11' Конституция Испании. Ст. 161. Ч. І п. (і // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунъкова. - м.: норма-инфра м. 1999.-с. 410.

Основной Закон Федеративной Республики Германии. Ст. 93. П. 2 // Констігп цин государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА.М. 1999.-С. 214.

^и;і Конституція Чеської Республіки. Ст. 87, Ч. 2 // Конституції нових держав Європи та Азії, - К.: Право, 1996. - С. 504. ^ь; Конституція Республіки Болгарія. Ст. 149,4. І. П, І // Конституції нових держав Європи та Азії. - К.: Право, 1996,-С. 125. Основной Закон Федеративной Республики Германии. Ст. 93. Ч. I. П, 1, // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окх нькова - М.: НОРМА-ИНФРА.М." 1999. - С. 213.

Азербайджану¹⁰⁸, Албанії¹⁰⁹, Болгарії¹¹⁰, Росії¹¹¹, Казахстану¹¹², Молдови¹¹³, України , Узбекистану¹¹⁴ та ін. Хоча такі правотлумачні акти органу конституційної юрисдикції не спричиняють відміну дії яких-небудь інших форм права (чи їх окремих норм), ігнорування результатів офіційного тлумачення конституційного суду в ході правотворчості робить у перспективі цілком ймовірним скасування актів, прийнятих всупереч даному судом тлумаченню.

Здійснення повноваження із тлумачення конституції із застосуванням особливої процедури зовсім не заперечує право органу конституційної юрисдикції тлумачити основний закон і так би мовити, побічно, у контексті здійснення інших своїх конституційних повноважень, оскільки, як було відмічено, без відповідного тлумачення конституційне правосуддя як таке просто неможливе¹¹⁵.

Деякі конституції закріплюють за органами конституційної юрисдикції право давати офіційне (а, відтак, імперативно зобов'язуюче для відповідних суб'єктів) тлумачення не лише конституції, але й звичайних законів. Положення про це містять Конституції Азербайджану та Узбекистану. Наприклад, Конституція Узбекистану 1992 р. гласить: "Конституційний Суд Республіки Узбекистан дає тлумачення Конституції і законів Республіки Узбекистан"¹¹⁶^. Аналогічне за змістом формулювання містить Конституція Азербайджану 1995 р.¹¹⁷ та Конституція України 1996 р.¹¹⁸

Конституційні суди здійснюють повноваження із забезпечення дотримання принципу поділу влади', розгляд спорів про межі компетенції (компетенційних спорів) між органами державної влади (горизонтальний розподіл повноважень), між державою в цілому і її складовими частинами (вертикальний розподіл повноважень: у федеративній державі — між федерацією та її суб'єктами і між останніми, у складній унітарній державі - між центром і автономними утвореннями, у простій унітарній державі - між центральними органами державної влади й органами влади територіальних колективів).

Іншу групу утворюють повноваження, зв'язані із захистом конституційних прав та свобод людини.

Органи конституційної юрисдикції здійснюють повноваження. зв'язані з визнанням факту порушення конституції діями вищих посадових осіб держави - розгляд справ у порядку процедурьимпічменту чи участь у ній.

У багатьох країнах обов'язковим предметом конституційного контролю є перевірка відповідності конституції держави .міжнародно-правових договорів, переданих у законодавчий орган для ратифікації, проектів референдарних рішень до застосування референдарної процедури¹⁷⁶ чи органічних законів™.

У деяких країнах орган конституційної юрисдикції уповноважений вирішувати питання щодо констипгуційності проведення референдумів або виборів із можливим визнанням їх недійсними. Наприклад, Конституція Румунії 1991 р. вказує: "Конституційний Суд ... слідкує за дотриманням процедури організації і проведення референдуму й підтверджує його результати"¹⁷⁸. Відповідними повноваженнями наділені також органи конституційного контролю у Франції¹⁷⁹, Албанії¹⁸⁰, Словаччині¹⁸¹, Молдові¹⁸², Португалії¹⁸³ тощо.

У значній групі країн конституційний суд вирішує питання щодо конституційності програмних документів чи діяльності політичних партій. Наприклад, Основний Закон ФРН 1949 р. гласить: "Партії, які за своїми цілями чи поведінкою своїх прибічників намагаються завдати шкоду основам вільного демократичного ладу, або усунути його, чи поставити під загрозу існування Федеративної Республіки Німеччини, антиконституційні. Питання про антиконституційність вирішує Федеральний конституційний суд"¹⁸⁴. Німеччина була однією з перших держав, яка наділила згаданими повноваженнями орган конституційної юрисдикції. Федеральний конституційний суд ФРН у 1952 р. заборонив неонацистську Соціалістичну імперську партію; у 1956 р., після майже чотирирічного розгляду, - Комуністичну партію Німеччини. Важливо відмітити, що Конституційний Суд заборонив згадані партії не підставі вчинення ними конкретних правопорушень, а на підставі визнання неконституційного характеру самої суті цих партій .

Повноваженнями щодо припинення діяльності неконституційних політичних партій також володіють органи конституційної юрисдикції в

Албанії¹¹⁹, Азербайджані¹²⁰, Болгарії¹²¹, Молдові¹²², Словаччині¹²³, Чехії¹²⁴, Португалії¹²⁵, Польші¹²⁶, Румунії¹²⁷, Туреччині¹²⁸, ФРН¹²⁹та інших країнах.

Далеко не всі органи конституційного контролю здійснюють усі чи в повному обсязі вказані повноваження. До того ж, в окремих країнах органи конституційної юрисдикції здійснюють і деякі загалом нетипові для конституційних судів повноваження, такі, наприклад, як оголошення неконституційною бездіяльність органів державної влади чи їх посадових осіб (в Австрії, Угорщині. Німеччині конституційний суд може вимагати від органу державної влади, який зволікає з виконанням покладених на нього законом обов'язків по виданню правових норм, виконання цих обов язків у певні строки).

Як видно, обсяг компетенції органів конституційного контролю від країни до країни може суттєво різнитися. Однак за змістом основних законів можна виокремити групу основних повноважень органів конституційної юрисдикції, які зазвичай безпосередньо визначені в конституції і часто, якщо обсяг повноважень спеціалізованого органу суттєвий, на відповідних повноваженнях закцентовано увагу. Ці повноваження відображають саму сутність конституційного правосуддя¹³⁰. До них слід віднести забезпечення верховенства основного закону (повноваження із скасування неконституційних актів чи припинення дій ор гані в¹³¹ влади та їх посадових осіб, що порушують

~ і-і <? Jf іПЛ-А/ і х.1 »м£> і.--' ^L /i^ jcc Сше. 'Шт*^ К. —Г

конституцію), забезпечення 'дотримання принципу поділу влади та .по вне-важен ня-із і ах и cry ііраіняФода-н-и.

