27.Людина як об’єкт і суб’єкт культури.

Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура створюється людиною, водночас людина живе в культурі. Людина постає і як об’єкт і як суб’єкт культурної діяльності. Людина – творець культури, її споживач.

Саме здатність людини створювати культуру відрізняє її від тварин. І саме культура, утворює механізм спадкування, що дозволяє людині зберігати досвід і тому розвиватися, по-перше, цілеспрямовано і, по-друге, швидше, ніж інші живі форми на Землі. І саме рівнем розвитку культури визн-ть вищі і нижчі стадії розвитку сусп-ва, фази розвитку цивілізації.

Культура визначає зміст і форми прояву потреб людини. У своєму розвитку людина удосконалює свої потреби в змісті вираження в них глибини і складності усе більш повно усвідомлюваної своєї людської природи.

Суб'єкт культури – це активний діяч, творець, перетворювач культурної реальності. Він перебуває в перетині безлічі чинників – як зовнішніх, чи з об'єктивних, у тому чи іншою мірою його що обумовлюють, і внутрішніх, чи суб'єктивних, внаслідок чого вона сама, своєю чергою, у вигляді активної діяльності вторгається в культури і змінює її.

· Людина входить у світ вже наділеним певними біологічними, фізіологічними і психологічними параметрами.

· Проте людина окреслюється людина не цими рисами, а тими характеристиками, котрі дозволяють йому стати активним реформатором оточуючої реальності.

· Завдяки йому ми можемо окреслити кордону людської унікальності – лише у культурної площині людина проявляється як істота суверенне і автономне, принципово незвідне до інших форм природного світу.

· Суб'єкт культури є лише тоді, коли заявляє себе Людина культурний, і навпаки.

Людина спочатку стає об'єктом культури. У процес становлення особистості відбувається вже у існуючому культурному контексті, за його безпосередній вплив на індивіда.  Як суб'єкт культури, людина існує відтоді і по того часу, що він активно виробляє і відтворює свою реальне життя на формах, створених нею самим чи на інших людей, в інших формах, що належать тій системі культури, її контексту, у який вона вписано. Дане умова може бути здійснене тільки тоді ми, коли індивід в змозі адекватно сприймати сенс творів культури.

28.Культуротворча сутність людини та її статус в Східній та Західній соціокультурній традиції.

Сутність культуротворчого буття розкривається через людину як головного носія і творця духовних цінностей. Якщо виходити з того, що у витоках української культури під буттям розумілось власне життя, то можна зазначити, що життя виступає не тільки природною даністю, а й лакуною, яку людина повинна заповнити певним змістом. Життя за несприятливих умов - це виживання та постійна адаптація як людини, так і культури в цілому. Виживання - це буття на межі з небуттям та можливістю втрати власного ціннісного світу. Як фаза культуротворчого буття, виживання є закономірним явищем, воно віддзеркалює діалектичний характер розвитку життя.

Людська діяльність розкриває пізнавальну сутність культуротворчого буття, яка забезпечує створення нового світоглядно-ціннісного світу, що може розвиватися в межах традиції (діяльність як наслідування), а може в тій (діяльність як трансформація) чи іншій (діяльність як заперечення) мірі виходити за її межі.

Культуротворче буття передбачає творчий синтез розуміння людиною сукупності асоціативних просторово-часових зв'язків матеріальної предметності культури з її ідеально-духовними зразками, які утворюють світоглядні парадигми.

У глобальному ж аспекті в сучасній культурі можна виділити дві основні системи — Захід і Схід. Західна традиція концентрується на індивідуальності, підкреслює активне ставлення людини до світу, який сприймається як арена її діяльності; для західної культури характерні раціональність, прагматизм. Натомість східна традиція заохочує відмову від особистості на користь безликого абсолюту, надає перевагу зануренню в себе, пошуку нірвани як істинного смислу буття, відсутності спраги до життя; східна культура культивує інтуїтивне пізнання, увагу до медитації, самонавіювання.

Любов до ближнього, пошук істини на відміну від некритичного знання фактів — ось мета, спільна для усіх гуманістичних філософських та релігійних систем Сходу і Заходу.