1.2 Незалежність – основний принцип організації та діяльності органів прокуратури в Україні

З поміж інших державних структур принцип незалежності та його практична реалізація мають чи не найважливіше значення саме для прокуратури, якщо не рахувати судової влади, для якої ця засада закріплена на конституційному рівні, в ч. 1 ст. 129 Основного закону України[1, c.32]. Принцип незалежності тісно пов'язаний з особливим правовим статусом прокуратури. Крім того, він значною мірою обумовлений характером її завдань і функцій. Будучи залежною від інших державних органів і недержавних структур, прокуратура була б невзмозі повноцінно здійснювати нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів та реалізовувати інші притаманні їй функції.

Незалежність якоїсь частини державного апарату в демократичній правовій державі певною мірою є проявом суверенітету самої держави у внутрішніх відносинах суспільства. Вона має декілька сутнісних характеристик.

Передусім, це стан, в якому перебуває орган держави і його посадові особи у стосунках з іншими частинами державного апарату та складовими елементами громадянського суспільства, і який характеризується певним ступенем самостійності при здійсненні компетенції.

Далі, це можливість безперешкодно в межах закону реалізовувати свої повноваження, розраховуючи якщо не на співробітництво тих, на кого поширюються повноваження державного органу (це не завжди можливо в умовах конфліктів на ґрунті реалізації права), то принаймні, на відсутність активного опору законним рішенням і діям посадових осіб.

І, нарешті, з суб'єктивного боку, це внутрішнє відчуття правової, соціальної і особистої захищеності суб'єкта правозастосування.

Зрозуміло, що все це повною мірою стосується прокуратури та її працівників.

Звичайно, незалежність прокурорської системи, її органів та окремих представників, як і будь-якої іншої системи державних органів, не можна абсолютизувати. В умовах цілісності державного організму - а лише цілісний державний організм може бути дієздатним – відносини різних гілок влади ґрунтуються на системі взаємодії та взаємоконтролю, стримування і противаг, що є властивим будь-якому демократичному суспільству.

Прояв принципу незалежності прокурорів бере свій початок із давнини. Вже в ті часи відстоювались положення про те, що прокурори та адвокати є слугами своїх обов’язків, корони, а не пристрастей короля, а також зазначалося, що для слави короля прокурори повинні бути людьми вільними, а не рабами, та велич корони вимірюється якостями тих, хто їй служить. Навіть за часів правління Петра І, засновника прокуратури Російської імперії, про діяльність першого прокурора Павла Ягужинського говорили: “Думки свої висловлює не лестячи навіть вищим чиновникам, засуджує їх сміливо”. У той період палко відстоювалась повна самостійність прокуратури, її відокремленість і незалежність від адміністративної влади [53, c.114] .

Історія розвитку і реалізації принципу незалежності організації та діяльності органів прокуратури була досить складною. При створенні прокуратури за радянських часів відстоювалась повна незалежність органів прокуратури від місцевих органів влади, з тим щоб забезпечити суворе і точне виконання приписів центральної влади. Разом з тим вбачалась “максимальна гарантія проти місцевих і особистих впливів” в партійному керівництві прокуратурою, яка насправді здатна “протистояти місцевому впливу, місцевому і будь-якому бюрократизму” [58, c.13].

У грудні 1922 року ЦК РКП(б) своїм циркуляром встановив, що парторгани повинні здійснювати контроль за діяльністю прокуратури, заслуховуючи доповіді прокурорів на засіданнях губкомів партії [54, c.97].

За часів керівної ролі КПРС доходило до того, що прокурори, виконуючи директивні вказівки партійних органів, відстежували ранкове доїння молока, контролювали окот овець, використання племінних бугаїв за призначенням; дивились, щоб в яслах у худоби була сіль; займались подачею вагонів під розвантаження тощо. Органи прокуратури повинні були займатися не притаманною їм роботою, бо входили в штатну номенклатуру відповідних партійних комітетів, без згоди яких прокурори і слідчі не могли бути ні призначені на відповідні посади, ні звільнені з посади. За таких обставин важко було говорити про незалежність прокуратури. З розпуском КПРС у 1991 році постало питання про деполітизацію правоохоронних органів, зокрема і органів прокуратури [53, c.74], що пізніше набуло по суті значення принципу організації та діяльності прокуратури. У ст. 6 Закону України “Про прокуратуру” закріплено, що працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів. У законопроекті про прокуратуру передбачається, що органи прокуратури здійснюють повноваження незалежно від державної влади, громадських та політичних організацій і рухів.

