Елементи системи моніторингу та прогнозування небезпечних подій

За своїм структурно-функціональним станом моніторинг життєвого середовища об’єднує всі необхідні компоненти: приладоапаратне забезпечення, систему організації вимірювань та сукупність методик аналізу результатів спостережень, що необхідні для реалізації притаманних йому функцій.

Основними її складовими є: об’єкти моніторингу, організаційна структура та інформаційна система. Реалізує безперервне якісне функціонування системи моніторингу служба технічного забезпечення.

Забезпечення моніторингу в залежності від задач, що вирішуються відбувається на наступних рівнях:

• локальному (об’єктовому) – здійснюється структурними підрозділами підприємств, установ та організацій;

• місцевому – проводиться відділами з питань НС райдержадміністрацій, управліннями екології і природних ресурсів, ветеринарної служби, санітарно-епідеміологічними станціями, метеос регіональному – головні управління облдержадміністрацій, їхні сили та засоби;

• національному (державному) – МНС, інші міністерства та відомства;

• глобальному – міжнародними організаціями (Всесвіті організації охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища тощо).

Роботу інформаційної системи забезпечують служби збирання, обробки інформації та розроблення рекомендацій щодо комплексу заходів, спрямованих на попередження чи мінімізацію шкідливого впливу НС на життєве середовище і людину. До них інформація про стан життєвого середовища надходить від постів і станцій спостереження та контролю, що належать до відповідної служби.

Інформаційні системи моніторингу антропогенних змін, є складовою частиною системи управління взаємодією людини з життєвим середовищем та тенденціями зміни його стану, оскільки така інформація повинна бути покладена в основу розробки заходів з охороні довкілля і прийматися до уваги при плануванні розвитку економіки. Результати оцінки існуючого та прогнозованого стану біосфери (техносфери) в свою чергу надають можливість уточнити вимоги до підсистем спостереження (це і складає наукове обґрунтування безпосередньо моніторингу, його складу, структури мережі та методів спостереження).

Система управління безпекою та захистом у НС в галузі, як складова державної безпеки, її місце і значення в системі управління функціонуванням галузі

Паспортизація, ідентифікація та декларування безпеки об’єктів.

Усі діючі об’єкти господарської діяльності, на яких існує реальна загроза виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру, мають бути паспортизовані та зареєстровані в загальнодержавному реєстрі ПНО. Паспортизація потенційно небезпечних об’єктів проводиться для здійснення їх обліку, вжиття заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям, організації моніторингу їх поточного стану і передбачає заповнення суб’єктом господарської діяльності паспорта потенційно небезпечного об’єкта.

Паспортизації підлягають усі потенційно небезпечні об’єкти незалежно від; форми власності, згідно з Наказом МНС України «Про затвердження Положення про паспортизацію потенційно небезпечних об’єкті».

Паспортизацію об’єктів треба проводити один раз на 5 років.

Позачергову паспортизацію слід здійснювати у разі виникнення будь-яких змін у технічному стані або виробничій діяльності ПНО, що призведуть або можуть призвести до зниження чи збільшення його потенційної небезпеки, у разі зміни відомчої належності, форми власності, керівництва, чи припинення діяльності об’єкта як ПНО.

Відповідно до «Положення про паспортизацію потенційно небезпечних об’єктів», кожен суб’єкт господарської діяльності має оцінити потенційну небезпеку об’єкта як можливого джерела виникнення надзвичайної ситуації та провести його ідентифікацію.

Об’єкт ідентифікується потенційно небезпечним за наявності в його діяльності хоча б одного чинника небезпеки. При ідентифікації потенційно небезпечних об’єктів необхідно враховувати усі види небезпеки (пожежну, вибухову, хімічну, радіаційну, біологічну, гідродинамічну), несприятливі природні умови, стан будівель, споруд, обладнання, наявність небезпечних речовин, а також умови праці.

Чинники небезпеки та види діяльності (виробництва), за наявністю яких підприємство має бути віднесене до ПНО, визначені:

• переліками робіт підвищеної небезпеки та об’єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 15.10.2003 № 1631;

• переліком видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1995 № 554;

• переліком особливо небезпечних підприємств, припинення діяльності яких потребує вжиття спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров’ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 6.05.2000 № 765;

• переліком підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2000 № 1346.

Суб’єкт господарської діяльності, у власності або користуванні якого є хоча б один ПНО, чи який має намір розпочати будівництво або реконструкцію такого об’єкта, має провести ідентифікацію потенційної небезпеки об’єкта для визначення класу його небезпеки, й у двотижневий термін повідомити про результати ідентифікації відповідні територіальні органи Держнаглядохоронпра-ці, урядовий орган державного нагляду у сфері цивільного захисту, органи Держекоінспекції, Державної санітарно-епідеміологічної служби, Держархбудінспекції, відповідні місцеві держадміністрації та виконавчі органи місцевих рад.

