Розділ 3.ФОрма правління України

3.1 Історія форми правління (1991-2014)

Здобуття Україною незалежності у серпні 1991 року сприяло пошуку дійсно оптимальної форми державного правління. Ще до здобуття незалежності а саме: 5 липня 1991 року було прийнято закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР». Згідно з цим законом, виник інститут президента. Закон закріплював, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади.

1 грудня 1991 року Президентом України було обрано Л.Кравчука, який намагався зосередити в своїх руках всю повноту влади. Для цього видав низку указів, які закріплювали провідну роль Президента в управлінні державою. 27 вересня 1993 року ним був виданий указ «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», внаслідок чого Президент бере на себе обов'язки глави виконавчої влади. Україна схилилася в бік президентської республіки. У той час прибічники президентської республіки вважали, що Україні внаслідок розпаду СРСР і дезорганізованості колишніх радянських республік, потрібна сильна президентська влада, яка спроможна зміцнити країну і прискорити темп трансформації соціально-економічних відносин. Проте не всі були згодні з підвищенням ролі Президента в управлінні державою. У країні назріває протистояння між законодавчою і виконавчою владою. Крім цього, погіршується економічна ситуація, відбувається падіння добробуту населення, зростає безробіття. Все це призвело до переобрання Президента у 1994 році. Главою держави став Л. Кучма.

Тривала активна робота щодо прийняття Конституції України, яка б закріпила оптимальну форму правління українською держави. Перший проект Конституції був запропонований у Верховній Раді ще в листопаді 1991 року. Він передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. Йому надавалися повноваження щодо формування Кабінету Міністрів без впливу на цей процес парламенту. По суті, пропонувалася президентська модель республіки. Другий проект від 1 липня 1992 року також закріплював статус Президента як глави держави і глави виконавчої влади. І лише в проекті Конституції від 27 травня 1993 року пропонувалася модель змішаної республіки: Президент визнавався лише главою держави, йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом. Нарешті, 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, яка закріпила президентсько-парламентську форму правління. Спочатку запропонована форма правління була більш-менш прийнятною для України. Однак Президент, користуючись своїми повноваженнями, почав зосереджувати всю повноту влади. Крім того, такий орган, як Адміністрація Президента, почав перебирати на себе певні функції Кабінету Міністрів. Тобто Президент «узяв під контроль» виконавчу владу. Така ситуація, звичайно, не задовольняла Верховну Раду. Між главою держави і законодавчою владою назрівав конфлікт. Почала формуватися опозиція. Саме тоді вперше заговорили про недосконалість Конституції та про конституційну реформу. Перші спроби внести зміни до Конституції були зроблені у 1997 році. Та вони були невдалі. За період діяльності Верховної влади України другого скликання після прийняття Конституції до парламенту надійшло шість законопроектів щодо конституційних змін. Під час третього скликання було вже 11 таких документів. Від початку четвертого скликання (уже під новими номерами) чекали своєї долі п’ять проектів.

Слід сказати, що тему розширення повноважень парламенту давно і регулярно піднімали, насамперед, ліві сили. Вимога щодо перетворення України на парламентсько-президентську республіку прописана у програмах КПУ і СПУ. У 1999 році фракція КПУ у Верховній Раді розробила і внесла відповідний законопроект щодо змін до Конституції.

Тим часом протистояння між Президентом і парламентом зростало. Опозиція, щоб обмежити президентське «самовладдя» вдавалася до різноманітних акцій протесту. У суспільстві поширювалися ідеї про неповноту та недосконалість наявної моделі державної влади, про те, що політична система України потребує кардинальних трансформацій і, врешті-решт, про проведення політичної реформи. Під тиском опозиції, яка в 2002 року запланувала акцію «Повстань, Україно», метою якої була відставка Л. Кучми, Президент вирішив піти на радикальні кроки. 24 серпня 2002 року, у день 11-ї річниці Л. Кучма офіційно оприлюднив ідею політичної реформи.

2002 рік став новим етапом формування політичної системи, а 24 серпня 2002 року – вихідним пунктом у проведенні політичної реформи.

У жовтні 2002 року було створено Комісію з проведення конституційної реформи. Проте її діяльність виявилася малоефективною. Крім того, парламентарі всі функції з вирішення питань щодо проведення реформи вирішили взяти на себе. Тому наприкінці 2002 року у Верховній Раді була створена Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів закону про внесення змін до Конституції України. Однак її робота йшла дуже повільно. Це було спричинено різноманітністю поглядів народних депутатів, неоднозначністю сприйняття та багатоаспектністю конституційної реформи. Також сам Президент, можна сказати, «гальмував» процес проведення реформи. 5 березня 2003 року на розгляд Верховної Ради був внесений «президентський варіант» законопроекту «Про внесення змін до Конституції», де були викладені уявлення пропрезидентських сил про парламентсько-президентську республіку. Цей законопроект не був підтриманий більшістю Верховної Ради. Депутатський законопроект «Про внесення змін до Конституції» теж не отримав кваліфікованої більшості голосів. Від початку президентської виборчої кампанії всі політичні сили зосередили свою увагу на виборах і політична реформа відійшла на другий план.

У 2004 році політичне протистояння досягло свого апогею. Новий імпульс політична реформа отримала після другого туру голосування на виборах Президента України 21 листопада 2004 року, коли країна була охоплена глибокою політичною кризою. У країні розпочалася «Помаранчева революція», яка була спрямована проти фальсифікації виборів та проти режиму Л. Кучми. Саме в цей момент усі функції щодо нормалізації політичної ситуації в країні перебрала на себе Верховна Рада України. 8 грудня 2004 року Верховною Радою України був прийнятий закон «Про внесення змін до Конституції України», за який проголосували 402 народних депутати. Відразу ж у сесійній залі його підписав Президент. Ці зміни стосувалися, насамперед, переходу до такої форми державного правління як парламентсько-президентська республіка. Багато змін запроваджувалося стосовно повноважень Президента та Верховної Ради. Україна вступила в новий етап свого розвитку.

Історія вдосконалення державної форми правління України пройшла довгий шлях і, очевидно, ще не закінчилася. Зміни триватимуть далі і залежатимуть від рівня розвитку суспільства. Не всі сприймали позитивно зміни в суспільстві та в існуючій політичній системі. Але та політична криза, яка охопила Україну змусила політиків, науковців, а також усю громадськість шукати вихід з існуючого становища. Потрібна була нова модель розмежування повноважень між органами державної влади для підтримки певного балансу в здійсненні державного управління. Чи є перехід до парламентсько-президентської республіки нині «ідеальним» варіантом – сказати дуже важко, адже багато тих хто «за» і хто «проти» ефективності існування зазначеної форми правління.

Модель президентсько-парламентської республіки України дещо не відповідає моделі президентсько-парламентської республіки Західної Європи, що означає перенесення центру тяжіння державної влади від парламенту до президента. Однією з ознак якої є, що Президент має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадян, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб. Наприклад, ст. 113 Конституції України зазначає, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України. Отже, як і раніше уряд відповідальний перед Президентом. Це дає підстави стверджувати, що Президент продовжує безпосередньо впливати на діяльність найвищого органу виконавчої влади. Крім того, існує невизначеність щодо функцій і ролі органів місцевого самоврядування в Україні. Адже, Президент продовжує впливати на місцеві органи виконавчої влади, призначаючи та звільняючи голів місцевих державних адміністрацій, які відповідальні перед ним. Це зводить до мінімуму роль місцевих рад в Україні. Тобто Президент впливає на всю виконавчу «вертикаль», тому час покаже, чи ефективна така форма державного правління в Україні.