
- •1. Школа наукового управління (1900-1930 pp.)
- •4. Школа поведінкових наук (наука про поведінку, біхевіористська школа) (1950 р. І до нашого часу)
- •Особливості систем менеджменту Америки та Японії
- •1.2. Становлення управління в галузі освіти. Ретроспективний аналіз теорії та практики управління освітою
- •Розділ II
- •2.1. Теоретичні засади управління
- •1. Історичний аспект
- •2. Науковий аспект
- •3. Емпіричний аспект
- •1. Принцип поваги та довіри до людини
- •2. Принцип цілісного погляду на людину
- •3. Принцип співробітництва
- •4. Принцип соціальної справедливості
- •5. Принцип індивідуального підходу
- •2.2. Концепція процесного підходу до управління
- •Класифікація систем за різними ознаками
- •Школа як система
- •2.4. Концепція ситуаційного підходу до управління
- •1. Внутрішнє середовище організації — внутрішні змінні:
- •3.1. Розвиток управління як передумова розвитку навчального закладу
- •Порівняння режимів функціонування та розвитку закладу освіти та відповідної управлінської діяльності
- •3.2. Вимоги до керівника та його професійної підготовки
- •1. В чому полягає особливість мети навчального закладу порівняно з іншими організаціями?
- •2. В чому полягають особливості об'єкта управління навчальним закладом?
- •3. У чому полягають особливості результатів діяльності освітніх організацій?
- •4. До специфічних особливостей управлінської діяльності в навчальному закладі можна віднести такі, як:
- •3.3. Оновлення загальних функцій управління
- •1. За об'єктом:
- •2. За суб'єктом:
- •3. За метою:
- •4. За періодичністю:
- •5. За змістом та характером па:
- •Порівняння традиційного та інноваційного підходів до аналізу
- •Вивчення можливостей організації
- •Матриця для вивчення загроз
- •Вивчення профілю середовища
- •I. Цілепокладання:
- •II. Планування дій та процесів:
- •III. Контроль за виконанням плану:
- •3. За системністю проведення:
- •1. За часом здійснення
- •2. За широтою охоплення об'єктів перевірки
- •3. За об'єктами контролю
- •4. За системою стосунків між учасниками контролю
- •Розподіл контролю між адміністрацією та кафедрою
- •Рівні готовності вчителів до самоконтролю
- •Порівняння традиційного та інноваційного підходів до контролю
- •Різні підходи до змін
- •Порівняння традиційного та інноваційного підходів до регулювання
- •Модель-алгоритм управлінського рішення
- •5. Метод шкал:
- •Оптимізація соціально-психологічних функцій керівника
- •Методи керівництва
- •Рівні зрілості персоналу та відповідні стилі керівництва
- •Майстерність, мистецтво та ефективність управління
- •4.1. Інноваційні процеси у навчальному закладі
- •Класифікація інновацій
- •Порівняльна характеристика стабільного та інноваційного процесів
- •4.2. Інноваційний менеджменту закладі освіти
- •1) Метод сценаріїв
- •2) Ділова гра
- •3) Метод Дельфі
- •4) Метод Монте-Карло
- •Система управління інноваційною діяльністю освітнього закладу
- •5.1. Стратегічний менеджмент: становлення, сутність, особливості
- •Зв'язок життєвого циклу організації та стратегії
- •Порівняльна характеристика режимів тактичного, оперативного та стратегічного управління
- •Позитив та негатив стратегії
- •5.2. Програмно-цільовий підхід та проектна технологія
- •Класифікація проектів
- •5.3. Процедура розробки програми розвитку
- •1. Основні етапи розробки програми розвитку
- •Аналіз проблем
- •Засоби вирішення проблем
- •«Лакмусовий» тест для стратегічних проблем
- •Класифікація цілей
- •Варіант плану 1
- •Варіант плану 2
- •Варіант плану 3
- •Зразок протоколу експертизи
- •Оцінка можливостей та умов реалізації програми
- •Експертний висновок
- •Класифікація ризиків
5.1. Стратегічний менеджмент: становлення, сутність, особливості
Еволюція стратегічного менеджменту
Еволюція стратегічного менеджменту представляє логіку: планування — довгострокове планування — стратегічне планування — стратегічний менеджмент. 1. Початок XXстоліття: Ф. Тейлор, А. Файоль, Г. Гант та ін. виокремили планування як функцію управління. Проте планування
розглядалось в умовах стабільності внутрішнього та зовнішнього середовища.
2. 50-ті роки XX століття: в умовах ринкової економіки в теорії та практиці управління почали виокремлювати довгострокове планування (longrangeplanning). Воно передбачало необхідність прогнозування тенденцій зростання показників виробництва.
3. 60-ті роки XXстоліття: довгострокове планування стало цільовим. Воно вже передбачало альтернативність розвитку організацій в залежності від змін у зовнішньому середовищі та ресурсних можливостей. Таке планування отримало назву стратегічного (strategicplanning). А. Чандлер, К. Ендрюс, І. Ансофф, М. Портер та ін. дослідники управління розгорнули інтенсивні пошуки обґрунтування переваг стратегічного планування, намагались схематизувати процедуру цієї діяльності.