Але необхідно зазначити, що позапартійність прокурорів не є загальновизнаним принципом. Наприклад, у більшості штатів Америки Генеральні аторнеї обираються населенням за партійними списками на чотири роки. У той же час відносини прокурора з іншими прокурорами підтримуються не на партійній основі.

Незалежність і самостійність прокуратури мають як свою історію створення, так і свій розвиток. До 1933 року радянська прокуратура не була самостійним органом і входила спочатку в Наркомат Юстиції, а потім до Верховного Суду і виходило так, що нагляд за діяльністю органів юстиції покладався на них же самих. Відомо й те, що в тоталітарному СРСР широко практикувалося так зване "телефонне право" партійно-радянських, а інколи й господарських органів. Для цього застосовувались різноманітні методи, від прямих вказівок до завуальованих. Впливові посадові особи щодо вирішення конкретних справ давали “поради” по телефону, пропонували “звернути, приділити увагу”, “ретельно” розібратися, попереджували про те, що “є думка”, “питання узгоджено”, тощо.

Уряди союзних республік, виходячи за межі своєї компетенції, приймали юридично обов′язкові для прокурорів рішення. Наприклад, в протокольному рішенні засідання Президії Ради Міністрів УРСР від 21 лютого 1980 року було записано: Прокурору УРСР (прізвище), Мінюсту надавати добровільним народним дружинам (ДНД) необхідну допомогу в правовому вихованні дружинників. Про проведену роботу доповісти Раді Міністрів у січні 1981 року [58, c.53].

Проблеми забезпечення додержання принципу незалежності прокуратури залишилися і в суверенній Україні. Колишній заступник Генерального прокурора України в своєму відкритому листі народним депутатам Верховної Ради України писав, що в діяльність органів прокуратури йде неприкрите втручання з боку окремих політичних партій і високопоставлених посадових осіб. Генеральний прокурор України заявляв, що немало депутатів звертались до нього зі спробою використати прокуратуру в особистих інтересах, втручались в компетенцію органів прокуратури і диктували свої умови навіть до проведення кадрової політики: кого призначити на посаду, а кого звільнити. Були й вимоги про звільнення від відповідальності тих, хто вчинив злочин.

Вийти з такого становища можливо лише підпорядкувавши Генерального прокурора Президентові України, щоб його призначав на посаду тільки він, без впливу Верховної Ради України. [21, c.82].

Ідея про підпорядкування Генерального прокурора України тільки Президентові України підтримується й іншими практиками. М. Косюта пропонує законодавчо закріпити таке положення: "Генеральний прокурор України є підзвітним і підконтрольним Президенту України. Він зобов′язаний щороку подавати Президенту України звіт про стан правопорядку і вжиті прокуратурою заходи щодо його зміцнення“ [16, c.81].

Принцип незалежності прокуратури має також своє правове регулювання, свою суть і зміст. У чинному Законі України “Про прокуратуру” (ст.6) записано, що органи прокуратури здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об′єднань чи їх органів[7, c.8]. У законопроекті про прокуратуру (ст. 4) передбачено, що принципом організації та діяльності прокуратури є незалежність та підкорення Конституції і законам України.

Визначають два аспекти принципу незалежності – зовнішній і внутрішній. Законодавством, в основному, врегульовано зовнішній аспект цього принципу - незалежність від різних органів державної влади, місцевого самоврядування, управлінських структур та громадських організацій, посадових осіб, громадян. Внутрішній аспект незалежності прокуратури пов′язаний з існуванням централізації в системі органів прокуратури. Тут мова йде про забезпечення незалежності оперативних працівників прокуратури, це - заступники прокурора, помічники прокурорів, прокурори відділів, управлінь. Зазначені особи мають самостійно приймати рішення на основі власного внутрішнього переконання, що формується на основі безпосередньо досліджених обставин справи та доказового матеріалу. Самостійність у прийнятті рішень характеризується можливістю прокурора в межах своєї компетенції розпоряджатися своїми повноваженнями[10, c.111]. Деякі автори положення щодо прийняття рішень на основі внутрішнього переконання визначають окремим принципом прокурорського нагляду.

