4. Умови виникнення права на індивідуальну конституційну

скаргу

Наявний світовий досвід функціонування інституту конституційної скарги свідчить про існування реальної небезпеки деградації цього інституту внаслідок його безсистемності, точніше, внаслідок відсутності системи його обмежень.

Недоліки необмеженого права особи на звернення до органу конституційної юрисдикції з питань нормоконтролю спричинили розробку і встановлення системи обмежень відповідного інституту. Законодавство багатьох розвинених країн встановлює певні умови, за дотримання яких виникає право на індивідуальну конституційну скаргу. Найбільш істотними серед згаданих умов є наступні:

1. У деяких країнах коло суб'єктів, що уповноважені законом здійснювати індивідуальну конституційну скаргу, необмежене. Наприклад, Конституція Сербії 2006 р. встановлює, що "будь-яка юридична чи фізична особа може ініціювати процедуру оцінки конституційності..."^_:>\ Однак у більшості країн, де сприйнятий відповідний інститут, правом здійснювати індивідуальну конституційну скаргу наділене відповідне коло суб'єктів. Так, у Російській Федерації Закон про Ко Н СТИТу Ц!И ний Суд наділяє відповідним правом лише громадян та їх об'єднання²⁵⁹.

2. Підставою звернення у порядку індивідуальної конституційної скарги є порушення фундаментальних (основних) прав людини і громадянина. Звичайно захисту підлягають усі конституційно визначені права, однак у деяких державах законодавство виокремлює певний фрагмент основних прав, що підлягають відповідному захисту. Наприклад, Конституція Іспанії 1978 р. гласить "Будь-який громадянин може вимагати судового захисту прав і свобод, визнаних у статті 14 та в розділі 1 глави другої (Конституції Іспанії - р. М) ... шляхом подачі заяви в Конституційний суд" ⁶ .

3. Звичайно однією з умов подання індивідуальної конституційної скарги є вичерпання усіх інших передбачених національним законодавством можливостей захисту порушеного права. Наприклад, Конституційний Суд Албанії приймає остаточні "рішення за скаргами приватних осіб про порушення їхніх конституційних прав на ведення належного за законом судового процесу, але після того, як будуть вичерпані всі юридичні засоби захисту цих прав"²⁶¹. У Сербії конституційна скарга може бути подана "у випадку, якщо інші засоби правового захисту вже були використані чи точно не визначені"²⁶². Конституція Вірменії 1995 р. (у ред. від 2005 р.) встановлює, що кожна особа може звернутися до Конституційного Суду в конкретній справі,

' * Конститу ция Сербии. Ст. 168 |Е.тектронний ресу рс] // Режим досту пу ■ ішр7/\\огІ{Ісоп5ІііиІіоп5.ги/агсЬі\с5/369/5

Федеральный конституционный і а кон от 21 июля 1994 г. "О Конституционном Суде Российской Федерации". Ст. 96 | Електронний ресурс] // Режим доступу: 1тр://\\"\\\\.ksrf.ru/Docs/Pages/Гк/гГ.азрч

'"" Конституция Испании. Ст. 53 П 2 // Конституции государств европейского Союза / Под ред. Л А. Ок\ нькова - М НОРМА- ИНФРА.М. 1999. - С. 382.

Конституция Республики Албания от 21 октября 1998 года Ст 124 П. І |Електронний ресурсі // Режим доступу: http://concourl.am

■ Конституция Сербии. Ст. 170 |Електронний ресурс] // Режим досту пу; Ьнр://\УогМсоп8Шиііоп5.ги/агсІте5/369/5 коли наявний остаточний акт суду, вичерпано всі засоби судового захисту й оспорюється конституційність застосованого до неї цим актом положення закону"*.

У деяких країнах, однак, вимога вичерпання усіх національних засобів юридичного захисту не застосовується. Наприклад. Конституційний Суд Азербайджану розглядає індивідуальну конституційну скаргу "у випадку, якщо в результаті порушення прав та свобод попередження через інші суди завдання

„264

заявнику важкої і непоправної шкоди не уявлялося можливим

4. Законодавство багатьох країн у якості умови подання індивідуальної конституційної скарги визначає особисту заінтересованість позивача в захисті відповідного права (прав). Разом із тим, у деяких країнах така умова відсутня й індивідуальна конституційна скарга може бути подана незалежно від того, чи порушуються відповідним законом права заявника безпосередньо (Словаччина, Словенія, Угорщина). У таких випадках можливе здійснення й абстрактного конституційного контролю і в конституційні скарзі громадянин може стверджувати, що оскаржуваний закон порушує права людини взагалі.

5. звичайно законодавство обмежує строк подання індивідуальної конституційної скарги і встановлює для неї відповідну форму. Наприклад, Закон Азербайджанської Республіки про Конституційний Суд вказує, що індивідуальна конституційна скарга може бути подана упродовж шести місяців з моменту вступу в силу рішення останньої судової інстанції (рішення Верховного Суду) після повного використання права оскарження судового акта або упродовж трьох місяців із моменту порушення права заявника на звернення

265

до суду .

6. Застосовується процедура попереднього розгляду індивідуальних конституційних скарг для відбору тих із них, що непідвідомчі органу конституційної юрисдикції чи не відповідають вимогам закону.

7. Законодавство часто встановлює, що підставою припустимості індивідуальної конституційної скарги повинна бути явна і реальна загроза для конкретного індивіда, загроза, що існує у даний момент і походить від оскаржуваного правового акта чи рішення. Іншими словами, законодавство часто не допускає можливості індивіда подавати індивідуальну конституційну скаргу абстрактно, від імені народу, поза зв'язком із конкретною, реальною загрозою для своїх основних прав.

Конституційне провадження за індивідуальними конституційними скаргами, предметом якого є перевірка конституційності нормативного акта у зв'язку з його застосуванням у конкретній справі, є різновидом конкретного нормоконтролю. Звичайно об'єктом відповідного нормоконтролю є окремі положення нормативних актів, оскільки саме безпосередньо вони порушують конституційні права та свободи окремих осіб.

8. Скарги повинні носити одиничний характер. Скарги відхиляються (не приймаються до розгляду), якщо орган конституційного контролю уже прийняв рішення із приводу відповідного питання.

9. Скарга повинна бути переконливо обґрунтованою. У деяких країнах (наприклад, у Німеччині) позивач-фізична особа може бути піддана штрафу за зловживання правом звернення до Конституційного суду шляхом подачі необгрунтованої конституційної скарги.

5. Перспективи запровадження в Україні інституту індивідуальної

конституційної скарги

В Україні інститут індивідуальної конституційної скарги представлений в обмеженій формі. Основний Закон України безпосередньо не закріплює право громадян України на звернення до органу конституційної юрисдикції з метою захисту своїх прав. Разом із тим, Конституція України безпосередньо й не виключає такої можливості. Ст. 43 Закону України "Про Конституційний Суд України" вказує, що суб'єктом права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Таким чином, чинне вітчизняне законодавство обмежує можливість захисту Конституційним Судом України прав та свобод громадян двома випадками офіційного тлумачення Конституції та законів України і не передбачає права громадян здійснювати конституційне подання до Конституційного Суду України у випадках, коли дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, прийняті ними нормативні чи правозастосовні акти призвели до порушення конституційних прав та свобод. Разом із тим, ст. 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачає, що "якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону"²⁶⁶.

Теоретично, захист прав та свобод громадянина органом конституційної юрисдикції можливий, коли в інтересах громадянина до Конституційного Суду України з питань нормоконтролю звертаються уповноважені законодавством суб'єкти: Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Проте даний механізм є абстрактний, і він не забезпечує можливості ефективного захисту прав та свобод особи. Об'єктивно, що органи державної влади чи їх посадові особи є менш зацікавлені у використані свого права на подання стосовно

Закон України "Про Конституційний Сул України' // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 49. - С. 272.

66

захисту прав та свобод людини, ніж самі фізичні особи. Не дивно, що відповідні подання, як правило, безпосередньо не стосуються прав та свобод громадян. До того ж, незважаючи на те, що особи можуть подавати звернення до Конституційного Суду України стосовно тлумачення Конституції України за умови неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів України судами, іншими органами державної влади, повне охоплення всіх прав та свобод, які порушенні законом, є неможливим. Відтак, потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав та свобод особи використовується у нашій Україні явно недостатньо і таке повноваження Конституційного Суду України як офіційне тлумачення Конституції та законів України, у тому числі і за зверненнями громадян є паліативом, невдалим замінником конституційної

267

скарги .

Ураховуючи практику більшості європейських держав, де інститут індивідуальної конституційної скарги є реальним та ефективним способом захисту прав людини, можливо стверджувати про необхідність запровадження інституту конституційної скарги в Україні в повноцінній формі. Така форма повинна дозволити фізичним особам безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України у випадках, коли дії чи бездіяльність органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, прийняті ними нормативні чи правозастосовні акти призвели до порушення конституційних прав та свобод.

Запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги, об'єктивно, порушує складну проблему віднаходження балансу між конституційною та адміністративною юстиціями.

Запровадження інституту конституційної скарги неминуче спричинить істотне збільшення навантаження Конституційного Суду України, що зрозуміло, не повинно вплинути на ефективність його діяльності¹⁴⁷. Тому потрібно встановити ряд обмежень (фільтрів) з метою розумного обмеження потоку індивідуальних звернень до Конституційного Суду України, встановивши певні умови доступу громадян до конституційного судочинства.

Такими обмеженнями можуть бути:

- обмеження. що стосуються предмету скарги.

Уявляється, що предмет скарги повинен стосуватися лише порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина в конкретній справі. У контексті сказаного видається сумнівною доцільність, з точки зору вирішення проблеми перевантаженості органу конституційної юрисдикції, запровадження народної скарги (асйо рориіагїз). Запровадження останньої може призвести до значної кількості необгрунтованих скарг чи зловживання правом на індивідуальну конституційну скаргу"⁶ .

Важливим критерієм допустимості конституційної скарги повинен стати принцип субсидіарності. Індивідуальна конституційна скарга може подаватися лише тоді, коли вичерпані всі інші національні судові механізми захисту порушеного конституційного права і поновити його дію в інший процесуальний спосіб неможливо.

—обмеження, що стосуються об 'єкта скарги.

На сучасному етапі розвитку конституційної юстиції в Україні видається доцільним запровадження моделі індивідуальної конституційної скарги, пов'язаної з розглядом конкретної справи, у якій об'єктом оскарження виступатиме нормативний акт, покладений в основу ухвалення індивідуального акта (наприклад, остаточного рішення суду загальної юрисдикції). Оскільки в Україні об'єктом конституційного контролю є коло актів, визначених п 1 ч.І ст. 150 Конституції України, логічно визнати цей перелік нормативних актів об'єктом індивідуальної конституційної скарги.

- обмеження, що стосуються кола суб 'єктів звернення.

Уявляється доцільним обмеження кола суб'єктів звернення громадянами України, іноземцями, особами без громадянства.

Запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги звичайно передбачає його інституціоналізацію на конституційному рівні. Регламентація відповідного інституту в основному законі, об'єктивно, носить узагальнений характер і стосується, як правило, лише його основ. На конституційному рівні найчастіше закріплюються підстави настання права на індивідуальну конституційну скаргу, її предмет, суб'єкти, а також положення про юридичну обов'язковість та наслідки рішень органів конституційної юрисдикції, у тому числі тих, що приймаються за результатами розгляду індивідуальних конституційних скарг. Положення про індивідуальну конституційну скаргу викладаються переважно в розділах конституцій, що стосуються організації та діяльності судової влади, або, за наявності спеціального розділу, у якому відособлено регламентуються питання організації та діяльності органу конституційної юрисдикції, у такому розділі. Повноваження органів конституційної юрисдикції із розгляду індивідуальних конституційних скарг закріплюються поряд з рештою їх повноважень. У більшості основних законів, разом із тим, право на індивідуальну конституційну скаргу закріплюється також у розділі про фундаментальні права та свободи особи, чим в узагальненому вигляді й визначається національна модель відповідного інституту. Процесуальні питання подання та розгляду конституційних скарг, вимоги щодо їх прийнятності, зокрема, вичерпання інших засобів національного правового захисту, вимоги щодо строків подання скарг, юридичного представництва скаржників, судових витрат, форми конституційної скарги, а також особливості перегляду рішень судів загальної юрисдикції та інших правозастосовних органів у зв'язку з розглядом індивідуальних конституційних скарг регламентуються не на конституційному рівні, а у спеціальному законодавстві про статус органів конституційної юрисдикції. Таке законодавство найчастіше має статус органічного.

Згадані тенденції" нормативної регламентації інституту індивідуальної конституційної скарги, природно, потрібно врахувати при його запровадженні в Україні. Видається доцільним внесення коректив до ч. 2 ст. 147 Конституції України, яка встановлює функції Конституційного Суду України і гласить: "Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України". У редагованій формі цитоване положення могло б звучати: "Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України, захищає порушені права та свободи людини і громадянина". Відповідних коректив потребує ст. 150 Конституції України, яка встановлює повноваження Конституційного Суду України. У редагованому вигляді п. 1 ст. 150 міг би звучати: "До повноважень Конституційного Суду України належить: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п'яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим; за конституційними скаргами фізичних осіб, у разі, якщо застосування цих актів у конкретних справах, по яких ухвалено статочні рішення суду чи іншого органу державної влади, призвело до порушення їхніх конституційних прав та свобод". Можливим є доповнення ч. 2 ст. 150 Конституції України положенням: "У визначених законом випадках та порядку рішення Конституційного Суду України виступають підставою для перегляду остаточних рішень суду чи іншого органу державної влади".

Право особи на індивідуальну конституційну скаргу мало б знайти відображення у розділі її Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Можливе, наприклад, доповнення ст. 55 Конституції України частиною 4 (частини 4 і 5, стануть, відповідно частинами 5 і 6 ст. 55 Основного Закону) такого змісту: "Кожен має право звертатися з конституційною скаргою до Конституційного Суду України за захистом своїх прав та свобод у межах, визначених статтею 150 цієї Конституції"".

Механізм реалізації запропонованих змін також передбачатиме внесення змін до Закону України "Про Конституційний Суду України" та Регламенту Конституційного Суду України.

Нарешті, запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги потребує створення у внутрішній структурі Конституційного Суду України двох самостійних палат, функціонально спеціалізованих на розгляді конституційних подань від органів державної влади та від фізичних осіб. Це відповідає загальному досвіду країн, у яких запроваджений відповідний інститут.

Запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги порушує питання про необхідність збереження права конституційного звернення фізичних та юридичних осіб щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Останнє визнається за сучасної моделі предметної компетенції Конституційного Суду України певним (невдалим) конституційним замінником індивідуальної конституційної скарги. Враховуючи, що подання конституційної скарги та звернення до органу конституційної юрисдикції від фізичних осіб із питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України має власні підстави і зумовлюється різними фактичними причинами, які переважно не можуть бути усунені в інший спосіб, видається необхідним існування та застосування обох інститутів конституційно-правового захисту прав людини і громадянина.

ПОЗИЦІЙ ОРГАНІВ

ПРИРОДА АКТІВ ТА ПРАВОВИХ КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ

Питання про природу правових позицій органів спеціалізованого конституційного контролю, об'єктивно, пов'язане з питанням про природу актів відповідних органів, а також із питанням про співвідношення правової позиції з актом, у якому правова позиція сформульована.

У спеціальній літературі наявні альтернативні і, на жаль, часто недостатньо аргументовані судження про юридичну природу (силу) актів органів конституційної юрисдикції. Відтак, питання про те, чим же є рішення конституційного суду, залишається відкритим² . Складовою наукової дискусії із проблематики природи актів органів спеціалізованого конституційного контролю є питання про природу правових позицій цих органів. Характер згаданої дискусії засвідчує, що вона далека від завершення. У науковому середовищі не склалося єдності поглядів ні щодо визначення самого поняття правової позиції органу конституційної юрисдикції, ні щодо юридичної природи та обов'язковості правових позицій, ні щодо співвіднесення правової позиції з рештою структурних елементів акту конституційного правосуддя¹⁴⁸.

Відсутність теоретико-правової визначеності з відповідної проблематики негативно позначається не лише на легітимності самих органів конституційної юрисдикції, але й деструктивно впливає на правотворчий і правозастосовний процеси у цілому. Звідси є очевидним, що теоретико-правова визначеність у питанні про природу актів (правових позицій) органів спеціалізованого конституційного контролю та їх роль у правовій системі країни стала б важливою складовою механізму реалізації цих актів, елементом необхідного наукового обґрунтування форм конституційно-правової відповідальності суб'єктів, уповноважених забезпечити належну реалізацію конкретних рішень органів конституційної юрисдикції.

Вбачається, шо правова позиція органу спеціалізованого конституційного контролю може бути визначена як аргументований нормативно-доктринальний висновок, установка і правова оцінка, яка набуває обґрунтування у процесі здійснення відповідним органом конституційного правосуддя" . У правовій позиції "відображається суть, нормативно-доктринальна квінтесенція прийнятого рішення"¹⁴⁹. Правова позиція набуває найбільшої визначеності, будучи сформульованою у мотивувальній, а іноді й резолютивній частинах рішення органу конституційної юрисдикції у вигляді певної наскрізної основної

ідеї чи принципу вирішення справи та його супровідної аргументації у контексті того питання, що утворювало предмет конституційного провадження.

У фаховому середовищі прослідковуються два основні підходи до визначення природи актів органів конституційної юрисдикції: підхід, який заперечує за цими актами характер джерела права, і той, що його визнає. У рамках останнього підходу зустрічаються як однозначні точки зору, що пропонують розглядати акти конституційного правосуддя "складовою чинного законодавства"² , у якості "специфічного судового прецеденту" чи, інакше, "різновиду прецедентного права" тощо, так і більш зважені за змістом уявлення, які визнають за рішеннями конституційних судів характер джерела права із суттєвими застереженнями.

Відповідно до підходу, який заперечує нормативний характер актів конституційного правосуддя, вищі органи державної влади, що здійснюють нормотворчу діяльність, правомочні "нейтралізувати" не лише акт органу спеціалізованого конституційного контролю, але й його правову позицію, сформульовану в мотивувальній частині відповідного акта. Вважається, що органи державної влади, чиї акти є об'єктом конституційного контролю, можуть подолати правову позицію конституційного суду шляхом прийняття нової редакції акта (внесення до нього поправок) чи прийняття нового акта, з тим, щоб більш чітко сформулювати його спірні положення чи зовсім по- іншому врегулювати відповідні правовідносини. Звідси беззастережно стверджується, що юридичні наслідки прийняття органом конституційної юрисдикції відповідного акта тривають доти, доки зберігає чинність об'єкт його тлумачення. У випадку зникнення останнього не лише акт конституційного правосуддя, що тлумачить уже неіснуючі норми, але й правова позиція, як складова цього акта, втрачають юридичну силу¹⁵⁰. З наведеним підходом узгоджується, зокрема, встановлена ст. 150 Конституції України умова, відповідно до якої Конституційний Суд України остаточно зв'язує себе власними правовими позиціями і перегляд останніх можливий лише за результатами втрати чинності актів, у яких правові позиції були сформульовані.

Представники підходу, який визнає за актами органів конституційної юрисдикції характер джерела права, звичайно інтерпретують природу правових позицій цих органів у контексті доктрини судового прецеденту, застерігаючи, проте, від повного ототожнення актів органів спеціалізованого конституційного контролю із прецедентними рішеннями вищих судів країн загального права. Відмічається, що в романо-германській правовій системі еквівалентом прецедентних рішень є так звана усталена судова практика¹⁵¹ чи "правоположення судової практики"²⁷⁸. Вважається, однак, що поняття "усталена судова практика" та "судовий прецедент" "відображують один й той самий феномен визнання нормативності актів судової влади, але у різних історичних та соціальних умовах"^{2 9}.

Навряд чи можна відшукати серйозні аргументи ототожнення правової природи актів органів конституційної юрисдикції із нормативними актами. У юридичній науці загальноприйнятим є розуміння актів конституційного правосуддя як різновиду інтерпретаційних, але аж ніяк не нормативних актів. Натомість, вбачається, що спроби виявити сутнісну схожість між згаданими вище прецедентними та інтерпретаційними формами права є цілком вірним напрямком в осмисленні природи актів органів конституційної юрисдикції. Наявність спільних рис у прецедентних актів вищих судів країн загального права та інтерпретаційних актів органів спеціалізованого конституційного контролю, водночас, не заперечує і принципових відмінностей між ними. Заперечення цих відмінностей було б, по суті, спробою науково некоректного ототожнення відповідних форм права, чи, кажучи інакше, спробою "підігнати" інтерпретаційні акти органів конституційного контролю - особливий і самобутній правовий феномен, під уже відомі традиційні форми права. Акти органів спеціалізованого конституційного контролю, попри визнання за ними характеру інтерпретаційних актів, володіють суттєвою специфікою. Згадана специфіка, на чому буде акцентовано увагу далі, полягає у тому, що у структурі інтерпретаційних актів органів конституційної юрисдикції наявні нормативно- доктринальні елементи.

У з'ясуванні відмінностей, які відрізняють інтерпретаційні акти органів спеціалізованого конституційного контролю від прецедентних рішень судів загальної юрисдикції, важливо звернути увагу на той факт, шо органи конституційної юрисдикції приймають свої акти завжди у зв'язку з необхідністю тлумачення норм позитивного права. Згадана інтерпретація має місце навіть тоді, коли підставою прийняття акта є перевірка відповідності конституції норм законодавства, і прийняте органом конституційного контролю рішення не оформляється у спеціальний акт тлумачення. Фактично тлумаченням конституції супроводжується розгляд конституційним судом будь-якої справи. У цьому смислі будь-який акт конституційного правосуддя - інтерпретаційний. Звідси і визначення у спеціальній літературі відповідних актів як інтерпретаційних. Поява інтерпретаційного акта неможлива без передуючої йому норми позитивного права, що утворює об'єкт його тлумачення. Прецедентні рішення, натомість, виявляють лише часткову обумовленість нормами позитивного права. Більше того, така обумовленість може бути відсутня взагалі. Прецедентне рішення з'являється зовсім не обов'язково як результат судового тлумачення норм законодавства. Його появу може спричинити об'єктивна необхідність правового вирішення ситуації, не

' ⁸ Абдрасулов Е. Правообразование и правопреобразование в нормативных постановлениях Конституционного совета РК / Е. Абдрасулов [Електронний ресурс} // Режим доступу: http://www.zakon.kz

279 Шевчук С. Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади / С. Шевчук // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. - X., 2008. - С. 15.

73

врегульованої нормами позитивного права. Така риса прецедентного права особливо виразно простежувалася у ранні періоди англійської та американської державності. Формування уніфікованої системи прецедентів загального права та поява права справедливості у феодальній Англії стали результатом судової правотворчості "в чистому вигляді" і зовсім не були пов'язані з потребами судової інтерпретації будь-яких форм позитивного права чи, тим більше, оцінкою його конституційності. Фрідріх фон Хайєк говорить про це так: "Можна навіть сказати, що в Англії виріс свого роду розподіл влади не тому, що "законодавча влада" творила право, але тому, що вона його не творила: тому що право визначалося судами незалежно від влади, яка утворювала і скеровувала уряд, тієї влади, яку пізніше помилково назвуть "законодавчою""^- .

Схоже складалася система прецедентного права у Сполучених Штатах Америки. Найважливіші норми англійського права, які діяли на Британських островах у колоніальний період американської історії, "були вироблені феодальним суспільством і для феодального суспільства, тобто для такого суспільства, від якого американські колонії були далекі"" З огляду на цю обставину судова правотворчість стала головним джерелом американського права. Попри те, що в подальшому у його структурі постійно зростала частка позитивного права, право Сполучених Штатів Америки у своїй суті донині залишається переважно прецедентним. Таким чином, в обох національних випадках саме неврегульованість суспільних відносин нормами законодавства обумовила появу й подальше домінування над позитивним правом права прецедентного.

Фактично інтерпретаційний характер прецедентного права став його характерною ознакою лише на певному етапі розвитку національних систем загального права, коли в період активної нормотворчої діяльності держави суди були поставлені перед необхідністю "уточнити" зміст законодавства у зв'язку з тими ситуаціями, що були предметом їх розгляду. По суті, забезпечення функції конституційного контролю стало для прецедентного права непередбачуваним і, до певної міри, додатковим наслідком його головного призначення безпосередньо регулювати суспільні відносини засобом правотворчої діяльності судів.

У країнах загального права визнання за судами правотворчої ролі, фактично, визначає постійну і жорстку залежність законодавства від прецедентів. Така залежність зберігається навіть у випадку прийняття закону, який інакше регулює суспільні відносини, попередньо регульовані прецедентним правом. Анулювання законом певних прецедентів означає лише те, що на суди покладається завдання створити нові прецеденти замість тих, дія яких була припинена законом. "Прецедент як джерело права, - зазначає англійський правознавець Руперт Кросс, - підпорядкований законодавству в тому смислі, що законом може бути припинено дію судового рішення, а суди вважають себе зобов'язаними надавати силу законодавчому акту (виділено авт. — Р. М), коли вважають його прийнятим у належному порядку""". Норми законодавства, таким чином, застосовуються тут "у тій формі, а також тією мірою, яку встановлять суди"" . Подібна відносна значимість законодавства у механізмі правового регулювання неможлива у країнах, де функцію конституційного правосуддя уособлюють органи конституційної юрисдикції. Інтерпретаційний акт органу конституційної юрисдикції застосовуються виключно разом із нормативним актом - об'єктом його тлумачення. Акт конституційного правосуддя є "тінню" норм, які він тлумачить, сприймає на себе їх юридичну силу і поділяє їх "юридичну долю".

Отже, можна так узагальнити принципову відмінність між прецедентними рішеннями судів загальної юрисдикції й інтерпретаційними актами органів спеціалізованого конституційного контролю. Якщо перші покликані безпосередньо регулювати суспільні відносини, заповнюючи прогалини в позитивному праві, органи спеціалізованого конституційного контролю такими повноваженнями не наділені. їх компетенція звичайно обмежується питаннями перевірки відповідності конституції інших нормативних актів та питаннями офіційної інтерпретації основного закону.

Функціональна природа судової влади розкривається у певних процесуальних формах захисту прав фізичних та юридичних осіб. У процесі здійснення загального правосуддя опосередковано забезпечується правова охорона конституції. Тому відповідні прецедентні рішення завжди зв'язані зі спробами судового захисту порушеного суб'єктивного права, що є безпосередньою причиною їх появи, а конституційний нормоконтроль, який здійснюється у процесі вироблення прецедентного рішення, є об'єктивно необхідним, однак лише технічно-допоміжним засобом вирішення питання про захист права фізичної чи юридичної особи. До того ж, у країнах загального права судовий захист суб'єктивного права супроводжується конституційним нормоконтролем далеко не завжди.

Функціональне призначення органів спеціалізованого конституційного контролю - забезпечення верховенства конституції у національній правовій системі шляхом оцінки конституційності норм законодавства і правотлумачної діяльності. На це, між іншим, вказує і встановлена Основним Законом сутнісна функція Конституційного Суду України, відповідно до якої орган конституційної юрисдикції "вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України", і зміст його конституційно визначених титульних повноважень.

Підстави здійснення спеціалізованого конституційного нормоконтролю не вичерпуються випадками порушення неконституційними актами основних (конституційних) прав людини і громадянина, тому акти конституційного правосуддя можуть бути зовсім не зв'язаними з потребами захисту суб'єктивного права. Фактично навіть у національних правових системах, яким відомий інститут індивідуальної конституційної скарги, захист прав фізичної особи може розглядатися лише як опосередкований, а не безпосередній результат "негативної правотворчості" органів спеціалізованого конституційного контролю: предметом відповідного конституційного провадження залишається перевірка конституційності норм права.

Наступна суттєва відмінність - прецедентні рішення є обов'язковими до застосування лише судовими органами, у той час як акти органів конституційної юрисдикції обов'язкові для усіх суб'єктів, чиї правовідносини підпадають під сферу дії цих актів. До того ж акти органів конституційної юрисдикції, на відміну від рішень судів загальної юрисдикції, мають остаточний характер і не можуть бути оскаржені.

