1. Принципи сучасної психологічної науки.

Повинна мати методологічні принципи і психологія, предметом якої є психіка як осередок життя. Визначити їх можна шляхом корекції системи методологічних принципів психології, запропонованої О.М. Ткаченком. Узагальнюючи методологічні здобутки дослідників, український психолог О. М. Ткаченко виділив та об'єднав у цілісну систему основні принципи психологічної науки - принцип детермінізму, принцип відображення, принцип єдності психіки й діяльності, принцип розвитку психіки, системно-структурний принцип.

• Принцип детермінізму.  Розкриває причини виникнення психіки у філогенезі та онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини. Принцип детермінізму має велике значення не лише для пізнання психіки й розробки психологічної теорії, а й для пошуків шляхів передбачення, виховання психічних властивостей людини, керування ними. Розглядаючи формулювання принципу детермінізму С. Л. Рубінштейном ("заломлення зовнішнього через внутрішнє") та О. М. Леонтьєвим ("внутрішнє, суб'єкт діє через зовнішнє і цим себе змінює"), О. М. Ткаченко запропонував не протиставляти та не ізолювати їх одне від одного. Дійсними детермінантами психіки є процес і продукт взаємодії суб'єкта з об'єктом. У процесі взаємодії представлене у взаємозв'язку заломлення як зовнішнього через внутрішнє, так і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб'єкта детермінується процесом і продуктами актуальної та постактуальної взаємодії з об'єктом і водночас сама виступає як важлива детермінанта поведінки й діяльності людини. Є кілька рівнів детермінації в залежності від рівня розгляду суб'єкта - як організму, як індивіда і як особистості На рівні організму суб'єкт підпорядкований біопсихічним детермінантам - спадковим і здобутим, що зумовлюють реактивний характер організації поведінки, єдність суб'єкта на психофізіологічному рівні. Індивід - це суб'єкт суспільних відносин у процесі засвоєння соціального досвіду, котрий визначається соціопсихічним рівнем детермінації. Особистість - це вищий рівень прояву активності суб'єкта, який утворює особливий "підрівень" соціопсихічної детермінації, що характеризує соціально неповторні, оригінальні властивості психіки людини, здатність до творення нового суспільного досвіду та самотворення.

• Принцип відображення. За принципом відображення всі психічні функції (а не лише пізнавальні) за своєю природою є відображальними. Психічне відображення має сигнальний характер. Воно випереджає фізичний контакт суб'єкта з об'єктом, попереджаючи суб'єкта, сигналізуючи про значущі для нього об'єкти за допомогою нейтральних відносно об'єкта подразників (сигналів). Сигнальність - фундаментальна властивість психічного. Вона характеризується високою вибірковістю та випереджуваністю. Психічне відображення в людини є знаково-опосередкованим. Воно активне на будь-якому рівні. Це або відбір чуттєвих, біологічно значущих сигналів на рівні організму, або розумове пізнання в процесі засвоєння на рівні індивіда, або творення суспільно-історичного досвіду на рівні особистості. Для організму психічне відображення забезпечує життєдіяльність, для індивіда - дії з метою привласнення і репродукції загальноприйнятих зразків суспільного досвіду, а на особистісному рівні - дії, спрямовані на творення нових, суспільно значущих продуктів і способів діяльності. Спосіб буття і розвитку особистості є, таким чином, діяльність особливого ґатунку - перетворювальна, творча.

• Принцип єдності психіки і діяльності. Принцип єдності психіки та діяльності конкретизує принципи детермінізму й відображення. За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка виступає як внутрішній, ідеальний план діяльності. Психічні моделі дійсності дають можливість орієнтуватись у навколишньому середовищі на всіх рівнях детермінації - організму, індивіда й особистості, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння і продукування суспільного досвіду. Принцип єдності психіки та діяльності дає змогу вивчати "таємниці" психіки через процеси і продукти діяльності та поведінки людини, розкриваючи об'єктивні закономірності внутрішніх психічних явищ.

• Принцип розвитку. У принципі розвитку психіки об'єктивно виявляються й реалізуються детермінація поведінки, зв'язок психіки та діяльності. За цим принципом кожному рівневі детермінації притаманний свій тип розвитку. На рівні організму суб'єкт розвивається в процесі визрівання і формування психофізіологічних подструктур, на рівні індивіда - у процесі діяльності присвоєння, а на рівні особистості - у процесі перетворювальної діяльності. У реальному процесі становлення людської особистості типи розвитку представлені не однозначно послідовно, а інтегрально, з послідовним домінуванням одного з них. Процес розвитку особистості пов'язаний з її творчою діяльністю. Особистісні якості закладаються під час ігрової та навчальної діяльності, а досягають повного розквіту у трудовій, творчій діяльності. При цьому творчість виступає і як процес створення суспільно цінного продукту, і як процес самотворення, саморозвитку, самореалізації, самооб'єктивації особистості - на основі засвоєння суспільно-історичного досвіду. Усі типи розвитку (шляхом визрівання, научіння, присвоєння, творення) в реальному процесі становлення людини як особистості відбуваються не ізольовано: вони діалектично переплітаються. Принцип розвитку психіки дає змогу адекватно розуміти психіку, розглядати її не як щось стале, а як результат розвитку й діяльності на різних етапах становлення особистості.

• Системно-структурний принцип. За системно-структурним принципом психіка є складною системою взаємопов'язаних елементів, таких як пам'ять, воля, мислення, уява та інші, котрі розглядаються як складові елементи цілого. Психіка виступає при цьому як особлива відкрита система зі зворотними зв'язками. На кожному рівні детермінації психіка ввімкнена у регуляцію взаємодії суб'єкта з ширшою біологічною системою (на рівні організму), з соціальною системою (на рівні індивіда), із створюваними культур но-історичними цінностями суспільства та предметного світу (на рівні особистості). Принципи психології використовуються у взаємозв'язку для пояснення будь-яких психічних явищ та в процесі наукового пізнання. Психічні явища слід розглядати через систему принципів як. а) причинові зумовлені; б) продукт і умову відображення; в) внутрішній план організації поведінки та діяльності; г) вияв якісного рівня розвитку психіки суб'єкта; д) особливу систему і водночас елемент іншої, більш широкої природної й суспільної системи.

Принципи психології відкривають можливість наукового вивчення психіки за умови використання спеціальних методів пізнання та формування складної психічної реальності.

2. Задачі та структура сучасної психологічної науки. Сучасна психологія перебуває в стані безперервного і бурхливого розвитку, що характерно для молодої науки. В її структурі з'являютьсянові галузі і напрями. В даний час їх налічується більше сорока. Таким чином, сучасна психологія являє собою розгалужену систему наукових дисциплін. Центральне місце в ній займає загальна психологія. Загальна психологія являє фундаментвсього психологічного знання, вона вивчає загальні закони організації та функціонування психіки, розробляє методологію і теорію психології. Загальна психологія пов'язана з іншими галузями психології, так як, з одного боку, всі галузі психології в своєму розвиткуспираються на загальну теорію психології, з іншого боку, знання і факти, здобуті в прикладних областях, збагачують загальну теорію психології.

Якщо в основу класифікації галузей психології покласти об'єкт вивчення, то можна виділити наступнігалузі психології.

Порівняльна психологія вивчає закономірності розвитку психіки в філогенезі.

Вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини в онтогенезі, основні стадії його розвитку,критичні та сенситивні періоди. У віковій психології виділяються: психологія дитинства, психологія підліткового періоду, психологія юності, психологія дорослості (акмеологія), психологія старіння і старості (геронтопсихолога).

