6.Вулиця. Організація

Однією з найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана «Вулиця» — своєрідні вечорниці дівчат і хлопців просто неба.

«Вулиця», звичайно, збиралася в певному, заздалегідь призначеному, місці: десь на майдані посеред села, на зеленому лузі над річкою чи на леваді, — це залежало від місцевих обставині.

Порядкували тут парубоча і дівоча громади.

Ходити на «вулицю», як і на досвітки та вечорниці, мали право тільки визнані члени парубочої або дівочої громади.

В окремих районах України колись побутував звичай.

Згідно з яким парубок вперше виходив на «вулицю» у скоромний день, а дівчина — у пісний. Заборонялося ходити на «вулицю» покриткам, одруженим, переросткам.

Починалася «вулиця» в різних місцевостях по-різному: це було пов'язано з погодою та заняттями людей. Як правило, початок вуличних зібрань припадав на ранню весну, коли вже розтанув сніг. Закінчувалася «вулиця» пізно восени, коли холод заганяв молодь у теплу хату — на вечорниці та досвітки.

У давнину, виходячи вперше протягом року на «вулицю», дотримувалися певних звичаїв. На Київщині, наприклад, це була «зборня» — дівчата співали веснянки, на обраному місці закопували горщик каші, прибивали його шворнем і спалювали жмут соломи, водночас проганяючи зиму і розпочинаючи гуляння. В інших місцевостях подекуди забивали на місці зборища голку, волочену по землі навколо села, крутили витушку, закопували кашу, зварену в яйці. тощо. Це був відгомін давніх вірували, і обрядів, зміст яких пішов у небуття. На противагу досвіткам і вечорницям, сюди не брали з собою ручної роботи, а тільки відпочивали і розважалися.

Починалася «вулиця» від Великодніх свят і тривала все літо — аж до дня Семена Станника (14-го вересня за новим стилем). До початку польових робіт молодь збиралася щовечора, а коли починалася робота в полі, то тільки в неділю і в святкові дні. Звичайно, «вулиця» відбувалася весело й жваво: з музиками, танцями, а найбільше було пісень. Кожний вечір, коли відбувалася «вулиця», над селом лунали пісні. «Село весною — це справжнє море української пісні А вечорами та пісня переходила в стихійну повінь. Довго вночі, до самого ранку, над селем стоїть голосний шум»,— так писав Коломийченко про Чернігівщину, а насправді так воно було й по всій Україні.

7.Проведення вулиці

Ввечорі, як уже смеркало, першими на вулицю збиралися дівчата, зачинаючи співати. Співали, звичайно, різних пісень, але були й окремо призначені пісні для «вулиці», як от:

Чом вуленька не широкая?

Чом травонька не зеленая?

Як мені зеленою бути,

Коли мене дівчата стопчуть

Жовтими чобітками,

Залізними підківками!

Чом вуленька не широкая?

Чом травонька не зеленая?

Як мені зеленою бути,

Коли мене молодиці стопчуть

Чорними чобітками,

Залізними підківками!

Чом вуленька не широкая?

Чом травонька не зеленая?

Як мені зеленого бути,

Коли мене парубки стопчуть

Постолаки-постолищами,

Волоками-волочищами!

Як бачимо, пісня вихваляє дівчат і молодиць, а з хлопців насміхається, бо ж ходити в постолах — це був сором, і парубки насправді постолів ніколи не носили.

Інша пісня вулиці вихваляє дівочу красу й насміхається над парубочою:

Дівоча краса на Дунаю прана,

На сонці сушена, на столі качана,

У скриню вложена, на ключик замкнена.

Парубоча краса в баюрі сі прана,

На вітрі сушена, на призьбі качана,

В кабицю вложена, терном пришпилена.

Та не завжди тільки дівчата насміхаються над хлопцями в своїх піснях, буває часом навпаки: величають хлопців, як от:

А на чужій вулиці сміття та полова,

А на нашій вулиці челядь чорноброва.

А на нашій вулиці все рівно та рівно,

Вигравали парубки вороними кіньми.

А на чужій вулиці все яри та кручі,

Вигравали чорти куці з вулиці ідучи.

Хлопці звичайно сходяться на вулицю трохи пізніше дівчат. Наближаючись до вулиці, хлопці співають:

Ой. лугами йдемо,

Берегами йдемо,

Пасуться качата,

Гей, пасуться качата.

Ой, туди ж ми йдемо,

Ой, туди ж ми йдемо,

Де гарні дівчата,

Ой, де гарні дівчата.

Ой, лугами йдемо,

Берегами йдемо,

Пасуться гиндики,

Ой, пасуться гиндики.

Ой, туди ж ми йдемо,

Ой, туди ж ми йдемо,

Де грають музики,

Ой, де грають музики.