Звертають на себе увагу й інші, вторинні за характером відмінності, які простежуються уже у практиці реалізації конституційних норм у країнах, де функцію конституційного контролю здійснюють відповідні спеціалізовані органи й у країнах, де конституційне правосуддя віднесено до компетенції загальних судів. Безперечно, сам факт здійснення спільної функції конституційного контролю судами загальної юрисдикції, що приймають прецедентні рішення та органами конституційної юрисдикції, що приймають інтерпретаційні акти, засвідчує часткову близькість юридичних характеристик обох згаданих форм права. Водночас, помітна й суттєва специфіка. У країнах континентально-правової сім'ї конституційні норми визнаються нормами прямої дії: норми основного закону застосовуються безпосередньо, якщо тільки обов'язковість їх конкретизації не випливає прямо з конституції" . Принцип прямої дії конституційних норм передбачає, що органи державної влади у своїй діяльності повинні безпосередньо керуватися нормами основного закону, навіть у випадках, коли конституційні норми конкретизовані законами та інтерпретовані актами органу конституційної юрисдикції. Акти конституційного правосуддя тут виступають дуже важливим, і все ж допоміжним елементом механізму реалізації конституційних норм у формі їх застосування, навіть тих, які виявляють особливу узагальненість формулювань і характеризуються мінімальною визначеністю. Із цієї точки зору акти Конституційного Суду України ^.можуть бути названі "прецедентами застосування Конституції України", але аж ніяк не "судовими прецедентами" у класичному розумінні цього поняття" ^:>.

Дещо іншою є ситуація із реалізацією конституційних норм у країнах із домінуючим впливом прецедентного права. Тут загальне правило передбачає, що позитивне право є обов'язковим лише в тій частині, у якій воно визнається і застосовується судами. Більше того, застосовуючи закони, суди створюють нормативні прецеденти тлумачення законів. У подальшому інші суди застосовують уже не саме позитивне право, а його інтерпретації, викладені в актах судового тлумачення законів - "витлумачений одного разу нормативний акт набуває того змісту, який йому надали судові рішення"¹⁵². Камілла Жоффре- Спінозі і Рене Давід так ілюструють цю ситуацію: "Якщо немає прецедентів, американський юрист охоче скаже: "Право з цього питання мовчить", - навіть

. . «287

якщо існує цілком очевидна норма закону, що стосується цього питання , "Лише за наявності таких рішень (прецедентних - Р. М.) англійський юрист буде дійсно знати, що ж бажав сказати закон, оскільки саме в цьому випадку норма права предстане у звичній для нього формі судового рішення"¹⁵³.

Закон, образно кажучи, залишається позбавленим смислу, доки цей смисл не буде з'ясовано засобом судового тлумачення закону. Типова в цьому плані позиція Верховного Суду Сполучених Штатів Америки: Суд відмовляється вирішувати, чи відповідає закон штату Конституції держави, якщо суди штату не уточнили при тлумаченні дійсного значення цього закону. Так само ведуть себе і решта федеральних судів, коли їм потрібно оцінювати конституційність права штатів, а його норми не знайшли тлумачення у рішеннях судів відповідного штату. Стосовно федеральної Конституції це означає, що її норми теж застосовуються не безпосередньо, а через призму прецедентних рішень Верховного Суду, які "запускають" норми Конституції у дію. Кажучи інакше, норми Конституції не є нормами прямої дії, оскільки прецедентні рішення приводять у дію механізм, альтернативний тому, який передбачає принцип прямої дії конституційних норм. За такої ситуації Конституція не може набути реальної значимості доти, доки зміст її положень не уточнено федеральними судовими рішеннями^{2 9}. У 1803 р., коли Верховний Суд Сполучених Штатів створив перший прецедент, Голова Верховного Суду Маршалл пояснив: "Виключною справою й обов'язком судової влади є тлумачення сутності закону. Ті, хто застосовують загальне правило в конкретному випадку, мусять обов'язково розтлумачити і витлумачити це правило"¹⁵⁴. Це пояснює, зокрема, чому роль Верховного Суду Сполучених Штатів у механізмі реалізації федеральної Конституції є більш суттєвою, аніж аналогічна роль органів спеціалізованого конституційного контролю у країнах континентально-правової системи.

Таким чином, прецедентні рішення мають безсумнівно нормативний характер, будучи формою безпосереднього правового регулювання суспільних відносин. Визнання за актами органів спеціалізованого конституційного контролю нормативного характеру можливе із серйозними застереженнями, оскільки ці акти безпосередньо правовідносин не регулюють і лише сприяють розкриттю регулятивного потенціалу конституційних норм. Скасовуючи ж неконституційні норми законодавства, акти конституційного правосуддя посилюють пряму дію норм основного закону. Пряма дія конституційних норм, про що було зауважено, не припиняється і нормативно-правовими актами, які деталізують та конкретизують ці норми.

Як видно, між прецедентними рішеннями загальних судів й інтерпретаційними актами органів спеціалізованого конституційного контролю простежується виразна функціональна схожість і, водночас, незаперечна відмінність. По суті, вони виступають альтернативними правовими засобами забезпечення верховенства конституції. При цьому призначення прецедентів у механізмі правового регулювання явно ширше, а історичні причини появи прецедентного права були зовсім інші, аніж ті, які спричинили появу європейської моделі конституційного контролю.

Наведене вище дає підстави вважати, що інтерпретаційні акти органів спеціалізованого конституційного контролю не можуть бути ототожнені із судовими прецедентами. Водночас, приймаючи до уваги те, що за низкою своїх характеристик акти органів конституційної юрисдикції тяжіють до прецедентного права¹⁵⁵, вбачається допустимим визначати їх як "квазіпрецедентні" акти^{2 2}.

Чи існує специфіка природи правових позицій органів конституційного контролю стосовно самих актів, у яких ці позиції сформульовані? Вбачається, що так. Сформульовані в інтерпретаційному акті конституційного суду правові позиції утворюють нормативно-доктринальний елемент цього акта. Будучи вираженням вищих конституційних цінностей, правові позиції органу конституційної юрисдикції виявляють "нормативно-доктринальну природу" й формують своєрідне "право принципів". Згадана природа правової позиції виражається у тому, що будучи одного разу сформульованою у відповідному акті, вона набуває загальнонормативного значення і в подальшому може неодноразово застосовуватися поза зв'язком з обставинами справи, з приводу якої конституційним судом було прийняте рішення^{2 3}. Оскільки правова позиція виражає доктринальний рівень правової компетентності, її юридична сила, вбачається, не може залежати від чинності самого акту, у якому вона сформульована.

Таким чином, хоча акт органу конституційної юрисдикції та правова позиція, сформульована в цьому акті, виявляються тісно зв'язаними між собою, вони не співпадають за обсягом і правовими наслідками" . Формулювання правової позиції передує прийняттю конституційним судом відповідного рішення, а співвідношення правової позиції та решти положень інтерпретаційного акту органу конституційного контролю схоже до співвідношення racio decidendi й obiter dictum у прецедентному судовому акті.

Фактично випадок створення конституційними судами згаданого "права принципів", поряд із їх правом приймати акти, які регламентують організацію їхньої внутрішньої роботи, слід розглядати окремими випадками "позитивної правотворчості" органів конституційної юрисдикції. Ці випадки є виключенням із правила, яке визнає за органами конституційного контролю лише право скасовувати неконституційні акти (їх норми). Принципи права, які безпосередньо сформульовані органом конституційної юрисдикції у його актах чи випливають із загального смислу його правових позицій, є специфічними джерелами права. Не спричиняючи безпосередньо правовідносин, вони, водночас, мають вищу юридичну силу й імперативне значення для усіх суб'єктів, наділених нормотворчими та правозастосовними повноваженнями. Згаданий вид правотворчості виступає як об'єктивний наслідок, а не безпосередня мета реалізації органом конституційної юрисдикції його функції забезпечення верховенства основного закону.

Наведена виняткова за своїм характером правотворча практика органів конституційної юрисдикції не суперечить принципу поділу влади²⁹⁵. Функціональна спеціалізація органів влади зовсім не передбачає можливості здійснення відповідної правотворчої діяльності виключно законодавчими органами. Сама система стримувань і противаг — конститутивний елемент механізму влади у сучасних республіканських формах правління є наглядним прикладом часткового змішування функцій органів влади й засвідчує неабсолютний характер згаданого принципу. До того ж важливо наголосити: інтерпретаційні акти органів спеціалізованого конституційного контролю принципово різняться від нормативних актів, тому ці органи не здійснюють правотворчої функції у її класичному прояві. Якщо, наприклад, закон встановлює загальнообов'язкові правила поведінки (моделі суспільних відносин), то інтерпретаційний акт органу конституційного контролю лише їх виявляє шляхом тлумачення нормативного акта. Оскільки інтерпретаційний акт створює правові наслідки тільки у зв'язку з реалізацією правових норм, тлумачення яких спричиняє його появу, він не володіє власною практичною значимістю. Інтерпретаційний акт, таким чином, не можна розглядати як засіб безпосереднього правового регулювання, оскільки він виконує щодо такого

296 т .....

регулювання опосередковану роль . 1 хоча правові позиції органів конституційної юрисдикції "впритул наближаються до поняття "джерело права""^- , безпосереднє правове регулювання виходить за межі компетенції згаданих органів. Органи конституційного контролю можуть лише долати

Бондарь Н. Конституционный Суд России: не "квазисуд", а больше, чем суд / Н. Бондарь // Журнал конституционного правосудия. - 2010. - № 3. - С. 31.

296 Шаповап В. Сучасний конституціоналізм: Монографія / В. Шаповал. - К.: Салком, Юрінком Інтер, 2005. -С. 100.

Абдрасулов Е. Правообразование и правопреобразование в нормативных постановлениях Конституционного совета РК / Е. Абдрасулов [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.zakon.kz правові пробіли, інтерпретуючи більш загальні за змістом конституційні положення (наприклад, норми-принципи), які врегульовують відповідні

298 -п ...

правовідносини опосередковано . Тому акти органів спеціалізованого конституційного контролю, попри те, що вони містять доктринально- нормативні елементи, залишаються за своєю природою інтерпретаційними.

З огляду на зміст самого предмету конституційного правосуддя є очевидним, що органи конституційної юрисдикції можуть формулювати свої правові позиції виключно на підставі конкретних національних нормативних положень. Тому видається принаймні сумнівною точка зору, що їх підставою можуть бути суто усталені доктринальні положення або положення

299 •

міжнародного права . Правові позиції органу конституційної юрисдикції повинні не просто не суперечити основному закону держави, але й безпосередньо ґрунтуватися на його положеннях. Тлумачення органу конституційного контролю базується на нормах конституції і відображає її зміст. Це - опосередковане джерело права, похідне від основного закону. У тих же випадках, коли принципи права вичерпно чітко сформульовані позитивним правом, наприклад, в основному законі, орган конституційної юрисдикції шляхом інтерпретації нічого не може додати до конституції, однак може розширити обсяг і зміст відповідних конституційних положень'⁰⁰ та встановити стандарти їх застосування¹⁵⁶.

Таким чином, значимість правових позицій органів конституційної юрисдикції у правовій системі країни, їх юридична сила виявляють їхню подібність до прецедентних рішень судів загальної юрисдикції та законів парламенту. Водночас правові позиції конституційних судів певною мірою нагадують і доктринальне джерело права в англійській правовій системі. В англійській юриспруденції загальне правило полягає у тому, що роботи авторитетних юристів не розглядаються у якості джерела права. Однак за правовою доктриною може бути визнане таке значення, якщо судження авторитетного юриста вказує на наявність прецедента, не зафіксованого у відомих судових рішеннях. У такому випадку, як видно, джерелом права виступає не сама робота юриста-класика, а опосередковано відображений у ній прецедент, істинність якого посвідчується судженням відповідного юриста.

Узагальнюючи викладене вище, констатуємо, що у своїх сутнісних характеристиках правові позиції органів спеціалізованого конституційного контролю виявляють лише подібність до нормативних актів та прецедентних

судових рішень. Юридична природа правових позицій органів конституційної юрисдикції виявляє достатню оригінальність, що вказує на необхідність її адекватного вивчення і концептуального обґрунтування.

ПРОБЛЕМА НЕЗМІНЮВАНОСТІ ПРАВОВИХ ПОЗИЦІЙ ОРГАНІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ

Проблема остаточності актів органів спеціалізованого конституційного контролю може бути віднесена до однієї з найбільш значимих теоретичних та практичних проблем, якими позначена організація діяльності цих органів. Згадана проблема обумовлена, зокрема, характером відносин, що складаються між вищими органами держави та органом конституційної юрисдикції у зв'язку з визнанням останнім неконституційності актів, що є результатом правотворчості відповідних органів влади.

Вирішення цієї конфліктної ситуації конституційним законодавством різних країн вирішується іноді несхоже. Більшість основних законів не надають будь-яким суб'єктам права перегляду рішення органу конституційного правосуддя. Разом із тим, деякими конституціями таке право надане парламенту. Можливість парламенту припиняти дію акта органу конституційної юрисдикції повторним голосуванням кваліфікованою більшістю голосів передбачено, наприклад, Конституцією Румунії 1991 p., згідно якої рішення Конституційного Суду щодо неконституційності закону скасовується двома третинами голосів верхньої (Сенату) й нижньої (Палати депутатів) палат

302 ■ *

Парламенту . Конституція Казахстану 1995 р. йде ще далі і надає Главі держави право вносити свої заперечення на рішення Конституційної Ради (повністю чи в його частині), які долаються 2/3 голосів від загального числа членів органу конституційної юрисдикції. При неподоланні заперечень Президента рішення Конституційної Ради вважається неприйнятим^⁰¹.

Уявляється, що можливість "політичних" органів держави скасовувати доктринально обґрунтовані акти органу конституційної юрисдикції посягає на сам принцип верховенства права і нівелює значимість органу конституційного контролю у механізмі забезпечення згаданого принципу. Правова форма організації та діяльності держави з необхідністю вимагає існування органу спеціалізованого конституційного контролю, уповноваженого приймати остаточні за своїм характером рішення щодо конституційності актів вищих органів державної влади. З наведеної точки зору адекватною реакцією будь- якого органу держави, акти якого є об'єктом конституційного контролю, на рішення органу конституційної юрисдикції про визнання відповідного акта неконституційним, повинно бути приведення цього акта (у цілому чи його окремих положень) у відповідність із конституцією.

Попереджаючи можливість скасування рішень органу конституційної юрисдикції іншими вищими органами державної влади, основні закони звичайно вказують на остаточний (такий, що не підлягає оскарженню та перегляду) характер актів органу конституційного контролю. Так, наприклад, Конституція Італії 1947 р. вказує: "Жодні скарги на рішення Конституційного

Суду не допускаються"¹⁵⁷ Конституція Республіки Молдова 1994 р. закріплює: "Рішення Конституційного Суду є остаточні й оскарженню не підлягають"³⁰³. Близьке за звучанням положення містить Конституція Узбекистану 1992 р.¹⁵⁸"Висновки Конституційного Суду є остаточними, оскарженню та опротестуванню не підлягають" - встановлює Конституція Республіки Білорусь 1994 р.³ Разом із тим, наведені та подібні за змістом типові для основних законів положення про остаточний характер рішень органу конституційної юрисдикції усе ж не засвідчують їх абсолютної остаточності.