Диференціальнапсихологія досліджує індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Це можуть бути відмінності в темпераменті, характері, здібностях, пізнавальних стилях, мотивації поведінки та ін Основними завданнями є вироблення норм, стандартів відповідно довіком, статтю людини.

Педагогічна психологія вивчає психологічні основи навчання і виховання. Вона тісно пов'язана з віковою і диференціальної психологією, оскільки однією з важливих її завдань є індивідуалізація навчання ввідповідно до віку та індивідуальними особливостями учнів. Найважливішим завданням педагогічної психології є формування гармонійної особистості на основі поєднання розумового, морального, естетичного, фізичного виховання, формуваннякругозору.

Інженерна психологія розробляє принципи узгодження технічних пристроїв (машин, приладів і т. п.) з характеристиками психічних процесів, функцій і властивостей людини, прагнучи забезпечити максимальну надійність іефективність систем контролю і управління та скоротити витрати людської праці. Особливо гостро питання постає, коли людині доводиться працювати в умовах емоційної напруги, підвищеної відповідальності, дефіциту часу або інформації.

Психологія праці вивчає психологічні основи і структуру трудової діяльності, її динаміку та механізми регуляції. Ця дисципліна досліджує психологічні чинники ефективності і якості праці. Психологія праці виявляє професійно важливі якості особистості по відношенню до різних професій, вирішує проблеми професійного відбору та професійного навчання.

Соціальна психологія вивчає психологічні механізми впливу соціуму (спільнот) на поведінку і свідомість людини, досліджує взаємодію людей в групах, колективах, позиції особистості в них, проблеми лідерства та підпорядкування. Важливими проблемами соціальної психології є дослідження психологічних механізмів формування громадської думки, проблеми масових комунікацій. В останні роки в руслі соціально-психологічних досліджень стали активно розроблятися проблеми етичних спільнот, національних традицій і стереотипів поведінки.

Юридична психологія - Галузь психології, що вивчає взаємини людини і права. Основні її проблеми - дослідження особистості злочинця, формування мотивації злочину, психологічні основи перевиховання правопорушників. В юридичній психології вивчають також психологію жертви, психологію показань свідків, психологічні аспекти слідства.

Клінічна психологія - Спеціальність широкого профілю, що має міжгалузевий характер і бере участь у вирішенні комплексу завдань в системі охорони здоров'я, народної освіти та соціальної допомоги населенню. абота клінічного психолога спрямована на підвищення психологічних ресурсів та адаптаційних можливостей людини, гармонізацію психічного розвитку, охорону здоров'я, профілактику та подолання недуг, психологічну реабілітацію. (Докладніше див розділ «Клінічна психологія»).

Звичайно, в цьому короткому вступі неможливо охарактеризувати всі галузі психологічної науки, тим більше, що процес диференціації психологічного знання продовжується і в останні роки з'явилися такі області, як політична психологія, економічна психологія, організаційна, психологія менеджменту і т. п.

Основними тенденціями в розвитку сучасної психології є: зміцнення зв'язків психології з іншими науками (біологічними, медичними, соціальними, технічними); посилення практичної спрямованості психології, розвиток її прикладних галузей, використання поряд з діагностичними широкого діапазону психокорекційних, що підтримують, терапевтичних, розвиваючих методів і засобів .

3.Становлення психології як науки. Галузі сучасної психології.

Історичний розвиток психології знайшов відбиток у працях багатьох поколінь учених різних епох та країн. Історія психології демонструє закономірності руху світової психологічної думки, нагадує про зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім. Отже, існує поділ на етапи історії розвитку та становлення психології як науки і має свої характерні визначення. В.А.Романець виділяє в процесі історичного формування психології як науки на 3 етапи: міфологічна психологія, філософська психологія та наукова психологія.

Міфологічний етап. Він охоплює від появи перший людей до їх класового розшарування. Цей етап характеризується відношенням людини до зовнішнього світу. Людина надає велике значення ситуації у якій перебуває та своїм власним станам. Отже, на міфологічному етапі розвитку психології душу розуміють як силу, що цілковито визначає життя людини. За цих умов вчинок не можливий, адже поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина відчуває себе ланкою в ланцюзі не підвладних їй значень, що породжує фаталізм (лат. - наперед визначений долею) – усвідомлення власної безпорадності. Шукаючи опори життя, вона сама обирає собі фетиші (культ неживих предметів). На цій підставі виникає магія (ворожба)- сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного результату. Це вводить людину у взаємозв’язок подій у світі, і тим надає їй можливість впливати на їх перебіг. І в пізніші часи чаклуни Давньої Індії, Вавилону та Єгипту, Греції і Риму прагнули заподіяти шкоду ворогові, ушкоджуючи його зображення. Виникнення тотемізму (мешканці острову Самоа вшановували метелика, наприклад).

Філософський етап. Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на перший план у філософських ученнях Давного світу. Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти -Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи скоректували це самовпевнене уявлення.

Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об'єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції - простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої -людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа - здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов'язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв'язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі -це не лише свідомі дії, але й «страсті», страждання.

2. З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки. - Науковий етап. Етап наукової психології розпочинається з другої половини Х1Х ст. У цей час психологія виборює право на самостійне- вже поза межами філософії - існування. Складається сукупність наукових теорії, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацювати методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується психологічна проблематика. В останній чверті ХХ ст. починає складатися психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги. В.А.Романець, послідовно дотримуючись культурологічного підходу у тлумаченні історії психології, і цей етап розглядається в контексті здобутків світової культури. Галузі сучасної психології. дивись друге питання). 4. Аналіз основних теорій зарубіжної психології.

1. Психоаналітична концепція З. Фрейда. Структура особистості включає в себе 3 складові: Воно (ід), Я (Его) та Над-Я (Супер-Его). ВОНО - керується принципами задоволення і проявляється в неусвідомлюваних бажаннях і потягах, які проявляються в несвідомих імпульсів і бажаннях. Я - розумна інстанція, заснована на принципі реальності. Несвідомі імпульси Воно Я приводить відповідно до приципу реальності. Над-Я - заснована на принципі реальності і представлено соціальними нормами, що визначають поведінку особистості. Основні суперечності відбуваються між Над-Я і Воно, що дозволяє і регулює Я. Якщо воно не може їх вирішити, виникає внутрішньоособистісний конфлікт. Фрейд у своїй теорії розкриває природу внутрішньоособистісних конфліктів і механізми захисту від них (проекція, сублімація, раціоналізація, витіснення, регресія). 2. Теорія комплексу неповноцінності А. Адлера. За Адлером у людини вже в перші 5 років життя формується комплекс неповноцінності. Він викликає активність особистості. Активність проявляється у вигляді розвиненого соціального почуття (пошук цікавої роботи, друзів) або у вигляді нерозвиненого соціального почуття (злочинності, алкоголізму, наркоманії). Ці форми сприяють компенсації комплексу неповноцінності. Комплекс неповноцінності компенсується і стимуляцією власних здібностей, що має 3 форми прояву: 1) адекватна компенсація (збіг переваги з соціальними інтересами (спорт, музика), 2) надкомпенсація (гіперразвітіе егоїстичної здібності (накопичення, ловкачество) і 3) уявна компенсація (відхід у хворобу ). 3. Типологія особистості К. Юнга. Він виділяє два типи особистості: екстравертів (він орієнтований на зовнішній світ) та інтровертів (орієнтовані на світ власних переживань). 4. Теорія особистості Е. Фром. Особистість має двоїсту, дихотомічне природу. Тому джерелом її конфліктів є такі проблеми, як проблеми життя і смерті, обмеженість людського життя, проблемою величезних можливостей людини і обмеженістю можливостей їх реалізації. 5. Теорія психосоціального розвитку Е. Еріксона. Він висунув і обгрунтував ідею стадій психосоціального розвитку особистості. На кожній стадії існують свої критичні позначки. І якщо їх особистість проходить сприятливо, то розвиток особистості триває гармонійне і навпаки. 6. К.К. Платонов розумів під особистістю біосоціальну структуру, що має такі складові частини: 1) спрямованість, 2) досвід, 3) індивідуальні особливості відображення; 4) темперамент. 7. Концепція особистості І. П. Павлова. Психічного як самостійного явища в природі не існує і всі психічні явища можна пояснити за допомогою біологічних (фізіологічних понять (биологизаторские концепція особистості). 8. Концепція В. Штерна. Психічний розвиток особистості в короткій формі відтворює основні ступені історичного розвитку суспільства (Соціологізаторскіе концепція особистості). 9. Концепція особистості К. Хорні. Людиною керують дві тенденції - прагнення до безпеки і прагнення до задоволення своїх бажань. Ці прагнення часто ведуть до зіткнення. Існує 3 стратегії їх подолання: 1) прагнення до людей; 2) прагнення віддалитися від них; 3) прагнення діяти проти людей (агресія) (це шляхи здорової людини) і 4) невротична покірність (хворого).