2. Повноваження органів конституційного контролю із перевірки конституційності правових актів вищих органів держави

Якщо конституційний контроль у широкому розумінні цього поняття здійснюється багатьма іншими органами державної влади, то забезпечення верховенства конституції як головного джерела права - виключна прерогатива конституційних судів. Ця риса конституційного правосуддя підкреслюється сучасними конституціями: основні закони вказують на повноваження органу конституційної юрисдикції у забезпеченні верховенства основного закону в системі національних правових актів засобом наділення його правом контролювати конституційність правових актів вищих органів держави і, як можливий результат відповідної перевірки - скасовувати неконституційні правові акти (їх окремі положення). Згадане право органів конституційного контролю здійснювати так звану негативну правотворчість є універсальним і передбачене всіма конституціями демократичних країн. Право скасовувати неконституційні правові акти в якості титульного повноваження органу конституційної юрисдикції у конституційному тексті визначається першим серед інших. Наприклад, Конституція України 1996 р. починає визначення компетенції Конституційного Суду із положення про те, що "до повноважень Конституційного Суду України належить ... вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної

• 198

Республіки Крим"

Об'єктом конституційного контролю звичайно є акти вищих органів державної влади - суб'єктів, чия правотворчість та правозастосовна практика є найбільш значимою у механізмі реалізації основного закону держави. Однак із точки зору обсягу відповідного конституційного контролю його об'єкт може бути необмеженим і охоплювати всю сукупність згаданих актів або бути обмеженим точно визначеними конституційним законодавством конкретними видами правових актів. Приклад першого виду конституційного контролю ми можемо знайти в Конституції Португалії 1976 р. "Є неконституційними норми,

.„199

що порушують положення конституції чи принципи, у ній закріплені гласить Конституція. Фактично необмеженим є об'єкт в американській системі конституційного контролю, де конституційне правосуддя структурно і процедурно не відокремлене від загального правосуддя і де конституційність будь-яких правових актів перевіряється у ході звичайного судочинства. Приклад другого виду конституційного контролю пропонує цитоване вище положення Конституції України 1996 p., яке пропонує чітко визначений перелік підконтрольних органу конституційної юрисдикції форм права.

Обмеження об'єкта конституційного контролю від країни до країни може різнитися. Однак загальною тенденцією і рисою обмеженого конституційного контролю, яка притаманна багатьом державно-правовим системам, є віднесення до його об'єкта актів вищих органів державної влади. Крім уже зазначеної причини, цьому слугує і та обставина, що вилучення із сфери компетенції органу конституційної юрисдикції певного кола справ, які можуть бути вирішені в ході загального судочинства, є засобом вирішення проблеми перевантаженості органу конституційного контролю. Усе ж, на даний час усе помітнішою стає тенденція розширення об'єкта конституційного контролю, що здійснюється спеціалізованими органами. У деяких країнах спеціалізований конституційний контроль наближається до універсального, охоплюючи закони парламенту, акти глави держави та уряду, зокрема акти регламентарної влади й делегованого законодавства, міжнародні договори, проекти референдарних рішень, акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Таким чином, з точки зору обсягу об'єкта конституційного контролю, європейська модель поступово зближається з американською¹³².

Певними особливостями характеризується контроль за конституційністю правових актів у федеративних і складних унітарних державах. Тут конституційне правосуддя покликане забезпечити також і територіальне верховенство конституції¹³³. У федеративних державах його об'єктом є не лише федеральне законодавство, але й законодавство суб'єктів федерації. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки Верховний Суд, спираючись на положення ст. 6 Конституції, яка встановлює верховенство федерального права над правом штатів, здійснює і постійно розширює обсяг власного конституційного контролю, як і контролю, що здійснюється усіма федеральними судовими установами, над законодавством штатів. В Основному Законі Російської Федерації 1993 р. теж знайшов закріплення принцип верховенства федеральної конституції¹³⁴, на підставі чого компетенція Конституційного Суду охоплює вирішення справ про відповідність Конституції Федерації "конституцій республік, статутів, а також законів та інших нормативних актів суб'єктів Російської Федерації, виданих із питань, що належать до відання органів державної влади Російської Федерації і спільного відання органів державної влади Російської Федерації та органів державної влади суб'єктів Російської Федерації""¹³⁵.

У тих федеративних державах, де суб'єкти федерації мають власні органи конституційної юрисдикції, останні, як правило, правомочні здійснювати конституційний контроль лише щодо власного, штатного законодавства. Разом із тим, згадане правило пропонує і виключення: у США суди штатів можуть здійснювати перевірку відповідності федеральній Конституції (але не власним, штатним конституціям) і федерального права. Однак рішення федерального Верховного Суду з відповідних питань є остаточним.

У складних унітарних державах, таких як Італія, Іспанія, Португалія органи конституційної юрисдикції здійснюють контроль за законодавством автономних утворень.

Функцію забезпечення територіального верховенства конституції здійснюють органи конституційного контролю і за змістом основних законів деяких простих унітарних держав. Так, наприклад, згідно Конституції Словаччини 1992 р., об'єктом контролю можуть бути нормативні акти органів

204 о •

місцевого самоврядування та органів місцевої державної влади . Згідно Конституції Болгарії 1991 р. Конституційний Суд вирішує спори "між органами місцевого самоврядування та центральними виконавчими органами"²⁰³.

3. Повноваження органів конституційного контролю із перевірки конституційності проектів конституційних законів

Одним із об'єктів конституційного контролю є також проекти конституційних законів. Прийняття парламентом звичайних законів є формою нормотворчої діяльності держави. Звідси - спрощена процедура їх прийняття та факультативність конституційного контролю щодо звичайних законів. Внесення змін до конституції є формою здійснення установчої влади народу, яка вимагає застосування спеціальної й ускладненої парламентської процедури та здійснення попереднього матеріального контролю органом конституційної юрисдикції.

Відповідно до усталених теоретико-правових позицій, конституційні закони, набуваючи чинності і тим самим стаючи частиною самої конституції, не можуть бути об'єктом матеріального конституційного контролю. Спроба перевірки органом конституційної юрисдикції у порядку матеріального контролю конституційності чинного конституційного закону була б, по-суті, спробою перевірки самої конституції на предмет відповідності самій собі. Відтак, об'єктом перевірки можуть бути лише проекти конституційних законів, а не вже чинні закони. Стосовно ж чинних конституційних законів предметом перевірки може бути лише дотримання передбаченої конституцією процедури прийняття конституційного закону, тобто формальний контроль, однак лише за умови, якщо відповідний конституційний закон інтегрується у конституційний текст не відразу, а через певний термін часу. У такому випадку формальний конституційний контроль можливий упродовж усього періоду часу з моменту прийняття конституційного закону до моменту його інтеграції у конституційний текст, тобто упродовж усього того часу, коли конституційний закон зберігає своє матеріальне вираження як структурно відокремленого від основного закону нормативного акту. Це, наприклад, мало місце після прийняття Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. (№ 2222-ІУ) до 25 травня 2006 р., коли відповідний Закон остаточно інтегрувався у конституційний текст.

