3. Закон заперечення заперечення

Цей закон стверджує, що в процесі розвитку кожен наступний щабель є, з одного боку, запереченням попереднього

¹ На кшталт того, що однієї субстанції для побудови цілісної онтології мало, а трьох – уже забагато. Однак у цьому випадку ми маємо справу з динамічною закономірністю.

² Цей термін більш точний, ніж абстрактне поняття «спрямованість розвитку». Ясно, що розвиток спрямований і найчастіше прогресивний, але закон заперечення заперечення розкриває саме загальну конфігурацію і ритм будь-якого розвитку.

289

щабля (через заперечення якихось властивостей і якостей), а з іншого боку - запереченням цього заперечення, оскільки відтворює у зміненому предметі на новому щаблі й у новій якості деякі властивості та якості щабля, який був підданий запереченню раніше. Іншими словами, у будь-якому розвитку (регресивному чи прогресивному) на будь-якому рівні буття завжди діалектично поєднуються моменти руйнування старої системи і моменти наступності, тобто збереження властивостей старої системи у межах знову посталої при збагаченні їх новою, нехай і наймінімальнішою якістю.

Закон заперечення заперечення фіксує дуже важливу сторону розвитку – обов'язкову наявність у ньому елементів поступовості й водночас циклічності, зворотності і незворотності. Будь-яка система¹ у своєму нинішньому й розвиненому стані несе в собі риси свого минулого, які модифікуються в новій цілісності, але при цьому можуть зберігати і певну автономність у вигляді відповідних властивостей, частин і елементів нової системи.

Приміром, в організмі людини існують і неорганічні сполуки, і рослинні, і тварини клітини. У сучасному суспільстві можна зустріти риси найбільш архаїчних укладів життя. На острові Борнео й у джунглях Амазонки племена дотепер живуть на рівні кам'яного віку. В сучасній культурі зберігаються цінності й вірування, що йдуть корінням у глибоку стародавність. Без такого збереження й відтворення етапів і рис своєї історії не може ефективно функціювати й обновлятися нова цілісність.

Зовсім не випадково онтогенез особини повторює деякі риси її філогенезу, тому що ефективність і своєрідна раціональність ранніх етапів онтогенезу перевірена тривалою дією природного добору й високо адаптивна. У суспільстві зберігаються чарівні казки, старі прислів'я, прикмети і приказки. Вони винятково корисні для виховання підростаючого покоління та орієнтації в навколишньому світі, тому що в концентрованому вигляді зберігають мудрість попередніх поколінь. Великий теоретик завжди звертається до історії своєї науки, здійснюючи її своєрідне творче осмислення й зняття, але водночас підживлюючись творчим багатством її ідей і логічних ходів думок. Недарма італійський вчений-хімік С.Канніцаро, з ім'ям якого пов'язують завершення формування атомно-молекулярної теорії, писав: «Часто буває, що розум, який засвоює нову науку, повинен пройти всі фази, які пройшла наука у своєму історичному розвитку»².

Не випадково в методологічному плані закон заперечення заперечення трансформується в найважливіший діалектичний принцип єдності логічного й історичного. Цей принцип підходу до предмета стверджує, що система у своєму розвиненому стані несе риси своєї історії й поза звертанням до неї не може бути систематично й цілісно зрозумілою. З іншого боку, саме в розвиненому стані предмета, в логіці його функціювання варто шукати ключ до раціональної реконструкції його історії і водночас до історії його пізнання. Реалізація цієї вимоги настійно необхідна, коли предметом нашого дослідження стають складноорганізовані та формовані системи

¹ Чим вище рівень її організації, тим більш виразний цей процес.

² Цит. за: Джуа М. История химии. М., 1978. С. 212.

290

у живій природі, у суспільстві та у сфері духу. Зокрема, саме тут криється розгадка того, що кращі історії філософії пишуться великими мислителями типу Гегеля і Кассірера, а теоретичні дослідження у філософії неможливі без звертання до ключових історичних ходів філософської думки.

