Маруся – Грицько

Грицько був постійно з Марусею, ріс поряд з нею, мов із сестрою. Разом переживали всі радощі, які тільки можуть випасти українській дитині – збирали

глід, гралися у дитячі ігри, щедрували, пускали голуби на Водохреща, каталися з гори на санчатах... У наведеному вище спогаді добре відчутне ніжне ставлен­ня Марусі до маленького Грицька – хлоп'ятка, не тільки гарненького, за її словами, а й ласкавого, що так, вочевидь, імпонувало її чутливій і добрій душі.

Чи ж багато хто із читачів зверне увагу на те, що Грицько все своє дитинство провів у сім'ї Чураїв, де, за словами Якима Шибилиста, він «виріс там на спориші» і був «як рідний син»? Така сюжетна деталь є зовсім не випадковою. Світ сім'ї Бобренків корінним чином відрізнявся від світу сім'ї Чураїв. Бобренчиха постійно «воювала за курку, за телицю, за межу». Життя у цій сім'ї було позбавлене духовного начала.

У такому середовищі Гриць і виховався б відповідним чином, і тоді мало ймовірно, що Маруся, з її тон­ким чуттям моральності, стала б прихильною до нього. Перебуваючи в сім'ї Чураїв, Гриць немовби до пори, до часу ізолювався від негативного впливу матері і набувався всього доброго, що було в сімейному середовищі, у якому зростала Маруся. Він був ніби її молодшим братом, і тому ось те початкове ніжне ставлення Марусі до нього нагадує сестринське почуття. Це було по­чуття старшої сестри до меншого брата. З часом воно набуло більшої при­в'язаності – переросло у любов.

Гриць – вихованець Марусі. Вона піднімала його до себе, до свого духовного рівня. І багато чого їй вдалося досягти у цій справі. Врешті-решт Гриць Бобренко став усіма шанованим козаком, хорунжим, свідомим воїном – захисником Батьківщини. Маруся гордилася цим і навіть в один час прирівнювала його до свого героїчного батька:

- Та він же в світі отакий один.

Він. мамо, гордий Він юнак. Він лицар.

Так, Маруся високо, навіть дуже високо підняла Гриця, проте стати нарівні з нею він не міг. У них була різна генетична закодованість. Він любив Марусю, але любов його була аж надто звичайною – для любові, яку не змо­гли б зруйнувати жодні обставини, він просто не був здатний. Для такої любові треба було глибше, сказати б, адекватніше розуміти Марусю, а Гриць на це не був спроможний. Навіть у пору розквіту їх взаємної любові відчувалась

очевидна несумісність їх душ.

Любити Марусю дуже не просто. У неї глибинна, вразлива душа. Вона надто піддається настроям, як правило, мінорним. Вона, як сказала Бобренчиха, «пасмурниця», а для декого й «чаклунка». Характерна ситуація для неординарної особистості, яка через своє особливе обдарування змушено піднята над середовищем, стоїть вище нього, і від цього постійно карається одинокістю, відсутністю зріднених душ, чужими заздрощами та несправедливими намовами.

Додаток № 12

Маруся – Іван Іскра

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця, допомагає розуміти її недостатню глибинність. В од­ну із хвилин «пекучого прозріння» Маруся дійшла до думки про «нерівність душ» – своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він – аристократ не тільки за походжен­ням (син гетьмана Остряниці), а й, що набагато важливіше, – аристократ ду­ху. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном була зовсім інша ситуація – їй самій багато в чому треба було підніматися до ньо­го. Іванова промова на захист Марусі, засвідчила рід­кісну глибину і масштабність його мислення – він дуже точно розумів зна­чення талановитого митця для суспільства, і цим різко виділився з-посеред інших.

Іван мислить не як людина XVII століття, хай навіть і виняткова для свого часу, а як непересічний інтелектуал XIX, а то й XX століття. Через свою неординарність, Іван почуває себе дещо чу­жим у полтавському середовищі. «Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша», – заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всі­лякі посередності, у тому числі і Гриць:

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.

– Він. – каже. – хитрий. – каже. – потайний.

В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б’є.

Він. – каже, – гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.

Маруся підсвідоме захищається від потужної енергетики Івана Іскри, від тих імпульсів, що йшли від глибокої душі, гострого розуму та могутнього почуття закоханого чоловіка:

Та те й в очах таке щось незбагненне,

що в мене часом думка промайне:

чи, може, він щось має проти мене,

чи, може, він ненавидить мене?

То й хай собі. Мовчанки не порушу.

Вже й уникаю. А зустріну де –

так наче вдарить блискавкою в душу

і знов спокійно очі відведе.

Стосунки Марусі та Івана Іскри за своїм художнім смислом, за психологічною вирізьбленістю і за естетичною виписаністю – одна з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті близьких, народжених одне для одного, але фатально розділених душ, філософія сутності жіночого та чоловічого начал, нерозділеної любові.

І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй довелося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож «від Лубен до Києва», яка розширила її світорозуміння.

Хвилюючими є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною: «Як не полюбиш, в мене вистачає на двох любові. Якось проживем». Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропо­зицію Івана:

– Мене, Іване, – отаку понівечену?

Мене, Іване. – отаку гірку?

Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.

На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя – руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

Треба відзначити, що ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей – розмовою друзів, що глибоко поважають одне одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу – вона відчула в ньому по-справжньому близьку людину:

Не знала я, що сум такий огорне.

Вмирати буду, – пом'яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай, Іване, найвірніший дуже,

шляхетна іскро вічного вогню!

Вічний огонь – це любов, а Іван – його шляхетна іскра. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинила цей процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і, треба думати, щасливої любові.

Додаток № 13