У разі змін на ОПН щодо умов виробництва, номенклатури небезпечних речовин або їх кількості суб’єкт господарської діяльності має у 6-місячний термін провести їх повторну ідентифікацію і протягом двох тижнів повідомити уповноважені органи про зміни порівняно з попередньою ідентифікацією.

Ідентифікацію об’єкта мають проводити спеціалізовані організації, які отримали відповідні дозволи (ліцензії) на здійснення таких видів діяльності та відповідно до методик, затверджених у встановленому порядку.

Суб’єкти господарської діяльності, у власності (користуванні) яких знаходяться ОПН, на яких використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна чи кілька небезпечних речовин або категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, та інші об’єкти, що становлять реальну загрозу виникнення надзвичайної ситуації природного і техногенного характеру, зобов’язані організувати розробку і складання декларації безпеки об’єкта (далі — декларація). Зазначені вимоги поширюються також на будь-які підприємства, установи, організації, що планують експлуатувати хоча б один об’єкт підвищеної небезпеки. Порядок розробки декларації безпеки, її зміст та методика визначаються Постановами Кабінету Міністрів України.

Розробка Декларації передбачає всебічну оцінку ризику аварії й пов’язаних із нею наслідків. Декларацію безпеки треба складати окремо на кожний об’єкт підвищеної небезпеки: для тих, що експлуатуються – як самостійний документ, для об’єктів, що будуються, реконструюються або ліквідуються – як складова частина відповідної проектної документації. Для ОПН в разі їх роз-міщення на одному виробничому майданчику може бути складена одна декларація безпеки. Для ОПН, що експлуатується або ліквідується, декларація безпеки має бути складена не пізніше як протягом 1 року після його реєстрації в Державному реєстрі ОПН, для об’єктів, експлуатація яких планується – до початку їх експлуатації.

До ОПН належать також об’єкти, на яких:

• використовується устаткування, що працює під тиском по-над 0,07 МПа або за температури нагрівання води вище як 115°С;

• використовуються стаціонарно встановлені вантажопідйомні механізми, ескалатори, канатні дороги, фунікулери;

• виходять розплави чорних і кольорових металів і сплави на основі цих розплавів;

• ведуться гірські роботи, роботи зі збагачення корисних копалин, а також роботи в підземних умовах.

У разі перегляду декларації безпеки ОПН зазначена документація має пройти експертизу щодо повноти дослідження ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику, обґрунтованості й достатності прийнятих рішень на зниження рівня ризику, готовності до дій з локалізації і ліквідації наслідків аварії.

Експертизу декларації безпеки ОПН повинні проводити організації, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на здійснення таких видів діяльності. Забороняється проведення експертизи деклара-ції безпеки організацією, яка є її розробником.

Суб’єкт господарської діяльності повинен подати декларацію безпеки разом із позитивним висновком експертизи відповідним територіальним-уповноваженим органам виконавчої влади, до відання яких віднесені питання державного нагляду та контролю у сфері діяльності, пов’язаній з ОПН.

– Безпека людини в концепції ООН про сталий людський розвиток

Сталий розвиток щодо розвитку суспільства означає покращання якості життя людей з таких головних напрямків :

• соціальне та економічне забезпечення;

• екологічно сприятливе середовище для життя;

• підвищення безпеки життя;

• покращення стану здоров’я.

Спроби визначити, що таке безпека людини сьогодні, надзвичайно широко розповсюджені.

Програма Розвитку Організації Об’єднаних Націй (UNDP) у другому розділі щорічного звіту про розвиток людства за 1994 р.: «Нові виміри безпеки людини» опублікувала наступне

визначення безпеки людини:

Звіти по людському розвитку публікуються з 1990 р.

«Безпека людини має два головні аспекти. Вона означає, поперше, безпеку від таких хронічних загроз, як голод, хвороба і репресії. І по-друге, вона означає захист від раптових і шкідливих руйнівних ситуацій в умовах щоденного життя, — чи то вдома, на роботі або в суспільстві. Такі загрози можуть існувати на всіх рівнях національного буття і розвитку…»

Основні проблеми глобальної безпеки людини:

• неконтрольоване зростання населення;

• нерівність економічних можливостей;

• надмірна міжнародна міграція;

• деградація навколишнього середовища;

• торгівля наркотиками;

• міжнародний тероризм.

Концепція безпеки повинна різко змінитися.