Ой, лугами йдемо,

Берегами йдемо,

А там вовки трублять,

Ой, там вовки трублять.

Ой, туди ж ми йдемо,

Ой, туди ж ми йдемо,

Де нас вірно люблять,

Та де нас вірно люблять.

Прийшовши на вулицю, хлопці, як правило, не беруть участи в дівочих співах, а стають гуртом збоку і спостерігають дівчат. Але часом, як дівчата їм дуже надокучають своїми глузливими піснями, кидаються в дівочий гурт і ніби хочуть дівчат розігнати, а насправді все це закінчується загальним сміхом, а потім музиками й танцями.

На вулиці ще співають багато пісень, які висловлюють побажання одружитися й бути в парі з учасниками цієї вулиці, називаючи їх за іменами:

Що житечко та пшениченька — один колосочок,

Що Іван да Марія — один голосочок. Іван заговорить, як дзвін задзвенить, Марія засміється — Дунай сколихнеться, Дунай сколихнеться — вода розіллється,

Нехай тому Іванові легенько гикнеться.

Одна з найпопулярнішиж пісень в Україні, що її співали колись дівчата на вулиці, змальовує журбу дівчини, котра боїться вийти заміж за нелюба. Ця пісня — один з кращих зразків ліричних пісень України:

Ой, на горі та город зряжен,

На городі виноград сажен, Там Маруся ходила, з виноградом говорила: «Винограду, виноградочку, Прошу тебе на порадочку, Прошу тебе та не зрадь мене, Молодую та порадь мене: Як я піду за нелюба, То не цвіти, виноград, красно, Не роди та, виноград, рясно. А як я піду за милого, Прошу тебе і сходь рано, Прошу тебе цвіти красно, Та й уроди ягідок рясно:

Ви, віточки, посхиляйтеся,

Ви, ягідки, посповняйтеся.

Тут же, «на вулиці», дівчата виводили й хороводи — «кругові» та «ключеві». До кругових належали такі хороводи, в час яких одна з дівчат усередині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. До цього типу належали такі хороводи: «Перепілочка», «Подоляночка», «Король», «Нелюб», «Мак» та інші Наведемо приклад з хороводу «Перепілочка». Дівчата стають у коло, беруться за руки, повільно рухаються і співають:

Тут була, тут була перепілочка,

Тут була, тут була невеличка. А в перепілочки та голівка болить; А в перепілочки та животик болить; А в перепілочки та ніжка болить;

А в перепілочки та колінце болить...

При слові «болить» дівчина-перепілочка, що стоїть у колі, кривиться й хапається за те місце, що «болить». Коло співає далі:

А в перепілочки та старий чоловік,

Він із торгу йде, батога несе,

Батога несе, бородою трясе,

«Перепілочка» закриває рукавом очі і вдає, що плаче. Хор, нарешті, співає:

А в перепілочки молодий чоловік, Молодий як іде, черевички несе!

«Перепілочка» весело сміється, стрибає й намагається вирватися з кола. Якщо це їй вдається, то на її місце стає інша дівчина і гра починається спочатку.

«Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем». До таких хороводів належали «Кривий танець», «Плетениця», «Зелений шум», а такий усім добре відомий хоровід, як «А ми просо сіяли», виконувався двома ключами).

Як приклад ключового хороводу наведемо хоровод «Вербовая дощечка». Дівчата стають парами в два ряди, переплітають свої руки й утворюють живий «місток», по якому ходить маленька дівчинка. Такий місток міг тягнутися без кінця, бо та пара, по руках якої дівчинка вже пройшла, переходила наперед і знову підставляла свої руки. Цей хоровід супроводжувався піснею:

А вербовая дощечка, дощечка,

Там ходила Настечка, Настечка,Та цебром воду носила, носила, Дібровоньку гасила, гасила. Кілько у цебрі водиці, водиці,

Тільки дівкам правдиці, правдиці...

Крім пісень, танців і хороводів, під час «вулиці» виконувалися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала наша молодь.

Молодь, яка ходила на заробітки у сусідні села чи до міста, приносила звідти нові пісні й танці. Таким чином, окрім «козачка», «метелиці», «горлиці», «гопака» та інших місцевих, власне українських танців, по всій Україні поширилися «полька», «краков'як», «падеспань», а подекуди --«коробочка», «рєчєнька» тощо, запозичені від поляків, росіян.

У великих селах кожен куток мав свою «вулицю». Ці імпровізовані гурти з різних кутків намагалися переспівати один одного; тому серед молоді високо цінувалося вміння гарно заспівувати і виводити. Піснею щовечора скликалася «вулиця» один гурт починав, інший підхоплював, третій часом співав наперекір. Подеколи майже до самого ранку селом лунали пісні.

