За своїм походженням вражаючі фактори можуть бути:

Фізичні (падаюче тіло, повінь, удар, пожежа) основними з яких є енергетичні (ударна повітряна чи водна хвиля (цунамі), електромагнітне, акустичне, іонізуюче випромінювання, об’єкти, що рухаються з великою швидкістю або мають високу температуру тощо);

хімічні (хімічні елементи, речовини та сполуки, що негативно впли­вають на організм людей, фауну та флору, викликають корозію, призводять до руйнації об’єктів життєвого середовища);

біологічні (тварини, рослини, мікроорганізми);

соціальні(збуджений натовп людей);

психофізіологічні (нервове перенапруження, стрес).

Залежно від наслідків впливу конкретних вражаючих факторів на орга­нізм людини вони в деяких випадках (наприклад, в охороні праці) поділя­ються на шкідливі та небезпечні.

Шкідливі фактори – чинники життєвого середовища, які призводять до погіршення самопочуття, зниження працез­датності, захворювання і навіть до смерті, як наслідку захворювання.

Небезпечні фактори – чинники життєвого середовища, які призводять до травм, опіків, обморожень, інших пошкоджень організму або окремих його органів і навіть до раптової смерті. Необхідно мати на увазі, що поділ на джерело небезпеки, небезпечну ситуацію та небезпечний фактор проводиться залежно від завдання, яке ставиться, передусім, від рівня системи «людина – життєве середовище», яка розглядається.

Приклад. Газова плита на кухні становить загрозу отруєння, пожежі та вибуху. Отже, вона може розглядатися як джерело небезпеки. Коли ж через якісь обставини будуть залишені відкритими конфорки, і газ, що заповнив приміщення, вибухне, з’являються інші джерела небезпеки та інші небез­печні фактори, а саме: елементи будівлі, що руйнується, полум’я, чадний газ тощо.

Сучасне життєве середовище, навіть побутове, не кажучи вже про ви­робниче, містить багато джерел небезпек. Це і електрична мережа та елек­троапаратура, система водопостачання, медикаменти, отруйні та пожежоне­безпечні речовини, балкони, що знаходяться на висоті, мисливська чи інша зброя тощо.

Для того, щоб виникла реальна небезпечна ситуація, необхідна причина або умова, своєрідний «пусковий механізм», при якому потенційна небезпе­ка переходить у реальну.

Логічним процесом розвитку небезпеки, реалізації потенційної загрози є тріада «джерело небезпеки – причина (умова) – небез­печна ситуація».

Приклади таких тріад: газ – іскра – вибух, струм – замикання – ураження, ліки – надмірна доза – отруєння.

Поняття небезпечної зони

Небезпека, як правило, проявляється у визначеній просторовій області, яка отримала назву небезпечна зона (це місце у просторі, де можливе ура­ження людини).

Аксіоми та їх зміст.

Аксіома 1. (про потенційність небезпеки). Все, що оточує людину (матерія, процеси, інформація) є для неї потенційно небезпечним.

Потенційна небезпека являється універсальною властивістю взаємо­дії людини із середовищем існування та його компонентами. Дана аксіома має виняткове методологічне й пізнавальне значення. З неї випливає ви­сновок про те, що, незважаючи на захисні заходи, завжди зберігається де­який надлишковий ризик.

Аксіома 2. Небезпеки діють у просторі і часі.

Небезпека проявляється у вигляді потоків речовини, енергії або ін­формації. Вона може впливати на людину тільки у тому разі, коли її прос­торово-часові характеристики співпадають з аналогічними характеристи­ками людини. Автомобіль, що їде по дорозі А не може бути небезпечним для пішохода, який переходить дорогу Б. В цьому випадку сфера дії не­безпеки (дорога А) не співпадає із зоною діяльності (перехід дороги Б) людини. Також даний автомобіль не може бути небезпечним для пішохода і у випадку, якщо він перетне місце переходу раніше або пізніше часу, ко­ли відбувалася діяльність людини. Небезпеки, що в даній ситуації ніяк не загрожують людині є пасивними.

Розглянемо графічне відтворення можливих ситуацій взаємного роз­міщення небезпеки і людини в просторі і часі (рис. 1.1). Введемо наступні поняття:

Гомосфера - простір (робоча зона), де знаходиться людина в процесі розглянутої діяльності.

Ноксосфера - простір, у якому постійно існують чи періодично ви­никають небезпеки.