Безпека для простих людей перш за все в повсякденному житті нічим не порушеному — відсутність загрози хвороб, голоду, злочинності, безробіття., соціальних конфліктів, політичних репресій і екологічних катастроф.

Безпека людини означає, що люди можуть робити свій вибір вільно і безпечно, будучи при цьому у відносній впевненості, що ті можливості які вони мають сьогодні не будуть ними втрачені завтра.

Сім основних категорій безпеки:

– Економічна безпека потребує забезпечення доходів, достатнього для задоволення насущних потреб

– Продовольча безпека — основні продукти харчування доступні для людей як економічно так і фізично.

– Безпека для здоров’я — в країнах що розвиваються — 17 млн людей щорічно гинуть від інфекційних і паразитарних захворювань, в т.ч. 6,5 гострі респіраторні інфекції, 4,5 шлунково-кишкові захворювання, 3,5 млн помирають від туберкульозу. В промислово розвинутих країнах 5,5 млн від серцево-судинних захворювань, на другому місці рак .

– Екологічна безпека — люди знаходяться в прямій залежності від зовнішнього середовища, але попри все рахують, що будь яка шкода нанесена природі відновиться.

– Особиста безпека — загрози що йдуть від:

1. Держави (фізичні тортури).

2. Інших держав — війна.

3. Від других груп людей — етнічні конфлікти.

4. Від злочинних угруповань

5. Загрози жінкам — насилля, жорстоке поводження в сім’ї.

6. Загрози направлені на дітей — жорстоке поводження, насилля.

7. Загрози самому собі— самовбивство, наркотики.

– Громадська безпека — захист на рівні сім’ї, общин, іншого угруповання, які в свою чергу можуть здійснювати насилля над людиною.

– Політична безпека — безпека від репресій за переконання, національність, релігію. тобто порушення прав людини спів відношення

У бюджеті витрат на військові і соціальні потреби.

В даному звіті безпека людини визначена, як універсальна потреба, яка підкреслюється широкою взаємозалжністю всіх людей, залежністю від величезної кількості загроз, загальних для будь-кого і будь-де. Безпека людини залежить від наявності превентивних засобів, які в свою чергу залежать від того, як люди живуть, від їх достатку.

Концепція безпеки повинна різко змінитися.

Безпека для простих людей перш за все в повсякденному житті нічим не порушеному — відсутність загрози хвороб, голоду, злочинності, безробіття., соціальних конфліктів, політичних репресій і екологічних катастроф.

Безпека людини означає, що люди можуть робити свій вибір вільно і безпечно, будучи при цьому у відносній впевненості, що ті можливості, які вони мають сьогодні не будуть ними втрачені завтра.

Сім основних категорій безпеки:

– Економічна безпека потребує забезпечення доходів, достатнього для задоволення насущних потреб.

– Продовольча безпека — основні продукти харчування доступні для людей як економічно так і фізично.

– Безпека для здоров’я — в країнах що розвиваються — 17 млн людей щорічно гинуть від інфекційних і паразитарних захворювань, в т.ч. 6,5 гострі респіраторні інфекції, 4,5 шлунково-кишкові захворювання, 3,5 млн помирають від туберкульозу. В промислово розвинутих країнах 5,5 млн від серцево-судинних захворювань, на другому місці рак.

– Екологічна безпека — люди знаходяться в прямій залежності від зовнішнього середовища, але попри все рахують, що будь - яка шкода нанесена природі відновиться.

– Особиста безпека — загрози що йдуть від:

1. Держави (фізичні тортури).

2. Інших держав — війна.

3. Від других груп людей — етнічні конфлікти.

4. Від злочинних угруповань.

5. Загрози жінкам — насилля, жорстоке поводження в сім’ї.

6. Загрози направлені на дітей — жорстоке поводження, насилля.

7. Загрози самому собі— самовбивство, наркотики.

– Громадська безпека — захист на рівні сім’ї, общин, іншого угруповання, які в свою чергу можуть здійснювати насилля над людиною.

– Політична безпека — безпека від репресій за переконання, національність, релігію тобто порушення прав людини співвідношення

В даному звіті безпека людини визначена, як універсальна потреба, яка підкреслюється широкою взаємозалежністю всіх людей, залежністю від величезної кількості загроз, загальних для будь-кого і будь-де. Безпека людини залежить від наявності превентивних засобів, які в свою чергу залежать від того, як люди живуть, від їх доступу до засобів охорони здоров’я, соціальних, економічних і тупу до засобів охорони здоров’я, соціальних, економічних і

Подальший розвиток цього напрямку:

– Конвенція, щодо рабства підписана в Женеві 25 вересня 1926 р. із змінами протоколом від 7 грудня 1953 р.;

– Конвенція Міжнародної організації праці від 28 серпня 1930 р. про примусову або обов’язкову працю.

