1 Дюркгайм Еміль (1858-1917) — французький філософ і соціолог. (Прим. Перекл.)

Ця відмінність полягає у тому, що значна частина навчання в індустріальному суспільстві — це загальне типове навчання, яке спеціально не пов’язане з високоспеціалізованою професійною діяльністю і передує їй. За більшістю критеріїв індустріальне суспільство може бути найбільш спеціалізованим суспільством, що коли-небудь існувало; але його освітня система, безсумнівно, є найменш спеціалізованою і найбільш стандартизованою в історії. Всі або більшість дітей і підлітків здобувають однакову освіту і виховання впродовж тривалого часу. Спеціалізовані навчальні заклади мають престиж лише тоді, коли навчання в них є завершенням процесу набуття знань і навичок, розпочатого в загальній школі; спеціалізовані початкові школи не користуються таким престижем.

Що це: парадокс чи один із рудиментів попередньої епохи? Ті, хто звертав увагу на елементи винятковості, "джентльменства" у вищій освіті, іноді припускали саме таке. Проте хоча деякі з цих чарівних принад вищої освіти і справді тепер здаються зайвими чи рудиментарними, головний факт — повсюдність і необхідність загального, неспеціалізованого навчання — є характерною рисою високоспеціалізованого індустріального суспільства, не парадоксальною, а цілком природною та необхідною його ознакою. Той варіант спеціалізації, який ми знаходимо в індустріальному суспільстві, виростає саме на спільному ґрунті неспеціалізованого і стандартизованого навчання.

Сучасна армія спочатку дає призовникам загальну підготовку, у процесі якої вони мають набути і засвоїти базову термінологію, основні навички і способи поведінки, спільні для всієї армії; і лише після цього вони починають спеціалізоване навчання. Вважається, що кожний добре підготовлений солдат, за винятком відносно невеликої кількості висококваліфікованих спеціалістів, може перекваліфікуватися без зайвих затрат часу. Щодо цього сучасне суспільство нагадує армію і навіть перевершує її. Воно дає усім своїм призовникам дуже тривалу і справді ґрунтовну підготовку, наполягаючи на оволодінні певними загальними вміннями: письменнісь, вміння рахувати, трудові навички, вміння спілкуватися. Для переважної більшості населення спеціальні навички, необхідні для праці, додаються до базової освіти або вже у процесі практичної діяльності, або під час додаткового менш тривалого навчання; головна ідея полягає в тому, що кожний, хто отримав загальну освіту, однакову для всього населення, може бути без особливих складнощів перепідготовлений для більшості професій. Іншими словами, додаткові вміння складаються з невеликого набору навичок, якими можна оволодіти досить швидко, та "досвіду", тобто ознайомлення із середовищем: персоналом і відповідною технікою праці. Це потребує певних часових затрат, що іноді збільшуються через необхідність відкриття завіси деяких професійних таємниць, але ці затрати назагал не бувають великими. Існує також меншість вузьких спеціалістів — людей, ефективність роботи яких на їхніх місцях справді залежить від досить тривалого додаткового навчання, людей, яких дуже важко, а іноді й неможливо замінити ким-небудь без відповідної спеціальної освіти і таланту.

Ідеал суцільної грамотності та права на освіту є одним із найголовніших у пантеоні сучасних цінностей. Про нього з повагою говорять державні діячі й політики, він закріплений у деклараціях прав, конституціях, програмах партій тощо. Утім, у цьому немає нічого надзвичайного. Те ж саме стосується представницької влади та принципу підконтрольності уряду, вільних виборів і незалежного судочинства, свободи слова і зборів та ін. Багато чи більшість із цих чудових цінностей нерідко систематично й безсоромно зневажаються в багатьох країнах світу. Дуже часто це лише красиві слова. Більшість конституцій, що гарантують свободу слова і виборів, можна вважати джерелом інформації про відповідні суспільства з таким же успіхом, як людину, яка каже "Доброго ранку!" вважати джерелом інформації про погоду. Усе це — загальновідомі речі. Однак на особливу увагу заслуговує саме та обставина, що принцип загальної та гарантованої владою освіти є ідеалом, повага до якого, коли він втілений у життя, стає несумірною порівняно з тими часами, коли його порушували. Щодо цього він посідає унікальне місце серед сучасних ідеалів, і це варто пояснити. Професор Рональд Дор піддав докладній критиці тенденцію (особливо в країнах, що розвиваються) до надмірної пошани, культу формальної "паперової" кваліфікації, яка, безсумнівно, є шкідливою ¹. Однак я не впевнений, чи він усвідомлює, наскільки глибоким є коріння явища, яке він таврує як "дипломну хворобу". Ми живемо у світі, в якому далі вже неможливе визнання невпорядкованого офіційно, неопосередкованого процесу передачі навичок, оскільки соціальні структури, в рамках яких воно можливе, розпадаються. Тому єдиним видом знання, яке ми цінуємо, є той, що засвідчується певними спеціалізованими центрами навчання, які видають дипломи на підставі чесних, об’єктивних іспитів. Тому ми, власне, й приречені на "дипломну хворобу".

Зі сказаного вище можна зробити висновок, що вид освіти, який ми описали — суцільна, стандартизована і загальна, — насправді відіграє винятково важливу роль у ефективному функціонуванні сучасного суспільства і не є лише риторикою чи самовихвалянням. Вона справді є такою. Для того, щоб зрозуміти цю роль, ми повинні, користуючись висловом Маркса (хоч і у цілком відмінному значенні), розглянути не лише спосіб виробництва в сучасному суспільстві, а й передусім спосіб його відтворення.