5. Методи психологічних досліджень.

Методи психологічних досліджень – це сукупність засобів і прийомів вивчення фактів психічних явищ та проявів психічної діяльності. 

Найбільш розповсюджені методи психології – спостереження та експеримент. Застосовуються й інші методи: метод бесіди, анкетний метод, аналіз процесу і продуктів діяльності, тестовий метод та деякі інші.  Спостереження. Спостереження як метод вивчення психіки людини широко застосовується в психології.  Зрозуміло, безпосередньо психіку спостерігати не можна. Лише в діяльності, в діях і вчинках в широкому розумінні слова (коли і утримання від певної дії з точки зору психології розглядається як певна дія, своєрідний вчинок) виражається особистість людини, її психіка.  Метод спостереження передбачає пізнання індивідуальних особливостей психіки людини через вивчення її поведінки. Інакше кажучи, за об’єктивними, зовнішньо вираженими показниками (дії, вчинки, мова, зовнішній вигляд) психолог робить висновок про індивідуальні особливості протікання психічних процесів (сприйняття, пам’яті, мислення, уяви), про психічний стан людини, про риси її особистості, темпераменту, характеру. Особливістю методу спостереження є те, що вивчення зовнішніх проявів психіки людини відбувається в природних життєвих умовах.  Психологічне спостереження повинно бути цілеспрямованим: спостерігач повинен уявляти і розуміти, що він збирається спостерігати і для чого, інакше спостереження перетвориться у фіксацію випадкових, вторинних фактів. Звідси випливає, що психологічне спостереження обов’язково проводиться за спеціальним планом, схемою або програмою, що забезпечує спостерігачеві вивчення саме тих питань і фактів, які він заздалегідь виділив. Без певного плану або програми втрачається основна лінія спостереження, в результаті чого можна втратити головне і істотне в психічній діяльності людини.  Спостереження слід проводити систематично, тому психологічне спостереження, як правило, потребує більш-менш тривалого часу. Чим довше спостереження, тим більше фактів може накопичити спостерігач, тим легше йому буде відокремити типове від випадкового, тим глибше і надійніше будуть його висновки. Тривале спостереження застосовується, наприклад, при вивченні вікових особливостей дітей, зокрема особливостей розвитку їхнього мовлення та мислення, емоційних проявів, інтересів, рис характеру і здібностей. Результати такого тривалого спостереження фіксуються в щоденнику, де аналізують процес психічного розвитку дитини (часто за декілька років) або оформлюють у вигляді психологічних характеристик.  Експеримент. Дуже важливу роль в психологічних дослідженнях грає експеримент. В експерименті експериментатор, тобто людина, що проводить дослід, також здійснює спостереження за психічними явищами, процесами у піддослідного (людини, з якою проводиться дослід). Але якщо при спостереженні дослідник пасивно очікує проявів певних психічних процесів, то в експерименті він, не очікуючи, поки настануть такі процеси, сам створює необхідні умови, щоб викликати ці процеси у піддослідного.  Проводячи дослідження при однакових умовах з різними піддослідними, експериментатор може встановити вікові та індивідуальні особливості протікання психічних процесів у кожного з них.  Експериментатор на свій розсуд може варіювати (змінювати, пробувати різні варіанти) умови проведення досліду і спостерігати наслідки такої зміни.  В психології застосовуються два типи експерименту: лабораторний та природний.  Лабораторний експеримент проводять в спеціально організованих і певною мірою штучних умовах, він потребує спеціального обладнання, а часом і застосування технічних приладів. Часто, хоча й не завжди, його проводять в спеціально обладнаних для цієї мети приміщеннях (лабораторіях) з застосуванням складної апаратури.  Лабораторний експеримент дозволяє за допомогою реєструючих приладів точно вимірювати час протікання психічних процесів, наприклад, швидкість реакцій людини, швидкість формування навчальних, трудових навичок. Його застосовують в тих випадках, коли необхідно отримати точні і надійні показники протікання психічних явищ при суворо визначених умовах.  Прикладом лабораторного експерименту може слугувати дослідження процесу впізнання за допомогою спеціальної установки, котра дозволяє на екрані (типу телевізійного) поступово пред’являти піддослідному різну кількість зорової інформації (від найменшої інформації до показу предмету в усіх його деталях), щоб з’ясувати, на якому етапі людина впізнає зображуваний предмет.  Лабораторний експеримент сприяє глибокому і всебічному вивченню психічної діяльності людей. Успіхи сучасної наукової психології були б неможливі без застосування цього методу. Однак разом з перевагами лабораторний експеримент має і певні недоліки. Найбільш істотний недолік цього методу – його деяка штучність, котра за певних умов може привести до порушення природного ходу психічних процесів, а отже, до неправильних висновків.  Цей недолік лабораторного експерименту значною мірою усувається при організації природного експерименту. Тут зберігається природність умов спостереження і вводиться точність експерименту. Природний експеримент будується так, що піддослідні не підозрюють про те, що вони піддаються психологічному дослідженню – це забезпечує природність їхньої поведінки. При організації природного експерименту також можливо застосування технічних засобів (але за умови, що піддослідний не знає про це).  Для правильного й успішного проведення природного експерименту необхідно додержуватися усіх тих вимог, котрі подаються до лабораторного експерименту. У відповідності з завданням дослідження експериментатор добирає такі умови, котрі забезпечують найбільш яскравий прояв певних сторін психічної діяльності.  Метод бесіди, анкетний метод. Певне значення мають і методи психологічного дослідження, пов’язані зі збиранням та аналізом словесних висловлювань піддослідного, метод бесіди з людиною (так само як і з добре знайомими з ним людьми), анкетний метод. При правильному їх проведенні вони дозволяють виявити індивідуально-психологічні особливості особистості: схильності, інтереси, смаки, відношення до людей, до себе тощо.  Сутність цих методів полягає в тому, що дослідник задає піддослідному заздалегідь підготовлені і ретельно продумані питання, на які той відповідає (усно – у випадку бесіди або письмово при застосуванні анкетного методу). В процесі бесіди питання змінюються і доповнюються в залежності від відповідей піддослідних. Відповіді записують (можна з застосуванням записуючої апаратури). Одночасно дослідник веде спостереження за характером мовних висловлювань (ступенем впевненості відповідей, зацікавленістю або байдужістю, характером виразів), а також за поведінкою, виразом обличчя, мімікою піддослідних. Бесіда повинна бути живою і невимушеною, проводитися в атмосфері довіри, доброзичливості та щирості, в обстановці максимальної природності.  Анкетування являє собою перелік питань, котрі дають піддослідним для письмової відповіді. Перевага цього методу у тому, що він дозволяє порівняно легко і швидко отримати масовий матеріал. Недолік же цього методу в порівнянні з бесідою – відсутність особистого контакту з піддослідним, що не дає можливість варіювати характер питань в залежності від відповідей. Тут також важливо правильно підібрати питання. Вони повинні бути чіткими, ясними, зрозумілими, не повинні навіювати ту чи іншу відповідь. Для забезпечення достовірності показників відповіді на одне питання часто контролюються відповідями на приховані аналогічні питання (при розходженні такі відповіді не беруться до уваги, так як вони не можуть бути визнані достовірними).  Тести. Широко застосовують в сучасній психології метод тестів (англ. test – проба, випробування). Тест – це особливий вид експериментального дослідження, що являє собою спеціальне завдання або систему завдань. Піддослідний виконує завдання, час виконання якого зазвичай враховують. Тести застосовують не лише для отримання яких-небудь нових психологічних даних і закономірностей, але частіше для оцінки рівня розвитку якої-небудь психологічної якості у даної людини в порівнянні з середнім рівнем (встановленою нормою або стандартом). Тести застосовують при дослідженні здібностей, рівня розумового розвитку, навичок, рівня засвоєння знань, а також при вивченні індивідуальних особливостей протікання психічних процесів.