З огляду на все викладене, цілком справедливо розглядати закон заперечення заперечення як закон діалектичного синтезу¹. Його дія забезпечує, з одного боку, якісне перетворення систем і появу нових предметів і явищ, а з іншого, зберігає їх генетичний зв'язок з попередніми явищами і предметами.

Стосовно різних сфер дійсності закон заперечення заперечення треба коректувати. У найбільш явному і всебічному вигляді він проявляється стосовно суспільних явищ і у сфері духовного життя. Тут найбільш явну форму має наступність із періодичним поверненням до рис минулих етапів розвитку, з періодичним структурним відтворенням колись уже наявних типів соціальних зв'язків, способів життєдіяльності та картин світу. Будучи підданими запереченню й забуттю, якісь суспільні структури й інститути, традиції та ідеї реанімуються в новому історичному контексті, знаходять нове життя і плоть. Наша країна останнього часу - найбільш наочний тому приклад. Гнані при радянській владі приватна власність, підприємництво і церква (перше заперечення) набули після катастрофи СРСР (друге заперечення) центрального місця. Відповідно відбулася реабілітація (заперечення заперечення) того, що критикувалося при радянській владі: успіхи царської Росії в міжнародній політиці й економіці, розв'язання національного питання і т.д.

Існує, очевидно, і певна історична циклічність, коли відтворюються типові конфліктні політичні ситуації й дилеми вибору майбутніх шляхів розвитку, що закликають під історичні прапори певні типажі й відтворюють подібні структури дій. Так, історики відзначають, що ситуація періоду розпаду Радянського Союзу кінця 80-х - початку 90-х років XX століття дивно подібна з ситуацією першої половини XIV століття, коли ворожнеча князів і забуття національних інтересів привели майже до повного розпаду Русі, нечуваного шкурництва і зрадництва владних соціальних верств. Ситуація 1991 року в Росії разюче нагадує ситуацію після лютого 1917 року, з дивним збігом діючих тоді й тепер головних політичних типажів.

Якщо звернутися до духовної культури і до науки, то й тут широко відомий феномен повернення до ідей і концепцій, здавалося б, давно і міцно забутих. Так, античний атомізм був відроджений наукою Нового часу, грецькі художні та філософські ідеали відтворилися в добу Відродження аж до буквальних і свідомих спроб реконструкції минулого, коли Лоренцо Медічі ототожнює себе з Периклом у межах Флорентійської платонівської академії, а, скажімо, Мікеланджело відводиться роль нового Фідія. Втім, таку циклічну повторюваність не треба абсолютизувати і тим більше

¹ Див., наприклад: Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1997. С. 463-473.

291

соціально міфологізувати, тому що буквального повернення до старого ніколи не відбувається. Правий Геракліт, що в ту саму соціальну й культурну ріку не можна ввійти двічі.

Менш очевидна подібна відтворюваність минулого за принципом заперечення заперечення на рівні живої та неживої природи. Це навіть дало підставу ряду дослідників заявити, що закон заперечення діє тільки в сфері духу й соціуму. Здається, що це зайвий радикалізм. Типовим контрприкладом, крім повторення етапів і рис філогенезу в онтогенезі, можна вказати на повернення до рис предкових форм при потраплянні виду чи організму в нове середовище, яке вимагає відповідних реакцій.

У живій природі різноманітними є і циклічні і спіральні процеси, щоправда, без жорсткої тріадичності гегелівського типу за принципом «теза - антитеза - синтез». На рівні неорганічної природи ми можемо також спостерігати численні коливальні та циклічні процеси, які лише на перший погляд створюють враження повної зворотності. Крім того, на рівні фізичних форм часті явища повного і незворотного розпаду систем, починаючи з атомів і закінчуючи цілими зоряними системами. Однак як показують сучасні синергетичні дослідження, повної зворотності немає ніде, як нема і повного переходу речей і явищ у стан повного небуття без усякого впливу на навколишні процеси. Так, кожна нова реакція ядерного розпаду хоч чимсь, але відрізняється від попередньої; жодна планета в Сонячній системі не повторює повністю свою попередню траєкторію руху. Отже, і в цьому випадку Гегель залишається правим зі своєю діалектикою нескінченного заперечення заперечення, тому що всі ці процеси відбуваються у межах глобальної єдності й розвитку вічної Природи і Космосу, де розпад будь-якої матеріальної системи або смерть живої є передумовою появи нових систем і нових якісних станів більш загальної системи, до складу якої вони раніше входили.

