5. Злочин Марусі Чурай.

Варто зазначити, що отруєння Гриця - то, власне, не єдиний злочин Марусі. Спочатку, як свідчать пісні й легенди, вона намагалася сама піти зі світу. У піснях «Летить галка через балку», «Болить моя головонька», «Шумить-гуде дібровонька» йдеться про невдалу спробу втопитися, а в пісні «Сидить голуб на березі» - про задум отруїтись.

Маруся настільки щира й безкорислива в коханні, що навіть покинута бажає Грицю лише щастя. Ні, вона не прощає коханому зради, а свідомо приносить себе в жертву.

Останньою піснею Марусі вважається «Ой не ходи, Грицю...», бо, очевидно, більше вона не складала пісень - її зранена душа не могла вже співати (За О. Криворучко).

Додаток № 14

Ліна Костенко «Маруся Чурай». Проблематика

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» є перлиною української літератури XX століття. Як і кожний видатний твір, він наділений глибокою, а точніше сказати, глибинною змістов­ністю, осягнення якої потребує як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. Роман бо ж історичний, тобто в ньому розповідається про да­лекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, – тобто села, міста та й уся природа – суттє­во відрізнялись від того, що бачимо у наші дні. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити у романі Україну XVII століття. Вона відкрила її для себе, а потім, працюючи над романом, відкривала її і для нас – і це був безцінний дарунок видатного мит­ця. Читаючи книги з історії України, ми знайомимося із сухими датами, фак­тами, подіями, історичними особами, з логікою суспільного розвитку тощо – і всі ці знання необхідні нам. Художній же твір про історичне минуле має зо­всім інше завдання. Письменник прагне образно відтворити історичну епоху, тобто подати її в конкретно-чуттєвих живих картинах. Він ніби вводить нас у далекий час і владно змушує жити в ньому, пройматися його проблемами, його духом, спілкуватися з історичними і неісторичними (тобто вигадани­ми самим автором) людьми. Звичайно ж, митець будує свій твір на історич­них реаліях. Але хай не бентежить нас те, що він досить часто домислює персонажі та події – тобто вводить у твір те, чого в дійсності й не було.

Знаме­нитий давньогрецький учений Арістотель у своєму відомому трактаті «Поетика», порівнюючи науковий трактат історика і художній твір на істо­ричну тему, звернув увагу на таку різницю між ними: історик пише про те, що було, письменник же пише про те, що могло б бути. Саме через те видат­ний мислитель вважав, що письменник більш узагальнююче відображає історичну епоху і тому його праця є ціннішою за працю історика, якому дано тільки протоколювати події, що відбулися. Нині з думкою Арістотеля важко погодитися – треба врахувати, що сучасна історична наука не тільки фіксує плин історичних подій, а й осмислює їх розвиток, користуючись при цьому знанням законів історії.

Ось чому наголошуємо, що поява історичного роману «Маруся Чурай» була коштовним дарунком кожному українському читачеві, історична пам'ять якого через певні обставини (про них ітиме мова нижче) складалася то з білих плям (а точніше, з чорних провалів), то з фальшивих у своїй суті уяв­лень, витворених з метою підступно приспати українську національну сві­домість.

Треба врахувати ще й таке: якщо сучасний митець береться за художнє осягнення якоїсь давньої історичної епохи, то він шукає в ній саме те, що допомагає йому краще зрозуміти і пояснити сьогоднішню для нього дійс­ність. Історія безперервна і спадкова. Ми, теперішні, сформовані усім ходом нашого попереднього історичного розвитку. Ось чому погляд у минуле є для нас одним із способів самопізнання. Читаючи роман Ліни Костенко, постій­но відчуваєш його перегук із вчорашнім, зовсім недавнім, і сьогоднішнім днем. В тогочасних типах досить часто пізнаєш теперішні. Окремі пробле­ми, що були гостроактуальними для України в XVII ст., залишаються таки­ми ж і сьогодні. Саме до них належить проблема патріотизму, що виявляєть­ся в готовності безкорисливо служити Україні. У романі створено ряд обра­зів персонажів, прекрасних завдяки своїм лицарським прагненням здобути волю Батьківщині. Одночасно бачимо й людей безкрилих, зосереджених на власному благополуччі, не запалених високим патріотичним почуттям, – та­кі люди є зрадниками національної справи.

Особливістю видатних художніх талантів є їх здатність виявляти і по-своєму трактувати загальнолюдські проблеми – тобто такі проблеми, які споконвіку цікавили людей усіх часів і всіх народів, їх ще називають «вічними темами». Скільки талановитих митців їх не освоювали б і скільки видатних творів їм би не було присвячено – вони залишаються невичерпними.

Тема любові є однією з головних у романі Ліни Костенко, її твір дає змогу кожному із нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв'язки. «Маруся Чу­рай» збагачує нас своєю «філософією любові», у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність. Проблема «любов і зрада», що теж належить до «вічних» тем, вирішується як складова частина «філософії любові».

Найчільніше місце у творі займає інша «вічна» проблема літератури – «митець і народ», «митець і суспільство». Вочевидь, у світовій літературі нема видатного поета, який би не торкався цієї загальнолюдської проблеми і не надавав би їй свого трактування. Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований ми­тець, як один із творців українських пісень, що набули найширшого розпо­всюдження і принесли всесвітню славу нашому народу.

В часи, коли жила Маруся Чурай, українська писемна література через певні умови була ще слабо розвинутою. Проте народ мав своїх митців, які були його голосом, його душею. Маруся Чурай – одна з них. За Ліною Костенко, вона мала своє розуміння завдань власної творчості, її суспільного значення. Як митець, як людина у багатьох відношеннях незвичайна, виняткова, вона відчувала і гли­боко переживала різне ставлення до себе з боку сучасників - від щирого за­хоплення і любові до повного нерозуміння і навіть агресивності до себе як до людини, що є «не такою, як усі». Нема сумніву, що Ліна Костенко, змальо­вуючи образ своєї попередниці, української поетеси XVII століття, внесла у нього багато чого зі свого часу, зі своїх особистих стосунків з українським «застійним» суспільством 70-80-х років.

Додаток № 15