24. Вчення про буття і небуття Парменіда.

Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке ро­зуміння буття відриває його від видимого світу матеріаль­них речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

1. Все є буттям бо небуття нема, навіть думати про ніщо неможливо

2. Воно єдине, вічне, незмінне

3. Буття – Єдине

25. Апорії Зенона: логічне доведення відсутності руху.

1. Зенонові пробував захистити теорії Парменіда нападаючи на теорії Піфагора, а цим робив дурацькі доводи, які тим самим нічого не доказували(Коли Діогенові розказали про Ахілла і черепаху, то він мовчки перегнав пса який йшов неподалік)

2. Все складається із частинок – ці частинки безкінечно мал. – значить світ мав би бути малим чи неіснуючим а це не так

3. Кількість об’єктів вимірюється, але вони безкінечні а це неможливо

4. Коли одна зернинка падає ми нічого не чуємо, коли мішок який складається із зернин чуємо звук – це абсурд(але факт)

5. Якщо стадіон складається із безлічі точок, а ми повинні його перейти за певний час то це абсурд

6. Якщо все складається з точок то Ахілл і черепаха

7. Якщо все складається з точок то стріла має зависнути

26. Атомістична теорія Демокріта.

Атомісти у свій час користувалися великим пієтетом. Вперше думку про атомну структуру усього сущого висунув Левкіп, коли дивився на пилинки на промені сонця, що падає у кімнату. Засновником атомної теорії є Демокріт. Він вважав, що увесь світ складається із атомів. Атом є неподільним, рівним, відокремленим від усього. У взаємодії між собою, атоми заселяють порожнечу. Вони знаходяться у постійному русі, з'єднуються і утворюють матерію, предмети. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Атоми – буття, порожнеча – небуття. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.

Демокріт запропо­нував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), це його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, досліджуваного шляхом логічного обгрунтування. Цим логічним обґрунтуванням вчення Давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в індійських та китайських філософія. Також Демокріт сповідував відсутність загробного життя, вважав, що душа також має атомарну страктуру. За що його дуже критикував Платон.

27. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину.

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії по­значений поворотом інтересу мислителів від космосу, сві­ту до людини. Державні інституції, закони(загальне) все більше ставало залежним від індивіда, а відбулось це завдяки демократії, людина стає творцем. Натурфілософія стає нестійкою, суперечливою, втрачає довіру, це і зумовило поворот мислителів від суб'єкта до індивіда.

Антропоцентризм (грец. anthropos —людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Софісти( 5-6 ст до н.е.) вчителі мудрості, ідеологи давньогрецької демократії – першими усвідомили людину як головну проблему філософії. Вони першими усвідомили протилежність світу і людини, субєкта і обєкта. Софісти проголошують свободу духу напротивагу традиціям, демонструють необмежену віру в розум. Але у софістів є кілька генерацій, їхні погляди дещо різняться між собою. Наприклад, 1 генерація( Проотагор, Горгій, Продін) мислять принципами антропацентризму, Протагор назвав люди­ну «мірилом усіх речей». Пізніші покоління стверджували, що конкретних істин не існує, є лише конкретні судження певних людей. Вони заперечували критерії, визнавали лише людину та її почуття. Софісти були хорошими ораторами, вони маніпулювали словами та громадською думкою, дбали про власний зиск.

Бачення космосу, приро­ди крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка ви­ділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.