4. 70-ті роки XXстоліття: кризові явища в економіці, динаміка та невизначеність зовнішнього середовища призводили до неможливості реалізувати технологію стратегічного планування. Більше уваги почали приділяти не тільки плануванню перспектив розвитку, а їх аналітичному обґрунтуванню, організації реалізації, контролінгу показників розвитку та можливостей їх коригування. Г. Мінцберг зробив висновки, що стратегія — це явище синтезу.
5. Кінець XX— початок XXIстоліття. До основних передумов посилення стратегічного характеру управління можна віднести, насамперед: інтенсивність конкурентної боротьби, розвиток науково-технічного прогресу, нестабільність (мобільність) зовнішнього середовища тощо.
Стратегічний менеджмент провідних країн світу ґрунтується на трьох концепціях розвитку:
Концепція управління за результатами характерна для європейських країн. її сутність — постійно тримати у полі зору прогнозований результат.
Концепція управління за цілями притаманна менеджерам Японії. Особливість такого управління полягає у тому, що діяльність стає рефлексом мети.
Концепції стратегічних зон дотримуються управлінці США. її підґрунтя — у визначенні пріоритетів розвитку.
Основне завдання стратегічного менеджменту полягає у забезпеченні розвитку організації. Розвиток організації досягається через інноваційні процеси та якісні зміни.
Серцевиною стратегічного управління є стратегічне планування. Проте стратегія менеджменту забезпечує основу для управління в цілому та для здійснення усіх основних функцій: аналізу, планування, організації, контролю, регулювання. Відтак доцільно говорити і про стратегічний аналіз, і про стратегічне організовування, і стратегію контролю, і стратегію регулятивно-корекційної діяльності.
До основних компонентів стратегічного управління слід віднести: усвідомлення сутності та доцільності організаційних стратегій, їх адаптацію до зовнішнього середовища, внутрішню координацію діяльності та зусиль колективу. Усвідомлення організаційних стратегій є наслідком розвитку управлінського мислення, його концептуальності. Впевненість керівника у необхідності змін, оновлення закладу освіти в цілому або окремих його систем є першою необхідною умовою управління розвитком. Відтак для керівника важливо засвоїти основи теорії та методики стратегічного управління.
Поняття стратегії
Стратегія необхідна тоді, коли відбулись або передбачаються перетворення зовнішнього середовища, а також якісні зміни системи цінностей організації.
За А. Чандлером, стратегія — це визначення основних довгострокових цілей і задач підприємства та затвердження курсу дій, розподіл ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей. Тобто автор стверджує ефективність тріади: цілі — програми діяльності — ресурси.
І. Ансофф визначає стратегію як набір правил для прийняття рішень, якими організація користується у своїй діяльності. Автор розрізняє чотири стратегії:
1. Правила для оцінки результатів діяльності організації у теперішньому та майбутньому;
2. Правила, що зумовлюють стосунки організації та її зовнішнього середовища;
3. Правила, що визначають стосунки та процедури із середини організації;
4. Правила, за якими організація здійснює свою повсякденну оперативну діяльність.
За Джоном М. Брайсоном, стратегія — це комплекс принципів організації.
Портер доводить, що стратегія — це позиція організації на ринку, яка визначається наданням конкретних продуктів або послуг.
Hamm і Бекофф стверджують: стратегія — це спритний маневр або спосіб перехитрити суперника.
За Г. Мінцбергом, стратегія — це єдність «5Р»:
— план (plan): набір курсів дій, мисленнєва реалізація задуманих намірів;
— зразок, модель, шаблон (pattern): певні стереотипи поведінки;
— позиціонування (position): пошук свого місця, досягнення конкурентних переваг, знаходження компромісних рішень;
— перспектива (perspective): концепція, ідея розвитку організації;
— відволікаючий маневр (ploy): стратегія повинна перехитрити конкурента, обійти його.
М. Б. Шифрін: Стратегію можна розглядати як детальний, всебічний комплексний план, спрямований на здійснення місії та досягнення цілей організації із максимальною ефективністю [57].
Таким чином, стратегія менеджменту — це масштабні прогнози щодо реалізації місії (призначення) організації та досягнення довгострокових цілей розвитку.
Слово «стратегія» пішло від грецького strategia (stratos— військо + agx — веду), що означало «мистецтво генерала». Керівник сучасного закладу освіти повинен вести колектив до нових досягнень і успіхів, формувати імідж установи, проявляючи високий рівень професійної майстерності. Це і є його «мистецтво генерала».
Сутність стратегічного управління полягає у визначенні перспектив, довгострокових цілей, шляхів та організації колективу щодо їхнього досягнення. Стратегії організації утворюються із багатьох джерел та являють собою певні плани дій. Стратегічне управління — це складна діяльність, яка передбачає формування цих планів: від намірів, декларацій до результатів впровадження.