Акти конституційних судів та їм подібних органів, які у спеціальній літературі звичайно відносять до інтерпретаційних актів, утворюють правовий феномен особливого порядку, який за своїми юридичними характеристиками не співпадає ні з нормативними актами загального чи індивідуального значення, ні із прецедентними рішеннями. Разом із тим, вважається, що оскільки інтерпретаційні акти органів конституційного контролю не можуть підміняти нормативно-правові акти, вони не володіють власною практичною значимістю і створюють правові наслідки тільки у зв'язку з реалізацією правових норм, тлумачення яких спричиняє появу відповідного інтерпретацій ного акта. Кожен інтерпретаційний акт, таким чином, має допоміжне значення стосовно акта- об'єкта офіційного тлумачення, що знаходить прояв при застосуванні інтерпретованих норм права. За такого підходу інтерпретаційний акт не розглядається як засіб безпосереднього правового регулювання, оскільки він

„ . 308 т—• іі • „

виконує щодо такого регулювання опосередковану роль . Будучи тінню норм, які він тлумачить, акт органу конституційної юрисдикції розділяє їх "юридичну долю" і зберігає чинність доти, доки існує об'єкт його тлумачення. Тому, наприклад, парламент, змінюючи закон або конституцію, чи у відповідний спосіб сприяючи їх зміні (наприклад, шляхом винесення на референдум), може "нейтралізувати" інтерпретаційний акт конституційного суду.

Попри визнання за актами органів конституційного контролю характеру інтерпретаційних актів, вбачається, що згадана можливість підконтрольних органу конституційної юрисдикції суб'єктів "нейтралізувати" його акт може здійснюватися із суттєвим застереженням. "Політичні" органи влади, чиї акти є об'єктом конституційного контролю, не можуть шляхом нормотворення заперечувати правові позиції конституційного суду. Принцип верховенства права вимагає, щоб вищі органи держави здійснювати свою нормотворчу діяльність у межах правових позицій органу конституційної юрисдикції, виражених у його актах, які безпосередньо стосуються предмету нормотворчої діяльності відповідних органів влади. Це, зокрема, передбачає, що правова позиція органу конституційної юрисдикції не може втратити юридичної значимості внаслідок повторного прийняття того ж самого чи навіть подібного за змістом акта. Визнати за будь-яким органом державної влади, акти якого є об єктом конституційного нормоконтролю, право продовжувати дію неконституційних норм шляхом видання нових за формою, але старих за змістом правових актів замість тих, чия чинність була припинена органом конституційної юрисдикції, означатиме не що інше як можливість відповідних владарюючих суб'єктів у такий спосіб виводити видані ними акти за межі конституційного контролю.

Ідея про неприпустимість подолання правової позиції органу конституційної юрисдикції шляхом прийняття нормативно-правового акта, змістовно ідентичного акту, який був визнаний неконституційним, частково відображена у відповідному положенні Федерального Закону Російської Федерації "Про Конституційний Суд Російської Федерації", яке закріплює: "Юридична сила постанови Конституційного Суду Російської Федерації про визнання акта неконституційним не може бути подолана повторним прийняттям цього ж акта'"⁰⁹. Більш вдалим нормативним вираженням згаданої ідеї видається формула з Органічного закону Республіки Грузія про статус органу конституційної юрисдикції, яка встановлює: "Після того, як Конституційний Суд визнає нормативний акт чи його частину неконституційними, буде недопустимо прийняти такий правовий акт, який би містив норми, аналогічні неконституційним" ¹⁰.

Згадана роль правових позиицій органу конституційної юрисдикції у нормотворчій та правозастосовній діяльності органів державної влади безпосередньо визначається правовою природою цих позицій. Сформульовані органом конституційного контролю правові позиції відображають (принаймні повинні відображати) парадигму правового мислення юридичної еліти країни. Вони лише формалізують неофіційні, але наявні реальні доктринальні підходи до найважливіших питань державно-правового життя суспільства, встановлені у фаховому середовищі¹⁵⁹ і, тим самим, утворюють особливе нормативно- доктринальне джерело права. Оскільки акти органів конституційного контролю безпосередньо стосуються юридичної догми, вони повинні виявляти вищий рівень юридичної компетентності. Саме тому відповідні акти є остаточними й не підлягають оскарженню. Утворюване сукупністю правових позицій органу конституційної юрисдикції "право принципів" формує, по суті, офіційну державно-правову доктрину і тому повинно утворювати, разом із конституцією держави, нормативну основу національної системи права¹⁶⁰.

Приймаючи до уваги сказане вище, слід визнати, що юридична значимість і сила правових позицій органів конституційного контролю не можуть залежати від формальної підстави їх виникнення, тобто чинності правових норм, які були об'єктом тлумачення, а також чинності самого інтерпретацій ного акту, у якому відповідні правові позиції були сформульовані. У цьому виявляються елементи подібності правових позицій органу конституційної юрисдикції до прецедентних рішень судів загальної юрисдикції та законів парламенту. Усі згадані правові форми можуть санкціонувати усталену практику суспільних правовідносин або наявну неофіційну правову доктрину. Остання, не будучи сама джерелом права, обумовлює зміст того джерела права, яке її нормативно формалізує. Разом із тим, доктрина (правові ідеї, принципи), будучи закріпленою у позитивному праві, набуває загальнообов'язкового, нормативного характеру¹⁶¹. Уявляється, що саме це і має місце у процесі прийняття органами конституційної юрисдикції відповідних актів.

Обов язковість правових позицій органів конституційної юрисдикції для органів державної влади, чия правотворча і правозастосовна діяльність безпосередньо визначається змістом цих позицій, уявляється, не може бути абсолютною для самих органів конституційного контролю. Відносна незмінюваність правових позицій органів конституційної юрисдикції відображена, зокрема, у загальноприйнятій практиці перегляду відповідними органами власних актів у зві 'язку з виявленням нових обставин по справі, якщо такі обставини суттєво впливають на зміст прийнятих ними актів.

Теза про відносну незмінюваність правових позицій органів конституційного контролю для самих цих органів, крім наведеної підстави, знаходить обґрунтування принаймні у таких аргументах. По-перше, конституційні суди та їм подібні органи спеціалізованого конституційного контролю не застраховані від прийняття хибних рішень. По-друге, конституційні суди змушені вдаватися до принципу еволюційного тлумачення конституційних норм, адаптуючи власні правові позиції до змісту правової доктрини, що розвивається. По-третє, правові позиції органів конституційної юрисдикції повинні грунтуватися на конституційних положеннях, які самі зберігають відносну незмінюваність. Тому зміна конституційних норм, що були об jcktom тлумачення органу конституційного контролю й обумовили зміст його відповідних правових позицій, викликає необхідність змінити останні. Дана обставина частково врахована, наприклад, у Законі Азербайджанської Республіки "Про Конституційний Суд". Хоча Конституційний Суд Азербайджану не наділений правом перегляду власних правових позицій, Закон передбачає, що "При зміні норми Конституції Азербайджанської Республіки, яка стала підставою для прийняття рішення Конституційного Суду, ... дане рішення визнається Конституційним Судом таким, що частково або повністю втратило силу"³¹⁴. Більш широкими можливостями володіє Конституційний Суд Республіки Білорусь, який наділений правом перегляду власних рішень, зокрема, у випадку, якщо "змінилася конституційна норма, на основі якої приняте рішення" ^:>. На пострадянському просторі за цією ж підставою можуть переглядати власні рішення органи конституційної юрисдикції також у Вірменії³¹⁶, Казахстані³¹⁷, Киргизстані³¹ , Литві ⁹, Молдові³²⁰, Узбекистані^² . Примітно, що в Казахстані Конституційна Рада може переглядати власні рішення і за ініціативою Президента "в інтересах захисту прав та свобод людини і громадянина, забезпечення національної безпеки, суверенітету і цілісності держави"^".

Фактично конституційні положення про остаточний характер актів органів конституційної юрисдикції, не обмежені правом цих органів переглядати власні рішення, презюмують абсолютну істинність здійснюваного ними тлумачення правових норм і неспроможність органів конституційного контролю допуститися помилки у прийнятті відповідних актів. Така претензія правових позицій органів конституційної юрисдикції на адекватність і безпомилковість разюче контрастує з наявним досвідом конституційного правосуддя. Цей досвід засвідчує, що принцип зв язаності органів конституційного контролю власними правовими позиціями, який не допускає виключень, породжує одну з найсуттєвіших проблем у діяльності відповідних органів.

У контексті сказаного є очевидним, що проблема остаточності актів Конституційного Суду України має не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки безпосередньо стосується титульної функції органу конституційної юрисдикції - забезпечувати верховенство Конституції України в системі національних правових актів.

Закон України "Про Конституційний Суд України" вказує, що рішення і висновки Конституційного Суду України "є остаточними і не підлягають оскарженню", "рівною мірою є обов'язковими до виконання"; невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом³²³. Ні Конституція України, ні Закон України "Про Конституційний Суд України" не містять ніяких застережень стосовно обов'язковості актів органу конституційної юрисдикції. Тим самим, Конституційний Суд України, по суті, зв'язує себе власними правовими позиціями, які визначаються за змістом прийнятих ним актів^1-4. Уявляється, що це є серйозною вадою інституту конституційного контролю у нашій державі.

Перегляд рішень Конституційного Суду України за ініціативою самого органу конституційної юрисдикції передбачений ст. 68 Закону України "Про Конституційний Суд України", яка вказує, що Суд "відкриває нове провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку у справі"³²⁵. Однак цілком можлива ситуація, за якої усі обставини справи були відомі, але рішення було прийняте помилкове.

Причини прийняття хибних рішень органами, які здійснюють спеціалізований конституційний контроль, є різними. Окрім впливу на діяльність цих органів владарюючих політичних сил, іншими найтиповішими причинами неконституційності прийнятих органами конституційної юрисдикції актів є вихід за межі тлумачення і спроба вдатися до заповнення пробілів у законодавстві ~ . Конституційні суди та подібні їм органи, попри їх виключне право виносити остаточні рішення у межах вирішення питань, що складають їх компетенцію, як і будь-які інші органи державної влади, можуть приймати акти, конституційність яких викликатиме сумнів. Об єктивно, що з огляду на рівень фахової компетенції членів відповідних органів, такі акти будуть нечастими винятками із правила. Разом із тим, сама гіпотетична можливість помилкових рішень у діяльності органів конституційного контролю вказує, що конституційні положення про остаточний характер їхніх актів потребують застереження. Беззаперечний факт існування ризику помилки у діяльності органів конституційної юрисдикції, імовірність якої повністю виключити неможливо, видається, є суттєвим аргументом права цих органів переглядати власні правові позиції.

Опосередкованим доказом можливої хибності (повної чи часткової) актів органів конституційної юрисдикції є спосіб їх ухвалення: відповідні рішення приймаються простою, іноді кваліфікованою, більшістю голосів від встановленого кворуму. Прийняття рішення може здійснюватися з перевагою в один-два голоси і супроводжуватися долученням до відповідного акта особливої (окремої) думки судді конституційного суду, яка відображає іншу правову позицію. Сама наявність особливих (окремих) думок членів органу

^ Закон України "Про Конституційний Суд України". Ст. 63; Ст. 69; Ст. 70. її Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 49. - С. 272.

~²⁴ Шаповал В. Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду України (проблеми теорії) / В. Шаповал // Вісник Конституційного Суду України. - 1999. - № 3. - С. 54.

Закон України "Про Конституційний Суд України" // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 49. - С. 272.

"^і26 Грось Л. Акты Конституционного Суда РФ и право на судебную защиту / Л. Грось // Российская юстиция. - 1998. - № 12. - С. 10.

конституційної юрисдикції з приводу прийнятого ним акта, які пропонують альтернативний погляд на належний зміст цього акта, з усією очевидністю засвідчує відносну істинність правової позиції органу конституційного контролю, відображеної у його відповідному акті.

У випадку прийняття хибних рішень виникає парадоксальна ситуація. Орган конституційної юрисдикції виявляється змушеним слідувати своїм власним помилковим правовим позиціям, і водночас, він повинен стояти на сторожі принципу верховенства основного закону держави. Отже, органи конституційного контролю неодмінно повинні володіти правом переглядати свої власні хибні, а відтак, неконституційні акти. Позбавити органи конституційної юрисдикції цього права означає позбавити їх можливості належним чином забезпечувати верховенство конституції у національній системі права: хибно, однак офіційно інтерпретовані конституційні положення спричиняють неконституційну правотворчу і правозастосовну практику. Відтак, відсутність в органу конституційної юрисдикції права переглядати власні помилкові рішення не тільки загрожує його легітимності, але й породжує більш серйозну проблему. Керуючись хибно аргументованими правовими позиціями органу конституційного контролю, владарюючі суб'єкти, уповноважені на відповідні форми нормотворчої та правозастосовної діяльності, тим самим порушуватимуть норми основного закону. У такий спосіб орган конституційної юрисдикції, який повинен виконувати роль найважливішого гаранта конституційної законності, відкриватиме двері юридично санкціонованому правовому свавіллю. Більше того, відсутність в органу конституційного контролю права переглядати власні правові позиції неминуче породжує проблему появи не лише змістовно погано узгоджених, але й взаємовиключних, однак рівною мірою "остаточних" інтерпретаційних актів. Об .єктивно, що наявність альтернативних правових позицій органу конституційного контролю провокуватиме безлад у правотворчій і правозастосовній сферах державно- владної діяльності.

Отже, остаточність актів органу конституційної юрисдикції повинна бути беззаперечною для усіх суб'єктів, чиї правовідносини підпадають під сферу дії відповідних актів, однак не може бути абсолютною для самого органу конституційного контролю. Він повинен мати право відмовитися від власних правових позицій, сформульованих у прийнятих ним актах, якщо вважатиме, що такі позиції є принаймні частковогхибними, тобто неконституційними.

Необхідність перегляду правових позицій органу конституційної юрисдикції, попри винятковий характер відповідної практики, диктується, крім іншого, потребою забезпечити функціональну стабільність основного закону. Така адаптація конституційних положень до суспільних реалій може здійснюватися засобом переосмислення певних конституційних положень навіть за умови незмінності їх тексту³²⁷.