Перевірка на предмет відповідності конституції проектів конституційних законів має виключну значимість, адже відмова від неї неминуче рано чи пізно спричиняє парадоксальну ситуацію, за якої конституційний закон, не відповідний конституції, стає частиною основного закону і між окремими положеннями конституції виникає суперечність. Приймаючи до уваги цю небезпеку, новітні основні закони звичайно закріплюють положення про обов'язкову перевірку в органі конституційної юрисдикції проектів конституційних законів. Наприклад, Конституція Молдови 1994 р. гласить: "Проекти конституційних законів подаються до Парламенту тільки разом із висновком Конституційного Суду"²⁰⁶. Конституція Азербайджану 1995 р. встановлює: "Якщо зміни в тексті Конституції Азербайджанської Республіки

"¹⁶ Конститч ція Республіки Молдова. Ст. 141. Ч. 2 // Конституції нових держав Європи та Азії - К.. Право. 19%. - С. 22У.

47

пропонуються Міллі Меджлісом (Парламентом - P.M.) Азербайджанської Республіки чи Президентом Азербайджанської Республіки, то по запропонованим змінам попередньо повинно бути отримано висновок Конституційного Суду Азербайджанської Республіки"^-0 . Схожі положення містить і Конституція Киргизстану 1993 р.208

Конституція України звужує предмет відповідного контролю і встановлює: "Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї

тг —«209

Конституції

4. Повноваження органів конституційного контролю із перевірки конституційності проектів референдарних актів та чинних референдарних

рішень

Ще один різновид законів, який у багатьох країнах охоплюється об'єктом конституційного контролю - референдарні акти. Попередньо було відмічено, що в низці державно-правових систем основні закони наділяють органи конституційного контролю правом здійснювати формальний конституційний контроль за референдарними рішеннями, тобто слідкувати за конституційністю процедури референдуму.

Вбачається, що оскільки референдарні рішення - форма реалізації установчої влади народу, орган конституційного контролю, будучи одним із органів так званих встановлених влад (похідних від установчої влади), не правомочний перевіряти змістовну конституційність акта установчої влади. Водночас, якщо конституція встановлює обмеження предмета референдуму, то референдарний закон, прийнятий у порушення цих обмежень, повинен належати до об'єкта конституційного контролю, адже навіть національний суверенітет повинен виражатися у межах, встановлених конституцією. Відображаючи згадану теоретико-правову позицію, конституції іноді допускають можливість матеріального конституційного контролю за прийнятими референдарними актами в частині визначення конституційності предмета референдуму.

Якщо ж конституція не встановлює обмежень предмета референдуму, можливість здійснення конституційного контролю за прийнятими референдарними рішеннями конституційним законодавством не передбачається.

5. Повноваження органів конституційного контролю із перевірки конституційності міжнародних договорів

Конституция Азербайджанской Республики. Ст. 153 // Конституции стран СНГ и Балтии. - М.: Юристь. 1999. - С. 78. Конституция Киргизской Республики: Ст. 96. П. 4 // Конституции стран СНГ и Балтии. - М.: Юристь. 1999 - С 2X5. ""' Конституція України. Ст. 159//Відомості Верховної Ради України. - 1996.-№30.-С. 141.

Значне число конституцій до об'єкта конституційного контролю відносять також міжнародні договори (Австрія, Албанія, Болгарія, Угорщина, Іспанія, Литва, Португалія, Росія, Вірменія, Казахстан, Молдова, Узбекистан та ін.). У такий спосіб основні закони підкреслюють свій примат (верховенство) не лише щодо національних форм права, але й до джерел міжнародного права. Разом із тим, попередньо було відмічено про присутність у багатьох сучасних конституціях положень про примат міжнародного права над національним, зокрема і конституційним. Згадана обставина засвідчує усю неоднозначність проблеми співвідношення національного конституційного та міжнародного права, яка знаходить неоднозначне вирішення у доктрині і практиці органів конституційного контролю у різних країнах¹³⁶. Неоднозначність проблеми співвідношення національного конституційного та міжнародного права засвідчується положеннями деяких основних законів, які передбачають перевірку відповідності міжнародно-правових актів конституції і, водночас, перевірку відповідності національних законів цим само міжнародно-правовим актам. Так, наприклад, Конституція Болгарії 1991 р. гласить: "Конституційний Суд ... виносить рішення про відповідність Конституції укладених Республікою Болгарія міжнародних договорів перед їх ратифікацією, а також про відповідність законів загальновизнаним нормам міжнародного права та міжнародним договорам за участю Болгарії"¹³⁷.

Конституційний контроль над конституційністю міжнародних актів характеризує ряд особливостей. Звичайно його об'єктом є не ратифіковані договори, а їх проекти. Лише деякі основні закони, наприклад, Конституція Португалії 1976 р., роблять виключення із цього правила й санкціонують перевірку на предмет відповідності конституції ратифікованих міжнародно- правових актів"Звичайно визнання міжнародного договору невідповідним конституції передбачає зміну не договору, а конституції держави. Такий підхід сприйнятий у Франції, Іспанії, Казахстані, Молдові. Водночас, у новітніх конституціях можна знайти й інший підхід до розв'язання колізії між положеннями міжнародно-правового акту і національної конституції. Так, Конституція Республіки Білорусь 1994 р. містить положення, яке гласить: "Нормативні акти, міжнародні договірні чи інші зобов'язання, визнані Конституційним Судом неконституційними через порушення ними прав та свобод людини, вважаються такими, що не мають юридичної сили загалом або в певній їх частині з моменту прийняття відповідного акта"' .

6. Повноваження органів конституційного контролю, зв'язані із притягненням до конституційно-правової відповідальності вищих посадових осіб держави за порушення конституції

Однією з форм забезпечення верховенства конституції є передбачене в ряді країн конституційним законодавством здійснення органом конституційної юрисдикції повноважень, зв язаних із притягненням до конституційно- правової відповідальності вищих посадових осіб держави за порушення конституції (деякі основні закони вживають термінологію "грубе", "умисне", "серйозне порушення конституції"). У країнах англосаксонської правової системи суб'єктами конституційно-правової відповідальності, що настає за порушення конституції, є глава держави, члени уряду, судді. Однак у країнах континентально-правової системи її суб'єктом звичайно є президент, а типовою формою його конституційно-правової відповідальності - процедура імпічменту. Разом із тим, деякі основні закони країн континентально-правової системи розширюють коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності, що настає за результатами імпічменту. Так, наприклад, Основний Закон Киргизької Республіки 1993 р. закріплює за Конституційним Судом повноваження давати "заключення з питань усунення з посади Президента, а також суддів Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого Арбітражного суду Киргизької Республіки"²¹⁴.

В одній групі країн орган конституційної юрисдикції безпосередньо вирішує питання про усунення глави держави з посади за результатами звинувачення, висунутого законодавчим органом (Австрія, Угорщина, Італія, Словаччина, Словенія, Чехія, Хорватія та ін.). Наприклад, Конституція Албанії 1998 р. так визначає роль Конституційного Суду у процедурі імпічменту: "Президент Республіки може бути усунутий із посади за серйозне порушення Конституції і за вчинення тяжкого злочину. Пропозиція про усунення Президента в цих випадках може бути внесена не менше ніж однією четвертю членів Кувенда (Парламенту - Р. М) і повинна бути підтримана не менше ніж двома третинами всіх його членів. Рішення Кувенду направляється у Конституційний Суд, який, якщо він підтвержує вчинок Президента Республіки, оголошує про його усунення з посади"" ^:>.