Акти з прав людини:

– Загальна декларація прав людини прийнята 10 грудня 1948 р.; та пакти 1966 р. (громадські і політичні, соціальні, економічні і культурні, колективні).

Прийняття цих документів значною мірою вплинуло не тільки на внутрішне законодавства багатьох країн, але й на розвиток гуманітарної правосвідомості у всьому світі.

– Віденська декларація прийнята на всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 р.

– Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод схвалена 4 листопада 1950 р. Дотримання і захист всіх прав людини й основних свобод є священним обов’язком всіх держав, а універсальність цих прав і свобод носить безсумнівний характер.

Для того, щоб міжнародний правовий акт набрав чинності в Україні його розглядає та ратифікує Верховна Рада. Ці закони становлять окрему групу законодавчих актів, що торкаються питань безпеки життєдіяльності.

Конвенцію ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок» Україна ратифікувала у 1980 році.

Закон України «Про ратифікацію Рамкової конвенції ООН про зміну клімату» від 29 жовтня 1996 р. № 435/96-ВР.

Закон України «Про ратифікацію Поправок до Монреальського протоколу про речовини, що руйнують озоновий шар» від 22 листопада 1996 р. № 545/96-ВР.

Закон України «Про ратифікацію Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення» від 16 жовтня 1998 р. № 187-ХІУ.

Закон України «Про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному аспекті» від 19 березня 1999 р. № 534-ХІУ. Конвенцію Україна підписала ще 26 лютого 1991 р. у м. Еспо (Фінляндія).

Україна в структурі європейської безпеки

Однією з правових форм міжнародного співробітництва України у сфері безпеки є міжнародні договори. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, якщо міжнародним договором України, укладеним у формі закону, встановлено інші правилами, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору. ( 94 )

Міжнародний досвід останніх років засвідчує, що окремі держави не здатні самостійно протистояти певним великомасштабним надзвичайним ситуаціям техногенного і природного характеру та новим видам загроз.

До причин, які спонукають об’єднувати зусилля різних країн з метою вирішення завдань з управління ризиками, належить:

• глобальний характер окремих надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

• можливість транскордонного поширення наслідків від певних видів надзвичайних ситуацій;

• міжнародні зобов’язання України щодо запобігання великим техногенним та природним катастрофам, а також інформування, нейтралізація і надання допомоги у разі їх виникнення;

• необхідність інтеграції України у європейську мережу моніторингу техногенних і природних ризиків;

• вигоди від міжнародного співробітництва у сфері управління ризиками надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція у Європейські і Євро-Атлантичні структури і повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.

Україна спрямовує свою діяльність на розвиток співробітництва з чинними на європейському континенті структурами безпеки — організацією Західно-Атлантичного договору (НАТО), Європейською Спілкою (ЄС), Західноєвропейським союзом (ЗЄС),

Спілкою Євро-Атлантичного партнерства (СЄАП), Організацією по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ) і Спілкою Європи (СЄ), на основі яких формується нова Архітектура Європейської безпеки XXI сторіччя.

Україна бере активну участь у роботі СЕАП і в заходах Програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Новий рівень і характер ставлення між Україною і НАТО визначається Хартією про особливе партнерство від 9 липня 1997 року. Розвиваючи співробітництво з НАТО, Україна має на меті забезпечити:

• свою незалежність,

• демократичний розвиток,

• територіальну цілісність,

• підсилити гарантії національної безпеки,

• протистояти виникненню нових загроз стабільності і безпеки в регіоні Центральної і Східної Європи Державна програма співробітництва України з НАТО розроблена на основі Конституції України, основних напрямків зовнішньої політики України, Військової доктрини України, Концепції національної безпеки України й інших нормативно-правових актів. У однім з основних принципів розвитку відношень у Хартії відзначається:

Україна і НАТО базує свої відношення на принципах і обов’язках згідно з міжнародним правом і міжнародними механізмами, що включають Статут ООН, Гельсінський Заключний Акт і наступні документи ОБСЄ. Відповідно, Україна і НАТО підтверджують свої зобов’язання визнавати, що:

• жодна країна не може будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої країни,

• жодна країна не має права розглядати якусь частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу.

Участь України в діяльності ООН, її самостійна відмова від ядерної зброї, скорочення і перебудова Збройних сил істотно підвищило Міжнародний авторитет України як миролюбної незалеж-ної держави і підсилило її державну і міжнародну безпеку.