Прийняття принципових, незалежних, самостійних рішень підлеглими прокурорами нерідко гальмується нестабільністю перебування їх на своїх посадах. Наприклад, Генеральний прокурор України М. Потебенько за півтора року замінив майже половину прокурорів областей, при чому ні у кого із них не закінчився термін перебування на посаді. А.М. Мудров з цього приводу пише: “Атмосфера повної залежності від вищестоящої волі цілком поглинає об′єктивність, ініціативу і професіоналізм, змушує пристосовуватися і заздалегідь орієнтуватися на позицію керівника, яку, як правило, передбачити просто неможливо” [23, c.84]. У такій ситуації дійсно важко говорити про гарантії принципу незалежності у самій системі органів прокуратури, і особливо, коли мова йде про прийняття рішень підлеглими працівниками прокуратури.

Також необхідно зазначити, що незалежність не носить абсолютного, безмежного характеру. Органи прокуратури на одинці не спроможні забезпечити належне і високоефективне виконання своїх конституційних функцій. Ізолювання чи самоізолювання органів прокуратури від інших органів держави, суспільства - неприпустимо. Поряд з системою органів прокуратури об′єктивно існують й інші системи та структури: судова система, система органів виконавчої влади, громадських організацій тощо, з якими органи прокуратури спільно ведуть боротьбу з правопорушеннями.

Небезпідставно саме взаємодії органів прокуратури з радами народних депутатів, іншими державними органами, громадськими організаціями і трудовими колективами в ст. 4 Закону Союзу РСР “Про прокуратуру СРСР” 1979 року надавався статус принципу організації та діяльності прокуратури. Але ця взаємодія не повинна бути на шкоду принципу незалежності прокуратури.

Законодавець суверенної України від законодавчого закріплення принципу взаємодії прокуратури з іншими органами відмовився, хоча і не відмежував, не ізолював органи прокуратури від суспільства, закріпивши в ст. 6 Закону України “Про прокуратуру” принцип гласності.

Принцип незалежності тією чи іншою мірою фігурував у законодавстві всіх держав, де існувала прокуратура. Це, зокрема, стосувалось Російської Імперії, до якої належала Україна. Як відзначив російський дослідник К. Яровиков, "генерал-прокурори, безумовно, були чиновниками, які перебували у повній залежності від самодержців. Проте при вирішенні багатьох ключових питань вони були твердими у своїх думках і справляли значний вплив на процеси, що відбувались у суспільстві"[53, c.73].

Після відновлення радянською владою інституту прокуратури у 1922 році було визнано за необхідне в умовах розгулу місництва і анархії в країні забезпечити незалежність прокуратури передусім від органів місцевої влади. Остаточно цей принцип було закріплено у ст. 117 Конституції СРСР 1936 року, де говорилося про незалежність прокуратури від "яких би то не було місцевих органів". Це формулювання було відтворено в Конституції СРСР 1977 року. Відповідно до ч. 1 ст. 4 союзного Закону про прокуратуру 1979 року прокурори мали здійснювати нагляд "незважаючи ні на які місцеві відмінності і всупереч будь яким місцевим та відомчим впливам".

Відповідно ч. 1 п. 3 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру" органи прокуратури здійснюють свої повноваження незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів[7, c.3].

Незалежність органів прокуратури і прокурорів вирішальною мірою походить від незалежності Генерального прокурора України. Іншими словами можна стверджувати, що він є джерелом незалежності для всіх інших суб'єктів прокурорсько-слідчої діяльності. Стабільність становища і впевненість у цьому керівника системи обумовлює передбачуваність його ставлення до підлеглих, непорушність його вимог і вказівок, що створює сприятливу морально-психологічну атмосферу. Цьому, наприклад, сприяло більш як 25-річне перебування на посаді Генерального прокурора СРСР Р. Руденка, більш як 10-річне перебування на посаді Прокурора Української РСР Ф. Глуха. Тому дуже важливо, щоб така відповідальна посадова особа, як Генеральний прокурор, чітко знала, перед яким органом вона несе відповідальність за свою роботу, кому вона підзвітна і підконтрольна. Природно, що мова йде не про партійні структури, як за радянських часів, а про найвищі органи державної влади.

В практичному плані найважливіше значення має забезпечення незалежності органів прокуратури і її працівників від центральних і місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування[24, c.170].

