Грані міфічного: образ україни в польському й українському романтизмі

На широкому тлі польсько-українських культурних і, передусім, літературних зв’язків упродовж усього XIX ст., зокрема його першої половини, найосновнішим спільним грунтом є саме образ і концепція України. Хоч і зміст, і висвітлення можуть вкрай різнитися, саме Україна — її історія, народ, природа — виступають тут як винятково центральна "перехідна зона" між обома культурами. В контексті XX ст. чи, умовно беручи, в "нормальних" зв’язках між окремими, хоча б і сусідніми, культурами таке явище здавалося б аномальним: і духовний простір (культурна спадщина, історія), і фізичний (земля, міста, люди) мусили б мати чітке розміщення, "належати" одній або другій стороні. На ділі ж, у колоніальному стані, в якому Україна протягом усього XIX ст. перебувала не тільки щодо Росії, але й (у культурному вимірі) до Польщі, це було закономірне. Україна як предмет, а не суб’єкт історії "належала" тим, хто її посідав не тільки в політичному й економічному сенсі, але й у сфері культурної або літературної творчості. Це питання — суб’єктність України, і тією ж мірою її ідентичність — може постати вповні тільки тепер, в обставинах тої незалежності, за якої мало б назріти фундаментальне переосмислення українськості і української спадщини. Але попри усю його фундаментальність це питання тепер не стоїть перед нами (хоча воно і є тією метою, до якої всі культурологічні дослідження України мусять зрештою прямувати). Наш фокус тепер — одна, ключова фаза того тривалого порогового існування України, і якоюсь мірою і Польщі, коли Україна могла здаватися спільною "власністю", спільним материком. І хоч наша тема, як і загальна проблема романтизму доби становлення нової національної свідомості, має своє чітке історичне підґрунтя, вона і надалі не втрачає своєї актуальності. Чималою мірою польсько-українські взаємини протягом XIX, а то й XX ст., їхні корисні, а також і шкідливі іпостасі, запрограмовані концепціями та поетикою романтизму, зокрема її варіантами міфічного мислення. Дослідження їх кидає світло не тільки на минуле, але й на сучасне. Про загальне й вирішальне значення України — як теми, топосу, парадигми — і для польської, і для української літератур і культур періоду романтизму писалося вже чимало. Здебільшого питання розглядалося під кутом зору історіографічних та ідеологічних (в тому числі й програмово романтичних) концепцій доби; йшлося також про романтичну поетику як таку і про віяння та вплив міжнародних літературних моделей ¹; часом досліджувалися також такі більш синтезуючі і глибші пласти творення і мислення, як міф². Саме до цього питання, яке мені доводилося не раз уже порушувати, хочу повернутися, — але висвітлюючи, сподіваюсь, нові його аспекти.

Два основні і взаємопов’язані аспекти, які хочу тут порушити, це — психологічний і колективний, культурний. У найкращих представників цієї теми — Словацького, Гоголя, Шевченка — глибоке відчуття субстратів культури, колективної пам’яті й колективного мислення поєднувалось з суто особистим, індивідуальним. Хоча це поєднання гарантувало літературно-естетичну живучість їхньої творчості, воно, певна річ, не було закономірністю даної теми: як знаємо з історії, українська тема породжувала широку ґаму писань, і зовсім не все тут було естетично якісне³.

¹ Див., наприклад: Janion Maria, Żmigrodska Maria. Romantyzm i historia. — Warszawa, 1978.

² Див.: Грабивич Г. Шевченко як міфотворець. — K., 1991; George C. Grabowicz. Between History and Myth: Perceptions of the Cossack Past in Polish, Russian and Ukrainian Romantic Literature // American Contributions to the Ninth International Congress of Slavists. — Kiev, 1983. — P. 173-188.

³ Див., наприклад: вичерпний огляд: Сиповський В. Україна в російському письменстві. — К., 1928.

Одне слово, тема також існує як суспільне та історичне явище і як така заслуговує на увагу — але в цілій низці конкретних творів психологічні й символічні моменти мають явно принижене звучання, а часом їх зовсім бракує.

І в польській, і в українській, і, до речі, російській літературах першої половини XIX ст. Україна виступає в різних тематичних і жанрових контекстах: в описово-подорожньому, етнографічному й фольклорному, побутовому, і, мабуть, що найголовніше, в історичному. У цьому вона також природно перероджується на суто ідеологічну тему. Її недавнє минуле, як це бачимо з польських писань періоду романтизму, стає грунтом для роздумів про суспільний лад і революцію⁴. Не менш істотним є факт, що для романтиків, польських і українських, історія України — це майже винятково історія козаччини; давніша історія, період Київської Русі, по суті не враховується⁵.