У деяких із вищезгаданих країн, наприклад, в Австрії, конституційний суд правомочний винести рішення не лише про усунення президента чи інших посадових осіб із посади, але й про застосування до них кримінальної відповідальності.

В іншій групі країн орган конституційної юрисдикції уповноважений дати лише висновки з тих чи інших питань, що стосуються процедури імпічменту (Болгарія, Білорусь, Киргизстан, Казахстан, Вірменія, Румунія, Росія, Україна). Так, наприклад, Конституційний Суд України у процедурі імпічменту дає лише висновок щодо додержання Верховною Радою України, яка є суб'єктом, що ініціює та здійснює імпічмент, конституційної процедури розслідування і розгляду справи про їм пічмент" . Схоже "Конституційний Суд Російської Федерації за запитом Ради Федерації (нижньої палати Парламенту) дас висновок про додержання встановленого порядку висунення обвинувачення

"^w Конституция Киргизской Республики. Ст. 82. Ч. 4. П. 3 // Конституции стран СНГ и Балтии. - М.: Юристъ. 1999. - С. 281 ²¹ Конституция Республики Албания от 21 октября 1998 года. Ст. 90. П. 2 // IUip //concoun.am " " Конституція України. Ст. Ill// Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - С. 141.

проти Президента"¹³⁸, Конституційний Суд Білорусі дає "висновок про

2 І 5 . ,

порушення Президентом Конституції" . У Румунії участь Конституційного Суду у процедурі імпічменту суттєво обмежена: Суд "дає консультативний висновок у зв'язку із пропозицією про усунення Президента Румунії від

«219

посади .

7. Повноваження органів конституційного контролю з розгляду

компетенційних спорів

Практика реалізації конституційних норм у діяльності вищих органів державної влади сама по собі робить безпосередній запит на конституційний контроль як правову функцію держави. Не викликає сумнівів, що сама ідея рівного права гілок влади на тлумачення конституції створює інтелектуальне підґрунтя анархії"" . Наслідки застосування цієї ідеї цілком очевидні: відсутність офіційно визначеного тлумачення конституційних норм може спричинити (і спричиняє) випадки, коли за юридично однакових умов у справах однієї і тієї ж категорії положення конституції і законів застосовуватимуться по-різному, неоднаково в державно-правовій практиці, породжуючи так звані компетенційні спори" . Отже, компетенційні спори, з огляду на юридичні особливості основного закону держави, є об'єктивно неминучими. Водночас, в основі виникнення компетенційних спорів може лежати не потреба тлумачення (уточнення, конкретизації, з'ясування смислу) конституційних норм, а суто політичні чинники: компетенційні спори виникають за результатами перебігу політичного процесу, головні учасники якого (вищі органи держави) намагаються легітмувати й легалізувати свої дії, вдаючись до зручного для них (суб'єктивного) тлумачення і застосування конституційних норм .

Роль конституційної юстиції у вирішенні компетенційних спорів між вищими органами держави набуває особливої значимості у змішаній формі правління, адже будь-яку "повноцінну'⁴ змішану республіку характеризує ускладнена і внутрішньо збалансована конструкція влади, відсутність адміністративної підпорядкованості між вищими органами держави і, водночас, - наявність значного числа "перетину" сфер їх повноважень, що, об'єктивно, спричиняє значне число компетенційних спорів між владарюючими суб'єктами. У контексті сказаного, на жаль, доводиться відмітити, що низька ефективність арбітражної функції Конституційного Суду України в ситуації перманентного протистояння вищих органів державної влади України лише посилює ігнорування Основного Закону у взаєминах між ключовими елементами державного механізму^-" .

Конституційно-правова форма розв'язання компетенційних спорів у формі діяльності конституційного суду дозволяє забезпечити найвищий рівень відповідності фактичної конституції її формально-юридичному змісту. Такі спори, по суті, виступають стимулом до розвитку конституційно-правових відносин. Якщо виникнення конституційно-правового спору не спричинене суто суб'єктивними факторами в діяльності органу влади (посадової особи), воно свідчить про виникнення нової конституційно-правової реальності, яка потребує правового врегулювання за змістом конкретних конституційно- правових норм чи принципів.

Наявність у державно-правовому житті країни конституційних конфліктів (спорів) і зумовлює потребу в існуванні спеціального незалежного інституту конституційного контролю, який, виконуючи роль учасника системи стримувань і противаг, забезпечував би дотримання принципу верховенства конституції у системі взаємодій вищих органів держави¹³⁹. Роль конституційного правосуддя як правового інструменту розв'язання компетенційних спорів є настільки значимою у діяльності самих конституційних судів, що багато вчених "розглядають конституційний контроль саме з позиції обмеження влади і вирішення конфліктів із конституційних повноважень'"^-3.

Цитоване вище судження навряд чи перебільшує значимість компетенційних спорів у структурі предмету конституційного нормоконтролю. Розгляд конституційності нормативно-правових актів суттєвою мірою збігається з розглядом спорів про компетенцію, оскільки нормативно-правовий акт як результат здійснення компетенції відповідним органом влади і є об'єктом конституційного нормоконтролю у випадку виникнення спору про компетенцію. Звичайно розгляд компетенційного спору в порядку конституційного провадження здійснюється у формі оспорювання конституційності відповідного акту органу державної влади, яким оформляється реалізація компетенції цього органу. Тому навіть у випадку, коли ні конституція, ні спеціальний закон про орган конституційної юрисдикції не встановлюють безпосередньо повноваження з розгляду компетенційних спорів, останнє опосередковано передбачається самою загальною процедурою конституційного нормоконтролю. Разом із тим, бажаним є безпосереднє нормативне встановлення повноваження органу конституційної юрисдикції на розгляд компетенційних спорів. У такому випадку долається необхідність розгляду лише тих конституційно-правових спорів між владарюючими суб'єктами, які знайшли своє вираження у появі відповідного акта - об'єкта конституційного контролю. Таке функціональне обмеження органу конституційної юрисдикції є неминучим, коли об'єктом спеціалізованого конституційного контролю є виключно нормативно-правові акти. Саме тому встановлення змісту ст. 147 Конституції України про те, що "Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України" в системному зв'язку з рештою положень розділу XII Конституції України засвідчує, що орган конституційної юрисдикції не розглядає спорів про компетенцію, які виникли в результаті реалізації відповідними органами державної влади своєї конституційної компетенції засобом вчинення дій, які не супроводжувалися виданням нормативно- правових актів.

Приймаючи до уваги особливу значимість (серед інших повноважень у компетенції конституційного суду) повноваження з розгляду компетенційних спорів, основні закони іноді містять положення, які безпосередньо встановлюють відповідне повноваження органу конституційної юрисдикції.