Рисунок 1.1 - Варіант» взаємодії гомосфери і ноксосфери в часі:

зони дії: Л - людини, Н - небезпеки; Ч - час; 3 - засоби захисту

У випадку а ступінь небезпечності ситуації визначається збігом у ча­сі гомосфери і ноксосфери. Такі випадки виникають, коли поява людини в небезпечній зоні і тривалість дії небезпеки характеризуються непостійніс­тю і є найбільш типовими для процесів життєдіяльності. Ймовірність ураження залежить від синхронності дії небезпеки і діяльності людини. Віро­гідність реалізації небезпеки пропорційна площі перетину кіл (зафарбова­но чорним), які символізують тривалість дії небезпеки і діяльності люди­ни. Основною ознакою ситуації є ймовірність реалізації небезпеки.

У випадку- б гомосфера і ноксосфера розведені у просторі, хоча від­буваються в один і той же час. Це означає, що людина знаходиться на до­статній відстані від джерела небезпеки. Прикладом такої ситуації може бути дистанційне керування процесами і обмеження доступу в небезпечну зону.

Основна ознака ситуації - дистанція.

У випадку в людинай знаходиться в зоні дії небезпеки, яка в даний момент є пасивною. Стан безпеки визначається тривалістю пасивного періоду (до моменту переходу в активний стан) і є характерним для раптових непередбачуваних ситуацій. Його основною ознакою є очікування або неспооіванка.

Випадок г характеризують крайні обставини, коли людина повсякчасно знаходиться в зоні ноксосфери. Ймовірність ураження в цьо­му випадку максимальна. Основна ознака ситуації ураження або мініма­льна безпека (максимальна небезпека).

Випадок д ілюструє ситуацію використання засобів захисту. Зрозу­міло, що їх використання можливе і у випадку а. Ймовірність реалізації небезпеки при використанні засобів захисту залежить від їх надійності і достатності. Ознакою ситуації є захист або обмеження небезпеки.

З позицій безпеки сполучення гомосфери і ноксосфери неприпусти­мо. Її забезпечення досягається 4 методами:

Метод А полягає в просторовому і (або) часовому розділенні гомо­сфери і ноксосфери. Це досягається засобами дистанційного керування, автоматизації, роботизації, планування і організації процесів.

Метод Б полягає в нормалізації ноксосфери шляхом виключення не­безпек. Це сукупність заходів, що захищають людину від шуму, газу, пи­лу, випромінювань, небезпеки травмування і т.п. засобами колективного захисту.

Метод В включає гамму прийомів і засобів, спрямованих на адапта­цію людини до відповідного середовища і підвищення його захищеності. Даний метод реалізує можливості професійного відбору, навчання, психо­логічного впливу, тренування, використання засобів індивідуального за­хисту.

Метод Г полягає у комбінації названих методів.

Особливе місце займають небезпеки пов'язані з інформацією. Відомо безліч випадків коли необережне слово, перекручене повідомлення або помилкові дані приводили до серйозних конфліктів. З початком ери пере­дачі інформації на відстань роль просторового фактора для такого виду небезпек не є вирішальною. В деяких випадках особливого значення не має і час прийнятого повідомлення - основне смислове навантаження за­кладене в нього.

Аналіз розглянутих випадків дозволяє сформулювати основні прави­ла безпечної діяльності людини:

1. Небезпеки необхідно попереджати (прогнозувати) у часі.

2. Між людиною і зоною прояву небезпеки необхідно підтримувати дистанцію більшу ніж сфера впливу вражаючих факторів.

3. Використання засобів захисту зменшує ймовірність ураження.

4. При відсутності форс-мажорних обставин вирішальним у безпеч­ній діяльності є воля і розумна поведінка людини.

5. При передачі інформації слід виважити можливі наслідки після її прийому адресатом.

Аксіома 3. Чим більш неявний (потайний) характер небезпеки, тим масштабніші наслідки (більша шкода) її дії.

Коли людина очікує небезпеку, а також має інформацію про її нега­тивні властивості, потужність шкідливих факторів, місце і час прояву, то може адекватно реагувати на неї, тобто захиститись. Наприклад, сучасні метеорологічні спостереження дають можливість визначати потужність, місце і час прояву тайфунів, що дозволяє попередити людей у зонах ймо­вірної їх дії заздалегідь. Ця інформація використовується для евакуації на­селення і захисту важливих об'єктів життєзабезпечення. З іншого боку ві­домо, що катастрофічні наслідки землетрусів пов'язані перш за все з їх­ньою раптовістю.

