Рух як атрибут буття

1. Проблема руху в історії філософії

ТА ЛОГІЧНІ ВЕКТОРИ ЇЇ РОЗВ'ЯЗАННЯ

Проблема руху завжди стояла у філософії дуже гостро. При зовні незаперечному факті, що рух існує, в історії філософії були концепції, які заперечували це. Із чим це пов'язано? Спробуємо розібратися, виходячи зі своєрідної «презумпції невинності» філософів, тобто розуміючи, що, доходячи того чи того висновку, вони спиралися на раціональні аргументи навіть тоді, коли заперечували рух. Отже, що таке рух? Чи пізнаваний він? Як співвідносяться рух і спокій? Які існують форми руху? Який зв'язок руху та розвитку? Вектори дослідження проблематики руху були задані ще в античній філософії, котра визначила ніби основні логічні варіанти розв'язання питання про сутність руху.

Перший варіант був репрезентований мілетською школою і Гераклітом. Рух тут розумівся як перманентне виникнення і знищення речей, як нескінченне становлення всього сутнього.

Анаксімандр, створюючи своє вчення про апейрон, відзначав, що його найважливішою властивістю є рух. А оскільки сам апейрон вічний і перебуває у вічному русі, отже, й сам рух вічний і загальний. Тому «вічний рух – первень, який має старшинство над вологою... від нього одне народжується, інше знищується»¹. Анаксімен і Геракліт також вважали, що рух вічний і постає причиною всіх окремих змін. Саме Гераклітові належить відоме всім висловлення про те, що не можна в одну ріку вступити двічі, й про те, все тече і все змінюється. Аристотель, коментуючи Геракліта, зазначає, що мова повинна йти не про світ як такий, хоча він справді змінюється, а про те, що будь-яке наше висловлення про предмет не має абсолютного характеру. Отже, звернувши увагу на мінливий характер буття, філософи відсунули на другий план моменти усталеності руху.

Другий (протилежний) варіант трактування руху був розвинутий в елеатській школі.

Але перш ніж перейти до аналізу поглядів її представників, ми звернемося до О.С.Пушкіна, до речі, блискучого знавця античності². Подібно до всіх

¹ Фрагменты греческих философов. Ч. 1. М., 1989. С. 119.

² Коли ми кажемо «знавець античності», ми, звичайно, не маємо на увазі вузький професіоналізм знань, який не міг бути властивий поетові. Для нього античність була живою частиною культури, до якої за всеосяжним характером своєї творчості він і не міг ставитись інакше. Можна сказати, що Пушкін у межах іншої, російської культури відроджує дух античності. Г.С.Кнабе відзначає, що це знання поета, яке переповнене історичними неточностями, оскільки є його особистим переживанням. Це - елемент внутрішньої духовної біографії поета. Див.: Кнабе Г. Пушкин и античность. Годы перелома // Русский журнал... http://www. russ.ru/edu/99-04-06/knabe.htm

258

геніальних людей йому вдалося в образній ємній формі, буквально декількома поетичними рядками зафіксувати сутність античної суперечки з приводу руху:

Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить.

Сильнее бы не мог он возразить;

Хвалили все ответ замысловатый.

Но господа, забавный случай сей

Другой пример на память мне приводит:

Ведь каждый день пред нами солнце всходит,

Однако ж прав упрямый Галилей.

Перед нами приклад, який зачіпає одну з найважливіших сторін проблеми руху і можливість його достовірного пізнання. Переформулювати проблему можна у такий спосіб: чи можливо описати рух мовою понять, або чи пізнаваний рух?

Інакше кажучи, навряд чи філософи заперечували рух як такий, але безумовно, що вони ставили під сумнів його загальність, а головне - можливість логічного обґрунтування руху. Пушкін у вірші іронічно відобразив слабкість («ответ замысловатый») наочного обґрунтування руху (шляхом ходіння), навівши відповідне метафоричне міркування, котре говорить про те, що з того, що щодня «перед нами сонце сходить», ми проте знаємо, що насправді Земля здійснює свої оберти довкола Сонця. Істинний стан справ, установлений Галілеєм, радикально розходиться з даними наших органів почуттів.

Водночас у цьому вірші порушена й проблема діалектики як особливого типу обґрунтування, що, починаючи від софістів, часто використовувався як засіб доведення суперечливості будь-яких висунутих тверджень. А з цього, у свою чергу, можна зробити два висновки. Перший про те, що логічно визначити що-небудь взагалі не можна, тому що завжди можна висунути й обґрунтувати протилежне твердження. Другий - що діалектика являє собою якийсь мисленнєвий фокус, який створює, за висловом Гегеля, «оманливу видимість».