Так, наприклад. Конституція Словацької Республіки 1992 р. зазначає: "Конституційний Суд розв 'язує спори між центральними органами влади. якщо закон не встановлює, що ці спори повинен розв 'язувати інший державний орган " \ Схоже Основний Закон Республіки Албанія 1998 р. .містить положення, яке вказує, що "Конституційний Суд вирішує питання... суперечностей між правами властей (вищих органів держави Р. М.)"²² . Конституція Республіки Словенія 1991 р. конкретизує суб 'єктів спорів - вищі органи держави: "Конституційний Суд вирішує справи щодо ... спорів між Скупщиною

' і у о

(Парламентом - Р. ММ Президентом Республіки та Урядом із питань компетенції ' . 'Конституційний трибунал вирішує спори про компетенцію між центральними конституційними органами держави" - гласить Конституція Польщі 1997 р."^}. Згідно Конституції Хорватії 1990 р. повноваження органу конституційної юрисдикції по розгляду компетенційних спорів носять універсальний характер: Конституційний Суд уповноважений "розв язувати спори щодо розподілу повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владами"²²⁰. Схоже формулювання містить Конституція Азербайджану 1995 р. Конституційний Суд цієї Республіки вирішує спори. пов 'язані "з розмежуванням повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою владами "¹⁴⁰. Положення про відповідні повноваження органу конституційної юрисдикції містять також Основні Закони Австрії 1920 р: , Болгарії 1991 р. та ФРН 1949 р.~*

Крім безпосереднього розв'язання спорів про компетенцію між органами державної влади органи конституційної юрисдикції стосовно згаданих спорів виконують і превентивну функцію, попереджуючи їх виникнення. Засобом тлумачення основного закону органи спеціалізованого конституційного контролю покликані сформувати однозначне, офіційно визначене розуміння конституційно-правових норм" для їх уніфікованого (завжди і всюди однакового) застосування^ ; тим самим - мінімізувати можливість виникнення компетенційних спорів.

Предмет компетенційних спорів може охоплювати не лише сферу відносин вищих органів державної влади, але й відносини між центральними виконавчими органами та органами місцевого самоврядування, федеральними органами державної влади та органами влади суб'єктів федерації чи відносини між самими суб'єктами. Так, наприклад, Конституція Болгарії 1991 р. вказує: "Конституційний Суд розв'язує спори щодо компетенції між Народними Зборами, Президентом і Радою Міністрів, а також між органами місцевого самоврядування та центральними виконавчими органами"² . Основний Закон ФРН 1949 р. передбачає повноваження Федерального конституційного суду розглядати спори про компетенцію між федеральними органами влади, між органом влади Федерації та органом влади землі (суб'єкта Федерації), спори між земельним органами влади в межах однієї землі та між різними землями²"¹⁸. Конституційний Суд Австрії розглядає спори "між землями, а також між землею і Федерацією"²³⁹.

Згаданий різновид компетенційних спорів, що вирішуються органами конституційної юрисдикції — розв 'язання спорів між державою і її складовими частинами та між останніми - об'єктивно притаманний органам конституційної юрисдикції у федеративних державах. Федералізм неминуче породжує конфлікти у взаєминах федерації та її суб'єктів, як і у взаєминах між самими суб'єктами, оскільки жоден конституційний механізм розподілу компетенції між федерацією та її складовими не є ідеальним. А навіть якби останнє й було можливе, практика реалізації відповідного механізму внесла б у нього корективи. Відтак - правом вирішення згаданих спорів володіють органи конституційної юрисдикції у всіх сучасних федераціях, будучи покликаними забезпечувати правовий захист принципів федералізму" конституційно передбаченого формату розподілу повноважень між федеральними органами влади та органами влади суб'єктів федерації. Більше того, вирішення спорів між державою та її складовими частинами нині включається у компетенцію органів конституційного контролю у все більшому числі унітарних держав. Насамперед згадані повноваження мають органи конституційної юрисдикції у регіоналістських державах, які цілком складаються з автономних одиниць, як, наприклад, Італія та Іспанія і складних унітарних державах, які мають у своєму складі автономні утворення. Повноваження на вирішення спорів між державою й автономними утвореннями та між останніми містять і Конституція

^:зі Малншсв Б. Чіі є рішення Конституційного Суду України судовими прецедентами? / Б. Малншсв // Часопис Київського університету права. -2007. - № 3. - С. 74.

Тихий В Проблеми захисту прав і свобод людини і громадянина за конституційними зверненнями / В. Тихий // Наукові записки. Серія "Право". - Острог. - 2001. - Випуск 2. - С. 164.

" Конституція Республіки Болгарія. Ст. 149. Ч. І . П 3 // Конституції нових держав Європи та Азії, - К.; Право, 1996. - С. 151. ^:зх Основной Закон Федеративной Республики Германии. Ст. 93. Ч. 1. Пп. 1.3.4// Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова - М.: НОРМА-ИНФРА.М. 1999. - С. 213. 214.

Конституция Австрии. Ст. 138. Ч. I. П. в // Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА.М. 1999.-С. 79.

Юдин Ю, Модели конституционного правосудия / Сравнительное конституционное право. Монография / Под ред. А. И. Ковлсра. В. Е, Чиркина, Ю. А. Юдина. - М.: Манускрипт. 1996. - С 201.

Італії 1947 р.¹⁴¹, і Конституція Іспанії 1978 р.¹⁴² Однак новітні конституції і ряду простих унітарних держав відображають появу тенденції до включення у юрисдикцію органів конституційного правосуддя повноважень із вирішення компетенційних спорів між центральними органами влади й органами місцевого самоврядування. Відповідні положення містять Конституції Албанії, Болгарії, Угорщини.

Вирішуючи конфлікти між державою та її складовими частинами, органи конституційного контролю покликані забезпечити, з однієї сторони, дотримання конституційних гарантій правового статусу суб'єктів федерації, автономних утворень, місцевого самоврядування, з іншої - захистити цілісність і єдність держави¹⁴³.

Відсутність в основному законі положень про повноваження органу конституційної юрисдикції з вирішення компетенційних спорів зовсім не означає відмову від їх здійснення. Попередньо було відмічено, що відповідні повноваження є ключовими в компетенції органу конституційного контролю. Тому в тих країнах, де конституційне законодавство не виокремлює повноважень конституційного суду по розгляду компетенційних спорів (Україна), ці повноваження практично здійснюються у рамках вирішення інших категорій справ.

8. Спеціальні повноваження органів конституційного контролю із

захисту прав та свобод людини

Основні закони, як і спеціальне законодавство про органи конституційного правосуддя більшості країн, незалежно від того, до якої із правових систем належить відповідна держава, включають у конституційну юрисдикцію спеціальні повноваження із захисту прав та свобод людини. Згадані повноваження органами конституційної юрисдикції реалізуються у рамках застосування процедури конституційної скарги. Ця процедура застосовується в Австрії, Угорщині, Грузії, Словенії, Чехії, Росії, Швейцарії тощо. Суб'єктами конституційної скарги можуть бути фізичні та юридичні особи. Щодо останніх, то в Росії, наприклад, законодавчо передбачені колективні скарги, у Німеччині і Чехії - конституційні скарги общин і общинних союзів.