Згаданий підхід, зокрема, чітко відображений у Федеральному Законі Російської Федерації "Про Конституційний Суд Російської Федерації"". Закон, проголошуючи остаточність акта органу конституційної юрисдикції для усіх інших органів державної влади, не зв'язує відповідною вимогою сам

• ■ 328

Конституційний Суд - останній наділений правом перегляду власних рішень . У своїй Постанові від 21 грудня 2005 р. Конституційний Суд Російської Федерації зазначив: "Оскільки положення Конституції Російської Федерації проявляють свій регулятивний вплив ... у соціально-історичному контексті, що розвивається, правові позиції, сформульовані Конституційним Судом Російської Федерації у результаті інтерпретації, тлумачення тих чи інших положень Конституції ... можуть уточнюватися або змінюватися, з тим, щоб адекватно виявити смисл тих чи інших конституційних норм, їх букву і дух, з урахуванням конкретних соціально-правових умов їх реалізації, включаючи зміни в системі правового регулювання"¹⁶². Вартим уваги є й відповідне положення Закону "Про Конституційний Суд" Республіки Вірменія, яке допускає можливість перегляду Конституційним Судом власного акта мінімум через сім років, якщо, зокрема, "з ясувалося таке нове сприйняття положення Конституції, що застосовувалося у даній справі, за наявності якого відносно одного й того ж питання може бути прийнята інша постанова Конституційного Суду, і якщо дане питання має принципове конституційно-правове значення"¹⁶³.

Сьогодні неабсолютна остаточність правових позицій вищих судових органів стала характерним елементом розвитку прецедентного права у провідних країнах англосаксонського світу. Принцип еволюційного тлумачення правових норм є помітною рисою діяльності таких судових органів як Верховний Суд Сполучених Штатів Америки, Верховний Суд Англії, Європейський Суд з прав людини. Еволюційне тлумачення конституційних норм останнім часом набуває характеру стійкої тенденції також у діяльності органів спеціалізованого конституційного контролю країн романо-германської правової системи. Згадана практика засвідчує, що правова доктрина - феномен не статичний і його розвиток не повинен унеможливлюватися формально закріпленими юридично хибними чи такими, що втратили своє значення догмами.

Таким чином, зміст доктрини, якою керується орган конституційного контролю, обумовлюється об'єктивними процесами розвитку права і регульованих ним суспільних відносин. Разом із тим, сформульована попередньо конституційним судом правова позиція може вже не відповідати сучасним умовам правового регулювання. Важливо усвідомити ту обставину, що акти органів конституційного контролю часто інтерпретують конституційні норми, які "ґрунтуються на концепціях, що мають розмиті контури та еволюційний зміст" . Органи конституційної юрисдикції у такому випадку не повинні перетворювати власні правові позиції у "священну догму", раз і назавжди сформульовану й охоронювану від будь-якої ревізії; вони повинні мати право її переглянути (скоригувати). Формулюючи свої правові позиції, органи конституційної юрисдикції отримують можливість поєднати різноманітні наукові підходи до осмислення правових реалій, з'ясовуючи при цьому стійкі й виразні закономірності конституційно-правового розвитку суспільних відносин^{3 2}, і тим самим - надати їм підтримку і захист на державно-правовому рівні.

Отже, офіційне визнання за правовими позиціями Конституційного Суду України характеру джерела права, і водночас, визнання можливості їх перегляду самим органом конституційної юрисдикції стало б суттєвим елементом розвитку вітчизняної правової системи. Заперечення можливості перегляду органом конституційного контролю власних правових позицій, що мають офіційний статус джерела права, неминуче породжує серйозну небезпеку зробити діяльність конституційного суду "вже не формою застосування конституції, а боротьбою за зміст права так, як його розуміють судді" . Звідси є очевидним, що можливість заперечення презумпції істинності власної правової позиції покладає на Конституційний Суд України досить складне завдання по перманентній оцінці вже існуючих правових позицій, їх співвіднесення із сучасним станом розвитку правової доктрини держави, правової системи країни тощо.

Зміна Судом своєї правової позиції не повинна означати відміни попередньо прийнятого рішення. Таке рішення зберігатиме свою силу, хоча й не може більше розглядатися у якості прецедента при вирішенні аналогічних питань у майбутньому.

Матеріалізованим закріпленням викладених вище новел могла б стати поява в розділі XII Конституції України положень орієнтовно такого змісту: "Правові позиції Конституційного Суду України, виражені в його актах, разом із Конституцією України утворюють нормативну основу національної системи права й визначають офіційну правову доктрину держави. Вони є безпосередньо діючим правом й обов'язкові для всіх органів влади та місцевого самоврядування, їх посадових службових осіб. Правові позиції Конституційного Суду України не можуть суперечити Конституції України. Конституційний Суд України володіє виключним правом перегляду власних правових позицій у зв'язку зі зміною конституційних норм чи розвитком правової доктрини, якою керується Конституційний Суд України".

Об'єктивно, що закріплення подібних конституційних положень потребувало б створення механізму перегляду правових позицій органу конституційної юрисдикції на законодавчому рівні. У даному випадку цілком доречним є врахування відповідної зарубіжної державно-правової практики. Зокрема, Федеральний Закон Російської Федерації "Про Конституційний Суд Російської Федерації"" встановлює, що коли більшість суддів, які приймають участь у засіданні палати, схиляються до необхідності прийняти рішення, не відповідне правовій позиції, вираженій у попередньо прийнятих рішеннях Конституційного Суду, то справа передається на розгляд у пленарне засідання³³⁴.

Схоже положення могло б бути включене до Закону України "Про Конституційний Суд України", з тією, наприклад, корективою, що перегляд власних правових позицій орган конституційної юрисдикції здійснює у формі спеціального пленарного засідання Конституційного Суду України, яке проводиться виключно у згаданому випадку. Рішення про перегляд правової позиції повинно ухвалюватися двома третинами від числа присутніх суддів.

Федеральный конституционный закон от 21 июля 1994 г. "О Конституционном Суде Российской Федерации". Ст. 73 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.ksrf.ru

КОНСТИТУЦІЙНА ЮСТИЦІЯ В УКРАЇНІ

1. Конституційний Суд України в системі вищих органів держави

Відповідно до континентальної моделі організації конституційного контролю - Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Його завданням є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України (розділами VIII і XII) та Законом "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України також приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності із Законом "Про Конституційний Суд України". Це окремий випадок, коли Суд створює норми права.

За змістом чинного законодавства Конституційний Суд України виступає однією з ланок судової влади і здійснює судочинство шляхом конституційного правосуддя^⁶ у процесі вирішення питань про відповідність законів й інших правових актів Конституції України (ст. 150 Основного Закону). Конституційний Суд України також дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Особливість статусу Конституційного Суду полягає у тому, що як спеціалізований орган, він функціонально відособлений від судів загальної юрисдикції, котрі не можуть вирішувати питання конституційності правових актів, офіційного тлумачення Конституції України ³⁷.

Водночас самі особливості композиційної структури Конституції України, яка містить два окремі розділи: розділ VIII "Правосудця" і розділ XII "Конституційний Суд України" вказують на те, що укладачами Конституції України була певним чином сприйнята ідея про структурно-функціональну автономію контрольно-наглядової гілки влади. Згадані структурні особливості Основного Закону України засвідчують, по суті, усвідомлення його авторами відмінностей між інститутом правосуддя і конституційним контролем"⁵'¹ .

У розглядуваному контексті важливо відмітити, що здійснюваний органом конституційної юрисдикції контроль за характером та змістом є конституційним і лише за формою - судовим³³⁹. До того ж сама зовнішня схожість конституційного правосуддя до форми правосуддя, що має місце в судах загальної юрисдикції, є лише частковою. Тому обґрунтовано вважати, що "сенс і призначення діяльності Конституційного Суду України... не має прямого зв'язку зі здійсненням правосуддя"⁰⁴⁰. При цьому та обставина, що регламентація конституційно-правового статусу Конституційного Суду України частково здійснена в розділі VIII Конституції України "Правосуддя", жодною мірою не повинна розглядатися як свідчення функціональної сполученості діяльності органу конституційної юрисдикції з відповідною діяльністю судів загальної юрисдикції. У противному випадку ми могли б стверджувати про здійснення правосуддя Вищою радою юстиції, основи конституційно-правового статусу якої регламентовано у ст. 131 цього ж розділу ⁴¹.

Зміст і обсяг компетенції Конституційного Суду України дають підстави дійти висновку, що Суд за своїм фактичним статусом є одним із вищих конституційних органів державної влади в Україні, хоча це прямо не передбачено Основним Законом держави. Такий статус єдиного органу конституційної юрисдикції підтверджується тим, що серед інших судових органів держави лише повноваження Конституційного Суду України, поряд із повноваженнями Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України визначено в Конституції України. На статус Конституційного Суду України як одного з вищих органів держави вказує й імперативний характер його актів, адресованих, зокрема, Парламенту, Главі держави, Уряду, судам загальної юрисдикції. Інтерпретаційні акти органу конституційної юрисдикції "сприймають" на себе юридичні характеристики

. 347 . .

нормативних актів, які вони тлумачать " і "розділяють" їхню "юридичну долю". Найчастіше об'єктом тлумачення Конституційного Суду України є норми Основного Закону України. Звідси - вища юридична сила актів органу конституційної юрисдикції.

2. Порядок утворення та повноваження Конституційного Суду України

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень.

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Президент України проводить консультації із Прем'єр-міністром України та Міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України. Призначеною на посаду судді Конституційного Суду України вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра України і Міністра юстиції.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Президентом України, Глава держави в місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

^,4 Шаповал В. К о и ститу ці й н и й Суд України // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За рсд. Ю. С. Шсмчушснка: Монографія. -К.: Ін-т держави і права ім. В. М, Корсцького. 2001. - С 204.

Саликов М. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации: понятие и система / М. С. Саликов // Правоведение. - 2003. - № 5. - С. 51.

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України; при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури і ці підписи депутатів не відкликаються. Відповідний Комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України. Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Верховною Радою України, Верховна Рада України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

З'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з'їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення у бюлетені для таємного голосування. Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з'їзду суддів. Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, що набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався з'їздом суддів України, з'їзд суддів у тримісячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно.

Правову природу і характер діяльності Конституційного Суду України визначають його повноваження. До повноважень Конституційного Суду України відносяться прийняття рішень і давання висновків у справах відносно:

1. конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2. відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3. додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

Справа, за якою відкрито конституційне провадження, розглядається Конституційним Судом на його пленарному засіданні. Дата розгляду справи визначається Головою Конституційного Суду України.

У складі Конституційного Суду України утворюються колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними поданнями та колегії суддів для розгляду питань щодо відкриття провадження у справах за конституційними зверненнями.

Колегія суддів Конституційного Суду України у справах за конституційними поданнями більшістю голосів суддів, які входять до її складу, приймає процесуальну ухвалу про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України або про відмову у такому провадженні. У разі прийняття Колегією суддів Конституційного Суду України процесуальної ухвали про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України ця справа вноситься Головою Конституційного Суду України на розгляд пленарного засідання Суду. У разі прийняття Колегією суддів процесуальної ухвали про відмову у відкритті провадження у справі секретар Колегії суддів направляє матеріали Голові Конституційного Суду України для розгляду справи на засіданні Суду.

Колегія суддів Конституційного Суду України у справах за конституційними зверненнями приймає процесуальну ухвалу про відкриття провадження у справі в Конституційному Суді України або про відмову в такому провадженні.

Конституційний Суд України на своїх засіданнях розглядає питання щодо відкриття провадження у справі в разі прийняття Колегією суддів Конституційного Суду України процесуальної ухвали про відмову у відкритті такого провадження. У разі прийняття на засіданні Конституційного Суду України процесуальної ухвали про відкриття провадження у справі ця справа вноситься Головою Суду на розгляд пленарного засідання Суду. Прийнята Конституційним Судом на його засіданні процесуальна ухвала про відмову у відкритті провадження у справі є остаточною.

На засіданнях Конституційного Суду України розглядаються усі питання, що потребують вирішення Судом, крім тих, які, відповідно до Закону "Про Конституційний Суд України", вирішуються на його пленарних засіданнях.

Засідання Конституційного Суду України є повноважним, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів. Рішення Конституційного Суду України на його засіданнях приймається, якщо за це рішення проголосувало більше половини суддів, які брали участь у засіданні.

Конституційний Суд України на своїх пленарних засіданнях розглядає справи, провадження у яких відкрито за конституційними поданнями та конституційними зверненнями, а також інші питання, віднесені законодавством до розгляду Судом на його пленарних засіданнях.

На пленарних засіданнях Конституційним Судом України приймаються рішення та даються висновки у справах. Пленарне засідання Конституційного Суду України є повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів. Рішення Конституційного Суду України приймаються та його висновки даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів. На пленарних засіданнях та на засіданнях Конституційного Суду України головує його Голова.

Учасниками конституційного провадження є суб'єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, а також залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти і перекладачі.

Окремим питанням законодавчої регламентації статусу органу конституційного контролю є питання строків конституційного провадження. Це питання має принципове значення, оскільки необгрунтовано тривалі чи невизначені строки провадження можуть стати причиною затягування розв'язання конституційних спорів, а тим самим — ескалації напруги в суспільстві або рішення, що нарешті буде прийняте органом конституційного

345

контролю, втратить значення .

Строк провадження Конституційним Судом України у справах за конституційними поданнями не повинен перевищувати трьох місяців. У разі провадження за конституційним поданням, яке визнано Судом невідкладним, строк розгляду такого подання не повинен перевищувати одного місяця. Строк провадження у справах за конституційними зверненнями не повинен перевищувати шести місяців. Строки конституційного провадження починають обчислюватися із дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження у справі.

5. Акти Конституційного Суду України

Конституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради України Автономної Республіки Крим приймає рішення.

Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині. У разі якщо у процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними.

Конституційний Суд України дає висновки у справах із питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України; про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; щодо додержання конституційної процедури

Гюлумян А. Проблеми розвитку конституційного правосуддя у перехідний період // Вісник Конституційного Суду України. - 2002. - № І.-С. 85.

розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту.

Акти, що приймаються органом конституційної юрисдикції за результатами офіційного тлумачення Конституції та законів України, у конституційній теорії відомі під назвою інтерпретаційних актів. Хоча такі правотлумачні акти органу конституційної юрисдикції не спричиняють відміну дії яких-небудь інших форм права (чи їх окремих норм), ігнорування результатів офіційного тлумачення Конституційного Суду України в ході правотворчості робить у перспективі цілком ймовірним скасування актів, прийнятих всупереч даному Судом тлумаченню.

