IV. Оповідання.

В техніці оповідання є кілька моментів, які кожний оповідач мусить добре пам'ятати.

1) Вибір оповідання. Оповідання має бути цілком до віку аудиторії, до її розуміння; воно має бути повне руху, бо тільки рух цікавить малих дітей; героями його мають бути такі істоти, які дитині більш-менш знайомі, і конфлікт в їх діях такий, який може зворушити дитину. Форма, мова оповідання повинна бути високо художня: або народня, або твір видатного художника, бо тільки в цих творах об'єднується і справжня краса, і простота, і через це саме вони цілком можуть захопити дитину, і дитина їх розуміє, себто може їх щиро переживати. З початку року кожна керівниця повинна визначити собі низку оповідань, які відповідали б інтересам і розвитку того колективу, з яким вона працює.

2. Власна підготовка оповідання. Ці оповідання оповідач повинен добре знати, з увагою поставитись до того, які саме слова можна викинути, бо діти їх не подужають, якими їх можна замінити, не міняючи цим характеру мови в творі. Треба брати такі оповідання, які вподобаються і самому лекторові, бо тільки тоді він зможе прочитати їх з захопленням. Треба вдуматися в усі моменти оповідання, знати, які більше підкреслити, які – менш, яким дати перевагу. Лектор повинен дати різну інтонацію свойому голосові, оповідати спокійно, виразно, жваво. Він мусить оповідати, а не читати, і для цього добре вивчити твір. Усе його обличчя повинно виявляти дітям той або інший настрій в тому або іншому моменті оповідання. Лектор і аудиторія мають ніби злитись в одному переживанні; коли лектор не зуміє цілком опанувати аудиторію своїм оповіданням, то серед дітей не буде спокою: гомін, сутички; увагу буде розвіяно; це значить, що лектор або помилився у виборі свойого оповідання, або не потрапив його добре передати. Діти дуже люблять слухати оповідання; для них справжня насолода, коли перед ними повстають всякі привабливі постаті та цікаві події, і доброму оповідачеві дуже легко відразу опанувати цю чулу аудиторію, коли він справді добре підготовиться і добре виконає цю дуже значну працю виховання; бо, справді, кожне оповідання є одне маленьке зернятко морального виховання, посіяне в молоді чулі серця; із цього зернятка має викохатися почуття симпатії, любові.

3. Треба не читати, а оповідати. Оповідання повинні впливати на почуття дітей, і тут велику силу має все обличчя оповідача, а найпаче його очі. Вони повинні дивитися не в книгу, а в очі дітей. Тут утворюється особлива сугестія, через яку і повстає спільне переживання. Читання завше буде більш монотонне, не буде таке виразне, не буде мати потрібної щирості, безпосередності, які найбільш ваблять усяких слухачів, тим більш дітей. Оповідання є давня форма, що приваблює і дорослих, і дітей. Колись оповідачів шанували не менш, як поетів і художників, бо часто оповідачі самі по натхненню складали свої оповідання. І тепер ще на народніх святах в Італії імпровізатори захоплюють юрбу своїми імпро­візованими оповіданнями. Діти нікого так не люблять, як тих осіб, що оповідають їм казок, і можуть слухати по кілька разів ті самі казки, коли вони їм до вподоби. Читання ніколи не вплине так, як оповідання, але його треба добре вивчити, щоб не було жодного шукання слів, жодного затримання в суцільному ході оповідання. Звісно, коли діти можуть слухати довші оповідання, лекторові буде тяжко виучувати їх напам'ять, тяжко теж виучувати казки віршами, бо тут кожне слово має свою вагу, має коштовну красу, і його не можна заміняти якимсь іншим. З такими творами лектор має найкраще ознайомитися і, оповідаючи, тримати книжку коло себе, щоб мати змогу скоро очима розглянути кілька строф і все ж декламувати їх, дивлячись в оченята слухачів. Взагалі оповідання, щоб не втрачати захоплюючого враження, не повинно тривати довго: треба пам'ятати, що діти, слухаючи його, живуть дуже інтенсивно, – не треба втомлювати їх нерви. Дітей треба посадити так, щоб вони почували себе якнайвільніше – краще на килимі на підлозі, або на траві в саду, в лісі, – посадити півколом, щоб лекторові видно було всі оченята, і щоб ці оченята теж могли бачити очі та обличчя лектора. Коли оповідання скінчено і воно захопило дітей, завше настає деяка тиша, після якої часто можна почути прохання: «Ще кажіть, ще раз розкажіть!» І коли казка чи оповідання не довге, діти ще не втомилися, можна розказати його вдруге. Закінчивши, ніколи не треба переривати своє оповідання якими-небудь дисциплінарними вказівками, бо, як вже було сказано, ніяких порушень дисципліни не буде, коли оповідання провадиться добре, майстерно: тоді аудиторія завмре в непорушному захопленні.

Після якогось часу можна пропонувати дітям або малюнками ілюструвати оповідання, щоб знати, як саме пережила його та або друга дитина, які моменти, які постаті вразили дітей, – або можна пропонувати дітям перевести казку в гру, цебто драматизувати. Тут можна трохи розпитати дітей, як саме вони гадають провести ту гру і, не паралізуючи дитячу творчість і самостійну вигадливість, помогти в дечому зовнішньому; діти самі виступають в тих або інших ролях. Не треба, щоб постійно виступали ті самі діти; хай приймають участь усі діти, одні краще, другі гірше; не треба надавати цьому особливої ваги перед дітьми, але сам для себе виховничий повинен добре помічати: хто з дітей виявляє більш здібностей і до яких ролей, бо це дає певний ключ для розуміння внутрішнього світу дитини, який, може, іншими засобами і не зміг би виявитися.

Сучасна педагогіка надає велике значення драматизації. Оповідання тепер провадяться не тільки в дитячих садах; цього засобу вживають і щодо старших учнів, яким у майстерних оповіданнях переказують найкращі твори всесвітньої літератури: Іліаду, Нібелунги, Гаявату та інші; або в історичних оповіданнях ознайомлюють їх з найцікавішими епохами, з видатними діячами. І, звичайно, такі живі оповідання більш захоплюють і дорослих учнів, ніж книга, швидше викличуть в них бажання самостійно обробити ці теми, краще з ними ознайомитися. Але для цього треба, щоб лектори мали не тільки декламаційний талант, але щоб вони були в той же час широко освічені літературно, щоб вони мали змогу користуватися джерелом не однієї своєї літератури, але і чужомовної; треба також для збагачення репертуару таких оповідань користуватись працями етнографії, як роблять це англійці, які записують казки всіх ще некультурних народів, що своєю безпосередньою простотою й анімізмом дуже близько підходять до дитячого настрою. Їхнім збірникам для дітей весь світ постачає свій простий творчий матеріал. Час уже й українським дітям не обмежуватися своїми рідними казками, а користуватися у відповідних перекладах і всесвітніми літературними скарбами. Тут подано ще кілька найпростіших казок, а далі покажчик для найбільш годящих оповідань і казки для драматизації або для впорядкування по їх змісту театру з ляльок, – дитяча дуже гарна, корисна для дітей розвага, яка не досить поширена в наших дитячих установах. А вона ж впливає так само і на мову, і на уяву дітей і, крім того, викликає їх творчість в підготовчій ручній праці, в улаштуванні всієї техніки лялечного театру або театру тіней.