Ці побутові співи розповідали про все. що тривожило молоді серця. Тут і почуття, розлуки й зустрічі, і нарікання на людський поговір, і натяки на чиїсь ліричні взаємини, і - це вже частіше серед дівчат — пісні про жіночу долю та життя родини.

На «вулиці" проходило жваве спілкування. зароджувалися симпатії. Подарувати писанку на Великдень, оббризкати водою в «обливаний понеділок», провести дівчину додому після гуляння означало виразити свою прихильність. На народних картинах часто зображали парубка з дівчиною біля тину чи під хатою, інколи й підписували: «Не стій, Петре, з Наталкою, бо йде мати з качалкою!»

Часом увечері парубок викликав дівчину з хати - свистом, сопілкою, нявканням, співом, - хто як умів. Про це і в пісні співається:

Стелись, стелись, барвіночку,

Не коренем — листом.Не коренем — листом...Та викликав козак дівку Не голосом — свистом. Не голосом — свистом... Та ой чи чула, дівчинонько. Як я тебе кликав?Як я тебе кликав.Через твоє подвір’ячко Сивим конем їхав. Сивим конем їхав... Ой чи чула чи не чула – Не озивалася.Не озивалася.Та темна нічка-петрівочка -

Вийти боялася...

Часом бували на вулиці бійки - переважно за дівчат. Іноді хлопці ходили «куток на куток» чи й «село на село»; дорослі розцінювали це як розбишацтво, але дуже не карали, вважаючи це за один із неписаних законів «вулиці». За таким же неписаним законом, наприклад, парубки могли покарати дівчину за зраду - обмазати дьогтем ворота, безжально висміяти, бешкетувати довкола її хати й на подвір'ї. Ці з'ясування стосунків належали до «внутрішніх» справ молодіжної громади; дорослі до них втручалися рідко.

Багатолюдними були «вулиці», коли приходила молодь з інших сіл — на храм чи на ярмарок, у святкові дні. Зайшлі хлопці мусили ставити місцевим могорича.

Хто не хотів рахуватися з місцевою громадою, часто бував битий. Вуличні звичаї в кожній місцевості мали свої характерні риси. В багатьох районах України, наприклад, дівчата співали більше, ніж хлопці. Проте так було далеко не скрізь. «...У ряді сіл на Івано-Франківщині... існує давній звичай, за яким дівчата увечері майже ніколи не виходять гуляти на вулицю — це вважається непристойним... Хлопці ж часто збираються на вулиці, співають та розважаються... Це і сприяло виробленню тут стійких традицій чоловічого гуртового співу... Подібний звичай нам довелося спостерігати у с. Клембівка Ямпільського району на Вінниччині в 1950 р. На одному з кутків села зібралась увечері в неділю група хлопців. Поспівали трохи пісень.

Поки на голос не надійшло ще кілька товаришів, а потім рушили з піснями по селу, відвідуючи всім гуртом молодих дівчат. Дівчата ж у цьому селі також на вулицю увечері не виходять, а зустрічають молодих гостей у себе вдома. Погулявши з півгодини в одної дівчини, весь гурт рушає далі — туди, де вікна світяться, а отже, ще не полягали спати. І так майже до самого ранку по селу то там, то тут лунають дужі парубочі голоси».

З села Клембівка походить і неповторна за своєю ліричністю парубоцька пісня «На добраніч усім на ніч».

На добраніч усім на ніч.

Бо уже я та й їду спати... За ворітьми зелен явір.Там я буду та й тебе ждати..Ой хоч явір, хоч не явір. Хоч зелена та яворина, Між усіма дівоньками Тільки ти одна мені мила.Ой чи мила, чи не мила, А щось мені та й починила:Кличе мати вечеряти Вечеронька мені не мила.Не дай мені, моя мати, Ні снідати, ні обідати. Лиш дай мені, моя мати.

Дівчиноньку та й провідати!

Природні умови впливають на характер пісень. Пісні й голосоведення степової України відрізняються від поліських та гірських. Але не лише окрема місцевість, а й кожне село, навіть куток мали свій власний пісенний скарб, бо кожен зіспіваний гурт творив свої варіанти мелодій і слів пісень, відомих у селі.

Втім на «вулиці» не тільки співали й танцювали, а й розповідали казки, небилиці, гойдалися на гойдалках. Грали в різні ігри, залежно від пори року. Але в традиційному побуті села «вулиця» була не лише місцем для молодіжних розваг. Зокрема, календарна обрядовість значною мірою підтримувалася саме молодими учасниками «вулиці» та вечорниць.

Зупинимося докладніше на цих звичаях.