Некласичні онтології другої половини XIX - XX століття: ієрархічні моделі буття

1. Криза класичних онтологічних моделей

В одній із попередніх лекцій, присвячених класичній філософії, ми звернули увагу на те, що гегелівський ідеалізм як найбільш яскраве вираження класичної традиції в якомусь розумінні вичерпав можливості традиційних онтологій й дав прямий імпульс становленню некласичних онтологічних моделей.

Сильною стороною класичних філософських концепцій, зорієнтованих на побудову цілісних і замкнутих онтологій, є їхня настанова на принципову пізнаванність світу і тотальну прозорість буття (природного, соціального та людського) для раціональної рефлексії. Понад те, істинно пізнане буття є гарантією істини в оцінці всіх проявів людської сутності та будь-яких людських дій, починаючи від проблем розрізнення добра і зла, прекрасного і потворного й закінчуючи ціннісною орієнтацією в сугубо практичних ситуаціях. Відповідно, філософія, що базується на розвинутій онтології, являє собою велику систему взаємопов᾽язаних знань, які дозволяють людині пояснити й оцінити будь-які явища.

Однак ця сильна сторона (систематичність, раціональне охоплення різних явищ із єдиних позицій) поставала при її абсолютизації і як серйозна слабкість, тому що такого роду філософські системи, як правило, мають закритий, замкнутий характер і претендують на досягнення істини в останній інстанції (абсолютної істини), що суперечить смислу самої філософії.

В середині XIX століття у філософії виникає певна криза онтології як ключового розділу метафізики. Реакцією на замкнутість онтологічних систем, на їхню претензію оволодіння абсолютною істиною є спроба вийти за межі цієї замкнутості та за межі раціональності як такої. Це реалізується в бажанні «знайти якусь поза розумом розташовану дійсність», що у свою чергу, як відзначає А.Л.Доброхотов, «оберталося редукцією розуму до тієї чи тієї ірраціональної стихії»¹. Відбувається своєрідний ірраціоналістичний поворот у філософії, в результаті якого на перший план висувається пошук якихось «реальностей», котрі не мають нічого спільного зі справжнім світом і пізнавані також ірраціонально. Правда, при цьому

¹ Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской традиции. М., 1986. С. 231.

225

варто обмовитися, що філософське пояснення по суті це пояснення раціонально-теоретичне, навіть коли воно набуває ірраціоналістичної форми. Як ми говорили вище, сама ірраціоналістична форма філософії однаково реалізується як раціональна настанова.

Так, Шопенгауер говорить про «несвідому космічну волю», котра «не тільки первень, але і єдина сила, що має субстанціальний характер»¹. К᾽єркегор намагається протиставити абстрактне мислення та існування особистості, «радикально роз'єднуючи мислення та існування»². У результаті Бог у нього не філософський абсолют, а живий Бог. В основі його осягнення лежить віра, а не розум. Фейєрбах, навпаки, ставить у центр усього людину, котра постає як дійсне буття, де навіть Бог є утвором людського розуму, на який переносяться властивості людської особистості. Однак ірраціоналістична реакція на гіпертрофований раціоналізм (і особливо гегелівський спекулятивний ідеалізм і панлогізм³) не єдина форма відмови від традиційних онтологій.

У багатьох випадках відмова від онтології поставала просто як абсолютизація гносеологічної сутності філософії (неокантіанство марбурзької школи) або переведення всієї філософської проблематики у сферу методології та епістемології (передусім позитивізм першої і другої хвиль). Джерелом цього став бурхливий ріст природничо-наукових і гуманітарних знань у XIX столітті, про що ми писали в попередній лекції, а також радикальні зміни загальнокультурної ролі та впливу наукового знання. Наукова революція рубежу кінця XIX - початку XX століття лише закріпила цей безсумнівний «гносеологічний крен» філософії.

У цей же період гостро встає проблема цінностей і оформляється аксіологія як третій найважливіший розділ метафізики, якщо її розуміти в класичному смислі як теоретичне ядро філософського знання.⁴ Криза традиційних цінностей і чітко виявлений ціннісний вимір різних видів знання, у тому числі й наукового, привертає пильну увагу нових філософських шкіл (баденська школа неокантіанства), висуває нових філософських кумирів, наприклад Ніцше, й академічних авторитетів, наприклад В.Віндельбанда. При цьому явне недоврахування ціннісної проблематики у попередніх метафізичних побудовах кидає тінь і на онтологію в цілому як самостійну філософську дисципліну.

