попри всю його так злегка названу народність, він був письменником, для якого межа між його "я" і світом, який він творив, навіть коли той був міфічно сильно забарвлений, завжди була дуже чітка.

* * *

Шевченків міф України¹³ різниться від усіх уже згаданих тим, що поет розкриває міф і одночасно запрограмовує себе його носієм.