46.Співвідношення цивілізації і культури

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.

Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою

ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.

ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.

ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб.

47. Духовно-світоглядна типологія культур: загальна характеристика

Сьогодні духовність людини потребує якісного обновлення. Отже, необхідно зрозуміти і пояснити принцип розвитку духовності для того, щоб визначити шляхи і методи її перетворення, які є важливою умовою світоглядного оновлення суспільства.

Вся історія розвитку людини – це складний процес супе-речливого взаємовпливу форм практичної реалізації людських сутнісних сил і способів її духовного становлення. Система розвитку і руйнування протиріч «практичне-духовне» і є принцип руху специфічно людського утворення духовності.

Світ людини і сама людина, реалізуюча в ньому своє «об’єктивіруване» буття, зв’язані практично і ідеально. Ці два типи зв’язку не протирічуть, а взаємно доповнюють один одного, утворюючи сукупність єдиних форм розвитку ідеального, історичного світу і світовідносин. Ідеальне і духовне не тотожні, вони по різному організують розвиток історичної природи свідомості. Будучи істотною стороною, способом зміни практики, ідеальне «представляє» свідомість, робить його системо-творним процесом історичного самообгрунтування світо-відносин.

Духовне ж представляє собою систему практичних форм історичного самообгрунтування свідомості, світоглядної культури. Внаслідок розвитку духовного постає конкретна різниця світу і світовідносин. Разом з тим в таємності світоглядної культури світ «поринає» за допомогою розвитку і вирішення протиріч практичного і духовного. Розбіжність матеріального і духовного виникає та існує тільки в практиці. Духовне ж як універсальна форма історичної рефлексії ідеального розвивається відносно незалежно від практики. В цій самостійності духовного міститься можливість історичного самовизначення світоглядної культури.

Світоглядна культура – інтегративна риса духовності, вона утворює «силове поле» людської діяльності. В «душі запалів» людиною утворюється багатий світ образу. В ньому з допомогою єдності Істини, Добра і Красоти ім’я людське стає сенсом буття, і сама людина підноситься до суті історичного світу. Духовне ж перетворюється в системоутворюючий фактор історичного самовизначення світоглядної культури не через подолання «знання» бездуховності, а шляхом утвердження практичної діяльності людини в якості дійсної основи буття.

Вирішення протиріччя практичного і духовного без його руйнування, – тим самим, становлення творчої суб’єктивності людини відносно до історії – відбувається лише в тому випадку, якщо духовному освоєнню підлягає конкретна цілісність практиці, і навпаки, практично актуалізується цілісний світ духовності. Разом з цим направленість духовного на людину в практиці, єдиного, що виступає як предмет освоєння, тільки розмикає процес самообертання духовного, в якому форми практичного й духовного освоєння світу повертаються в практику в вигляді духовних і практичних констант – цілей, ідеалів, смислів, норм, породжуючи ілюзорно, фетишистськи натхненну людину. Підміна в світоглядних системах історично самодіяної людини «людським фактором» – наслідок саме такого розриву між людиною і її історичною природою. Не відбудеться дійсного оновлення суспільного розвитку і в тому випадку, якщо предметом духовного освоєння стане діяльнісна сторона практики як така.

І, зрештою, виділення як предмета третьої складової сутнісної єдності практики (історичного процесу) також безрезультатне. Оживлення історичної пам?яті необхідне в наш час як спосіб духовно-практичного оновлення суспільного становища, але не як мета. З її допомогою виробляється стимул вирішення проблем сучасного і майбутнього з позицій збагаченого історичного досвіду. Складання конкретної цілісності практики і світоглядного формування духовності складают логіку взаємодії процесів духовно-практичного і практично-духовного розвитку людини, становлення її світоглядної культури як форми її самосвідомості, способу самовизначення у світі.