3. Суб'єкт пізнання

На перший погляд може здатися, що з розумінням суб'єкта пізнання все набагато простіше і його можна прямо ототожнити з людським індивідом, який здійснює пізнавальний акт. Така позиція близька нашому повсякденному наївно-реалістичному досвіду й найбільш поширена. Вона трактує суб'єкт у якості так званого психологічного суб'єкта пізнання. Тут той, хто пізнає, найчастіше розглядається як пасивний реєстратор зовнішніх впливів, який з тією чи тією мірою адекватності відображає об'єкт.

При всій інтуїтивній очевидності подібного підходу в ньому є один дуже істотний недолік - він не враховує активного та конструктивного характеру поведінки суб'єкта, те, що останній здатний не тільки відображати, а й формувати об'єкт пізнання. Понад те, знання загального й необхідного характеру,

¹ Цит. за: Джуа М. История химии. М., 1978. С. 212.

406

що особливо зримо присутнє в логіці та математиці, не можна вивести, виходячи з теорії відображення об'єкта й уявлень про суб'єкта як психологічного індивіда. Оскільки не зовсім зрозуміло, що відображають у світі математичні поняття і теорії (скажімо, уявні числа), і ще більш незрозуміло, як математики-індивіди, які володіють принципово різними індивідуально-психологічними, національно-культурними й історичними особливостями, здатні однаково здійснювати загальні й необхідні математичні доведення, то набагато логічніше припустити таке: суб'єкт пізнання всупереч очевидності надпсихологічний і надіндивідуальний. У багатьох індивідуальних психологічних суб'єктах, незалежно від їхніх емпіричних особливостей, є щось однакове й додосвідне (апріорне), завдяки чому вони одноманітно формують об'єкт пізнання і пізнають його.

Іншими словами, існує якесь інваріантне і стійке «пізнавальне ядро» у кожній людині, що забезпечує єдність пізнання в контексті різних епох і культур і виявлення якого становить справжню мету теоретико-пізнавальної діяльності. Таке трактування суб'єкта сходить до І.Канта й дістало назву трансцендентального суб'єкта пізнання. Розвиток досвідних наук, особливо психології, підтвердив правоту багатьох кантівських філософських інтуїцій. Справді, в індивіда існує цілий комплекс первинних додосвідних ідей і настанов, які формують його картину світу, більш-менш однакову з картинами світу в інших людей: еталони сприйняття кольору, звуку і форми, категоріальні структури мислення, мовна компетенція і т.д.¹

Сам засновник трансценденталістського погляду на суб'єкт пізнання ухилявся від питання «яке походження цього додосвідного пізнавального ядра в кожній людині?». За І.Кантом, воно попросту позбавлене смислу: структури трансцендентальної суб'єктивності апріорні²; а тому всі спроби відповісти на це питання неминуче призводять до логічного кола, коли сама постановка проблеми має на увазі наявність того, про походження чого запитують. Однак наступна філософська й психологічна традиція запропонувала цілий спектр розв’язання проблеми походження трансцендентальної суб'єктивності.

Так, Н.Хомський і К.Лоренц уважали їх біологічно вродженими формами адаптації до світу, Ж.Піаже - наслідком інваріантних структур діяльності, якими дитина опановує на ранніх стадіях розвитку, марксистська психологічна парадигма розглядала їх як продукт впливу інваріантів культурного середовища. У межах східної гносеологічної традиції також визнається існування стійкого пізнавального ядра особистості, але воно пов'язується з механізмами духовної вродженості, з універсальними когнітивними характеристиками монад, які залишаються незмінними у послідовності їхніх духовних перероджень. Цікаво, що й у християнських релігійних гносеологічних моделях визнається якесь духовно вроджене ядро суб'єктивності,

¹ Див. класичні психологічні дослідження цих питань у кн.: Узнадзе Д.Н. Психологические исследования. М., 1966.

² Кантівську апріорність (додосвідність) не слід плутати з декартівськими вродженими ідеями. Така позиція неприйнятна для кьонігсбергського мислителя в силу її натуралізму.

407

що забезпечує спільність базових принципів пізнання та практичної діяльності¹. В усіх вищенаведених поясненнях природи і походження трансцендентальної суб'єктивності є, очевидно, раціональний смисл, однак і таке розуміння природи суб'єкта не є вичерпним.