Тестове дослідження відрізняється порівняною простотою процедури, воно короткотермінове, проводиться без складних технічних пристроїв, потребує найбільш простого обладнання (часто це просто бланк з текстами задач). Результат розв’язання тесту припускає кількісний вираз і тим самим відкриває можливість математичної обробки. Психологічний аналіз процесу і продуктів творчої діяльності. Про психічне життя, особливості людини можна судити також опосередковано – по продуктах її діяльності, тобто по таких матеріалах, як малюнки, письмові твори (вірші, проза), технічні вироби, тематичні альбоми, колекції і т.д.  Коли вивчають творчу діяльність людини, дуже важливо аналізувати не лише продукт, але й прослідкувати сам процес створення цього продукту, з’ясувати як були отримані певні результати. Окрім змістовної сторони цих продуктів діяльності (тематика, сюжет, зміст), деяке значення для пізнання особи має й їхнє оформлення, зокрема стиль письмового мовлення, манера малювання і т. ін. Все це дозволяє розкрити не лише особливості творчої діяльності, інтересів і здібностей піддослідного, але й отримати додаткові дані про його ставлення до тих чи інших явищ оточуючого середовища. 

6. Структура спілкування.

Спілкування - це взаємодія двох або більше людей, під час якої виникає психічний контакт, що проявляється в обміні інформацією, взаємовпливі, взаєморозумінні, взаємо-переживанні.

Вербальне або мовленнєве спілкування — це засіб, пов'язаний з використанням мови. Іншими словами, мовленнєве спілкування — це комунікативний акт. За допомогою мовлення передаються інформація, думки, почуття.

Невербальні засоби спілкування - це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Елементами невербальної комунікації є: міміка (вираження особи, ширина зіниці, контакт очима ), частота подиху, жести, хода, одяг, символи статусу, тембр голосу й інтонація, простір, що розділяє тих, хто говорить. Кількість і якість невербальних сигналів залежить від: віку людини, статі, національності (порівняєте, наприклад, жестикуляцію італійців і шведів), типу темпераменту, соціального статусу, рівня професіоналізму (чим вище соціально-економічне положення і професіоналізм людини, тим менше розвита в неї жестикуляція) і інших показників.

Комунікативна сторона спілкування, або комунікація у вузькому змісті слова, полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, але й діями.

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття й пізнання один одного партнерами по спілкуванню й установлення на цій основі взаєморозуміння.

Безпосереднє спілкування — це мовне спілкування у найбільш розвиненому вигляді. Воно підкріплюється мімікою жестами, інтонацією тощо. По суті, в цьому виді спілкування вся людська сутність стає своєрідним його «знаряддям» Спілкування суттєво впливає на розвиток усіх потреб людини; в ньому завжди наявний комунікативний момент.  Опосередковане спілкування виникло на основі безпосереднього. До нього відносять письмо (зауважимо: тут має місце втрата міміки, жестів, інтонації тощо), масові засоби інформування: газети, радіо, телебачення, книги, відео, комп'ютерна мережа, музичні записи тощо.

7. Суспільно-історична природа виникнення та розвитку свідомості людини.

Передумови виникнення свідомості

З розвитком науки, особливо історії та біології, поступово формувалися погляди про походження людини та її свідомості.

Головною передумовою виникнення людської свідомості було утруднення умов існування людиноподібних істот - антропоїдів.

Під впливом умов життя їх центральна нервова система стала набагато складнішою за будовою та функціями. У зоні великих півкуль головного мозку поступово розвивалися тім'яні, скроневі та особливо лобові долі, які здійснювали вищі пристосувальні функції.

Досить помітно розвинулися вони в людини під впливом праці. Про це свідчить те, що у мавпи лобові долі становлять 0,4 відсотка об'єму великих півкуль, в орангутанга та шимпанзе - 3, 4 відсотка, а в людини - 10 відсотків.

На біологічному етапі розвитку психіки виникли передумови для появи вищих, суто людських, форм психіки - свідомості. Знання біологічного етапу розвитку психіки як передісторії людської свідомості дає можливість науково пояснити її виникнення.

Протягом усього розвитку в різних видах діяльності в людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямована пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварин.

Праця, суспільний спосіб життя — це головні чинники історичного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки, яка виявляє ставлення людини до свого середовища, здатність змінювати природу, пристосовувати її до своїх потреб.

Ці особливості в психіці тварин відсутні. Вони не виокремлюють себе з навколишнього середовища, пасивно пристосовуються до його змін.

Знання умов виникнення та розвитку свідомості в людини мас велике значення для її формування.

Історичний розвиток людської свідомості

Свідомість людини не відразу стала такою, якою вона є тепер, а здолала тривалий шлях свого суспільно-історичного розвитку.

Перші люди, що виділилися з тваринного світу, мало ще відрізнялися від своїх предків-тварин, їх свідомість була обмеженою. Вона являла собою усвідомлення людиною її найближчого природного середовища і свого обмеженого зв'язку з іншими людьми. Людина почувалася безпорадною перед природою.

Свідомість первісної людини мала ще значною мірою стадний характер.

Рівень свідомості зумовлював низький рівень розвитку виробничої діяльності людей і їх суспільних відносин. Яким був спосіб життя людини, такою була і її свідомість.

З розвитком способів добування людьми засобів до існування, способів виробництва матеріальних надбань розвивалась і їх свідомість. Прагнучи задовольнити свої потреби, що виникали внаслідок змін умов життя, люди винайшли вогонь, поступово перейшли від вживання кам'яних знарядь праці, якими вони користувалися сотні тисяч років, до бронзових і залізних знарядь.

Поруч із мисливством, рибальством, скотарством виникло хліборобство, а далі ремісництво; від ремісництва люди перейшли до машинного виробництва і т. д.