За різними джерелами, учасником зазначеної ситуації, що заперечував рух за допомогою ходіння, був Діоген Синопський (403–323 р. до н.е.). Гегель відзначає, що його спростування (як і взагалі спростування подібного типу) є вульгарним, «...протиставляє... мисленню чуттєву свідомість» і є звичайним поглядом «так званого здорового людського розсудку, що дотримується чуттєвої очевидності та звичних уявлень і висловлень...»^1.

Зенон, який стверджував, що руху не існує, мав на увазі зовсім не його існування як таке, а лише суперечливість самого визначення руху і той факт, що на мовному рівні ми можемо давати руху найрізноманітніші, в тому числі й протилежні визначення. «Що існує рух,

¹ Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 3. М, 1972. С. 297.

260 він є явищем, це зовсім і не заперечується; рух має чуттєву достовірність, він існує, подібно до того як існують слони; у цьому розумінні Зенонові й на думку не спадало заперечувати рух. Питання тут поставлене про його істинність»¹. Річ у тому, що проблема обґрунтування істинності тверджень про рух постала як досить складне завдання, оскільки на рівні його логічного розуміння наша думка постійно стикається із суперечностями. Зокрема, мислити рух виявляється принципово неможливо без залучення протилежної категорії, а саме - спокою.

Елеати (Ксенофан, Зенон, Парменід) звернули увагу на моменти стійкості в русі, які при їх абсолютизації могли привести до висновків, які заперечують загальність руху. Так, наприклад, у Парменіда буття нерухоме і єдине, воно замкнуте саме в собі «у межах оковів якнайбільших». «Його буття не потік, як у Геракліта, а немовби лід»².

Логічний варіант даної проблеми був представлений Зеноном, який, захищаючи тези свого вчителя Парменіда, розробляє цілу систему обґрунтування того, що руху немає. Виходячи з логічної суперечливості руху, Зенон дійсно дійшов висновку про те, що рух не має істинного буття. А відповідно до загальної гносеологічної позиції елеатів предмет, про який ми не можемо мислити істинно (тобто несуперечливо), не може мати істинного буття. «З цього погляду ми повинні розуміти аргументи Зенона не як заперечення проти реальності руху, якими вони здаються на перший погляд, а як вказівку на необхідний спосіб визначення руху і на хід думки, якого необхідно дотримуватися при цьому визначенні»³.

Концентрованим вираженням аргументів проти існування руху стали знамениті апорії Зенона, який виходить з того, що буття єдине і нерухоме.

Перша апорія: рух не може початися, тому що предмет, який рухається, повинен дійти до половини шляху, а для цього пройти половину половини і так нескінченно (дихотомія).

Друга апорія говорить, що швидке (Ахіллес) не наздожене повільне (черепаха). Адже коли Ахіллес прийде в ту точку, де була черепаха, вона відійде на таку відстань від свого старту, на скільки швидкість повільного менша від швидкості швидкого й т.д.

Третя апорія (стріла) говорить про те, що рух неможливий при допущенні переривчастості простору. Стріла, що летить, перебуває у стані спокою, тому що завжди займає місце рівне собі, тобто перебуває у стані спокою в ньому. Але рух не може бути сумою станів спокою, тому що це самосуперечливе. «Не все, що чуттєво здається нам реальним, існує насправді; але все, що істинно існує, повинно підтверджуватися нашим розумом, де найголовніша умова – дотримання принципу формально-логічної несуперечності» – ось ключова думка елеатів, проти якої неспроможні будь-які аргументи, які апелюють до чуттєвого досвіду⁴.

¹ Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Кн. 1. М., 1993. С. 276.

² Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. С. 145.

³ Там же.

⁴ Нагадаємо, що саме з цієї тези елеатів народжується спекулятивна метафізика як найважливіший розділ онтології.

260

Не випадково завершенням наведеного вище анекдоту про «мудреця бородатого» стає той факт, що коли один з учнів Діогена вирішив, що теза про відсутність руху дійсно спростована мовчазним ходінням, то сам Діоген (який своїм ходінням лише загострив діалогову ситуацію) побив його ціпком, підкреслюючи цим, що чуттєва достовірність не є ще доказом або спростуванням, а необхідні більш ґрунтовні аргументи.

Ми так довго розбирали цей історичний епізод, щоб показати, що навряд чи в історії філософії існували коли-небудь філософи, які заперечують рух як такий, навіть коли вони так говорили. Швидше за все, заперечувалася пізнаванність якоїсь із характеристик руху, наприклад, вірогідність його чуттєвого пізнання, тим самим, безумовно, обмежувалась і вірогідність чуттєвого пізнання в цілому.