Паралельно під метафізикою у світлі нових еволюційних уявлень у науці все частіше починає розумітися така картина природи, де та виглядає застиглою та незмінною в часі, тобто метафізика ототожнюється не тільки зі спекулятивно-ідеалістичними онтологіями, а й з філософією природи, що спирається на класичну ньютонівську механіку, зокрема, з побудовами французького матеріалізму XVIII століття.

¹ Доброхотов А.Л. Указ. соч. С. 234.

² Там же.

³ Ось, зокрема, відома думка Гегеля, котра викликала затяте неприйняття всіх ірраціоналістичних течій: «Логіка збігається... з метафізикою – наукою про речі, що осягаються в думках, за якими визнається, що вони виражають істотне відношення в речах» (Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 1. Наука логики. М., 1975. С. 120).

⁴ Докладний аналіз аксіологічної проблематики буде даний у відповідному розділі нашого курсу.

226

У результаті всіх цих процесів терміни «метафізика» і «онтологія» розглядаються як синоніми й ототожнюються із замкнутими й статичними субстанціалістськими онтологіями класичного типу (однаковою мірою і матеріалістичними, і ідеалістичними), набуваючи чітко вираженого негативного відтінку.

Якщо негативний смисл у поняття «метафізика» й досі вкладається представниками деяких філософських шкіл, то зазначена криза онтологізму виявилася не такою вже тривалою і вже наприкінці XIX – початку XX століття «на зміну психологічним і гносеологічним трактуванням онтології приходять напрями, зорієнтовані на перегляд досягнень попередньої західноєвропейської філософії і повернення до онтологізму»¹.

Повернення до онтологічної проблематики і до репрезентації філософії як особливого роду зв'язаної системи було не випадковим, а являло собою, з одного боку, подолання абсолютизації гносеологічної інтерпретації філософії, а з іншого боку - перехід до більш складного філософського розуміння структури буття та місця в ньому людини. У результаті буквально всі течії сучасної філософії «повертаються до онтології». Однак акценти в цих нових - некласичних - онтологіях будуть розставлятися різні: десь цілком нової форми набуде філософія природи (насамперед у Енгельса й у діалектичному матеріалізмі), десь принципово нового звучання набуде спекулятивно-метафізичний вимір онтології і трактування ідеальних об'єктів (наприклад, у творчості Миколи Гартмана), а в ряді філософських шкіл наголос буде зроблений на антропологічному вимірі онтології і на перший план вийдуть різні інтерпретації екзистенціального та культурного буття людини (феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика й т.д.). У деяких же працях з різною мірою опрацювання й докладності будуть розпочаті спроби здійснити органічний синтез цих трьох векторів онтологічного аналізу з новим осмисленням класичної онтологічної проблематики, пов'язаної зі статусом божественного буття.

До розгляду цих ключових ходів некласичної онтологічної думки, які продовжують розроблятись у працях сучасних філософів, ми тепер і переходимо. У репрезентованих концепціях онтології на перший план виходить проблема різнорівневого та певним чином субординованого устрою буття, а також можливість його генетичного пояснення.

Ієрархічність буття як ідея реалізовувалась у всіляких варіантах, найбільш відомими з яких стали діалектичний матеріалізм і «нова онтологія» М.Гартмана². Однак ще раніше ієрархічну модель природи окреслив у своїх рукописах з показовою назвою «Діалектика природи» Ф.Енгельс.

¹ Доброхотов А.Л. Онтология // Филос. энцикл. словарь. С. 458–459.

² Принцип ієрархічної будови буття з різними акцентами реалізується в концепціях С.Александера, Дж. Сантаяни, М.Шелера і ряду інших мислителів XX століття, однак не ставлячи перед собою спеціальних історико-філософських завдань, ми зупиняємося на її найбільш репрезентативному – гартманівському варіанті.

227