5. Онтологічний філософський підхід до мови

На противагу цій традиції, зорієнтованій на домінанту мовної довільності та зумовленості потребами людської комунікації, в історії філології та філософії склалася й інша традиція, започаткована ще Платоном⁴. Її можна назвати «онтологічною» – в піку утилітаризму та функціоналізму в дослідженнях мови; «метафізичною» – на противагу конвенціоналістській позитивістській настанові; «динамічною», чи «діалектичною» – на противагу статиці структурних методів. Усі ці назви адекватні та прийнятні. Проте щоб уникнути термінологічної плутанини ми далі будемо йменувати її онтологічною традицією. Її представники (Дж.Віко,

¹ Жоль К.К. Мысль. Слово. Метафора. Киев, 1984. С. 106.

² Спільну думка вчених Нового часу в даному питанні висловив Дюкло в «Зауваженнях до «Граматики Пор-Рояля»: «Люди самі собою перебувають під владою ІМЕН, і, коли їхнього слуху досягає ім'я, котре їм знайоме, вони вважають, що зрозуміли його смисл, хоча найчастіше не зрозуміли нічого» (Грамматика общая и рациональная Пор-Рояля. М., 1990. С. 223).

³ Див. його працю «Історія виникнення та етапи еволюції філософської герменевтики» у кн.: Герменев­тика: история и современность. М., 1985. С. 31.

⁴ У діалозі «Кратіл» Платон вустами Сократа критикує теорію довільності імен на користь репрезентації через подобу, яка згодом часто втрачає очевидність під впливом таких додаткових чинників, як умовність, звичай або звичка.

427

В.Гумбольдт і неогумбольдіанці, А.С.Хом'яков, О.О.Потебня, П.А.Флоренський, А.Ф.Лосєв, М.Гайдеггер, М.М.Бахтін, а також багато письменників і поетів) не заперечують наявність сильного репресивного первня в мові, використання якого (особливо у вустах демагога) може стати «смертним вироком» для багатьох людей (Г.Бьоль)^1. Однак прояв цього потенційно притаманого мові смертоносного первня цілком і повністю залежить від волевиявлення мислячого суб’єкта, від його совісті.

Сутність «онтологічного підходу» до мови як явної опозиції інстру-менталістськи-утилітаристського підходу може бути сформульована в декількох основних положеннях.

1. За матеріально-несучим «тілом» мови (її фонематичним ладом, граматикою і т.д.) покладається наявність якоїсь універсальної та надперсональної смислової реальності. Це або ідеально-ейдетична в дусі Платона, або інформаційна, або семантична дійсність, яка доноситься (виявляється, проголошується) «матерією» мови.

2. Імена і мовні символи є, за висловом П.А.Флоренського, «отворами, пробитими в нашій суб'єктивності», вони пов'язують нас із цією об'єктивною смисловою реальністю. І хоча розкриваються й творяться вони лише у творчих індивідуальних актах, однак не творяться людьми довільно, не винаходяться «як припускає замкнуте у суб'єктивність» (П.А.Флоренський)². Людина у межах онтологічного підходу до мови уявляється не самовільним творцем, а скоріше – слухняним суб'єктом виявлення її ідеально-смислової реальності «в» і «через» несучі структури мови.

3. Ця універсальна смислова реальність, у свою чергу, «потребує» людини як носія мови, щоб здійснитися (проявитися) в людському світі, здобувши завдяки її вільній і творчій участі нескінченну варіативність і, отже, повноту втілення.

4. Всі сугубо науково-раціоналістичні та утилітарно-зорієнтовані підходи до сутності мови неадекватні, тому що, постаючи в якості відірваного від людини предмета наукового дослідження, мова втрачає найбільш істотне – свою цілісність і справжню онтологічність. «Позитивісти, – за висловом П.А.Флоренського, – розстригли Слово Боже на рядки й слова, мову потовкли на звуки, організм роздрібнили до молекул, душу розклали в пучок асоціацій і потік психічних станів, Бога проголосили системою категорій, великих людей оцінили як грудочки, які зібралися з пилу століть, – і взагалі все рішуче розпустили на елементи, які розпустились у свою чергу, приводячи колишню дійсність до ілюзії форми та нікчемності змісту»³.

Отже, онтологічна парадигма розуміння сутності мови, представлена у працях російських філософів-«імяславців», а також у межах західної онтологічної герменевтики (М.Гайдеггер і його послідовники), постулює

¹ Белль Г. Язык как оплот свободы // Филос. науки. 1990. № 4. С. 93.

² Флоренский П.А. У водоразделов мысли (разд. «Итоги») // Собр. соч. В 2 т. Т. 2. М., 1990. С. 344.

³ Він же. Имена. Кострома, 1993. С. 32–33.

428

іманентно-трансцендентну природу мовних смислів¹, що й відрізняє онтологічний підхід від усіх інших – філологічних, аналітичних і семіотичних – концепцій і парадигм дослідження мови.

Резюмуємо сутність онтологічного підходу до мови цитатою з Умберто Еко, який цілком адекватно виразив його суть: «Мова ніколи не буде тим, що ми мислимо, але тим, у ЧОМУ здійснюється думка. Отже, говорити про мову не означає виробляти пояснюючі структури або додавати правила мовлення до якихось конкретних культурних ситуацій. Це означає давати вихід усій її коннотативній моці, перетворюючи мову в акт творчості для того, щоб у цьому говорінні можна було почути заклик буття. Слово не є знаком. У ньому розкривається саме буття. Така онтологія мови умертвляє всяку семіотику. Місце семіотики посідає єдино можлива наука про мову – поезія»².

Підсумуємо сказане. У мові як цілісній і динамічній смисловій реальності, в єдності її сутніх і несучих компонентів можна виділити дві основні функції - комунікативну та пізнавальну. Вони можуть набувати специфічної функціональної модальності: креативної, адаптивної та репресивної. Досить перспективним у плані дослідження цієї суперечливої та багатомірної динаміки мови як найважливішої умови гармонічного та висхідного людського буття-у-світі є онтологічний підхід, який знову виходить на перший план після стількох років домінування інструменталістсько-утилітаристських моделей.

Однак про які би прояви мови ми не говорили, найважливішою умовою її буття є наявність людської свідомості, яка може мати не тільки мовну, а й позавербальну форму існування. До проблематики свідомості ми тепер і переходимо. Ця тема особливо важлива, якщо врахувати, що саме свідомість висувається сьогодні на перший план у метафізичних і наукових дослідженнях і саме тут, очевидно, варто очікувати найближчим часом найважливіших наукових відкриттів.

¹ Смисли мови трансцендентні, оскільки не творяться людською суб'єктивністю, а мають відносно автономне буття, до кінця неясної природи. Про це ми ще скажемо пізніше. Однак, з іншого боку, ці мовні смисли іманентні людині, тому що завжди нею індивідуально розпаковуються у творчих актах мовної свідомості.

² Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. СПб., 1998. С. 23.

429

ЛЕКЦІЯ 22.

СВІДОМІСТЬ ЯК ОБ'ЄКТ