2. Становище кінематографу

Деякі зрушення відбулися в галузі наймасовішого виду мистецтва, яким залишалося кіно. На той час в Україні працювало три кіностудії: Київська ім. О. Довженка, Одеська і Ялтинська та Київська студія хронікально-документальних фільмів. Серед найбільших здобутків українського кінематографу, що продовжував традиції поетичного кіно О. Довженка, С. Кавалерідзе, О. Савченка,– фільми В. Денисенка «Сон» (1964), С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1965), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, Л. Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю. Ільєнка та І. Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою» (1972), відзначений найвищою нагородою Московського міжнародного фестивалю, Л. Викова «В бій ідуть одні старики» (1974) та «Ати-бати йшли солдати» (1976), І. Миколайчука «Вавилон XX» (1979) та ін. Окрім режисерів, до розвитку українського кіно чимало спричинилися тодішні мол оді сценаристи – поети і. Драч,М. Вінграновський, Д. Павличко, Л. Костенко, актори І. Миколайчук, К. Степанков, Л. Кадочникова, В. Ступка, М. Гринько, М. Олялін та ін.

Значно ускладнював розвиток українського кінематографу диктат офіційної ідеології, наглядачі від якої вирішували долю тих чи інших стрічок, та русифікаторська політика. Наприклад, із двох десятків картин, які щорічно випускала Київська кіностудія ім. 0. Довженка, лише 2–3 озвучувалися українською мовою; в Одесі й Ялті не було і цього. Як правило, фільми з яскраво вираженим національним характером чи гострою проблематикою на екран не допускалися, а їх творці зазнавали цькувань. Таким чином режим прагнув не допустити становлення національної кінодраматургії, позбавити українське кіно національної проблематики. Серед заборонених для прокату були фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих», К. Муратової «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», М.Рашеєва «Заячий заповідник». Архаїчним та відірваним від життя було визнано жанр «поетичного кіно», що склався в Україні. Після нетривалого показу на довгі роки стали недоступними для масового глядача «Білий птах із чорною ознакою» та «Тіні забутих предків». Режисера останнього з них, С. Параджанова, було запроторено до в'язниці. [3]

Українські кіностудії випускали багато нових фільмів, постійно зростала кількість кінотеатрів та кіноустановок, проте чисельність кіноглядачів мала сталу тенденцію до зменшення. Причина полягала в значній кількості слабких фільмів, хоча кінематографісти й прагнули відійти од шаблонів. Набувало поширення започатковане О. П. Довженком поетичне кіно, що відображало національну самобутність українського народу. [2]

Лише за часів перебудови українські фільми змогли прорвати «залізну завісу», якою досі московські чиновники відгороджували їх від зовнішнього світу. Так, у 1989 р. картини Ю. Ільєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско. Наступного року ще одна стрічка Ю. Ільєнка – «Лебедине озеро. Зона» на Канському міжнародному кінофестивалі отримала два головні призи Міжнародної федерації кінематографічної преси. [3]