Міністерство освіти та науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Реферат на тему Вечорниці – традиційна форма організації молодіжного дозвілля

Виконала

Студенка 1 курсу

Групи ДПМ-11

Ткачук А. С.

Перевірив

Викадач Підцерковна Я.Й

Рівне-2014

План

Вступ

1. Дівочі та парубочі громади

2. Вечорниці

3. Організація вечорниць

4. Проведення вечорниць

5. Вечорниці у свята

6. Вулиця. Організація

7.Проведення вулиці

8. 3 минулого до сьогодення

Висновок

Література

Вступ

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитися у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народам, стає його суттю, відбувався складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини. Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади. Актуальність даного дослідження полягає в тому, що наші часи позначені небувалим зростанням інтересу до проблеми вітчизняної історії, витоків національної культури, до непересічних досягнень минулого. Об’єктом дослідження є український народ, що як і кожен народ – є своєрідний, створений тільки йому притаманними фарбами образ. Предметом дослідження є звичай українського народу в даному випадку це – вечорниці, як спосіб дівочих і парубочих гулянь, традиційного відпочинку. Мета полягає в тому, щоб поглибити знання свого родоводу, історичних, та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

1. Дівочі та парубочі громади

Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов’язані з сільською територіальною общиною – громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу сільська громада остаточно сформувалась у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого самоврядування.

Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок соціалізації особи – прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов’язувалась із здатністю створити власну сім’ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкуванню і дівування, який наступав для хлопців у 17–18 років і дівчат у 15–16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина – доброю пряхою.

Колись на Україні досягнувши повноліття, молодь об’єднувалась у самостійні статево-вікові групи, так звані дівочі та парубочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Невеликі села мали одну парубочу громаду а великі – кілька, що формувалися в окремих частинах села.

На чолі дівочої громади стояла старша дівка — «та, котра вела порядок між дівчатами»; називали її отаманшею. На чолі парубочої громади був старший парубок — отаман, береза. Ватажка обирали раз на рік в кожній громаді.

Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів.

В обох громадах — дівочій і парубочій — були свої харчові запаси і каси, які складалися з реґулярних внесків членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам і покривати видатки при організації традиційних свят і розваг.

До парубочої громади приймали захожих хлопців з інших сіл або молодняк («кашоїдів»), що, підрісши, заявляв своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена, треба було згоди всієї громади.

Процедура прийняття до парубочої громади «місцями досі зветься „коронуванням" й імітує старе всажаннє на коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т. под.»

«Коронування» відбувалося так: кандидат у парубки з'являвся на збори громади, «відважував» кожному членові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки і кілька разів підкидала вгору, співаючи хором:

Посіяли дівки льон...

Зв'язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає Михайло Грушевський, полягає в таких словах:

На конику удалець,

Що за диво удалець,

Наш Іван молодець!

Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям могорич: кварту горілки або барильце пива — це вже, як громада вирішить. Після могоричу колишній безвусий «кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, найголовніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниці

Крім прав, парубоча громада мала ще й обов'язки перед сільською громадою. Найголовніші з цих обов'язків були такі: будувати гойдалку на Великдень, колядувати з «звіздою» на церкву під час Різдвяних свят і вирубувати хрест на льоду для Водохрищі

До дівочої громади приймали без особливих ритуалів і без могоричу, але з умовою, що кандидатка вже вміє шити, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідне, бо ж на вечорницях бути без діла не годиться.

Обов'язками дівочої громади, крім організації вечорниць і «вулиці» були ще такі: квітчати церкву перед великими святами, впорядковувати самітні гробки на цвинтарі перед поминанням мертвих і допомагати працею старим та немічним у селі.

На кінець ХІХ ст. організаційна структура дівочих громад простежується менш чітко, оскільки вони майже повсюдно злилися з парубочими. Але у багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі і парубочі громади хоч і в значно слабшій формі, зберігались аж до 30-х років минулого століття.

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час – у спеціально найнятих хатах на вечорниці (до свідки, супрядки, годенки).