1 Веблен Торстен (1857-1929) — американський економіст і соціолог. (Прим. Перекл.)

Учительська верства зараз стає, з одного боку, більш важливою — без неї вже не обійтися, — а з іншого — менш статусною, оскільки втрачає монополію на доступ до культурного багатства, втіленого в письмі. В суспільстві, де кожний оскоплений через ототожнення з професійною посадою та освітою і тому неспроможний спиратися на родинні зв’язки, письменна верства, що навчає, вже не має привілейованого доступу до адміністративних посад. Коли кожний стає мамлюком, жодна особлива мамлюцька верства не може панувати в бюрократії. Нарешті, бюрократія може поповнюватися за рахунок більшості населення, не піддаючись небезпеці нашестя десятків кумів як небажаного додатку до кожного новачка.

Екзосоціалізація, тобто освіта як така, тепер справді перетворюється на універсальну норму. Люди здобувають знання і набувають навички, прийнятні й зрозумілі для інших, це соціалізує їх, робить їх тими, "чим вони є", придатними посісти певне місце в суспільстві — усе це відбувається тоді, коли їхні кровноспоріднені групи (в наші дні такими є звичайні сім’ї) віддають їх до освітньої машини, яка одна-єдина здатна забезпечити широкомасштабне навчання, потрібне для створення спільного культурного середовища. Ця освітня структура є великою, незамінною і досить дорогою. Кошти на її утримання значно перевищують фінансові можливості навіть найбільших і найбагатших організацій усередині суспільства, таких, наприклад, як великі промислові корпорації. Останні нерідко забезпечують своїх працівників житлом і можливістю для організованого дозвілля, але, за деякими особливими винятками, не дають освіти. (Вони можуть оплачувати шкільні рахунки, але це інша річ.) Співробітник працює і відпочиває зі своєю організацією, але його діти мають іти до державної або приватної школи.

Отже, з одного боку, освітня система є надто великою і витратною для будь-якої організації, крім найбільшої з усіх — держави. Але водночас при тому, що лише держава здатна нести такий величезний тягар, саме вона єдина також є настільки потужною, щоб контролювати цю життєво важливу функцію. Культура — це вже не лише прикраса, спосіб самоствердження та легітимації суспільного устрою, який підтримується іншими, жорстокішими і насильницькими засобами; культура перетворюється на необхідне спільне середовище, систему кровопостачання або радше той мінімальний атмосферний шар, в якому члени суспільства можуть дихати, говорити і працювати. Отже, для певного суспільства це має бути єдина атмосфера, в якій усі зможуть дихати, говорити і працювати; це має бути єдина, спільна культура. Навіть більше, тепер це має бути велика або висока (тобто письменна, заснована на світі) культура, це вже не можуть бути різноманітні, роз’єднані, локальні невеликі неписьменні культури чи традиції.

Однак якийсь організм має забезпечити ефективне відтворення цієї письменності та уніфікованої культури, щоб вона мала високу якість і відповідала певним стандартам. На це здатна лише держава, і навіть у тих країнах, де освітня машина перебуває у приватновласницькій сфері чи існує під егідою релігійних організацій, саме держава контролює якісний рівень цієї найважливішої індустрії — виробництва життєздатних і корисних членів суспільства. Централізована церква, ця тіньова держава часів, коли європейські держави були не лише роздробленими, а й соціально слабкими, боролася за контроль над освітою, але не мала успіху, якщо ця боротьба не відбувалася від імені всеохопної високої культури, тобто опосередковано від імені нової національної держави.

У минулому освіта була домашнім виробництвом, людину продукувало село або клан. Ці часи минули назавжди. (В освіти зараз мале може бути прекрасним, але якщо воно непомітно живиться великим.) Екзосоціалізація, виробництво і відтворення індивидів поза межами тісних локальних одиниць, тепер є нормою, так і повинно бути. Обов’язковість екзосоціалізації — ключ до розуміння того, чому держава і культура тепер мають бути пов’язі, тоді як у минулому їхній зв’язок був непевним, випадковим, неоднозначним, необов’язковим і нерідко мінімальним. Тепер уникнути його неможливо. Саме в цьому полягає суть націоналізму, і саме тому ми живемо в його епоху.