Основний суб'єкт конституційних скарг - фізична особа, яка вважає, що орган державної влади чи посадова особа порушили її конституційне право. "Федеральний конституційний суд вирішує справи щодо конституційних скарг, які можуть бути подані кожним, хто стверджує, що публічна влада порушила одне з його основних прав..." - гласить Основний Закон ФРН 1949р. Конституція Словенії 1991 р. вказує, що "Конституційний суд вирішує справи щодо ... скарг про порушення Конституції, спричинених діями окремих осіб, які порушують права та свободи людини"^-43. Конституційна скарга може бути пов'язана зі здійсненням конкретного виду конституційного контролю. Так, згідно Конституції Росії 1993 р. "Конституційний Суд Російської Федерації за скаргами про порушення конституційних прав і свобод громадян та за запитами судів перевіряє конституційність закону, що застосовується чи повинен бути застосований у конкретній справі"^-46. В Україні громадяни не володіють правом конституційної скарги. Функціонально обмеженою формою захисту конституційних прав громадян тут є так зване конституційне звернення - письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Суб'єктами згаданого права є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи¹⁴⁴.

Відсутність в основному законі чи спеціальному законі про орган конституційної юрисдикції безпосередніх формулювань про відповідні повноваження зовсім не означає, що вони не здійснюються реально. Захист прав людини та створення оптимальних умов для їх здійснення є кінцевим результатом діяльності будь-якого органу влади правової держави, а особливо конституційного суду. Однак, якщо повноваження із захисту прав людини конституційним законодавством безпосередньо не визначені, то це означає лише те, що органи конституційного контролю здійснюють захист конституційних прав особи опосередковано, у контексті інших процедур, головним чином - здійснюючи контроль за конституційністю нормативних

... . . ідо

актів, дій чи бездіяльності органів влади^- .

ІНСТИТУТ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ

1. Інститут індивідуальної конституційної скарги в теорії та практиці зарубіжних країн

Індивідуальна конституційна скарга це - засіб ініціювання фізичною особою в органі конституційної юрисдикції спеціальної процедури щодо захисту її прав, порушених актом органу державної влади. Відтак, предметом конституційного контролю, який здійснюється у процесі розгляду індивідуальної конституційної скарги, є акт органу державної влади. Результатом розгляду індивідуальної конституційної скарги є підтвердження конституційності чи визнання неконституційності акта або дій органу влади. Визнання акта неконституційним за результатами розгляду індивідуальної конституційної скарги спричиняє його юридичну нечинність. Хоча втрата юридичної сили акта, визнаного неконституційним, не означає скасування винесених на основі цього акта судових рішень чи вироків, останні підлягають перегляду у визначеному процесуальним законодавством порядку.

Захист основних прав та свобод людини і громадянина є одним із ключових завдань діяльності органів конституційного контролю незалежно від його моделі. Включення до компетенції органів спеціалізованого конституційного контролю права розгляду індивідуальних звернень громадян щодо конституційності нормативних актів, які спричинили чи можуть спричинити порушення їхніх основних прав є характерною рисою законодавства багатьох країн, що сприйняли європейську модель конституційного контролю. Організаційна специфіка американської моделі конституційного контролю робить таке право об'єктивно неминучим: у цій моделі всі суб'єкти, що володіють правом звернення до судових органів, які здійснюють конституційний нормоконтроль, у тому числі і громадяни, володіють рівними правами. Інакше може вирішуватися питання про можливість звернення до органу конституційної юрисдикції фізичних осіб у країнах із континентальною моделлю конституційного контролю.

Кожна країна при формуванні власної національної системи конституційного контролю постає перед дилемою або надмірної політизації відповідного інституту, або перевантаженості органу конституційного правосуддя розглядом індивідуальних звернень, лише мізерна частка з яких стосується питань конституційного характеру. Якщо правова система країни не передбачає можливості фізичних осіб прямо чи опосередковано (через суди загальної юрисдикції, вищий судовий орган країни, омбудсмана) звертатися до органу спеціалізованого конституційного контролю і наділяє цим правом лише владарюючих суб'єктів - главу держави, парламент (в особі відповідної кількості народних депутатів), уряд тощо, інститут конституційного контролю об'єктивно політизується. Загроза перетворення інституту конституційного контролю на засіб легалізації і легітимації політичної волі - одна з найнебезпечніших загроз, спричинених відмовою від інституту індивідуальної конституційної скарги. Водночас, можливість безпосереднього звернення громадян до органу конституційної юрисдикції може спричинити його перевантаженість розглядом другорядних з точки зору їх конституційно- правової значимості справ. Це, крім іншого, неминуче відбивається на якості розгляду справ.

Зазначена дилема пояснює, чому наявна світова практика конституційного контролю знає приклади як повної відмови від інституту індивідуальної конституційної скарги, так і відсутності будь-яких обмежень права фізичних осіб на звернення до органу конституційної юрисдикції з питань нормоконтролю. Існують дуже жорсткі системи, як, наприклад, в Естонії, де правом звернення до органу конституційного контролю з питань конституційності актів не володіють ні окремі депутати, ні депутатські групи. У Литві абстрактний контроль щодо законів може бути ініційований лише Урядом і групою депутатів Парламенту. У П'ятій Французькій Республіці правом звернення до Конституційної Ради з питань конституційності законопроектів і законопропозицій наділені 60 депутатів, 60 сенаторів, Президент та Уряд. Як видно, у наведених випадках до органу конституційної юрисдикції можуть звертатися лише учасники політичного процесу.

Разом із тим, ідея індивідуальної конституційної скарги знаходить аргументацію у кількох принципових моментах, які й пояснюють, чому відповідний інститут сприйнятий державно-правовою теорією і практикою більшості розвинених країн. У межах національної юрисдикції індивідуальна конституційна скарга може стати засобом ініціювання конституційного провадження з окремих виключно важливих питань. В остаточному результаті це сприяє розвитку конституційної доктрини в галузі прав людини та загальному покращенню ситуації у сфері захисту основних прав особи¹⁴⁵, розвитку громадянського суспільства та легітимації влади. Таким чином, інститут індивідуальної конституційної скарги суттєво посилює механізм конституційного регулювання суспільних відносин, їх конституційне оформлення. Залучення громадян до конституційного правосуддя суттєво підвищує рівень їхньої правової культури.

У країнах, де сприйнятий інститут індивідуальної конституційної скарги, переважна частина справ, розглядуваних спеціалізованими органами конституційного контролю, ініціюється саме в порядку індивідуальної конституційної скарги. Державно-поавовий досвід цих країн свідчить, що наявність у фізичної особи права звертатися до органу конституційної юрисдикції з питань конституційності нормативних актів, які спричинили чи можуть спричинити порушення її основних прав, суттєво підвищує рівень захищеності прав людини в державі. Попри те, що, по суті, усі справи, які є предметом розгляду органами конституційної юрисдикції, так чи інакше стосуються прав особи, право індивіда на звернення з індивідуальною конституційною скаргою є однією з основних юридичних гарантій забезпечення прав особи на національному рівні. І хоча реально органи спеціалізованого конституційного контролю розглядають лише невеликий відсоток індивідуальних конституційних скарг від їх загального числа, значимість відповідного інституту не повинна недооцінюватися. Приймаючи до уваги той факт, що правові позиції органів конституційної юрисдикції мають "нормативно-доктринальну природу"²⁰⁰ і є своєрідними "засад ничими джерелами" права²³¹, рішення органів конституційного контролю, прийняті в результаті розгляду індивідуальних конституційних скарг, безпосередньо впливають на правозастосовну практику й опосередковано - на процес нормотворення підконтрольних їм суб'єктів. У цьому важливе превентивне значення таких рішень у механізмі забезпечення прав особи.