А зміна знарядь праці зумовила ускладнення людських взаємин, розвивалися самі люди, їх потреби, життєвий досвід, їх свідомість, здібності та інші психічні властивості. Розвиток психічних властивостей людей являв собою і результат, і потрібну передумову вдосконалення і розвитку їх практичної діяльності.

Історичний розвиток людської свідомості був і є можливим через те, що кожне попереднє покоління не тільки фізично породжує наступне покоління, а й передає йому свої виробничі і культурні надбання.

Кожне нове покоління починає свою життєдіяльність із засвоєння результатів діяльності попередніх поколінь, розвиває її далі і передає свої здобутки нащадкам. Для здійснення зв'язку людських поколінь неабияке значення має:

а) передавання самих знарядь праці, створеної людьми техніки і створених за її допомогою матеріальних цінностей;

б) передавання засобами мови людського досвіду (в процесі навчання і виховання), результатів пізнавальної діяльності, досягнень науки і т. п.

Завдяки цьому стає можливим історичний поступ людства і розвитку людської свідомості.

Протягом усієї історії людство своєю працею створювало нові умови свого існування. Водночас люди і самі змінювались. Обставини такою ж мірою творили людей, як люди створювали ці обставини. Чим більше люди пізнавали навколишній світ і вдосконалювали знаряддя своєї праці, тим більшу владу здобували над життєвими обставинами.

Історичний розвиток людської свідомості виявився насамперед у збагаченні її змісту, який відображає об'єктивну дійсність, в розширенні світогляду людей. Разом із збагаченням змісту свідомості поступово розвинулись і її форми, набувши тієї різноманітності і тих специфічних особливостей, які характерні для сучасних людей.

Упродовж історії розвинулися безпосередні чуттєві форми відображення людиною світу. Стає досконалішим людський зір, особливо його здатність тонко розрізняти просторові властивості об'єктів, схоплювати різноманітні їх ознаки, відзначати красу їх форм і пропорцій, що відрізняє зір людини від зору тварини.

Орел, літаючи над хмарами, бачить свою здобич у траві. Людина не здатна помічати такі віддалені в просторі об'єкти, але вона бачить те, чого не бачить орел, вона удосконалила свій зір через техніку і мистецтво. Переваги и зору виявляються у вдумливому сприйманні пропорцій предметів, витворів живопису, скульптури і архітектури. Слух людини також набув надзвичайної витонченості, яка є результатом мовного спілкування з іншими людьми, виникнення і розвитку пісенної, музичної творчості.

Завдяки праці та іншим видам діяльності людська рука досягла такої досконалості, що змогла, ніби чарівною силою, викликати до життя шедеври образотворчого мистецтва.

Якісних змін зазнали й інші форми чуттєвого пізнання світу людиною.

Збагачення вмісту психіки людини - це і розвиток нових, суто людських видів і форм пам'яті, які полягають в опосередкованому мовою довільному запам'ятовуванні і відтворенні даних попереднього досвіду. Необхідність перетворювати дійсність у процесі праці спричинила до розвитку в людини здатностей перетворювати її в образи, уявляти предмети, над втіленням яких вона працює.

Розвинулися форми людського мислення, нерозривно пов'язані з розвитком мови, з її багатим словником і розвиненою граматичною будовою. Виникли передумови для розумової діяльності людини, що давали їй змогу застосовувати її результати до практичної діяльності, добирати найдоцільніші способи діяння, планувати дії, передбачати їх не тільки найближчі, а й найдальші результати.

У процесі праці і на її ґрунті в людини виникала нова мета і мотиви діяльності, формувалися різноманітні виробничі, технічні, пізнавальні, наукові, естетичні та інші потреби й інтереси. Розвинулися нові види діяльності людей, зокрема розумова, мистецька та інша діяльність.

З розвитком життя людей збагатились і їх емоції, почуття.

Сформувалися суто людські почуття, зумовлені різноманітними видами людської діяльності, формою їх суспільних відносин. Виникнення нових видів діяльності людини сприяло розвиткові найрізноманітпіших її здібностей. Під час праці ці здібності не тільки виявлялися, а й формувалися. Відомо, що всі здібності, що відрізняють людину від тварини, розвинулись і продовжують розвиватися в процесі праці.

Підкоряючи природу, людина виробила здатність опановувати себе, усвідомлювати свої обов'язки як члена суспільства і керуватися цим усвідомленням у своїй діяльності. Пізнаючи навколишню природу та інших людей, вона пізнавала себе саму. Історичний розвиток свідомості людини був водночас і розвитком її самосвідомості.

Свідомість людини визначає її суспільне буття.

Тому правильно зрозуміти сутність свідомості можна, тільки враховуючи суспільні умови життя людини.

Свідомість людини має загальні риси, властиві їй на всіх щаблях розвитку. Водночас вона набуває своїх конкретно-історичних особливостей на кожному його ступені залежно від суспільних умов життя людей, їх виробничих відносин.

Так, одні риси були притаманні людині первіснообщинного типу суспільності, коли людство протистояло природі спільно, коли основні засоби виробництва і його продукти були громадською власністю.

Суперечливі суспільні відносини людей визначають і суперечливий характер розвитку їх свідомості.

Історичний розвиток людської свідомості відбувається послідовно, із зміною людських поколінь. Завдяки цьому стає можливим продовження розвитку людського роду, його історії, яка складається з численних історій розвитку окремих людей кожного нового покоління.

Водночас історичний розвиток людей створює передумови для індивідуального розвитку людської особистості, її свідомості.

Вплив історії людського життя на розвиток людини визначають, по-перше, спадкові передумови, які є початковими для індивідуального розвитку, і, по-друге, зміна тих суспільних умов, в яких відбувається цей розвиток.

Людина народжується із спадковими, вродженими можливостями для свого подальшого розвитку. Ці можливості реалізуються в певних суспільних умовах її існування. Вона живе і діє в суспільстві, в ньому дістає певне виховання і освіту. Вступаючи у взаємостосунки з іншими людьми, засвоюючи матеріальні і духовні надбання, створені попередніми поколіннями людей, вона сама формується як свідома особистість.

8. Виникнення психіки як результат еволюції матерії.

Виникнення та розвиток психіки — одне з найскладніших питань.

Наукове пояснення цього питання розвинулося на основі досягнень біологічної та історичної наук. На певному етапі розвитку природи завдяки взаємодії механічних, термічних, хімічних, акустичних та світлових властивостей матерії з неорганічної матерії виникла органічна матерія — білкова речовина. В органічному світі процес відображення набрав нових властивостей. Якщо в неорганічній матерії згаданий процес має пасивний характер, то у живій — активний, відмінною рисою якого є здатність предмета, що відображує, реагувати на відображуване. Першими проявами такого біологічного відображення є процеси обміну речовин — асиміляція та дисиміляція, що відбуваються у живій матерії та є необхідною умовою життя. Складні білкові молекули, які називають коацерватами, здатні реагувати на впливи, пов’язані з обміном речовин.

Досягнення сучасної біології й біохімії свідчать, що коацервати реагують на впливи, корисні й шкідливі для засвоєння речовин і тих умов, за яких вони відбуваються. Індиферентні ж впливи не викликають реакції. Ця властивість коацерватів називається подразливістю.

Подразливість живої матерії є основною властивістю, що виявляється під час переходу від неорганічної матерії до органічної. Подразливість характерна для рослинної стадії розвитку життя.

