Лекція 3.

Теоретичні основи психології управління.

1.Джерела розвитку психології управління.

2. Розвиток зарубіжної та вітчизняної сучасної психології управління.

3. Культура управління: варіанти та їх особливості.

1.Джерела розвитку психології управління.

а) практика управління;

б) розвиток соціології організацій

в) . розвиток психологічної науки

Проблема управління у філософії:

Перші спостереження за організованою діяльністю людей, об'єднаних загальними цілями, завданнями й інтересами, за їхньою поведінкою з'явилися ще в краї­нах давнього сходу, античності у працях Конфуція, Мен-Цзи, Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерона та інших філософів того часу.

Великий китайський філософ Конфуцій (551 - 479 до н. е.) розв'язання проблем управління вбачав в етико-психологічній спрямованості діяльності правите­ля, який має служити своєму народові й правити за до­помогою особистого морального прикладу. А піддані, підлеглі - виявляти покірність і повагу до свого прави­теля. Тиранії в управлінні філософ не схвалював. Саме тому він постійно повторював, що правитель повинен застосовувати етичні норми, а не силу, адже, на його думку, людина від природи є доброю, а псують її зов­нішні обставини. Тому потрібно внутрішньо самовдос­коналюватися, долаючи вплив спільнот, у яких живе людина. Загалом конфуціанський ідеал управління за­собами морального прикладу виявився реформатор­ським, він був офіційною філософією китайської адмі­ністрації протягом багатьох століть. Китайські імпера­тори влаштовували іспити з питань державної служби при доборі чиновників. Багато віків цивільну адмініс­трацію Китаю становили люди, чий світогляд був сфор­мований на підставі конфуціанської етико-психологічної філософії управління.

Співвітчизник Конфуція філософ Мен-Цзи (371- 289 до н. в.) у своєму вченні про управління наголо­шував, що найважливішим чинником будь-якої держа­ви є народ, а не правитель. В уявленні Мен-Цзи управ­ління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка, за його переконаннями, переважно позитивна, добра, на принципах справедливості, свободи, турботи уряду про людей похилого віку та малозабезпечених. Він ствер­джував, що правитель, який не дбає про добробут наро­ду, втрачає благословення небес і владу.

Давньогрецькі і давньоримськи мислитилі шукали найбільш ефективну форму правління державою.

Платон (428-347 до н. е.) іАрістотель (384-322 до н. е.). У працях Платона «Держава», «Закони» представлені його концепції ідеального сус­пільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління він вважав найкращим. Управління повинні здійснювати наймудріші й найдостойніші люди в державі. Можливість продемонструвати свої здібнос­ті, щоб стати членом уряду, мають чоловіки й жінки. Майбутнім управлінцям слід бути підготовленими, вихо­ваними й освіченими. За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією час­ тин душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів; афективній (пристрасній) - воїнів; жаданій - ремісників. У своєму проекті ідеальної дер­жави й ідеального управління Платон пропагував від­сутність приватної власності для правителів і воїнів. Аристократичному типу управління протиставляв тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Зокрема, демократію він розцінював як таку, що не має належно­го управління.

Полівій (прибл. 200 - прибл. 120 до н. е.) вважав, що спосіб управління державою відіграє певну роль у людських взаєминах, державні форми змінюються внаслідок занепаду звича­їв і зміни влади. Позитивні форми влади (царство, аристократія, демократія) спрямовані на розвиток сус­пільства; негативні (олігархія, тиранія, охлократія) - сприяють пануванню неорганізованого натовпу, спри­чинюють руйнацію встановлених відносин, поширення беззаконня, зловживання владою, що призводить до зміни державних форм.

В епоху Відродження людина з її потребами, інтересами і запитами була проголошена вищою цінністю. Її стано­вище визначали не походження, а активність особисто­сті, благородство, громадянський обов'язок. Усе це покликало до життя гуманізм як систему поглядів, що поширювався й на управління. Значну увагу приділя­ли розвитку здібностей і можливостей людини, вмінню реалізовувати їх у спільній діяльності, практичному житті.

Гуманізм XV-ХVІ ст. сприяв формуванню нового погляду на людину, що зумовило активізацію дослі­дження реалій її соціально-психологічного буття, особ­ливо місця людини у капіталістичному суспільстві. Особистість стали розглядати як частку суспільства, як індивіда, що впливає на процеси державотворення й уп­равління.