Рішення приймаються, висновки даються Конституційним Судом поіменним голосуванням шляхом опитування суддів. Судді Конституційного Суду України не мають права утримуватися від голосування. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є обов'язковими до виконання, остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею Конституційного Суду України рішення, висновку є обов'язковим.

Обов'язковість рішень Конституційного Суду України означає, що акти або їх окремі положення, які визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), і оголошені нечинними, втрачають втрачають юридичну силу від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Остаточність рішень Конституційного Суду України означає, що акти органу конституційної юрисдикції не потребують підтвердження іншими органами державної влади чи їх посадовими особами, а до прийняття нового нормативного акта застосовуються норми Конституції України безпосередньо.

Суддя Конституційного Суду України, підписуючи рішення чи висновок Конституційного Суду України, має право на так звану окрему думку. Окрема думка судді Конституційного Суду України засвідчує його альтернативну правову позицію, викладається суддею Конституційного Суду України в письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України. Окрема думка судді не є складовою частиною рішення чи висновку органу конституційної юрисдикції і не має яких-небудь правових наслідків.

Рішення і висновки Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку. Рішення і висновки Конституційного Суду України офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

Конституційний Суд України відкриває нове провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку у справі.

Копії рішень і висновків Конституційного Суду України надсилаються наступного робочого дня після їх офіційного оприлюднення суб'єкту права на конституційне подання чи конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду в Конституційному Суді України. У разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні органи державної влади обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. Конституційний Суд України має право зажадати від відповідних органів письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України. Невиконання рішень і недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮСТИЦІЇ В

УКРАЇНІ

1. Проблема забезпечення позаполітичного статусу Конституційного

Суду України

У характеристиці ролі Конституційного Суду України в державно- правовій системі важливе значення набуває визначення органу конституційно юрисдикції як цілком позаполітичного за своїм статусом. Згаданий статус покладає на Конституційний Суд України вирішальну роль у забезпеченн верховенства Конституції. Між тим, тенденція деформування конституційно законності стала загальною для розвитку державно-правових систем багатьох країн пострадянського простору. Згадане явище простежується, крім іншого, у тому, що в багатьох країнах СНД і Балтії "правове регулювання значною мірою виходить із поточної (політичної - Р. М) доцільності"^⁴⁶. У вітчизняній державно-правовій практиці деформація конституційної законності стала визначальною рисою правового регулювання відносин між вищими органами державної влади.

Основним Законом України інституціоналізована система обмежень Конституційного Суду України, покликана забезпечити для органу конституційної юрисдикції роль гаранта верховенства Основного Закону України у правотворчій і правозастосовній практиці, його позаполітичний статус неупередженого арбітра в системі взаємодій вищих органів держави, не допустити перетворення Конституційного Суду України на орган, що став би над усім державним механізмом влади та над самим Основним Законом держави. Однак реальна практика діяльності органу конституційної юрисдикції засвідчує, що Суд постійно перетворюється на заручника зіткнення політичних інтересів. Закономірно, що проблематика політики і права в діяльності Конституційного Суду України складає предмет дослідження багатьох вітчизняних науковців.

За своїм функціональним призначенням зусилля Конституційного Суду України повинні бути спрямовані на те, щоб усі гілки державної влади діяли в межах Конституції та законів України, своєї компетенції і не підміняли, не дублювали одна одну. Це один із вагомих напрямків забезпечення верховенства Конституції, і Конституційний Суд України у цьому процесі відіграє ключову роль. Оскільки Конституційний Суд України виконує функцію арбітражу у спорах про компетенцію між вищими органами державної влади, він не має права брати на себе повноваження законодавчого характеру, виконавчих і судових органів. Це відповідає вимозі ч. 2 ст. 6 Конституції України - інтерпретацій на діяльність органу конституційної юрисдикції має відповідні обмеження, визначені законодавчо.

⁴ Арутюнян Г. Некоторые деформации в конституционно-правовом развитии постсоветских государств (Доклад на международной научной конференции в Санкт-Петербурге 28 мая 2010г. на тему "Общее и особенное в современном экономическом и конституционно-правовом развитии постсоветских государств') / Г Арутюнян // Дайджест официальных материалов и публикаций периодической печати конституционное правосудие в странах СНГ И Балтии. - 2010. - № 12. - С. 10.

Незалежність Конституційного Суду України від сфери політики є однією із ключових передумов забезпечення верховенства Конституції України й досягнення реального балансу в системі взаємодій вищих органів державної влади. В іншому випадку Суд перетвориться з неупередженого арбітра на прихильника тієї чи іншої сторони в політичному протистоянні. Звідси - Конституційний Суд України може лише опосередковано впливати на політичні відносини, виступаючи не як учасник політичного процесу, а як охоронець Конституції України і права взагалі^⁴⁷.

Конституційний Суд України стосовно інших вищих органів влади виконує стримувальну й обмежувальну функції, забезпечуючи функціонування механізму влади у визначених рамках конституційних відносин поділу, рівноваги і взаємодії. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання усіма органами влади. Контролюючи нормотворчу діяльність вищих органів державної влади: Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Конституційний Суд України сам не може зазнавати контролю зі сторони згаданих суб'єктів. Навпаки, завданням Суду є підпорядкування політики праву. Рішення та висновки Конституційного Суду України повинні вводити державну політику в рамки, визначені Основним Законом України. Будучи інструментами утвердження верховенства права, вони не можуть бути актами політичної волі. Дилема політики і права в діяльності Конституційного Суду України повинна розв'язуватись у той спосіб, що Суд прийматиме рішення, які не переступатимуть межу права³⁴⁸.

Спроможність Конституційного Суду України до ролі неупередженого арбітра в державному механізмі, а також його легітимність залежатимуть насамперед від максимального віддалення і відсторонення Суду від прямого політичного процесу^⁴⁹. Позаполітичний статус органу конституційної юрисдикції має принципове значення, адже політично залежний Конституційний Суд України автоматично стає неспроможним виконувати повноваження, передбачені ч. 1 ст. 150 Конституції України: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів

• • •• 350

Кабінету Міністрів України⁰ . Досягнення позаполітичного статусу означає, насамперед, що Конституційний Суд України повинен відмовитися від розгляду питань (політичних), не врегульованих конституційними нормами³³¹.

З огляду на величезну політичну значимість рішень органів конституційного контролю, зокрема тих, що є результатом розв'язання компетенційних спорів, у сучасній конституційно-правовій теорії сформульовані різноманітні концепції обмеження їх діяльності³⁵². Зокрема,

•^J' Тсс тонко М. Взаємозв'язок права і політики в діяльності Конституційного Суду України / М. Тссленко II Право України - 1999. -№ 10.-C. 12. 13.

^j4S Скомороха В. Конституційне правосуддя - веління часу / В. Скомороха // Право України - 2()|І„«- № 10. - С. 7.

Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії / В. Шаповал // Право України. - 1998. - № 5. - C. 29.

Полянськиії А. Правові аспекти взаємозв'язку принципу незалежності суду з реалізацією функції правосуддя / А. Полянський // Держава і право: Збірник наукових праць. - К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корсцького НАН України. - 2002. - Вите к 15. - С. 144.

Тихий В. Правотлумачення Конституційним Судом та правова природа його рішень / В Тихий // Вісник Конституційного Суду України. - 200І. - № І. - C. 63.

" Шевчук С. Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади / С. Шевчук // Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. - Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. - 2008. - 224 с.

102

концепція "політичного питання", або її еквівалент у німецькому конституційному праві - концепція "самообмеження суду" стверджує, що суди не можуть вирішувати справи, у яких порушуються так звані політичні питання, оскільки такі питання повинні вирішуватися політичними органами влади" '. Політичним вважається питання, якщо в основі його вирішення лежить принцип політичної доцільності, або відсутні конституційно-правові критерії його вирішення. Відповідно до сприйнятої Конституційним Судом України згаданої концепції орган конституційної юрисдикції не може приймати до розгляду справи, якщо відсутні нормативні критерії їх розгляду ⁵ .

Однак те, що піддається теоретичному поясненню, не завжди, принаймні не повною мірою може бути здійснено на практиці. Конституційний Суд України не може відмежовуватися від проблем політики, хоча б тому, що політичні за своїм характером доктрини та їх елементи на рівні конституційних принципів (принципів конституційного ладу) відображені в самій Конституції України³⁵³. Акти органів конституційної юрисдикції є нормативно- доктринальними джерелами конституційного права і володіють насамперед правовим змістом, водночас вони втілюють у собі й політичні начала'⁵⁶. Звідси - умовність критеріїв розмежування питань політики та права в актах органів конституційного контролю⁰⁷. Теза про "політичний" характер конституційного права стала загальною для відповідних конституційно-правових досліджень⁰⁸. Разом із тим, згадана теза потребує суттєвих застережень. Політика і конституція протистоять із необхідності як різні, але взаємодіючі явища, а тому не можуть бути відокремлені один від одного абсолютно. У правовій державі немає вільної від права політики — дії владарюючих суб'єктів зв'язані правом через норми конституції. Тому неспроможність органу конституційного контролю забезпечити неупереджений і принциповий захист конституції від посягань політичних сил неминуче спричиняє нелегітимність самого конституційного суду ⁵⁹.

Таким чином, Конституційний Суд України не може відмежовуватися від посередницької місії при виникненні державно-правових конфліктів між вищими органами влади, оскільки компетенційно виконує роль охоронця конституційного ладу України. Головним об'єктом діяльності Конституційного Суду України є Основний Закон держави, а завданням - гарантування його верховенства. Сама ж Конституція України значною мірою складається з норм, які безпосередньо регулюють державно-політичні відносини владарювання. Учасниками цих відносин є вищі органи державної влади України і саме вони є найбільш активними суб'єктами політичних дій¹⁶⁴. Зважаючи на згаданий зміст компетенції органу конституційної юрисдикції, досягнення відстороненості Конституційного Суду України від сфери політики, без перебільшення, є вкрай важким завданням. Разом із тим, рішення Конституційного Суду повинні мати правове обґрунтування, забезпечуючи верховенство права. Ці рішення не повинні бути актами політичної волі й обумовлюватися мотивами політичної доцільності. Вирішуючи питання права, Конституційний Суд України здійснює правосуддя, яке полягає у застосуванні норм Конституції України до законів і інших правових актів, конституційність яких оспорюється, в оцінці їх конституційності. Це й вимагає від Конституційного Суду України забезпечувати конституційну законність, а не політичну доцільність*¹⁶⁵.

На жаль, згаданої вимоги в діяльності органу конституційної юрисдикції в Україні вдається досягти не завжди. Окремі резонансні рішення Конституційного Суду України засвідчують усю складність дотримання вимоги політичної нейтральності і правової неупередженості Суду. Реальне досягнення позаполітичного статусу Конституційного Суду України у вітчизняній державно-правовій практиці, нажаль, допоки залишається нерозв'язаною проблемою, яка відображає загальну ситуацію із залежністю судових органів в Україні від інших владних структур. Наявний досвід функціонування Конституційного Суду України в конкретних політичних умовах свідчить про те, що певні владні інститути, політичні сили, як і посадові особи вищого рівня намагаються здійснювати жорсткий вплив на діяльність Конституційного Суду України з метою реалізації через його рішення власних політичних інтересів. Конституційний Суд України неодноразово використовувався у політичних цілях і виконував роль засобу легалізації і легітимації політичної волі незалежно від її змісту.

Перші безсумнівні спроби політичного впливу на орган конституційної юрисдикції виразилися у зволіканнях Верховної Ради України в жовтні 2005 р. із призначенням на посаду своєї квоти суддів Конституційного Суду України. У подальшому (3 серпня 2006 р.) Верховна Рада України внесла поправку до ст. 17 Закону України "Про Конституційний Суд У країн и"^-3 , відповідно до якої із Закону була вилучена вимога, щоб особа, призначена на посаду судді Конституційного Суду України, склала присягу на засіданні Верховної Ради України упродовж місяця із дня призначення. Наступним кроком була нова (4 серпня 2006 р.) поправка до Задону України "Про Конституційний Суд України"¹⁶⁶. Відповідно до ч. 1 п. З розділу IV "Прикінцеві та перехідні положення" Закону, Конституційний Суд України втратив право перегляду на предмет відповідності Конституції України законів, якими вносяться поправки до Основного Закону України (конституційних законів) і які вже набули чинності (тобто стали частиною Конституції України).

Як і в першому, так і другому випадках в основі запроваджених змін лежали не теоретико-правові позиції, а безпосередня політична доцільність. Відмова від визначення терміну, упродовж якого кандидат на посаду судді повинен був скласти присягу, дозволяла через зволікання із присягою паралізувати роботу органу конституційної юрисдикції суб'єктами, за безпосередньої участі яких здійснюється присяга.

Стосовно ж уведеної заборони органу конституційної юрисдикції здійснювати контроль за відповідністю Конституції України положень конституційних законів, імплементованих до тексту Основного Закону України, то хоча в теоретико-правовому відношенні така заборона є цілком обґрунтованою, уведена вона була виключно з огляду на конкретну політичну потребу. У такий спосіб "Антикризова коаліція", що існувала в Парламенті п'ятого скликання, намагалася унеможливити скасування Закону України "Про внесення змін до Конституції України", прийнятого 8 грудня 2004 р. із процедурними порушеннями.

Особливо ж виразно спроби політичного тиску простежувалися у процесі розгляду Конституційним Судом України справи про конституційність Указу Президента України від 2 квітня 2007 р. "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України", коли "Антикризова коаліція", яка утворювала Верховній Раді України п'ятого скликання коаліційну більшість та сформований нею Уряд, засобом політичного впливу намагалися визначити суть рішення Суду.

Ще одним красномовним вираженням обслуговуючої ролі права стосовно політичних потреб стали обставини утворення коаліційної більшості "Стабільність і реформи", що з'явилася у Верховній Раді України шостого скликання. Провідним мотивом утворення згаданої коаліційної більшості стала необхідність парламентської й урядової підтримки політики новообраного Президента України Віктора Януковича. Легалізація Конституційним Судом України утворення цієї коаліційної більшості засвідчила суттєву корекцію конституційних норм політичними чинниками й деформацію парламентського способу формування уряду, передбаченого Основним Законом України. Рішення Конституційного Суду України від 6.03.2010 р., яким орган конституційної юрисдикції легалізував утворення більшості, поряд із Рішенням щодо строків перебування на посту Президента України від 25.12.2003 р. поповнило перелік "класичних" з точки зору політичної упередженості і залежності рішень органу конституційної юрисдикції. Таке вільне обходження, а точніше, маніпулювання Конституційного Суду України з положеннями Основного Закону відобразило всю міру політичної зумовленості відповідного Рішення Суду й черговий раз засвідчило утвердження принципу політичної доцільності над принципом верховенства права у вітчизняному конституційному процесі. Реакційна сутність парламентської більшості "Стабільність і реформи" дуже швидко проявилася, зокрема, у її настирливих спробах скоригувати конституційний текст у напрямку посилення статусу Глави держави.