2. Процедури захисту прав індивіда органами конституційного

контролю

Практиці країн, законодавство яких передбачає право індивіда безпосередньо ініціювати захист своїх прав органом конституційної юрисдикції, відомі різні процедури такого захисту. Узагальнено ці процедури охоплюються поняттям "індивідуальна конституційна скарга". Індивідуальна конституційна скарга - форма захисту індивідом своїх конституційних прав від порушень актами чи діями органів та посадових осіб публічної влади. Інститут індивідуальної конституційної скарги запроваджений в Австрії, Албанії, Азербайджані, Андоррі, Іспанії, Македонії, Мальті, Федеративній Республіці Німеччині, Російські Федерації, Польщі, Чехії, Словенії та інших країнах.

Класична форма індивідуальної конституційної скарги передбачена Основним Законом Федеративної Республіки Німеччини, який гарантує будь- якій особі право звернути до Федерального конституційного суду з питань здійснення нормоконтролю, якщо відповідна особа вважає, що органами державної влади (їх посадовими особами) порушено будь-яке з її основних прав²"¹².

Інститут індивідуальної конституційної скарги виявляє суттєву варіативність з точки зору кола суб'єктів відповідного права, предмету оскарження, правил подачі і прийому скарг органом конституційної юрисдикції, юридичних наслідків прийнятого ним рішення. Відомі, зокрема, такі її моделі:

1. Процедура habeas corpus (лат. буквально "ти повинен мати тіло", змістово "представ заарештованого особисто до суду") є формою захисту особи від незаконного позбавлення волі. Вона характерна для американської системи конституційного контролю, застосовується в деяких латиноамериканських країнах (Болівія, Бразилія, Перу). Постанова habeas corpus має силу судового

Бондарь Н. Мсстнос самоу правление и конституционное правосу дие / Н. Бондарь. - М.: Норма. 2009. - С. 137: Бондарь Н. Конституционные пробелы и конфликты как отражение социальных противоречий" в контексте практики конституционного суда РФ / Н. Бондарь // Экономический вестник Ростовского государственного университета. - 2010. - Том 8. - № I. - С. 74: Бондарь Н. Конституционный Суд России: не "квазисуд . а больше, чем су д / Н. Бондарь // Журнал конституционного правосудия. - 2010. - № 3. - С. 31. 32.

*' Селіванов А. Конституція. Громадянин. Су д. Професійні та суспільні погляди / А. Селіванов. - К.: УА1Д "Рада . 2009 - С. 171. Основной Закон Федеративной Республики Германии. Ст. 93. П. 4а И Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА.М. 1999 - С. 214.

припису і є наказом доставити затриману особу до суду з доказами законності затримання.

Згідно із процедурою habeas corpus позивач може звернутися до суду із запереченням окремих положень кримінального закону на підставі їх неконституційності, чим аргументується його прохання про звільнення від незаконного ув'язнення. У разі позитивного рішення судом може бути виданий спеціальний судовий наказ щодо звільнення особи від незаконного позбавлення волі, унаслідок чого може бути переглянуто судовий вирок та припинено відбування покарання за ним.

Видача припису habeas corpus можлива лише внаслідок вмотивованого прохання, з якого суд може побачити чи принаймні передбачити, що позбавлення волі було здійснено неправомірно. Найбільш істотна частина habeas corpus передбачає доставку ув'язненого до суду й письмове пояснення підстав затримання: особа, яку доставлено до суду у відповідності із процедурою habeas corpus, повинна надати відповідні пояснення. Існують тільки дві підстави, які в судовій практиці визнаються достатніми для того, щоб виправдати відмову доставити ув'язненого до суду: 1) якщо особа, до якої звернуто наказ habeas corpus, не має у своєму розпорядженні того, на користь кого звернуто відповідний наказ, тобто відсутній сам факт ув'язнення. На підтвердження цього той, хто отримав наказ, повинен надати достовірні дані (при порушенні цієї умови суд наказує заарештувати відповідного суб'єкта і порушує проти нього переслідування за спеціальною процедурою); 2) якщо ув'язнений не може бути представлений до суду внаслідок хворобливого стану, засвідченого медичною довідкою.

Після приведення ув'язненого і надання пояснень суд приступає до розгляду справи. Звичайно судовий розгляд щодо habeas corpus триває недовго і не виходить за межі одного засідання. Якщо розгляд затягується на декілька днів, суд може або відправити ув'язненого знову під варту, або ж звільнити під заставу. Розглянувши обставини справи і вислухавши пояснення сторін, суд виносить одне із трьох рішень: взагалі звільняє ув'язненого; звільняє ув'язненого під заставу або поручительство; відправляє його назад до місця ув'язнення.

2. Процедура habeas data є похідною від habeas corpus в умовах інформаційного суспільства і є процедурою визнання судового наказу щодо надання індивідові доступу до інформації, яка його стосується у реєстрах чи базах даних урядового або публічного характеру, а також для виправлення приватних даних, коли вважається невиправданим здійснювати це із застосуванням судових або адміністративних процедур. Уперше цю процедуру було запроваджено у Бразилії з набуттям чинності Конституції 1988 р. У подальшому бразильський досвід було сприйнято багатьма країнами Латинської Америки: Колумбією (1991 p.), Парагваєм (1992 p.), Перу (1993 p.), Аргентиною (1994 p.), Еквадором (1996 p.).

У кожній із названих країн відповідна процедура має свою специфіку, однак у цілому зводиться до права особи здійснити захист своїх прав за допомогою індивідуальної скарги, яка подається до органу конституційного контролю. Об'єктом захисту звичайно є право на зображення, право недоторканності приватного життя, право на інформаційне самовизначення та право на свободу інформації.

Найбільш розробленою на сьогодні є процедура habeas data, передбачена Конституцією Аргентини 1853 р. в редакції від 1994 р. Відповідне положення Конституції гласить: "Будь-яка особа може подати позов про ампаро, щоб отримати інформацію про стан і призначення своїх персональних даних, які містяться у державних або приватних реєстрах та базах даних і використовуються для надання інформації; а у випадку їх спотворень чи використання не за призначенням - щоб вимагати їх видалення, виправлення помилок або забезпечення режиму конфіденційності інформації""^.

3. Процедура amparo (ісп. amparo - заступництво, захист, допомога) - у праві Іспанії, низки країн Латинської Америки (Мексика, Перу, Еквадор, ін.) та Філіппін процедура звернення до суду за захистом свого конституційного права. Процедура amparo нагадує habeas corpus, однак не зводиться до захисту від незаконного позбавлення волі, а охоплює усі конституційні права та свободи громадян.