⁴ Див.: Janion Maria. Żmigrodska Maria. Op. cit.

⁵ Такі винятки, як "Zdobycie Kijowa" T. Заборовського чи один вірш Костомарова або Шашкевича, тільки підтверджують цю закономірність.

Своєю чергою, ідентифікація України з козаччиною настільки повсюдна й глибока в обох літературах, що швидко стає стереотипом, котрий затьмарює бачення і проти якого тільки особливо тонкі й проникливі письменники зуміють виступити.

Пріоритетизація або просто апофеоз козаччини є першим і, напевно, найпопулярнішим видом української теми, її міфічного звучання. Його роль у польській літературі посилюється ще й тим, що на початку саме утвердження польського романтизму як такого, за винятком, звичайно, міцкевичівських "Балад і романсів", відбувається на базі української, козацької, тематики. Загальна і тепер уже традиційна назва "українська школа польської літератури" (вперше впроваджена М. Грабовським) спопуляризувала це явище, але й водночас значно затерла (мабуть і зумисне) його внутрішню диференціацію і системність.

Загальним історіософічним завданням як письменників "української школи", так і їх попередників періоду просвітництва та передромантизму було прослідити причини падіння Польщі й насвітлити і ясні, і темні сторінки польсько-українського, шляхетсько-козацького співіснування. Її набагато глибше і зовсім не усвідомлене міфічне завдання — переказати й ритуально відтворити "смерть України", її перехід із одного в другий спосіб існування. До обох тих тез ми повернемося.

Першим, одначе, є той пласт, що витворює і ширину рецепції, популярність, і загальну доступність (цікавість, "чарівність") цієї іпостасі України. Йдеться про козакофільство.

Польських письменників, які пишуть на козацьку тему (тобто "українська школа" в широкому розумінні) і наголошують на своєму предметі як на головному історичному явищі, в певному сенсі можна бачити як речників узагальненого козакофільства у вигляді, принаймні, основного акценту і зацікавлення. Однак у писаннях Юзефа Богдана Залеського і Міхала Чайковського цей фокус стає однозначним і всеосяжним. І хоч їхнє літературне оформлення та ідеологічний кут зору можуть великою мірою різнитися, для обох козацтво стає основним моментом їх самоокреслення як письменників, а у випадку Чайковського стає його майже винятковою темою, навіть мономанією, і матеріалом для численних варіантів та адаптацій.

Передумовою козакофільського ентузіазму, а також і політичних аспірацій, таких як Чайковський, є спільна легенда про подвійне козацько-шляхетське походження і таку саму подвійну лояльність. Ентузіазм зароджується із локального патріотизму (усі ці письменники — уродженці України) і виявляє себе в переконанні про їх більшу (або їм притаманнішу) свободу, в екзотичному вбранні, поведінці і в загальному почутті вищості щодо своїх братів-шляхтичів із "Корони". Парадоксально, що реальна модель для цього була вузька та історично нетипова, навіть здеградована, Йдеться про так зване надворне козацтво, що спершу утримувалося для охорони шляхти, тобто магнатів, а згодом для їхньої розваги. Більшість того, що є наївним, сентиментальним, чудернацьким і в історичному аспекті абсурдним, у цілому ряді літературних представлень козаччини твориться на основі цього штучного й стилізованого життя надворних козаків. Але все те таки втілювалося в життя, хоч і дивовижно: наприклад, граф Вацлав Жевуський, переіменувавши себе отаманом Ревухою і перевбравшись у жупан, днями вслухався в думи свого придворного барда Тимка Падури, або князь Август Яблоновський, що став "князем Миколою" і носив оселедця, вилаштував своїх кріпаків у мале козацьке військо (яке після повстання 1831 року роззброїла і розпустила російська армія).

Сентименталізм польського козакофільства втілює передусім Ю. Б. Залеський. Починаючи від псевдокласицистичних і сентиментальних традицій Ф. Князьніна й Ф. Карпинського та гердерівської (переданої через К. Бродзінського) ідеї про притаманну м’якість, ідилічність слов’ян, він постійно розробляє концепцію одвічної польсько-козацької єдності — всупереч, якщо так треба, усім історичним фактам. Його "Potrzeba Zbaraska", наприклад, стосується не відомої битви часів Хмельниччини, а якоїсь фікційної битви поляків і козаків проти татар. У його пізніших писаннях на цю парадигму нашаровується католицький містицизм і месіанізм, а наприкінці — ноти шовінізму. В оцінці пізніших критиків усе це можна розглядати як самообман, породжений епігонством. За оцінкою Франка, усе те було історичним фальшем ⁶. Але це навряд чи вичерпне окреслення явища.