Можливо найбільш красномовною ілюстрацією політично зумовлених рішень Конституційного Суду України стало зініційоване Партією регіонів Рішення від ЗО вересня 2010 р., яким було "реанімовано" первинну редакцію Конституції України з метою інституціоналізації президенціалізованої республіки в Україні, очолюваної представником згаданої політичної сили. Рішення Конституційного Суду України від ЗО вересня 2010 р. засвідчило, що орган конституційної юрисдикції знову був використаний як знаряддя для досягнення політичних цілей, а верховенство права - принесене в жертву політичній доцільності. Фактично поновлення чинності первинної редакції Конституції України стало наслідком реалізації неконституційної політичної волі. Відповідні ініціативи щодо скасування результатів конституційної реформи 2004 р. мали місце і в період президентства В. Ющенка, вираженням чого стали, зокрема, результати діяльності створеної Главою держави Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Комісія виробила Висновок від 27 грудня 2005 р., у якому була, крім іншого, запропонована ґрунтовна аргументація процедурних порушень, якими супроводжувалося прийняття Закону № 2222-1V . Однак згадані ініціативи Президента Ющенка не принесли відповідних результатів, оскільки не були підкріплені необхідними політичними ресурсами, якими володів владарюючий суб'єкт - Глава держави осінню 2010 р. Політичні обставини, які передували і спричинили появу Рішення органу конституційної юрисдикції України від ЗО вересня 2010р., фактично вкотре засвідчили вже традиційну для вітчизняних реалій обслуговуючу роль права стосовно ситуативно-мінливої політичної волі. Політична воля донині залишається, нажаль, самодостатнім і незалежним від права та, зокрема, Основного Закону, чинником вітчизняного конституційного процесу ^6:5.

Практика прийняття Конституційним Судом України політично обумовлених рішень є вкрай небезпечною для нормального розвитку Української держави. Якщо орган конституційної юрисдикції буде простим оформлювачем інтересів органів державної влади, то він виявиться неспроможним грати роль арбітра в державно-правових конфліктах, у силу чого способи їх розв'язання вийдуть за межі правової сфери. Така ситуація не лише ставить під загрозу нормальне існування кожної людини зокрема і суспільства в цілому, але й позбавляє державну владу мінімальної легітимності ф

Уявляється, що розв'язанню проблеми позаполітичного статусу Конституційного Суду України сприятиме більш детальна регламентація порядку утворення Суду, складення суддями присяги, повноважень Суду, порядку звільнення суддів із посади та інших найважливіших моментів у визначенні правового статусу Суду на конституційному рівні, що, крім іншого,

364. Висновок національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права щодо дотримання вимог конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закон\' України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року та європейським стандартам // Конституційний процес в Україні (2005-200К) / Харківська правозахисна група. - Харків: Права людини. 2009. - с. 45-54.

365. Борисов Н. Конституционные альтернативы Украй®] назад в будущее / Н. Борисов // Власть. - 2011. - № 2 - С. 64-69.

" Михайловская И. С\ды и судьи, независимость и управляемость / И, Михайловская. — М.: Проспект, 2010, - С. 4.

106

суттєво ускладнить можливість законодавчого коригування статусу Конституційного Суду України з мотивів політичної доцільності.

У механізмі забезпечення позаполітичного статусу Конституційного Суду України особливої значимості набуває також питання про можливість законодавчої зміни органу конституційної юрисдикції.

Наявний рівень деталізації конституційно-правового регулювання статусу Конституційного Суду України актуалізує також питання про створення нормативних гарантій неможливості зміни правового статусу органу конституційної юрисдикції, зокрема, обсягу його компетенції Верховною Радою України з мотивів політичної доцільності на законодавчому рівні. Уявляється, що цьому принципово сприятиме доповнення ст. 153 Конституції України наступним положенням: "Закон про Конституційний Суд України може бути змінений Верховною Радою України лише за умови отримання попереднього висновку Конституційного Суду України про те, що запропоновані зміни покращуватимуть ефективність його діяльності. Ця умова не розповсюджується на випадок, коли зміна статусу Конституційного Суду України спричинена поправками до Конституції України".

2. Проблема визначення меж діяльності Конституційного Суду

України

Згадана проблема безпосередньо пов'язана з питаннями про те, якою є юридична природа актів Конституційного Суду України, чи може Конституційний Суд України переглядати власні правові позиції, чи може він себе "самообмежити", відмовляючись від розгляду питань політичного характеру і, звичайно, питанням про те, що є об'єктом конституційного контролю. Зазначені питання мають не тільки суто теоретичне, але й практичне значення, оскільки стосуються можливості втручання Конституційного Суду України в межі компетенції інших владних структур¹⁶⁷. Загроза виходу Конституційного Суду України за межі тлумачення є досить реальною, хоча б у силу тієї обставини, що в Основному Законі та поточному законодавстві наявна значна кількість оціночних понять, недосконалість юридичної термінології, що провокує Суд "скоригувати" зміст норми шляхом її тлумачення. При цьому порушення Конституції України стає очевидним, якщо в основі інтерпретації згаданих понять лежатимуть не правові, а політичні критерії¹⁶⁸.

Проблема забезпечення балансу влад зумовлює необхідність обмежень дії кожного органу державної влади відповідно до принципів Конституції України. Це повною мірою стосується і єдиного органу конституційної юрисдикції. При цьому слід врахувати, що Конституційний Суд України в державній структурі посідає особливе місце й відіграє ключову роль у системі взаємодій вищих органів держави, перебуваючи на сторожі принципу поділу влади³⁶⁹. Сам принцип формування Конституційного Суду України від різних гілок державної влади на паритетних началах відображає згадану роль органу конституційної юрисдикції, відображає ідею балансу влад³⁷⁰ і вказує на значимість актів Суду. Ст. 19 Конституції України встановлює, що всі органи державної влади повинні діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, діяльність органу конституційної юрисдикції, як і інших вищих органів влади, повинна здійснюватися у конституційно визначених процедурних формах і межах.

Уявляється, що сама природа органів конституційної юрисдикції вимагає обмежити їх компетенцію інтерпретаційною (правотлумачною) функцією та функцією "негативної правотворчості", наділивши відповідні органи повноваженнями з офіційного тлумачення конституції та законів, повноваженнями з перевірки відповідності конституції чинних нормативних актів, а так само їх проектів.

Окремої уваги потребує питання про право органів конституційної юрисдикції здійснювати перевірку відповідності конституції чинних рефрендарних актів та чинних конституційних законів (законів про внесення змін до конституції). З огляду на те, що згадані акти є формою реалізації установчої влади народу, об'єктом конституційного нормоконтролю можуть бути лише проекти цих актів, а не вже чинні акти. Разом із тим, видається можливим скасування органом конституційної юрисдикції закону, прийнятого шляхом референдуму, якщо предмет цього закону виходить за межі конституційно визначеного предмета референдуму. Реалізуючи установчу владу у формі прийняття конституції, народ сам обмежує свою установчу нормотворчість її конституційно визначеними формами і предметами.

З проблематикою визначення меж діяльності Конституційного Суду України пов'язана також така загалом нетипова діяльність органів конституційної юрисдикції у зарубіжних країнах як здійснення контролю за конституційністю програмних документів чи діяльністю політичних партій. Повноваженнями щодо припинення діяльності неконституційних політичних партій володіють органи конституційної юрисдикції в Албанії³⁷¹, Азербайджані³⁷², Болгарії³⁷³, Молдові³⁷⁴, Словаччині³⁷⁵, Чехії³⁷⁶, Португалії³⁷⁷, Польщі^⁷⁸, Румунії⁰⁷⁹, Туреччині³⁸⁰, Федеративній Республіці Німеччині"' та інших країнах. Так, наприклад, Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини 1949 р. зазначає: "Партії, які за своїми цілями чи поведінкою своїх прибічників прагнуть завдати шкоди основам вільного демократичного ладу, або усунути його, чи поставити під загрозу існування Федеративної Республіки Німеччини, неконституційні. Питання про неконституційність вирішує Федеральний Конституційний Суд"^{3 2}.

Однак відповідна зарубіжна практика, уявляється, не може слугувати взірцем для наслідування з огляду на основне функціональне призначення діяльності Конституційного Суду України - перевірку відповідності Конституції України (конституційності) актів органів державної влади України.

Аналогічної оцінки заслуговує практика наділення органів, що здійснюють конституційний контроль, повноваженнями щодо здійснення контролю за законністю (конституційністю) референдуму чи виборчого процесу, як це має місце, наприклад, у Франції. Так, Конституція Французької Республіки 1958 р. у відповідних положеннях гласить: "Конституційна рада слідкує за правильністю виборів Президента Республіки. Конституційна рада виносить рішення про правильність обрання депутатів і сенаторів, якщо воно оспорюється. Конституційна рада слідкує за правильністю проведення референдуму і оголошує його результати"¹⁶⁹.

Уявляється, що наділення Конституційного Суду України повноваженнями щодо контролю за проведенням референдуму, виборів народних депутатів України чи Президента України виводить орган конституційної юрисдикції за його функціональні межі. Крім того, наділення Конституційного Суду України повноваженнями щодо контролю за проведенням референдуму, виборчого процесу та повноваженнями з перевірки конституційності діяльності політичних партій України провокуватимуть Суд виступати активним і заінтересованим учасником політичного процесу. Конституційний Суд України в ситуації зі справою, у якій дозволив Л. Кучмі балотуватися на пост Президента України утретє, засвідчив усю міру своєї політичної небезсторонності. З огляду на цей красномовний факт, наділення Конституційного Суду України повноваженнями з контролю за перебігом виборчого процесу уявляється принаймні недоцільним.

Збереження існуючих функціональних меж діяльності органу конституційної юрисдикції знаходить обґрунтування у ще одному аргументі. В умовах реальної неспроможності Конституційного Суду України адекватно виконувати вже передбачені законодавством повноваження, будь-які додаткові повноваження просто обтяжуватимуть його, що вкрай негативно позначатиметься на ефективності роботи Суду та легітимності його актів.

3. Проблема реалізації актів Конституційного Суду України

Реалізація рішень та висновків Конституційного Суду України відповідними уповноваженими суб'єктами має виключне значення у процедурі конституційного контролю, адже є її завершальною стадією. Оскільки акти (правові позиції) органів спеціалізованого конституційного контролю за своєю юридичною природою зближаються з нормативно-правовими актами, уявляється можливим розглядати процес їх реалізації у межах термінів

З 84 • ■ •

використання, застосування, дотримання, виконання . Між тим, реалізація актів Конституційного Суду України не забезпечена повноваженнями самого органу конституційного контролю, а віднесена до компетенції тих

/-•> ... 385 т т

владарюючих суб єктів, яким адресоване відповідне рішення чи висновок Не дивно, що стадія виконання актів органу конституційного контролю позначена особливими ускладненнями, які обумовлені насамперед відсутністю нормативних механізмів конституційно-правової відповідальності типових і головних адресатів рішень та висновків Конституційного Суду України - вищих органів державної влади України - Глави держави, Парламенту, Уряду тощо. Самі акти Конституційного Суду України не прописують механізму їх реалізації, а Основний Закон України не встановлює (і не передбачає) вимоги прийняття будь-якого акта на виконання рішень та висновків Конституційного Суду України. Закон України "Про Конституційний Суд України" наділяє орган конституційної юрисдикції правом "визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні органи державної влади обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку"^{3 б}, а також правом зажадати від відповідних органів "письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного

З Я 7

Суду України . Таким чином, презюмується, що оскільки рішення та висновків Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання, то й обов'язково виконуватимуться. Відповідне законодавство, таким чином, теж залишає поза увагою питання регламентації механізму виконання актів Суду, відповідальності за їх невиконання. Хоча Закон України "Про Конституційний Суд України" містить також формулу про те, що "невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою

„388 і .....

відповідальність згідно з законом , форма цієї відповідальності не уточнюється. Відсутність нормативно визначеного механізму відповідальності владарюючих суб'єктів за невиконання рішень Конституційного Суду України надає цитованій вище формулі декларативного характеру¹⁷⁰. Врешті-решт, безвідповідальність органів влади - адресатів актів органу конституційної

■390

юрисдикції перешкоджає досягненню мети його діяльності - утвердженню верховенства Основного Закону України.

Зазначена проблема не є особливістю суто вітчизняної практики конституційного контролю. Її можна вважати остаточно нерозв'язаною проблемою конституційного правосуддя як такого. З огляду на незавершений характер розвитку теорії спеціалізованого конституційного контролю, проблема виконання актів органу конституційної юрисдикції є виключною актуальною для багатьох державно-правових систем країн із демократією "на випробному терміні". У наукових роботах, присвячених проблемам конституційного правосуддя, вказується на малодослідженість як самої категорії механізму реалізації актів конституційного суду, так поняття "реалізація рішення

«391

конституційного суду .

Разом із тим, зарубіжне конституційне законодавство пропонує певні зразки, хоча й фрагментарної, нормативної регламентації механізму виконання актів органу конституційної юрисдикції. Наприклад, Конституція Австрії 1920 р. покладає виконання рішень органу конституційного контролю на звичайні суди та Президента. Останній уповноважує відповідні органи влади на виконання рішень Конституційного Суду і може використовувати для цього, зокрема, збройні сили країни. Клопотання до Президента про виконання рішень Конституційного Суду здійснюється самим органом конституційної юрисдикції. Австрія - парламентарна республіка, однак укази Президента, які забезпечують виконання рішень Конституційного Суду, не потребують скріплення підписами Прем'єр-міністра та профільного міністра³⁹².