Відсутність будь-якої підзвітності чи підконтрольності прокуратури цим органам досить чітко закріплена у законодавстві, що само по собі є важливою правовою гарантією незалежного виконання прокурорами їх функціональних обов'язків. Це стосується також інших суб'єктів права: юридичних і фізичних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про прокуратуру" в редакції від 12 липня 2001 року "втручання органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій (рухів) та їх представників у діяльність прокуратури по нагляду за додержанням законів або по розслідуванню діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що знаходяться у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення".

Аналіз змісту згаданої норми дозволяє дійти висновку, що нею передбачено два види посягань на незалежність прокуратури, а термін "втручання" носить узагальнююче значення. Підставою для такого поділу є характер мотивів і цілей втручання.

Втручання першого виду носить офіційний характер, його суб'єктами не випадково названі представники влади та інші посадові особи. Вони в письмовій формі звертаються до прокуратури із справедливими, на їх переконання, вимогами, суб'єктивно не розцінюючи це як порушення законодавства про прокуратуру. При цьому вони не переслідують якихось соціально шкідливих, а тим більше, злочинних цілей, хіба що народні депутати прагнуть у такий спосіб продемонструвати свою активність у захисті прав людини та інтересів держави.

Значно шкідливішим є втручання другого виду, а саме "вплив в будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення" (ч. 2 ст. 7 Закону), продиктований неправомірними особистими або корисливими мотивами. В цих випадках посадових осіб прокуратури по суті намагаються зробити співучасниками правопорушень, навіть шляхом наперед обіцяного їх приховування. Подібне втручання здійснюється шляхом встановлення неформальних особистих контактів з працівниками прокуратури або використання можливостей сумнозвісного "телефонного права". Воно здійснюється не від імені державних органів, а з ініціативи окремих посадових осіб та інших громадян, особисто зацікавлених у прийнятті прокурорами неправомірних рішень. При цьому втручання можуть набувати досить брутальних форм: спроб підкупу, погроз, актів насильства тощо.

Якщо в першому випадку роз'яснень з боку прокурора і відмови задовольнити не засновані на законі вимоги достатньо, то в другому - вимагається активна протидія втручанню з обов'язковим вжиттям заходів щодо притягнення винуватців до встановленої законом відповідальності.

У ст. 343 КК України міститься норма, якою охоплюється "вплив в будь-якій формі на працівника правоохоронного органу з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитись прийняття незаконних рішень". Санкцією частини першої цієї статті передбачено покарання у вигляді штрафу від 50 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців. Ті ж дії, якщо вони перешкодили запобігти злочину чи затримати особу, яка його вчинила, або вчинені з використанням службового становища (ч. 2 ст. 343) караються позбавленням волі на строк від одного до трьох років або виправними роботами на строк від одного до двох років.

Таким чином, втручання посадової особи державного органу чи органу місцевого самоврядування в діяльність прокуратури з метою перешкодити її нормальній діяльності тягне за собою не адміністративні, а кримінально-правові санкції.

На жаль, переважна більшість працівників прокуратури, виконуючи свої конституційні обов'язки всупереч спробам тиску на них, не наважуються достатньо рішуче ставити питання про відповідальність винуватців, звертаючись в разі потреби за допомогою до вищестоящих прокурорів. Проте питання про відповідальність винних за нормами кримінального закону не ставилось через небажання "загострювати конфлікт" або побоювання, що їх "не так зрозуміють". Свого часу це дало О. Рекункову підстави стверджувати, що "…гарантії незалежності з достатньою повнотою визначені в Конституції і Законі про прокуратуру. І справа зовсім не в тому, що бракує гарантій, а в тому, що цими гарантіями ми інколи не вміємо або не хочемо користуватися" [31, c.47]. З цим твердженням значною мірою можна погодитись.

Норми щодо неприпустимості протиправного впливу на органи і посадових осіб прокуратури містяться в законах про прокуратуру всіх колишніх радянських республік. Найдетальніше, з використанням різних виразів, це положення сформульовано в Законі Азербайджану, відповідно до ч. 2 ст. 7 якого "обмеження тією чи іншою особою з тієї чи іншої причини прямо чи опосередковано законної діяльності прокуратури, вплив на неї, загрози, протиправне втручання в її діяльність, а також прояв неповаги до прокуратури є неприпустимими і тягнуть за собою передбачену законодавством Азербайджанської Республіки відповідальність".

В перші роки радянської влади в директивних документах партійних і керівних прокурорських органів підкреслювалась незалежність органів прокуратури передусім від місцевої державної влади. Це обумовлювалось поширеністю фактів посягання на цю незалежність з боку саме зазначених структур.