На стадії виникнення життя живі істоти починають реагувати не лише на біотичні впливи, що входять у процес обміну речовин, а й на нейтральні, небіотичні впливи, якщо вони сигналізують про появу життєво важливих (біотичних) впливів. Здатність реагувати на нейтральні подразнення, які сигналізують про появу життєво важливих впливів, називають чутливістю. Поява чутливості є ознакою виникнення психіки.

9. Умови виникнення та загальні закономірності розвитку психіки.

На стадії виникнення життя живі істоти починають реагувати не ли­ше на біотичні впливи, що входять у процес обміну речовин, а й на ней­тральні, небіотичні впливи, якщо вони сигналізують про появу жит­тєво важливих (біотичних) впливів. Здатність реагувати на нейтральні подразнення, які сигналізують про появу життєво важливих впливів, на­зивають чутливістю. Поява чутливості є ознакою виникнення психіки. Чутливість виникає на основі подразливості. Чутливість, вважає О. Леонтьєв [ ],генетично є не що інше, як подразливість на впливи, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію. З виникненням під впливом умов життя нервової системи, основ­ною властивістю якої є чутливість до впливів навколишнього сере­довища, виникло психічневідображення (психіка), яке щодалі ускладнювалось через ускладнення умов життя. Розрізняють такі основні стадії розвитку психіки тварин(О.М. Леонтьєв):елементарна сенсорна психіка,перцептивна психіка, інтелект. Стадія елементарної сенсорної психіки. Характерна особливість цієї стадії розвитку психіки полягає в тому, що поведінка тварин зумов­люється дією на організм окремихвластивостей предметів, в оточенні яких живуть тварини.Ця стадія властива переважно безхребетним і тим хребетним, що живуть у воді, земноводним і плазунам, у якихнемає предметного сприймання. На цій стадії відбувається диференціація чутливості до світла, дотику, запахів, рухова чутливість, у результаті чого виникають ірозвиваються аналізатори — дотиковий, зоровий, нюховий і слуховий Стадія перцептивної психіки. За сенсорною стадією психіки і на її основі розвивається перцептивна стадія діяльності тварин.Для цієї стадії характерне відображенняпредметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігається на сенсорному етапі розвитку психіки. Наприклад, якщо ссавця відгородити від їжі, то вінреагуватиме не тільки на предмет, куди спрямована його діяль­ність (на їжу), а й на умови, за яких ця діяльність відбувається, тобто на­магатиметься подолати перешкоду.На сенсорному етапі такої реакції на умови, за яких відбувається життєдіяльність тварин, не буває. Стадія перцептивної психіки властива ссавцям. Вона зумовлюється істотними анатомофізіологічними змінами в організмі: розвитком великих півкуль головного мозку, іособливо їх кори та дистантних аналізаторів (зорового, слухового), посиленням інтеграційної діяль­ності кори.

10. Фізіологічні механізми психіки.

Отже, вже у найпростіших є своєрідні механізми пристосування до оточення як засіб забезпечення життя. Ці механізми у процесі еволюції поступово під впливом ускладнених умов життя перетворилися у багатоклітинних організмів на нервову систему та рецептори. Морфологічні та фізіологічні явища, форма та функція в цьому перетворенні відбуваються в єдності, взаємозумовлюються. Механізми регуляції поведінки живих істот та їхня функція у процесі пристосувальної діяльності закріпилися в організмах філогенетично і передаються спадково наступним генераціям, забезпечуючи їм пристосування до умов життя в їхній онтогенетичній життєдіяльності. Розрізняють такі основні етапи розвитку нервової системи як механізму поведінки та психічної діяльності: •дифузна; •ганглієва (вузлова і ланцюгова); • трубчаста.

Дифузна, або сіткоподібна, нервова система — це елементарна форма нервової системи, властива таким багатоклітинним живим істотам, як медуза, актинія, морська зірка. З появою дифузної нервової системи провідність збудження набагато прискорюється, досягаючи 0.5 метра за секунду; на противагу цьому швидкість провідності збудження по протоплазмі, що властиво найпростішим, які не мають нервової системи, становить лише 1-2 мікрони за секунду. Прискорення провідності збудження при дифузній нервовій системі дає живим істотам, яким властива така нервова система, можливість набагато швидше здійснювати пристосувальні  реакції. Проте можливості дифузної нервової системи обмежені: на цьому етапі розвитку нервової системи ще немає постійного головного кінця, нервового центру, який би зосереджував одержану інформацію й керував нею, створював програму диференційованої поведінки, що властиво організмам на вищому, ганглієвому етапі розвитку нервової системи. Ганглієва нервова система виникла через значне ускладнення умов життя. З’явилася потреба у централізованих апаратах для опрацювання інформації та регуляції рухів. Таким апаратом стали нервові вузли, ганглії, які почали зосереджувати збудження, що виникли в об’єднаних нервовим вузлом нервових волокнах, і спрямовувати рухи — відповіді на ці збудження. Вузлова нервова система — перший етап централізації нервових процесів; її можна спостерігати у нижчих видів — хробаків. Вищим етапом вузлової нервової системи є ланцюгова, коли в організмі виникають об’єднані в ланцюги вузли, або ганглії, серед яких головний зосереджує збудження, перероблює їх і регулює рухи окремих частин організму. Вже у кільчастих хробаків можна помітити дію ганглієвої нервової системи, а найвищого щабля розвитку вона досягає у ракоподібних, павуків, комах. Так, у кільчастого хробака на передньому, головному кінці зосереджуються нервові волокна, які закінчуються рецепторами і сприймають хімічні, термічні, світлові зміни та зміну вологості, що виникають в оточенні. Сигнали цих змін проводяться до головного ганглія і опрацьовуються в ньому. Формується «програма» поведінки, що здійснюється у вигляді рухів окремих сегментів тіла хробака. Провідність збудження в ланцюговій нервовій системі набагато вища, ніж у дифузній. Отже, головний ганглій здійснює регулювальну функцію життєдіяльності хробака. При ланцюговій системі виникає новий принцип діяльності нервової системи — інтеграція нервових імпульсів і централізоване керівництво життєдіяльністю організму. На цьому етапі розвитку нервової системи з’являються рецептори — сприймачі інформації. Дані порівняльної анатомії та фізіології свідчать, що спочатку розвинулися контактні органи, а потім — дистантні, або телерецептори (зір, слух, нюх). Зір виник за певних умов з чутливості організму до світлових (електромагнітних) подразнень. Спочатку цячутливість розсіювалася по всьому організму, але згодом на вищих етапах еволюції організму поступово зосереджувалася в передній, головній його частині. Слух виник з вібраційної чутливості. Він розвивається найпізніше, у більшості безхребетних його немає. Нюхова чутливість виокремилася з недиференційованої хімічної чутливості, І якій об’єднувалися нюхова та смакова орієнтації організму в середовищі. У багатьох безхребетних смакова та нюхова чутливості недиференційовані. Рецептори та їх диференціація розвинулися В життєдіяльності, у рухах. Живі істоти, в яких є диференційовані рецептори, набагато краще орієнтуються в середовищі, забезпечуючи свої потреби в їжі, розмноженні, уникненні небезпеки. Комахам властиві не лише рухові органи або рецептори, а й секреторні для вироблення павутини у павуків, перероблення нектару у бджіл, будування трубочок у хробаків та ін. Живі істоти з ганглієвою нервовою системою здатні до «на-учення» та «перевчення», виробляючи в результаті багатьох спроб навичку рухатися в заданому напрямі з метою уникнення больового подразнення. Хробакові потрібно було понад 150 спроб, щоб він з меншою кількістю помилок почав рухатися в лабіринті праворуч, аби уникнути електричного подразнення, яке діяло на нього під час руху ліворуч. А щоб перевчитися, тобто змінити цей «завчений» рух, потрібно було понад 225 спроб. Отже, ганглієва нервова система хробака дає змогу не тільки виробляти нові форми поведінки, а й зберігати вироблені навички, що свідчить про наявність у дощового хробака примітивної форми «пам’яті». У хребетних тварин через ускладнення умов життя нервова система стала набагато складнішою. Процеси інтеграції та централізації дії нервової системи виявилися в утворенні цереб-роспінальної нервової системи, що складається зі спинного та головного мозку. Головний мозок утворився з мозкової трубки, тому нервову систему хребетних тварин називають трубчастою. У процесі розвитку хребетних тварин під впливом умов життя утворилися довгастий мозок і мозочок, середній і проміжний мозок і великі півкулі головного мозку, де розвинулася найскладніша за будовою та функціями кора великих півкуль головного мозку. Кора великих півкуль об’єднує, інтегрує й регулює всю діяльність організму. Вищі відділи головного мозку утворювалися поступово, і їх структура та функції у різних хребетних, життєдіяльність яких відбувається за різних природних умов, не однакові. Тварини, що стоять на вищому щаблі розвитку, мають розвиненіший головний мозок. Показовими щодо цього є дані про співвідношення розвитку головного та спинного мозку у різних тварин і людини. Якщо розвиток спинного мозку взяти за одиницю, то питома вага головного мозку стосовно спинного буде такою: у черепахи — 1, півня — 1,5, коня — 2,5, кішки — 3, собаки — 5, шимпанзе — 15, людини — 49. З еволюцією тваринного світу питома вага кори головного мозку збільшується, починаючи відігравати провідну роль. Дослідженнями доведено, що екстирпація (знищення) кори по-різному позначається на зоровій та руховій функціях тварин, що стоять на різних етапах біологічної еволюції. Так, щодо зорової функції птахи після знищення кори великих півкуль продовжують бачити, сідають на намічену місцевість, щури не розрізняють форми, реагують лише на світло, мавпа сліпне. Щодо рухової функції: птахи після знищення кори великих півкуль продовжують літати, рухи у них не порушуються; у кішки рухи поновлюються за кілька годин; собака 24 години може стояти, але самостійні рухи розладнані; мавпа може стояти лише зі сторонньою допомогою. Екстирпація півкуль головного мозку у риб не позначається на їх життєдіяльності, у жаб — майже не позначається, у птахів — позначається: одужавши, птах починає літати, але не орієнтується в середовищі; кішка не нападає на мишу навіть якщо зголодніє; собака стає інвалідом — не знаходить їжі, не впізнає господаря, втрачає можливість набирати досвіду.