Уявляється, що описаний досвід з певними застереженнями може бути сприйнятий вітчизняною державно-правовою практикою: слід на конституційно-правовому рівні закріпити право Конституційного Суду України уповноважувати підконтрольних Суду суб'єктів, конституційність актів яких перевіряє орган конституційного контролю, забезпечити реалізацію рішення (висновку) Конституційного Суду України. Щоб придати таким приписам органу конституційного контролю реальної імперативності, Конституційний Суд України необхідно також наділити правом звернення до Президента України щодо припинення повноважень відповідного органу державної влади, що проігнорував встановлене Конституційним Судом України зобов'язання забезпечити належну реалізацію рішення (висновку) Суду. Звідси з необхідністю випливає потреба наділення Президента України правом дострокового припинення повноважень вищих органів державної влади, конституційність актів яких Судом перевіряється, у випадку невиконання (неналежного виконання) відповідними суб'єктами рішення (висновку) Конституційного Суду України. Описаний механізм реалізації рішень (висновків) Конституційного Суду України зумовлює постановку питання про конституційно-правову відповідальність самого Президента України в разі невиконання (неналежного виконання) останнім актів органу конституційного контролю. Дослідник вважає, що невиконання (неналежне виконання)

Президентом України актів Конституційного Суду України повинно стати конституційно передбаченою підставою імпічменту Глави держави. Суб'єктом, що констатує факт невиконання (неналежного виконання) Президентом України актів Конституційного Суду України, повинен бути сам орган конституційної юрисдикції.

Інша проблема, пов'язана з реалізацією рішень Конституційного Суду України, пов'язана з тим, що після їх винесення утворюється пробіл у праві, який іноді неможливо заповнити шляхом безпосереднього застосування відповідних положень Основного Закону України. Уявляється, що конструктивним способом вирішення згаданої проблеми могло б бути нормативне закріплення вимоги про те, що суб'єкт, чий акт був визнаний неконституційним (повністю чи в частині), у визначений у відповідному рішенні Конституційного Суду України строк зобов'язаний прийняти новий нормативний акт, внести зміни в нормативний акт у відповідності із правовою позицією Суду, внести до Верховної Ради України проект нового закону, який законодавчий орган був би зобов'язаний розглянути позачергово. Зразки такої практики ми знаходимо в зарубіжному конституційному законодавстві. Так, наприклад, Закон Російської Федерації "Про Конституційний Суд Російської Федерації" встановлює, що у випадку, "якщо рішенням Конституційного Суду Російської Федерації нормативний акт визнаний не відповідним Конституції Російської Федерації повністю або частково чи з рішення Конституційного Суду Російської Федерації витікає необхідність усунення пробілу у правовому регулюванні", то уповноважені Законом суб'єкти - Президент, Уряд, законодавчий орган влади суб'єкта Російської Федерації, вища посадова особа суб'єкта Російської Федерації, інші федеральні органи державної влади, органи державної влади суб'єктів Російської Федерації зобов'язані у визначений законом (для кожного суб'єкта окремо) строк прийняти відповідний новий нормативний акт, внести до зміни до чинного нормативного акту, внести законопроект до законодавчого органу, який розглядається останнім позачергово¹⁷¹.

Цілком конструктивною слід визнати ідею цілісної законодавчої регламентації підстав та механізму застосування конституційно-правової відповідальності адресатів відповідних актів органу конституційної юрисдикції в Законі України "Про забезпечення реалізації актів Конституційного Суду

хг •• „394

України

4. Проблема вироблення механізму безперервного функціонування

Конституційного Суду України

Конституційний Суд України як контролюючий орган сам не підконтрольний і непідзвітний будь-якому органу державної влади В аспекті

Досягнення незалежності Конституційного Суду України у його компетенційних взаємозв'язках із Парламентом, Главою держави та судами загальної юрисдикції як суб'єктами, що формують склад Суду, важливого значення набуває питання нормативної регламентації порядку формування органу конституційної юрисдикції. Зазначений порядок потребує вдосконалення, оскільки він становить організаційну гарантію незалежного статусу Суду. Зокрема, фіксація у конституційному тексті кількісного складу Конституційного Суду України (ст. 148 Конституції України) має важливе політичне значення, оскільки попереджує можливість зміни (збільшення) кількісного складу органу конституційної юрисдикції в інтересах тієї політичної сили, що перемогла на виборах. Для відповідної зміни необхідне внесення поправок до Основного Закону України, що здійснити технічно складно. Так само й обрання Голови Конституційного Суду самими його членами є гарантією незалежності Суду від інших гілок влади.

Іншим важливим аспектом проблеми забезпечення незалежності органів конституційного контролю є вироблення механізму їх безперервного функціонування. Для країн із неусталеними демократичними традиціями державотворення вироблення загаданого механізму набуває виключного значення¹⁷². Елементом механізму безперервного функціонування конституційного суду є процедура призначення його членів. Для вітчизняної державно-правової практики означена проблема є беззастережно актуальною: ні Конституція України, ні Закон "Про Конституційний Суд України" не передбачають засобів реагування у випадку, коли один із трьох суб'єктів, що призначають конституційних суддів, своєчасно не призначає суддю. Неврегульованість механізму формування складу Конституційного Суду України ставить під загрозу здійснення ним своїх конституційних повноважень. Між тим, сучасне державно-правове життя України вже поставило особливий прецедент загрози демократії у державі, пов'язаний із припиненням повноважень Конституційного Суду України у зв'язку з небажанням одного із суб'єктів, уповноважених Конституцією України на формування органу конституційної юрисдикції, здійснити відповідні конституційні повноваження. У жовтні 2005 р., у зв'язку із закінченням дев'ятирічного терміну повноважень більшості суддів Конституційного Суду України (шістнадцяти) Президент України та з'їзд суддів України призначили свою квоту суддів (по шість). Однак Верховна Рада України, яка повинна була призначити чотири судді, виявилася неспроможною здійснити ці призначення. Декілька спроб провести вибори суддів у Парламенті не дали очікуваних результатів. Більшість народних депутатів ухилилася від процедури голосування. Відмова депутатів провести вибори суддів мала виразну політичну зумовленість: опозиційні до Президента України депутатські фракції у такий спосіб прагнули попередити можливість перегляду новосформованим Конституційним Судом України внесених до Основного Закону України поправок від 8 грудня 2004 р.¹⁷³ за поданням Президента України.

Ситуація, що склалася в Україні протягом 2005-го й на початку 2006-го рр. у зв'язку із фактичним блокуванням діяльності органу конституційної юрисдикції, покликаного згідно ст. 147 Конституції України вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України й давати офіційне тлумачення Конституції та законів України, була абсолютно неприпустимою і згубною для процесу побудови в Україні правової держави.

У контексті згаданої проблематики видається, що забезпеченню реальної незалежності Конституційного Суду України від деструктивного впливу на його діяльність політичних чинників могло б слугувати закріплення нормативного положення (бажано на рівні Основного Закону України і в Законі України "Про Конституційний Суд України") про те, що "судді Конституційного Суду України продовжують виконувати свої повноваження до вступу на посаду новообраних суддів". Мається на увазі механізм, за яким судця Конституційного Суду України, який закінчив свій дев'ятирічний термін повноважень, продовжує виконувати повноваження судді, допоки орган, що призначав (обирав) на посаду суддю Суду, не призначить (обере) на посаду його наступника і той (новообраний суддя) не складе присяги на урочистому засіданні Верховної Ради України. Згаданий порядок заміщення членів органу конституційної юрисдикції уже знайшов застосування у зарубіжній державно- правовій практиці. Так, наприклад, Конституція Албанії 1998 р. містить формулювання, яке вказує, що "Суддя Конституційного Суду продовжує свою діяльність до призначення свого наступника"¹⁷⁴. У випадку, коли кілька суддів Конституційного Суду України, призначених (обраних) відповідним суб'єктом, одночасно припиняють повноваження судді Конституційного Суду України, суб'єкт їх призначення (обрання) повинен здійснити призначення (обрання) необхідної кількості суддів. Такий механізм заміщення судців Конституційного Суду України на посаді, зрозуміло, не діяв би в ситуації, коли судця припиняв би свої повноваження за екстраординарних обставин, передбачених пунктами 3-9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, а саме неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення суддею вимог щодо несумісності; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Перераховані обставини є справді екстраординарними і трапляються нечасто. З огляду на це є малоймовірним, щоб вони могли створити реальну небезпеку зменшення кількості судців у складі Конституційного Суду України до критичної межі (дванадцяти) й унеможливити проведення пленарних засідань Суду.

Окремим значимим питанням у процедурі призначення судців є складення судцями присяги перед вступом на посаду. В одному зі своїх документів

Венеціанська комісія зазначила, що процедура складення присяги не повинна призводити "до формальностей, які могли б поставити під загрозу вступ судді на посаду"¹⁷⁵. Згідно Закону України "Про Конституційний Суд України" суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, а також Прем'єр- міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження¹⁷⁶. Такий складний порядок складення присяги сам по собі створює загрози для своєчасного вступу судці на посаду. Уявляється, що з- поміж інших способів вирішення зазначеної проблеми найкращим було б запровадження внутрішнього механізму складення присяги - суддя складав би присягу на засіданні Конституційного Суду України.

Відтак, запропоновані нормативні зміни в механізмі заміщення суддів Конституційного Суду України на посаді зменшили б ризик припинення роботи органу конституційної юрисдикції (що вже, як зазначалося, мало місце у вітчизняній державно-правовій практиці) і не дозволило б суб'єкту, уповноваженому призначати суддів, зловживати цим правом.

5. Проблемні аспекти порядку формування складу Конституційного Суду України

Попередньо було аргументовано, що сприйнятий у змішаній формі правління порядок утворення органу конституційної юрисдикції забезпечує найвищий рівень позаполітичності й неупередженості органу конституційного контролю. Характеристики змішаної форми правління сприяють створенню ефективних інституційно-процесуальних гарантій незалежності конституційного суду. Такі гарантії в його діяльності створюються, зокрема, залученням до процесу формування складу конституційного суду оптимального числа суб'єктів, що представляють відповідні вищі органи влади держави. Основний предмет діяльності органу конституційної юрисдикції — розгляд спорів про межі компетенції між вищими органами держави; останні й повинні приймати урівноважену участь у формуванні складу конституційного суду. Передбачений Основним Законом України порядок формування Суду трьома суб'єктами - Президентом України, Верховною Радою України та з'їздом суддів України відповідає вищезгаданій ідеї. В Україні Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України¹⁷⁷. Судді призначаються на дев'ять років із ротацією кожних три роки на третину. Важливо відмітити, що в Україні Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування і лише на один трирічний строк.

Окремої уваги в контексті аналізованої проблематики заслуговує питання про призначення суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України. У зарубіжній європейській державно-правовій практиці сприйняте правило, яке вимагає, щоб призначення суддів парламентом здійснювалися кваліфікованою більшістю голосів від конституційного складу законодавчого органу. Якщо призначення здійснюватимуться простою більшістю, то справа призначення суддів виявиться переданою в руки однієї політичної сили чи відносно вузької групи політичних сил і вимога дотримання політичної нейтральності суддів буде невиконаною. Наприклад, у Федеративній Республіці Німеччині - класичній парламентарній республіці, де весь склад органу конституційної юрисдикції призначається Парламентом, для призначення суддів вимагається саме кваліфікована більшість голосів. Відтак, уявляється, що призначення суддів Конституційного Суду України законодавчим органом кваліфікованою більшістю голосів сприяло б досягненню неупередженості й політичної нейтральності органу конституційної юрисдикції.

Згаданий порядок формування Конституційного Суду України не є достатньою гарантією незалежності й неупередженості Суду і потребує доповнення застосуванням особливих цензів у доборі кандидатів на посаду судді Конституційного Суду. Сказане ілюструє наявна в Україні принципова проблема потрапляння на посаду судді Конституційного Суду України осіб без відповідних цій посаді фахових і моральних характеристик. Згадана проблема залишається однією з найактуальніших у реорганізації судової влади в Україні¹⁷⁸. Вона виразно характеризує недоліки механізму формування складу органу конституційної юрисдикції та значною мірою обумовлює політичну залежність суддів Конституційного Суду України. Як зазначив екс-суддя Конституційного Суду України і екс-представ ник Президента України в Конституційному Суді України В. Шаповал, це є проблема "існування професійного і незалежного Конституційного Суду"¹⁷⁹. 20 квітня 2007 р., під час розгляду справи щодо Указу Президента України від 2 квітня 2007 р. "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України" представник Президента України в Конституційному Суді України професор В. Шаповал заявив, що прийняв для себе принципове рішення: після закінчення розгляду справи про відповідність Конституції Указу Президента він у жодному статусі не братиме участі в роботі Суду, який не має беззаперечної довіри в суспільстві. Коментуючи своє рішення, професор В. Шаповал сказав: "Я вільна людина, і основна теза - я хочу позоутися необхідності подавати декому руку"¹⁸⁰. Варто згадати й інші слова представника Президента України в Конституційному Суді України: "Мені важко уявити ситуацію, щоб суддю високого суду підозрювали у вчиненні корупційних діянь, а він не заявив би

про самовідвід для того, ідоб відкинути хоча б найменші підозри у своїй

Об' ЄКТИВНОСТІ "¹⁸¹.

Зроблена професором Шаповалом заява стала красномовною ілюстрацією усієї міри непрофесійності, некомпетентності, низьких особистих моральних стандартів і політичної упередженості певних суддів органу конституційної юрисдикції.

Озвучена проблематика актуалізує питання про пошук шляхів розв'язання наявних проблем у діяльності Суду.

У сфері конституційно-правової теорії є усталеним твердження про те, що важливою гарантією особистої незалежності суддів є порядок їх призначення. Порядок призначення суддів повинен бути таким, аби максимально унеможливити будь-який вплив на майбутні рішення суддів¹⁸². Уявляється, що досягненню належного рівня незалежності і професійності Конституційного Суду України сприятиме уведення (на законодавчому рівні) додаткового цензу до претендентів на посаду судді органу конституційної юрисдикції. Абз. 1 ст. 16 Закону України "Про Конституційний Суд України" ("Вимоги до судді Конституційного Суду України"), що містить вичерпний перелік вимог, яким повинен відповідати суддя, а саме досягти на день призначення сорока років, мати вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіти державною мовою і проживати в Україні протягом останніх двадцяти років, повинен бути доповнений ще однією умовою: суддями Конституційного Суду України стають особи із числа відомих юристів України. Очевидно, що поняття "відомий юрист України" потребує нормативного уточнення: це повинні бути судці-практики із числа суддів вищих судів України, а також професори права з науковим званням не нижче доктора. Видається очевидним, що застосування згаданого критерію відповідності суттєво сприяло б утворенню в Україні справді професійного складу Конституційного Суду України, спроможного вирішувати теоретичні і практичні завдання того рівня складності, які звичайно покладаються на орган ко нститу ці й ної юрисдикції.