1.6.4. Теорії платіжного балансу.

Метою теорій платіжного балансу є розробка методів регулювання зовнішніх розрахунків.

Теорія автоматичного саморегулювання платіжного балансу була розроблена у XVIII ст. Д.Юмом та Д.Рікардо. Вона панувала протягом майже 200 років до 30-х років XX ст. Відповідно до цієї теорії при пасивному платіжному балансі країни в результаті відпливу золота з неї зменшується кількість золотих грошей в обігу та знижуються ціни, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності товарів цієї країни, збільшенню їх експорту, і врешті-решт активізує баланс міжнародних розрахунків країни. Якщо ж країна має активний платіжний баланс відбувається зворотній процес. Приплив золота до країни збільшує грошову масу в обігу, що тягне за собою зріст цін та стимулює імпорт більш дешевих іноземних товарів, внаслідок чого активний платіжний баланс стає пасивним.

Кейнсіанські теорії регулювання платіжного балансу. ДЖ.М.Кейнс рекомендував зрівноважувати платіжний баланс державним регулюванням. Кейнсіанці вважали, що хронічна незрівноваженість платіжного балансу не може бути автоматично скоректована за допомогою ринку, отже потрібне активне державне регулювання різними методами.

Теорія внутрішньої та зовнішньої рівноваги розроблена Р.Харродом, Т. Сцитовським, Р.Манделем та ін. Прихильники цієї теорії намагались знайти методи досягнення цієї рівноваги, використовуючи у ряді випадків економічні моделі. Внутрішнею рівновагою вони вважали такий стан економіки, коли повна зайнятість поєднується зі стабільними цінами, а зовнішнею рівновагою - тривалу рівновагу платіжного балансу.

Інструментарно-цільовий метод регулювання платіжного балансу розробили Дж.Мід, Я.Тінберген та ін. Цей метод передбачає розробку економетричних моделей регулювання платіжного балансу шляхом умовного поділу показників на інструменти та цілі державної економічної політики. Аналіз обмежується пошуком причинних взаємозв’язків між незрівноваженістю міжнародних розрахунків країни та зміною відповідних методів грошово-кредитного бюджетного та валютного регулювання. Виявлений при цьому зв’язок розглядається як причинно-наслідковий.

Інструментально-цільовий метод аналізу платіжного балансу суперечить іншим заходам державного регулювання економіки, що обмежує його практичне застосування. Наприклад, заходи зі стимулювання економічного зросту зазвичай негативно впливають на платіжний баланс, а використання політики «дорогих речей», зокрема, підвищення облікової ставки з метою покращення стану платіжного балансу негативно впливає на внутрішнє виробництво та зайнятість за інших рівних умов.

Цей інструмент регулювання платіжного балансу обмежений соціальними, економічними, технічними границями. Підвищення процентної ставки, наприклад, не завжди приваблює іноземні капітали, а відповідне підвищення процентних ставок в інших країнах може нейтралізувати ефект такої політики.

Теорія нормативного регулювання платіжного балансу розроблена Дж.Вільямсоном, Р.Міллером та ін. Особливості цієї теорії полягають у наступному: об’єднання антициклічного та антиінфляційного регулювання з регулюванням міжнародних розрахунків; введення у дослідження проблеми інфляції її впливу на платіжний баланс; необхідність міждержавного регулювання платіжного балансу та інфляції.

Монетаристські теорії регулювання платіжного балансу набули розвитку у 70-80-ті роки. Монетаристська теорія розглядає платіжний баланс як наслідок незрівноважень усього грошового господарства, які викривають структуру внутрішніх цін та перешкоджають встановленню рівноваги між попитом та пропозицією. Його стабілізація розглядається як короткотерміновий процес, спрямований на вирівнювання незрівноваженостей у грошовій сфері країни. Ідеал монетаристської концепції платіжного балансу - «відкрита» економіка, мінімальне обмеження руху товарів, робочої сили, капіталів, забазпечення свободи дій ринковому механізму у національній та світовій економіці.

Теорії міждержавного регулювання платіжного балансу базуються на сполученні кейнсіанства, неокейнсіанства та монетаризму. Ці теорії використовуються у проектах реформи світової валютної системи, розроблених у роки 2-гої світової війни Дж.Кейнсом та Г.Уайтом. Проекти валютної реформи надавали великого значення колективному регулюванню платіжного балансу, що знайшло відображення у Статуті МВФ. Бреттон-вудзькою системою був передбачений принцип систематичного (збалансованого) регулювання платіжного балансу країнами як з активним, так і з пасивним сальдо, але у різних напрямках, шлахом впливу на внутрішній попит, рух капіталів та кредитів, а також курс національної валюти.

Ямайська валютна система відроджує принцип симетричного вирівнювання платіжного балансу країнами як з пасивним, так і з активним сальдо та намічає принцип міждержавного регулювання платіжного балансу, серед яких слід відзначити такі: критерії незбалансованості платіжного балансу та методи його вирівнювання, регулювання платіжного балансу, санкції проти порушень міжнародної угоди. Відповідно до пануючих монетаристських концепцій платіжного балансу МВФ розробляє стандартні програми «стабілізації» у вигляді макроекономічних агрегатів, кількісних орієнтирів з розбивкою по кварталах. З 70-х років «стабілізаційні» програми МВФ за анологією з програмами МБРР включають заходи впливу не тільки на попит, але й на пропозицію. Розширення набору методів регулювання платіжного балансу, які рекомендуються МВФ, призвело до покращення його співробітництва з МБРР. Новий підхід МВФ до регулювання платіжного балансу відповідає інтересам банків-кредиторів, які бачать у цьому гарантію зміцнення платоспроможності країн-боржників та зниження ризику їх кредитування.

Оновлені «стабілізаційні» програми МВФ свідчать про тенденцію до посилення міждержавного регулювання платіжного балансу.