Італійський суспільний діяч, мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527) став одним із перших теорети­ків буржуазних капіталістичних суспільних відносин. Його вчення ґрунтується на твердженні про складну та суперечливу природу людини, основою якої є природ­ний егоїзм. Інтерес, насамперед матеріальний, - найзагальніша причина людських дій. Щоб ефективно уп­равляти людьми, потрібно знати причини їх вчинків, інтереси й прагнення, захоплення і психологію. Устрій держави та її функціонування, за Макіавеллі, слід бу­дувати на знанні й вивченні людської природи, на зас­нованих на почутті страху або любові відносинах між можновладцем і підданими. Володар повинен уособлю­вати людину з якостями лева і лисиці, здійснювати по­літику «батога і пряника». Головна ідея макіавеллізму у відносинах правителя з підлеглими полягає в тому, що він може без докорів сумління використовувати під­ступність, зраду, брехню тощо. Авторитарного типу ке­рівництва, основу якого становить концепція макіа­веллізму, у багатьох державах дотримуються й нині. Макіавеллі одним із перших став розглядати державу і процеси в ній як суспільне явище, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини, знанні людської при­роди.

Френсіс Бекон (1561 -1626) був переконаний, що управлін­ня, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом.

матеріаліст XVII ст., англійський фі­лософ Томас Гоббс (1588-1679) своє вчення про управ­ління державою сформулював на основі вивчення при­роди, пристрастей людини. Він стверджував, що люди­на від природи є егоїстичною, тому її взаємини в групі можна охарактеризувати формулою «людина людині - ворог». І оскільки всі люди від природи рівні, вони од­наково можуть претендувати на блага для себе. Так від­бувається війна з усіма, існує небезпека наглої смерті, страху і жаху. Ця психологічна властивість людини змушує прислухатися до голосу розуму. Отже, для того щоб соціальне буття людини у групі й з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, тобто сформувати дер­жавну владу. Суть відносин на рівні держави, на думку Гоббса, полягає у свідомому, розумному переданні люди­ною своєї влади конкретній особі або уряду. Після укла­дання договору окремі громадяни вже не мають влади, вона сконцентровується у руках державного правителя, стає централізованою. Саме тому монархія - найприйнятніша форма управління. Взаємини на рівні «держав­ний правитель - підлеглі» є суб'єкт-об'єктними (один повеліває, інші виконують), адже після укладення дого­вору народ повинен підкорятися єдиному носію дер­жавної волі. Керуючись цим, Гоббс виправдовував на­сильство правителя над підлеглими.

Організована поведінка людей у групах, способи управління в них були об'єктом уваги в працях фран­цузьких просвітників Ш.Л. Монтеск'є, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, К.А. Гельвеція

Жан-Жак Руссо (1712-1778), будучи представни­ком низів, захищав свободу і рівність, проголошував ідеальною формою управління демократичну державу. Водночас він допускав, що формою управління можуть бути аристократія або монархія, але його змістом має стати справжнє народовладдя.

Гегеля (1770-1831) на державу та управління важливою є думка про наявність зворотного зв'язку: тобто про те, що управління повинно враховувати й поважати про­позиції від народу.

Михайло Ломоносов (1711-1765) - вчений, мис­литель, поет, громадський діяч XVIII ст. - застерігав державних мужів від порушення законів, закликав їх до порядних відносин з підданими.

Вже в Київській Русі (X-XII ст.) від­бувалося становлення і формування системи управлін­ня всередині країни, на міжнародному рівні. 

в «Повчаннях»Володимира Моно маха йдеться про роль і місце керівника (князя) в сус­пільстві, його особистісні якості, відносини з піддани­ми. Князь сам не повинен чинити беззаконня і «служи­вим» має заборонити це; не заздрити тим, хто творить беззаконня, бути гуманним, справедливим, дбати про державу, її славу і могутність; він повинен мати душу чисту і непорочну, говорити лагідно, мудрих слухати, старшим коритися, не шаленіти словом, не засуджува­ти мовою. Так Володимир Мономах уявляв собі ідеал політика, державного діяча, управлінця.

в «Повчаннях»Володимира Моно маха йдеться про роль і місце керівника (князя) в сус­пільстві, його особистісні якості, відносини з піддани­ми. Князь сам не повинен чинити беззаконня і «служи­вим» має заборонити це; не заздрити тим, хто творить беззаконня, бути гуманним, справедливим, дбати про державу, її славу і могутність; він повинен мати душу чисту і непорочну, говорити лагідно, мудрих слухати, старшим коритися, не шаленіти словом, не засуджува­ти мовою. Так Володимир Мономах уявляв собі ідеал політика, державного діяча, управлінця.

Михайло Грушевський (1866-1934) вважав, що суспільно-політичний прог­рес зумовлюють біологічні, економічні та психологічні чинники. Його погляди на державу та форми правління в ній органічно поєднані з проблемою народу і героя в істо­рії. М. Грушевський обґрунтував ідею демократичної держави як форми правління, що забезпечує свободу осо­би. При цьому на перший план ставив народ, а не особу. Спершу у своїй політичній практиці він підтримував ідею