Гегель був, очевидно, першим, хто досить переконливо показав: індивід, якими б спільними з іншими індивідами структурами суб'єктивності він не володів, проте пізнає по-різному в кожну конкретну історичну епоху залежно від пануючих у суспільстві загальнокультурних передумов, ідеалів і норм пізнавальної діяльності. Той самий об'єкт носії різних пізнавальних традицій можуть навіть бачити (а не те, що пізнавати) цілковито по-різному. Приміром, дикун з острова Борнео і сучасний вчений-біолог побачать у комп'ютері різні речі: один - об’єкт, який магічно мерехтить і загадково звучить, від якого бажано триматися подалі, другий - вершину досягнень людського наукового генія, яка істотно полегшує його наукову діяльність.

Отже, індивідуальна пізнавальна активність двох суб'єктів визначається якимись надперсональними структурами, які мають ніби своє власне життя і логіку розвитку. Понад те, обсяг знань, який існує в соціумі на даний момент історичного часу, завжди перевершує обсяг знань і навичок, якими володіє кожен окремий індивід, який пізнає. Звідси випливає ідея існування колективного (чи соборного) суб'єкта пізнання, який практично реалізується за допомогою зусиль багатьох індивідуальних психологічних суб'єктів, але до них не зводиться й відносно від них автономний. Прикладом буття подібного суб'єкта може слугувати науковий колектив, група науково-дослідних колективів, професійне співтовариство (наприклад співтовариство філософів-професіоналів) або навіть людське суспільство в цілому.

Проте філософська інтерпретація феномена надперсональної детермінації пізнавального процесу може бути й радикально іншою, персоналістичною. Колективний суб'єкт пізнання тут наділяється автономним і розумним існуванням, набуваючи рис абсолютного суб'єкта пізнання, як це було властиво деяким варіантам російської релігійної гносеології Срібного віку, хоча подібну ідею можна знайти в неоплатоніків у вченні про Світову Душу і навіть у самого Платона.

Тут індивідуальна пізнавальна діяльність людини розглядається як частина діяльності Божественної Премудрості, в якій вона вкорінена й до злиття з якою вона, в ідеалі, прагне. Тільки в Абсолютному Суб'єкті пізнавальної діяльності (або в Абсолютній Свідомості)² об'єкт і суб'єкт виявляються тотожними, а не протистоять один одному ні в онтологічному,

¹ Див. про подібну позицію, наприклад, у кн.: Лосский Н.О. Чувственная, интеллектуальная и мистическая интуиция. М., 1995. С. 202–204, 304–305.

² Трактування цього Абсолютного Суб'єкта пізнання різне в різних російських філософів. В одних (С.Н.Булгаков) таким визнається Софія-Премудрість Божа; в інших (Є.Н.Трубецькой) - сам Христос-Логос. «Є якась надпсихологічна свідомість, - пише, наприклад, Є.Н.Трубецькой, - безумовна й загальна як за формою, так і за змістом. І я - психологічний суб'єкт - можу усвідомити істину, лиш оскільки я так чи інакше прилучаюся до цієї свідомості» (Трубецкой Е.Н. Смысл жизни. М., 1994. С. 14).

408

ні в гносеологічному, ні в аксіологічному планах. Це ніби абсолютне й досконале смислобуття, де збігаються знання й існування, моральний учинок і моральна думка. Водночас наявністю такого неявного «надсуб᾽єкта пізнання» пояснюються і походження трансцендентальних структур суб'єктивності, і таємниця іманентної пов’язаності суб'єкта з об'єктом у різноманітних пізнавальних зусиллях людини, і взаєморозуміння між самими людьми, і, нарешті, ідеальна мета когнітивних людських прагнень у цілому.

Цікаво, що припущення про існування в Космосі ієрархії свідомостей, у тому числі й набагато переважаючих людський рівень, сьогодні вже не здається надбанням різних форм релігійно-містичного світогляду, а сприймається як цілком правдоподібна гіпотеза, з огляду на вступ людства в епоху антропокосмічного повороту, пов'язаного з пошуком братів по розуму у Всесвіті та визнанням космічного виміру в діяльності самої людини.

Підсумовуючи різні трактування суб'єкта пізнання, можна спробувати дати його загальне визначення, що враховує вищевідзначені аспекти: під суб'єктом пізнання варто розуміти наділену свідомістю людину, включену в систему соціокультурних зв'язків і вкорінену в межах космічного цілого, чия активність спрямована на осягнення таємниць конфронтуючого йому об'єкта.