Можна вказати і на ще один винятково важливий позитивний момент, який мала негативна діалектика Зенона. Після його апорій, спрямованих проти можливості логічно несуперечливо мислити рух, стало зрозуміло, що у світі існує цілий клас об'єктів і явищ, які тільки й можуть бути осягнені діалектично суперечливо, тобто через синтез їх протилежних уявних визначень. Справді, людина - це завжди єдність душі й тіла, свідомого і несвідомого, біологічного і соціального первнів. Життя, що тече навколо нас, невіддільне від смерті; доконечність (необхідність) і закономірність настання якихось подій - від випадкових обставин і привхідних чинників.

Спробуйте абстрактно заборонити суперечності в мисленні, що пізнає, і вам ніколи не вдасться осмислити сутність світла, адже воно - інше пітьми; звуку, адже він - інше тиші; ємності келиха, яка - інше його речовинної форми й т.д. Вам ніколи не вдасться вірно розставити акценти у проблемах сім'ї та шлюбу, тому що саме єдність протилежних статей забезпечує гармонію сімейного та соціального буття. Сутність справжньої людської індивідуальності полягає зовсім не в тому, що вона протиставляє себе всьому родовому і вселюдському та усіляко підкреслює свої відмінності від інших людей, а в тому, наскільки органічно і творчо трансформуються загальні родові характеристики й універсальні цінності в її унікальних (особливих) учинках і рисах характеру.

Отже, справжній філософський розум – це якраз не втеча від суперечностей буття і пізнання, а вміння органічно рухатись у стихії протилежних характеристик самих речей і відповідно логічних визначень думки. Наступна позитивна платонівська діалектика в діалогах «Софіст» і «Парменід» буде розгортатися саме в цьому ключі й разом з діалектичними ідеями Геракліта стане основою всієї європейської діалектичної традиції.¹ До речі, й сама сутність руху після елеатів буде осмислена саме діалектично: як різні форми єдності спокою і зміни, перервності

¹ Прекрасний аналіз становлення діалектичних ідей в античності даний у праці нашого видатного історика філософії А.С.Богомолова. Див.: Богомолов А.С. Диалектический логос: Становление античной диа­лектики. М., 1982.

261

та неперервності, лінійності та нелінійності, якісних і кількісних трансформацій, про що ми ще поговоримо.

Третій погляд на сутність руху представив Емпедокл, який саме й спробував об'єднати протилежні погляди і став розглядати мінливість і стійкість як дві сторони єдиного процесу руху. «Поєднуючи іонійську філософську традицію з італійською, Емпедокл однаково говорив про мінливість і незмінність світу, але фактично в різних відношеннях і частинах. Світ незмінний у своїх коренях і в межах «кола часів», але мінливий на рівні речей і всередині «кола часів»¹.

Своєрідний підсумок цих суперечок підвів Аристотель.

Він дає класифікацію видів зміни, серед яких виділяється виникнення, знищення і власне рух, який розуміється як здійснення сутнього в можливості, перехід його в дійсність. Окремим видом руху є механічне переміщення тіла з одного місця в інше, «руху без речей не існує».² Мисленнєве уявлення руху припускає використання категорій місця, часу та порожнечі. Вічність руху Аристотель обґрунтовує «від зворотного». «Заперечення вічності руху призводить до суперечності: рух припускає наявність рухомих предметів, які, у свою чергу, або виникли, або ж існували вічно нерухомо. Але виникнення предметів це також рух. Якщо ж вони спочивали вічно нерухомими, то тоді незрозуміло, чому вони стали рухомими не раніше й не пізніше. Важко пояснити також причину спокою, а така причина повинна бути»³.

Отже, рух, за Аристотелем, реалізується всередині однієї сутності й усередині однієї форми в трьох відношеннях - якості, кількості та місця. Тобто для кожної досліджуваної сутності завжди є дане тричленне відношення.

Кількісний рух - це зростання і зменшення. Рух стосовно місця - це переміщення, або, кажучи сучасною мовою, просторове переміщення, механічний рух.

Якісний рух - це якісна зміна. Крім того, усякий рух здійснюється в часі. Причому, якщо рух у просторі й у часі вивчає фізика, то якісні зміни постають предметом метафізики. Переведення дослідження проблеми руху в площину якісної зміни дозволяє розглядати його в найбільш широкому, філософськи граничному розумінні стосовно буття в цілому, говорити про мінливість, процесуальність буття.