Поступово в прокурорському середовищі зміцнювалось переконання у тому, що прокурор є незалежним не лише від місцевих, але й від центральних органів влади (наркоматів, а згодом міністерств, державних комітетів тощо). Так, уже після ліквідації Союзу РСР вдалося покінчити з порочною практикою погодження прокурорами з органами військового управління питань притягнення до кримінальної відповідальності військовослужбовців за службові злочини.

В сучасних умовах зберігає певну актуальність проблема забезпечення незалежності прокуратури від місцевих органів виконавчої влади і самоврядних органів обласного і районного рівня, особливо там, де місцеві керівники пройнялись вірою у свою всемогутність[44, c.54].

Слід відзначити, що у Російській Федерації серйозним чинником, який негативно впливає на незалежність прокуратури, є те, що відповідно до п. 1 ст. 13 Федерального закону прокурори суб'єктів Федерації, тобто середньої ланки, призначаються хоча і Генеральним прокурором, але по узгодженню з органами державної влади суб'єктів Федерації, які визначаються самими цими суб'єктами [38, c.257]. В цих умовах призначення прокурора на аналогічну посаду до іншого регіону може стати проблематичним, якщо він, твердо відстоюючи вимоги закону, встиг на цьому ґрунті "зіпсувати стосунки" з місцевим керівництвом на попередньому місці служби, і це стало відомо тим, від кого залежить його призначення. Український законодавець в цій частині теж проявив певну непослідовність, передбачивши призначення прокурора Автономної Республіки Крим за погодженням з Верховною Радою автономії (п. 4 ч. 1 ст. 15 Закону «Про прокуратуру»). У майбутньому цей пережиток старовини доцільно усунути.

Цікаво відзначити, що в Китайській Народній Республіці керівники органів прокуратури в провінціях призначаються на посади місцевими зборами народних представників за погодженням з Верховною народною прокуратурою і їм же підзвітні, а фінансування прокуратур здійснюється за рахунок бюджетів місцевих органів влади - воно є неоднаковим в різних регіонах, як і рівень заробітної плати. Але ж цей факт можна розглядати як порушення принципів єдності і централізації та незалежності прокуратури, хоча, очевидно, така практика відображає специфіку державно-правового будівництва в Китаї. Крім того, не слід забувати, що в цій країні єдності прокурорської системи значною мірою сприяє збереження керівної ролі Комуністичної партії Китаю.

Спеціального розгляду потребує проблема взаємовідносин між прокуратурою і політичними партіями.

Принцип деполітизації органів прокуратури означає, що працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів і повинні здійснювати свої повноваження незалежно від останніх.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Конституції України громадяни мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, "за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей"[1, c.12]. Таке обмеження встановлено, зокрема, і щодо працівників прокуратури.

Ч. 3 ст. 37 Основного Закону не допускає створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Може скластись враження, що ця норма не стосується прокуратури, яка не входить ні до законодавчої, ні до судової влади, не є військовим формуванням, не відноситься до державних установ і організацій, оскільки являє собою сукупність державних органів. Проте заборона прокурорським працівникам належати до політичних партій сама по собі виключає можливість існування в прокуратурі якихось партійних структур.

В ч. 2 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру" зазначено, що “працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів”. Федеральний Закон Російської Федерації передбачає, що “прокурори і слідчі органів прокуратури не можуть бути членами громадських об'єднань, які переслідують політичні цілі, і брати участь в їх діяльності. Створення і діяльність громадських об'єднань, які переслідують політичні цілі, їх організацій в органах та установах прокуратури не допускається. Прокурори та слідчі у своїй службовій діяльності не пов'язані рішеннями громадських об'єднань”. Норми про деполітизацію прокуратури містяться у законодавчих актах всіх держав пострадянського простору, а в деяких з них навіть закріплені в конституціях(ст. 97 Конституції Таджикистану, ч. 2 ст. 113 Конституції Туркменістану,ч. 2 ст. 120 Конституції Узбекистану, відповідно до якої прокурори на період своїх повноважень зупиняють членство в політичних партіях та інших громадських об'єднаннях, що переслідують політичні цілі). В законах про прокуратуру Азербайджану (ст. 5) та Грузії (ст. 3) політичний нейтралітет взагалі виділений як самостійний принцип діяльності прокуратури.