Крім того, перевага повторюваних, зворотних циклічних процесів на нижчих шарах буття – це необхідна умова переваги поступальних змін на шарах більш високих, тому що перші являють собою несучі основи других, у чому була цілком права російська софіологія. Так, наприклад, нежива матерія¹ ускладнюється до певної межі, до виникнення з неї нової якості у вигляді живих організмів. Біологічні види, у свою чергу, незворотно й відносно швидко якісно еволюціонують, поки на вершині еволюції не з'являється людина. Сама людина як біологічна істота, спочатку розчинена в природних циклах і залежностях, переходить на іншу якісну стадію свого розвитку як соціальна і духовна істота в міру зміцнення суспільних зв'язків і диференціації її культурного життя. При цьому біологія людини залишається досить стабільною, а якщо й підлягає в майбутньому еволюційному перетворенню, тільки в тому випадку, якщо цього зажадає її культурно-комунікативне буття, що змінюється. До цієї найбільш актуальної проблеми ми ще повернемося наприкінці нашого курсу.

¹ Якщо тільки в Космосі, як казав В.І.Вернадський, можна знайти чисту кісткову речовину без усяких супутніх ознак життя.

292

І на завершення нашого короткого аналізу закону заперечення заперечення виведемо з нього ряд практичних наслідків, досить важливих для раціонального суспільного та політичного життя людини.

Насамперед констатуємо: в суспільній практиці та політиці порочний усякий радикалізм, усякий грубий розрив із традицією та всяке огульне заперечення попередніх щаблів. Історія нашої країни переповнена подібними прикладами. Найцікавіше, що відповідно до закону заперечення заперечення чим радикальніше заперечення сьогодні, тим більше шансів, що завтра настільки ж радикальному запереченню буде піддана й позиція нинішніх руйнівників. І зрозуміло чому: всякий нігілізм однобічний і тенденційний, йому не властиво бачити в об'єкті заперечення ніяких позитивних сторін. Але, виходить, наступне покоління захоче відновити потоптану історичну справедливість і зробить це з тим більшим жаром і упередженістю, чим більш однобічним було попереднє заперечення.

Найбільш неприємне, що таке «хитання історичного маятника» перетворює розвиток у своє інше - в інволюційний рух циклічними колами. Це подібне до того, якби людина, котра біжить вузьким коридором, раптом різко повернула вправо і, боляче вдарившись об стіну, розвернулася на 180 градусів. Знову натрапивши на протилежну стіну, знову розвернулася, і... все знову повернулося б на попередні, безглузді й хворобливі, кола.

Щоб стійко рухатися вперед, треба дбайливо ставитися до традицій. Невідомо, що завтра пригодиться на важкій історичній дорозі й що з історичної спадщини допоможе впоратися зі знову виниклими суперечностями. Разом із тим не можна бути і консерватором, тому що розумне й делікатне заперечення попередніх форм життя настільки ж необхідне, як і збереження традицій. Міра збереження й заперечення минулого в процесах суспільних перетворень - це завжди питання конкретно-історичне, але в кожному разі ця міра відшукується з тим більшою точністю й швидкістю, чим більш розумними та моральними є здійснюючі їх люди і чим чіткіше і ясніше формулюють вони для себе цілі своєї діяльності.

Процедура критичного цілепокладання є найважливішим чинником свідомого і творчого застосування закону заперечення заперечення. Якщо не знаєш, заради якого загального й індивідуального блага ти заперечуєш сьогодення, тоді краще втриматися від усяких заперечень. Якщо в тебе немає високих ідеалів, здатних замінити старі, тоді не квапся їх знищувати, тому що інакше все закінчиться мерзенним блазнівським знущанням над минулим, яке доходить до відвертого блюзнірства.