Стратегічне управління в освіті — це сукупність рішень і дій щодо визначення та реалізації пріоритетних напрямків розвитку закладу освіти. Стратегія управління реалізується через програму розвитку, яка і забезпечує досягнення місії та цілей навчального закладу.
Необхідність стратегічного управління можна аргументувати тим, що:
— необхідно визначати пріоритети у потребах, видах діяльності, послуг;
— менеджмент тотальної якості вимагає докорінної, перебудови і цілеспрямування діяльності організації;
— зростає конкуренція на ринку освітніх послуг;
—проблема розвитку стала невідкладною і необхідно його спрямувати; ;
— зміна керівництва зумовлює зміну у пріоритетах розвитку, концептуальному підґрунті діяльності, уявленні про кінцеві результати;
— необхідно активізувати роботу колективу;
— науковий підхід до управління вимагає розробки та реалізації систем стратегічного планування.
Стратегічне управління базується на творчому підході, узагальненні кращого досвіду, впровадженні інновацій. Відтак стратегія — це концепція досягнення перемоги.
М. Б. Шифрін називає стратегію організації її парасолькою. Під її захистом знаходяться як організація в цілому, так і її підсистеми, управлінські функції, персонал, керівники [57].
Розроблена на високому якісному рівні стратегія організації сама по собі не гарантує успіхів розвитку. її можна порівняти із самою потужною і виконаною за сучасними дизайнерськими рішеннями маркою автомобіля. Він не може рухатись, виконувати функції за призначенням без палива, без водія, якщо не має правил дорожнього руху тощо. Він буде пошкоджений за умов неякісного палива, некваліфікованого водія, недотримання правил руху. Так і стратегія не досягне успіху через недосконалість управлінських рішень та організації її реалізації. Тобто стратегія оцінюється тільки в умовах її впровадження.
Стратегія управління — це діяльність, яка забезпечує досягнення цілей організації засобом збагачення її ресурсів, м'якого пристосування до соціуму, спрямування діяльності колективу та системної реалізації функцій управління.
Стратегія управління передбачає відповіді на принаймні на три запитання:
1. Чого ми хочемо домогтися? (Цілі, моделі діяльності, результати.)
2. Якою є організація в даний момент? (Результати, тенденції, ресурси, вади, резерви.)
3. Як перейти від реального стану до майбутнього, очікуваного, бажаного? (Програми, концепції, плани, рішення.)
Стратегія завжди повинна бути відкритою до змін внутрішнього та зовнішнього середовища, гнучкою та мобільною. Тобто реальна стратегія складається із проактивної стратегії (система запланованих дій) та реактивної стратегії (адаптивна реакція на ситуацію).
Динамізм та відкритість — основні характеристики стратегічного управління, бо воно не може бути одноразовим заходом. Стратегічний план не можна застосувати раз і назавжди. Його оновлюють, змінюють, удосконалюють, коли:
— необхідно змінити напрямок роботи організації;
— необхідно прискорити зростання якості роботи організації;
— керівник помічає, що ресурси (кадри, час, кошти, обладнання тощо) витрачаються на розвиток неперспективних напрямків або взагалі нераціонально;
— необхідно вносити зміни в структуру організації, удосконалювати систему управління, вертикальні та горизонтальні зв'язки;
— відбуваються зміни в системі вищого порядку;
— керівник закладу сумнівається в існуючому напрямку розвитку та шляхах досягнення задач організації;
— відбувається процес «тиску знизу» тощо.
Стратегічне управління — це комплекс концепцій, процедур та, засобів, призначених допомогти керівникам мислити і діяти ефективно. Стратегічна модель завжди повинна фокусуватись навколо таких чинників, як: ідеї, цілі, зміст, план.
Підґрунтя стратегічного управління
Бажання — прагнення керівника до позитивних змін, інноваційного розвитку, якості показників та успішності організації.
Здібності — ще компетенції керівника, пов'язані із його інтелектуальним, креативним потенціалом, аналітичним складом розуму, здатністю до прогнозування, управління змінами; лідерська позиція.
Проблема лідерства у стратегічному менеджменті є дуже важливою. Керівник, який володіє особистою креативністю, пасіонарністю (внутрішня енергія), вміє ідеологічно обґрунтувати проект, створити дух новаторства, ентузіазму, який є відповідальним перед колективом і може повести людей за собою без тиску, змушень,— безперечно лідер.
Можливості — індивідуальні здібності керівника помножені на ресурси, кваліфікацію кадрів, рівень домагань споживачів.
У подальшому процес стратегічного управління повинен розгортатись навколо наступних елементів:
— залучення ключових фігур та персоналу до розробки стратегії;
— здатність членів стратегічного процесу стратегічно мислити;
— уміння діяти в інтересах організації.
Стратегія організації пов'язана із етапами життєвого циклу організації. Відомо, що існує чотири основних етапи: зародження (становлення), зростання, зрілість та стагнація (занепад) (таблиця 31).
Таблиця 31