Тема 2. Основи вчення про конституцію

1. Поняття конституції, її функції та властивості

Термін «конституція» походить від лат. constitutio — «уста­нова», «устрій». Існує точка зору, відповідно до якої термін «кон­ституція» утворений на основі звороту rem publicum constituire, з якого починалися акти римських імператорів¹.

Іноді для позначення поняття «конституція» використову­ють термін «основний закон». Дані поняття є синонімами.

Виділяють два значення поняття «конституція»:

1. матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституцій­них звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права та свободи людини і громадянина та визначають основи суспіль­ного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетен­цію та стосунки, державну символіку та столицю;

2. формальне значення, за яким конституція — це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні — закон для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.

Усі держави мають конституцію у матеріальному змісті, але не в усіх державах є конституція у формальному розумінні (на­приклад, у Великобританії і Новій Зеландії існує конституція у матеріальному значенні, тобто сукупність правових норм, що ре­гулюють зазначені суспільні відносини, але ці норми мають та­кий самий статус у правовій системі, як і інші норми права, тоб­то вони не характеризуються верховенством, особливим порядком прийняття чи внесення змін, що свідчить про те, що в цих країнах відсутня конституція у формальному розумінні)¹. Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1. договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспіль­ства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до яко­го встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2. природно-правова теорія виходить із того, що конститу­ція є проявом волі народу, його суверенітету;

3. теологічна теорія виходить із того, що конституція — вті­лення божественних приписів суспільству про правила життя;

4. теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з дер­жавною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада, згідно з цією теорією, сама себе обмежує шляхом закріп­лення в конституції меж своїх повноважень;

5. марксистсько-ленінська теорія, яка виходить із того, що конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Україн­ський народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, меха­нізми реалізації державно-владних повноважень, основи право­вого статусу особи, територіальний устрій держави².

Розрізняють поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція — це визначена система правових норм, що регулює відповідні суспільні відносини.

Фактична конституція — це самі ці відносини, тобто ті, що реально існують. Ця конституція існує незалежно від того, знай­шла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Розходження між юридичною та фактичною конституцією зазвичай виникають унаслідок змін у співвідношенні політич­них сил, що відбулися після прийняття юридичної конституції.

Конституції виконують чимало функцій, зокрема: юридич­ну, політичну, ідеологічну, установчу, правотворчу, регулятив­ну, охоронну, економічну, культурну, інформативну тощо.

Характеристика Конституції України має охоплювати визна­чення її формально-юридичних властивостей та основних рис.

Основні риси Конституції характеризують зв'язок Консти­туції як політико-юридичного документа з суспільним розвит­ком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і, на­впаки, роль Конституції в реальних процесах життя. До них на­лежать:

1. особливий суб'єкт, що приймає Конституцію (народний характер);

2. основоположний (установчий характер);

3. всеохоплюючнй характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання);

4. стабільність, поєднана з динамізмом;

5. реальність¹.