Аксіома 4. Небезпеки стають помітними, коли потоки речовини, енергії та інформації перевищують порогові значення.

Порогові, чи інакше, гранично допустимі значення (ГДЗ) небезпек встановлюються, виходячи із умов збереження функціональної і структур­ної цілісності людини і природного середовища. Дотримання ГДЗ потоків створює безпечні умови життєдіяльності людини в життєвому просторі і виключає негативний вплив техносфери на природне середовище.

Номенклатура та таксономія небезпек. Квантифікація не­безпек

Таксономія (класифікація і систематизація складно-організованих об­ластей дійсності, які мають ієрархічну будову, тобто це класифікація від ви­щого до нижчого за значенням) небезпек – класифікація та систематизу­вання явищ, процесів, об’єктів, які здатні завдати шкоди людині.

Небезпеки класифікують таким чином:

• за природним походженням (природні, техногенні, екологічні та ін.);

• за часом проявлення (імпульсні, кумулятивні);

• за локалізацією (космос, атмосфера, літосфера, гідросфера);

• за наслідками (захворювання, травми, загибель, пожежі та ін.);

• за шкодою (соціальна, технічна, екологічна та ін.);

• за сферою проявлення (побутова, спортивна, дорожньо-транспортна, виробнича);

• за структурою (прості, складні, похідні);

• за характером дії на людину (активні та пасивні).

Номенклатура небезпек – перелік назв, термінів, систематизованих за окремими ознаками. В окремих випадках складається номенклатура небезпек для окремих об’єктів (підприємств, цехів, професій, місць праці та ін.). Ниж­че наводиться приклад номенклатури небезпек за алфавітним порядком.

Квантифікація небезпек – введення кількісних характеристик для оцін­ки ступеня (рівня) небезпеки. Найпоширенішою кількісною оцінкою небез­пеки є ступінь ризику.

Ідентифікація небезпек – це знаходження типу небезпеки та встанов­лення її характеристик, необхідних для розробки заходів щодо її усунення чи ліквідації наслідків.

Людина як біологічний та соціальний суб’єкт. Потреби і ді­яльність людини

Лейтмотивом дисципліни «Безпека життєдіяльності» є людина, її здоров’я, життя, діяльність. Виникає необхідність, як було сказано раніше, визначитись з поняттями «людина», «життя», «діяльність», бо ще Р. Декарт (1596-1650) говорив: «Визначайте значення слів і ви позбавите людство від великої кількості помилок».

Значення терміна «людина» багатогранне, про що свідчать науки, які ви­вчають людину.

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі, передусім як суб’єкта пізнання і творчості.

Психологія аналізує людину як цілісність психологічних процесів, влас­тивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових власти­востей тощо, тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи.

Економіка припускає, що людина здатна на раціональний вибір, а пси­хологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраці­ональні і незбагненні. Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота.

Соціологія досліджує людину насамперед як особистість, як елемент со­ціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотного впливу особистості на соціаль­ний стан.

Людина – вищий щабель живих організмів на Землі, єдність природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і придбаного.

Що ж таке життя? Є багато різних визначень поняття «життя». У за­гальному (філософському) розумінні життя є особливою формою існування і руху матерії, вищою по відношенню до фізичної чи хімічної форми, спосо­бом існування білкових тіл, суттєвим моментом якого є постійний обмін з їх зовнішнім середовищем (за Енгельсом). Сучасне визначення:

Життя – це особлива форма руху матерії зі специфічним обміном речо­вин, самовідновленням, системним управлінням, саморозвитком, фізичною і функціональною дискретністю живих істот і їх суспільних конгломератів.

З цього визначення випливає: життя можна розглядати як послідовний, упорядкований обмін речовин і енергії.

Людина як частина природи є біологічним суб’єктом. За своєю тілес­ною будовою й фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що з погляду біології принципової різниці між людиною і тваринним світом немає.

Схожість людини і тварини визначається:

• однаковим складом органічної речовини;

• подібною будовою тіла (підтвердження-рудиментарні органи);

• подібними рефлексами поведінки.