Деполітизація проголошена і в законодавчих актах країн Східної Європи, що стали на шлях демократичного розвитку. Проте в Польщі, хоча прокурорам і заборонена політична діяльність, Міністр юстиції (він же і Генеральний прокурор) є політиком, який може бути не лише членом, але й лідером партії.

Немає заборон на політичну діяльність прокурорських працівників в державах, які зберегли соціалістичні засади (КНР, КНДР, Куба, В'єтнам), а також США, де заняття політичною діяльністю не розглядається як загроза незалежності прокурорів. Це очевидно, обумовлюється особливою міцністю демократичних традицій в цій країні та специфікою американського менталітету.

"Звичайно, - як резонно відзначив М.Мичко, - кожен прокурор, як і будь-який інший громадянин, може поділяти та симпатизувати яким-небудь політичним поглядам чи доктринам, існуючим в суспільстві, і які підтримуються тими чи іншими політичними партіями чи рухами. Однак ця обставина ні в якому разі не повинна впливати на прийняття ним своїх професійних рішень". Продовжуючи цю думку, можна зазначити, що прокурор, який піклується про свій імідж незалежного охоронця законності, не має права прилюдно висловлювати своїх політичних поглядів і уподобань, виступати з цього приводу в засобах масової інформації, на мітингах, публічно підтримувати ті чи інші кандидатури на виборні посади тощо. Єдиним винятком, коли він має право "розкритись" стосовно своєї політичної орієнтації, є його особиста участь у виборах народних депутатів України. Якщо він буде обраний народним депутатом і, як наслідок, залишить роботу в прокуратурі, це не має особливого значення. В іншому ж випадку ця обставина неминуче залишить певний відбиток на його наступній службовій діяльності[26, c.75].

В. Бесарабовим висловлена думка про те, що "політичні партії справляють вплив на діяльність прокуратури. Вони можуть поширювати виключну думку про діяльність прокуратури" [34, c.105]. Це твердження є досить спірним. В сучасних умовах не можна навіть гіпотетично припускати можливість якогось прямого чи опосередненого контролю з боку партій за діяльністю прокуратури, в тому числі лобістського впливу на прокурорів.

Проявами такого впливу в останні роки були неодноразові факти проведення представниками окремих політичних сил мітингів та пікетів окремих політичних сил біля приміщень судів та органів прокуратури, в тому числі біля Генеральної прокуратури України, коли її працівникам довелось проходити буквально "скрізь стрій".

Такого немає і не повинно бути в жодній цивілізованій державі, а в деяких країнах подібні акції прямо заборонені законом. Так, Законом про прокуратуру Литовської Республіки (ст. 4) заборонено проводити мітинги, пікетування та інші акції на території прокуратури, а також на меншій відстані від неї, ніж це обумовлено законом; використовувати фотоапарати і проводити відео чи аудіо записи в приміщенні прокуратури дозволяється лише з дозволу керівника відповідної прокуратури чи її структурного підрозділу. Латвійським законом(ч. 6 ст. 6) заборонені мітинги, пікети та інші акції в приміщеннях установ прокуратури.

На жаль, в Україні зволікається прийняття закону про порядок проведення мітингів, зборів, вуличних походів і демонстрацій, хоча потреба у цьому вочевидь загострилась в світлі бурхливих політичних подій 2000-2001 років. Якщо ж все-таки цей закон буде прийнято, в ньому повинні бути закріплені гарантії проти незаконного впливу учасників цих акцій на діяльність судів, прокуратури та інших правоохоронних органів.

Як відомо, у радянські часи обов'язковість членства прокурорів в КПРС поєднувалась одночасно з забороною висловлювати будь-які релігійні переконання, тим більше, з належністю до релігійної громади. Такі факти розглядались як надзвичайні події з усіма відповідними висновками. Зараз, виходячи з положень ст. 35 Конституції про свободу совісті, працівник прокуратури, як і будь-який інший має право сповідувати яку завгодно релігію, або не сповідувати жодної, відправляти релігійні обряди та вести релігійну діяльність, проте, звичайно, не ставити себе в залежність при виконанні службових обов'язків від думки чи рішення якогось релігійного об'єднання. Це особливо стосується посадових осіб, які причетні до здійснення нагляду за додержанням законодавства про свободу совісті і релігійні організації, а також до участі у вирішенні конфліктів на міжконфесійному ґрунті.