Процедура amparo здійснюється у формі особливого судового провадження, яке відкривається за ініціативою потерпілої сторони, і винесення рішення щодо конституційності чи неконституційності оскаржуваного нормативного акта чи рішення, що тягне за собою встановлені законодавством правові наслідки лише для сторін справи, що розглядається. Процедура amparo ґрунтується на принципах: 1) ініціативи потерпілої сторони, 2) наявності особистої і прямої шкоди, завданої потерпілій стороні; 3) здійснення відповідної процедури тільки судом; 4) відносності; 5) остаточності.

Процедура amparo може застосовуватися паралельно з оскарженням у кримінальному, цивільному чи адміністративному порядку. Метою судового розгляду за процедурою amparo є поновлення порушеного права в тому стані, у якому воно перебувало до порушення. Відповідна процедура є традиційною формою захисту конституційних прав осіб від протиправних дій чи актів органів влади у правових системах іберомовних країн.

3. Народна скарга (actio popularis) - право кожного громадянина здійснити юридичну дію на захист суспільного інтересу. Таким чином, actio popularis подається з метою захисту основних прав не в інтересах окремого індивіда, а в суспільних інтересах. Народна скарга звичайно стосується конституційності загальних норм, які, на думку заявника, порушують чи створюють загрозу порушення суспільних інтересів. Інститут народної скарги поширений у країнах Європи (Мальта, Македонія, Словенія, Угорщина, Хорватія), Африки (Бенін, Гана, Габон), Центральної та Південної Америки (Венесуела, Колумбія, Панама, Парагвай). Можливо найрозвиненішої форми згаданий інститут набув в Угорщині, де будь-яка особа (іноземці включно) має право ініціювати процедуру actio popularis і де ця можливість ефективно була

■^J Конституция Аргентинской Республики. Ст 43 |Електронний ресурсі // Режим доступу: hllp://constitulions.ru/archivcs/6233

61

реалізована для припинення чинності низки важливих законів, як-то: щодо смертної кари, ідентифікаційних номерів чи покарання за критику публічних осіб.

Як видно, суттєва відмінність actio popularis від індивідуальної конституційної скарги полягає у тому, що перша не передбачає жодних обмежень щодо статусу заявника. Більше того, сама ідея спеціального статусу заявника несумісна з actio popularis, оскільки вважається, що особа, яка ініціює відповідну процедуру, діє в ім'я загального блага, і її право захищати суспільний інтерес, не пов'язується з наявністю у неї громадянства відповідної держави" .

Інститут індивідуальної конституційної скарги упродовж останніх десятиліть XX ст. і на початку XXI ст. найбільшого поширення набув у країнах Європи. На поточний момент він передбачений законодавством більшості країн із централізованою системою конституційного контролю. Разом із тим, тенденцію поширення згаданого інституту не можна назвати стабільною. У низці європейських держав питання запровадження індивідуальної конституційної скарги хоча й активно обговорюється у суспільному та фаховому середовищах, відповідні законопроекти донині не розроблені. У Молдові 25 грудня 2005 р. законодавчий орган відхилив законопроект, який передбачав запровадження інституту індивідуальної конституційної скарги.

3. Предмет індивідуальної конституційної скарги

Кількість індивідуальних конституційних скарг, що розглядаються органами конституційної юрисдикції, безпосередньо залежить від їх нормативно визначеного предмета. Предметом індивідуальної конституційної скарги можуть бути як дії органів публічної влади, так і нормативні акти (закони, акти глави держави, урядові акти, інші підзаконні нормативно-правові акти) або правозастосовні акти (судові, адміністративні рішення). Так, Конституція Сербії 2006 р. вказує, що "конституційна скарга може бути подана проти окремих нормативно-правових актів чи дій органів державної влади або організацій, що виконують делеговані повноваження, які порушують чи обмежують гарантовані Конституцією права та свободи людини і меншин...""⁵. В інших країнах коло нормативно-правових актів,

конституційність яких може оспорюватися громадянами в органі ■

конституційної юрисдикції засобом індивідуальної конституційної скарги, обмежене. Наприклад, у Російській Федерації об'єктом індивідуальної конституційної скарги може бути лише закон, до того ж не будь-який, а той, що застосовується у конкретній справР⁶.

Проблеми та перспективи запровадження індивідуальної конституційної скарги в Україні: Монографія ! О. В. Пстрншин, Ю. Г. Барабаш. С. Г. Серьогінз. І. І. Бодрова. - К.: Атіка-Н. 2010. -С. 35.

" ' Конституція Ссрбии. Ст. 170 [Електронний ресурс]//Режим досту пу: 1іир://\\огИсоп5ІііиІіоп5.ги/агс1іі\є5/369/5

"" Конститу ція Російської Федерації. Ст. 125. П. 4 // Конституції нових держав Європи та Азії. - К.: Укр. Правн. Фундація. Право. 1996.-С. 439.

Розширення кола актів, конституційність яких перевіряється у порядку індивідуальної конституційної скарги, об'єктивно, призводить до перевантаженості органу конституційної юрисдикції, недотримання строків розгляду справ тощо. Зростання правової культури громадян спричиняє невпинне і загальне для усіх розвинених країн збільшення числа індивідуальних конституційних скарг, які у відсотковому відношенні багатократно перевищують число звернень від владарюючих суб'єктів. Очевидним є однак, те, що лише мізерна кількість індивідуальних конституційних скарг, які надходять до органів конституційного контролю, стосуються принципових конституційно-правових питань у сфері захисту прав людини.

Значна кількість індивідуальних конституційних скарг, які надходять до органів конституційного контролю, перешкоджає належному здійсненню відповідними органами їх головних завдань у сфері забезпечення конституційної законності - здійснення конституційного контролю за колом найважливіших з точки зору їх ролі в національній системі права актів та формування офіційної конституційної доктрини у процесі інтерпретаційної діяльності. Це пояснює, чому в багатьох державно-правових системах об'єкт індивідуальної конституційної скарги є більш чи менш звуженим. Зокрема, закріплення законів як виключного об'єкта індивідуальної конституційної скарги не тільки значно зменшує кількість індивідуальних конституційних скарг і зменшує рівень перевантаженості органу конституційного контролю, а й гарантує захист основних прав від законодавця, сприяє розвитку доктрини фундаментальних прав та виробленню механізмів їх захисту, обмежує можливість прийняття чи застосування підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих на основі неконституційних законів¹⁴⁶.

Разом із тим, порушення конституційних прав особи можливі не тільки у зв'язку із застосуванням щодо неї неконституційного закону, а й іншого правового акта, адже кількість актів, що приймаються органами державної влади та місцевого самоврядування значно перевищує кількість законів парламенту. Обмеження видів нормативних актів, які є об'єктом індивідуальної конституційної скарги, призводить до певного знецінення відповідного інституту: індивідуальна конституційна скарга не може застосовуватися, коли фундаментальне право особи порушене не із причини неконституційності норми закону, а через хибне тлумачення й застосування норми конституції чи закону судовим або іншим органом державної влади. Зокрема, частою є ситуація, коли норма закону, хибно інтерпретована вищим органом у системі судів загальної юрисдикції, не лише спричиняє порушення конституційних прав громадян, але й саме згадане тлумачення набуває статусу джерела права, обов'язкового для застосування усіма нижчестоящими судами у відповідних випадках.