Але людина, як біологічний об’єкт суттєво відрізняється від тварин. Лю­дина як біологічний вид має:

• характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до пра­ці, великий за розміром мозок );

• високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і пере­творювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів;

• свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи;

• мислення та мова, які з’явились в результаті трудової суспільної ді­яльності.

Ці особливості вказують на якісну відмінність людей від тварин і харак­теризують загальні, притаманні усім людям якості й особливості, що знахо­дять свій вияв у терміні «Homo sapiens»-«людина розумна».

Найхарактернішою ознакою людини є свідомість. Свідомість не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання навколишньої дійсності-такий рівень свідомості властивий навіть тваринному світу, а з погляду здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв’язками з ними й з іншими людьми, заглиблюватись в себе, щоб досягти злагоди з собою, з метою усвідомлення сенсу власного буття у світі.

Людська здатність самозаглиблення має діяльний суспільний характер. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалася розбудова людиною власного світу-соціального.

Зміст і характер людського життя визначається способом людської ді­яльності, головними чинниками якого є засоби виробництва та спілкування. Якщо тварина живе в природі, то людина – в соціумі. Соціум-це особливий спосіб життя особливих істот-людей.

Отже, найголовніша відмінність між людиною і тваринним світом поля­гає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування, людське-суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Все що є в суспільстві, як і саме суспільство, результат людської діяльності. Крім того тварина поглинає створене природою, а людина перетворює її під свої потреби.

Розглянемо третій термін діяльність.

Діяльність – це специфічний спосіб ставлення людини до світу, який є засобом перетворення природи на предмети споживання, творіння мистецтва і культури.

Характерні ознаки діяльності людини:

• задоволення певної потреби;

• взаємодія з навколишнім середовищем (інші люди, предмети, засоби праці, природа);

• обмін інформацією з іншими людьми (спілкування);

• розвиток від простого до складного (гра, навчання, праця);

• набуття досвіду;

• вплив умов життя як на рівні оточення (мікросередовище)і на рівні суспільства (макросередовище);

• усвідомлений і цілеспрямований характер.

На основі того, що людська діяльність являє собою систему усвідомле­них цілеспрямованих дій, що передбачає зміну або перетворення навколиш­нього світу, можна сформулювати таке визначення:

Діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Потреба – це необхідність для людини того, що забезпечує її існування, самозабезпечення і самозбереження.

Потреби поділяються на групи:

• фізіологічні і сексуальні (їжа, дихання, рух, одяг, житло,відпочинок, продовження роду);

• екзистенціальні (безпека існування, впевненість у завтрашньомудні, стабільність суспільства, гарантія праці);

• соціальні (належність до колективу чи групи, спілкування, турбота про інших та увага до себе, участь у спільній трудовій діяльності);

• престижні (повага з боку інших, їх визнання та висока оцінка своїх якостей, службове зростання, високий статус у суспільстві);

• особистісні (самовираження, самореалізація, тобто в прояві себе, як самостійної, оригінальної, творчої особистості);

• духовні (нові знання про світ, самопізнання, наукова робота, мисте­цтво).

Перші дві групи потреб є первинними і вродженими, чотири інші – вто­ринними і набутими.

Діяльність може мати предметний і духовний характер. Діяльність предметна, коли її результатом є матеріальні предмети. Діяльність духовна коли людина розвиває свій розум, властивості, інтереси, потреби, почуття (наука, мистецтво, спорт).

Вид діяльності – це те, що забезпечує існування людини та її форму­вання як особистості. До видів діяльності належать: праця, гра, навчання, спілкування, спорт.

Тип діяльності – це види діяльності, що групуються за певними озна­ками.

Буває:

• перетворювальний (предметний) – люди, природа, матеріальні цін­ності;

• соціальний (люди) – люди, управління, освіта, лікування;

• духовно-пізнавальний (дослідження) – теоретичні, емпіричні, при­кладні;

• ціннісно-орієнтаційний (мораль та ідеологія);

художньо-творчий (пізнання в образах) – мистецтво, культура;

споживчий (лікування, навчання).

Тип діяльності не існує у чистому вигляді. Він завжди є поєднанням де­кількох типів діяльності. Наприклад, праця – це і пізнання, і оцінка, і спілку­вання; навчання – мораль, пізнання, споживання.

Середовище життєдіяльності

Життєве середовище – це частина Всесвіту, де перебуває або може пе­ребувати в даний час людина і функціонують системи її життєзабезпечення. (лекція 2). Поділяється на природне, техногенне і соціальне.