11. Основні види діяльності та їх порівняльна характеристика. Поняття провідної діяльності

Людська діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно від

мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю.

Людині незалежно від віку властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по_різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра,у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця.

Гра та навчання властиві й людям, й тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а у люди_ни вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно,набагато складніші та багатші за змістом і формою. Праця за природою та змістом — суспільно_історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності полягає в тому, що найчастіше вони пов’язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їх цілеспрямованості та мотивації.

Ігрова діяльність. Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та праці. Гра — не продуктивна діяльність.

В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими. Це виявляється в тому, що маленькі діти втрачають цілі у грі й легко переходять від однієї гри до іншої. Але у процесі розвитку та виховання цілеспрямованість ігрової діяльності дітей зростає, цілів іграх набирають стійкішого характеру. Слушно вказують, що гра — це школа думки, почуттів і волі.

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший характер. У школярів переважають дидактичні ігри, в яких яскраво виявляється мета: успішно провести гру, перемогти партнера, розвинути в собі відповідні фізичні та розумові якості. У підлітковому та юнацькому віці можуть виникнути шкідливі звички, наприклад, до азартних ігор. Залучення ж дітей до занять спортом, до цікавих справ стане важливим засобом попередження захоплення шкідливими іграми.

Навчальна діяльність. Навчання — основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством з метою підготовки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. Науково-технічний і соціальний прогрес, що властивий XX століттю, потребує значного поповнення та перебудови систем загальноосвітніх і спеціальних професійних знань, здобутих у середній школі та професійно-технічних навчальних закладах.

Успішне навчання дітей у школі великою мірою залежить від усвідомлення мети навчання і мотивів, якими вони керуються. У навчанні помітно виявляється соціальна та пізнавальна мотивація: перша — через усвідомлення ролі та необхідності знань для життя та праці, друга — у ставленні до змісту знань, в інтересі до них. Мотиви навчання тісно пов’язані з працею. Праця викликає потребу у знаннях, у ній формуються загальні та спеціальні

здібності людини. Суспільна мотивація учнем свого навчання найбільшою мірою сприяє глибокому засвоєнню знань. Важливою умовою успіху в оволодінні знаннями є готовність

і підготовленість учня до навчання. Готовність учня до навчання полягає в його психологічній готовності до цього, у бажанні тавмінні навчатися, у наявності у нього необхідного для цього розвитку.

Навчання пов’язане з розвитком особистості. Навчаючись, дитина розвивається, а розвиваючись, здобуває нові можливості — розуміти та засвоювати складніші знання. Успішніше дитина розвивається тоді, коли у процесі навчання активізується її

навчальна самостійність, коли дитина стає суб’єктом, а не лише об’єктом навчання, тобто вміє ставити перед собою навчальні завдання й намагається успішно виконувати їх. У розвитку особистості надзвичайно важливу роль відіграє активізація розумової діяльності, а не тільки уваги, сприймання, пам’яті, уяви.

Праця. Праця — свідома діяльність людини, спрямована настворення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існування та розвитку людини. Від генерації до генерації праця ставала дедалі різноманітнішою, досконалішою, різнобічнішою. До полювання та скотарства додалися землеробство, потім прядіння, ткацтво, обробка металів, гончарське ремесло, судноплавство. Праця — це жива єдність фізичного та психічного. У процесі праці активізуються й виявляються різні фізичні та психічні властивості людини. Перша й необхідна умова будь_якої праці — наявність мети:створити певний продукт. Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме.Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до його початку існував в уяві людини. Що складніше трудове завдання, то вищі вимоги ставить його виконання до психіки людини. Успіх праці людини залежить від зрозумілості мети, яку вона ставить перед собою, від зрілості мотивів, що спонукають її працювати, та пов’язаного з ними ставлення людини до трудових обов’язків, від відповідності її здібностей, загальної та спеціальної підготовки вимогам праці. Різноманітність видів людської праці поділяють на працю фізичну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляють за допомогою різноманітних знарядь. Фізична праця потребує певного використання фізичних сил людини, напруження її м’язової системи. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці — це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки, різьблення тощо).

Під провідною діяльністю розуміється «така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії», діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що готують дитину до переходу на нові, вищі ступені розвитку. Він виокремлює три основних ознаки провідної діяльності: по-перше, це така діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності; по-друге, в якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси; по-третє, від якої безпосередньо залежать основні психологічні зміни в особистості дитини, що спостерігаються на даний момент її розвитку.

12. Загальне поняття діяльності. Зовнішня та внутрішня діяльність та їх взаємозв'язок.

Людська діяльність має соціальний характер. Вона не лише забезпечує пристосування людини до умов життя, а й активізує її відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини відбувається свідомо й цілеспрямовано. Особистість як суб'єкт діяльності взаємодіє зі середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення тощо. У процесі діяльності особистість виявляє фізичну й розумову активність, планує й реалізує свої задуми, досягаючи поставленої мети.

Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

Діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.

ДІЯЛЬНІСТЬ - це внутрішня і зовнішня активність людини, яка спрямована на особистісні зміни, трансформація предметів та явищ залежно від потреб людини, а також створення нових.

Згідно А.Н. Леонтьеву розрізняють діяльності зовнішню і внутрішню. Зовнішня діяльність - це діяльність з предметами матеріального світу або їх позначеннями, вона називається, відповідно, матеріальна або матеріалізована. Внутрішня діяльність - це діяльність на рівні свідомості, в ідеальному плані - операція образами, символами, ідеями.

Залучення людини до людської культури відбувається в результаті привласнення ним тих способів дій, якими створений предмет. Він опановує знаряддя, залучається до світу речей і їх функцій, вбирає досвід людства, світ людської культури. Іншими словами, спочатку діяльність виконується людиною в зовнішньому предметному плані. При цьому способи виконання діяльності він черпає або із спостереження, наслідуючи інших людей, або отримує уявлення про них з книг і розповідей, тобто привласнює їх від інших людей в процесі співпраці і спілкування. А потім відбувається интериоризация -перевод присвоєних дій у внутрішній план, перетворення їх на власні схеми дій, думки, представлення. Таким чином, вищі психічні функції можуть народитися тільки у взаємодії людей як интерпсихические, і лише потім стають індивідуальними, при цьому вони можуть втратити або видозмінити свою початкову зовнішню форму. Паралельно відбувається зміна самої форми віддзеркалення реальності : виникає рефлексія суб'єктом дійсності своєї власної діяльності, самого себе. В результаті породжується  свідомість.

Таким чином, процес интериоризации полягає не в тому, що зовнішня діяльність переміщається у внутрішній план, це процес, в якому внутрішній план формується. Узагальнюючи, визначимо интериоризацию як перехід, в результаті якого зовнішні по своїй формі процеси перетворяться в процеси, що протікають в розумовому плані; при цьому вони піддаються специфічній трансформації - узагальнюються, вербализуются, скорочуються і, головне, стають здатними до подальшого розвитку, який переходить межі можливостей зовнішньої діяльності. У короткому формулюванні Ж. Піаже сказане звучить так: це перехід, що "веде від сенсрмоторного плану до думки".

Л.С. Виготскій розуміє интериоризацию як "врощення" зовнішніх предметних дій у внутрішній план. В процесі интериоризации він виділяв два головні взаємозв'язані моменти:

1)   гарматну структуру діяльності людини;

2)   включеність індивідуальної діяльності в систему взаємин з іншими людьми.

Зворотний процес - переведення внутрішніх дій в зовнішній план - дістав назву экстериоризации.

У цивілізованому суспільстві спостерігаються усе більш тісне переплетення і зближення зовнішньою і внутрішньою деятельностей: фізична праця усе більш интеллектуализируется, а пізнавальна діяльність дослідника може наповнюватися процесами, які по своїй формі є зовнішніми діями. Тобто людина постійно здійснює процеси переходу не лише від зовнішньої діяльності до внутрішньої, але і навпаки. Підводячи підсумок, можна сказати, що внутрішня по своїй формі діяльність, походить із зовнішньої практичної, не відділяється від неї і не стає над нею, а зберігає принциповий і двосторонній зв'язок з нею.

13. Структура діяльності людини. Дія та рух.

В усіх різновидах діяльності люди користуються рухами природженими(безумовно-рефлекторними) та набутими (умовно-рефлекторними). Безумовно_рефлекторні рухи у процесі життя, у результаті досвіду, навчання та виховання перебудовуються відповідно до вимог умов життя, культури трудових дій та поведінки. Рухи (ходіння, мовлення, писання, читання, пов’язані зобробкою матеріалів, грою на інструменті) під впливом навчання та виховання настільки змінюються, що в них важко розпізнати первинний, природжений характер. У діяльності залежно від її мети та змісту, матеріалу та способів його обробки рухи об’єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями. Розрізняють дії предметні та розумові. Предметні, або зовнішні, дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами і т. ін. Розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам’яті, мислення та ін. Розумові дії утворюються на ґрунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто перенесення

у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності. На перших етапах засвоєння досвіду діти і дорослі оперують конкретними предметами, засобами унаочнення, порівнюють, розкладають та об’єднують їх, знаходять причинні залежності та їх взаємодію. Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає оперувати образами цих предметів і зв’язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові.

Інтеріоризоване зовнішнє опрацьовується в мисленні, набуває логічного оформлення, вплітається в систему знань і попереднього досвіду людини й реалізується в діяльності у вигляді тих чи інших дій. Винесення внутрішніх, розумових дій назовні називають екстеріоризацією. Важливу роль у діяльності відіграє її регуляція. У процесі засвоєння знань і досвіду у свідомості людини утворюється образ рухів і дій виконуваної діяльності, або акцептор дії, з яким порівнюється виконувана дія в разі її відхилення від окресленого способу її виконання, коригується відповідно до поставленої мети та акцептора дії.

Отже, діяльність — це сукупність цілеспрямованих, усвідомлюваних дій. Свідома діяльність людини характеризується не тільки цілями та мотивами, а й певними засобами, за допомогою яких вона здійснюється. Успішне виконання будь_якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Воно передбачає вироблення у людини вмінь і навичок користуватися ними для досягнення поставленої мети.

14. Навички, їх структура та закономірності вироблення.

Часткова автоматизованість виконання і регуляції доцільних рухів і дій називається навичкою. Основою для формування навичок є стереотипність умов, у яких відбувається вправляння. Навички виробляються і у тварин шляхом дресирування. Але навички у людини і у тварин суттєво відрізняються між собою: навичка тварини є несвідомим умовним рефлексом, тоді як у людини це свідомо автоматизована дія, у якій свідомість звільняється від контролю за виконанням прийомів дії і переключається на її цілі і умови виконання. Психологічні дослідження нейродинаміки мозкових процесів при утворенні навичок, проведені Є.І.Бойко, показали, що при виконанні людиною вправ в умовах, які стереотипно повторюються, в корі головного мозку утворюється впорядкована система чи динамічний стереотип умовних реакцій.  Функціонування навичок ґрунтується переважно на першосигнальних динамічних стереотипах, які працюють при мінімальному контролі з боку другої сигнальної системи. В процесі формування навички в її структурі відбуваються певні зміни, пов’язані з процесом автоматизації.  1. Змінюються прийоми виконання дії. Зайві рухи, які в процесі вправляння не отримують позитивного підкріплення, відсіюються. Дія згортається, виконується легше, більш вправно і швидше.  2. Змінюються прийоми сенсорного контролю за процесом виконання. Поступово зоровий контроль зменшується, його функції передаються м’язовому контролю.  3. Змінюються прийоми центральної регуляції дії. Увага переміщується з процесу виконання дії на її результат.  Внаслідок цього значно зменшується кількість допущених помилок. Появляється можливість антиципації - передбачення свідомістю серії прийомів, які треба виконати. Формування будь-якої навички не є самостійним ізольованим процесом. В ньому бере участь увесь попередній досвід людини.  Кожна навичка формується в системі інших навичок, якими вже володіє людина. Одні з них полегшують формування нової навички, інші- заважають, а деякі його видозмінюють. Це явище називають взаємодією навичок. Загальний закон вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається виконувати уже відомим способом, використовуючи раніше сформовані прийоми діяльності. Успішність такого переносу способів діяльності залежить від того, наскільки вірно оцінена схожість задач з точки зору способів їх розв’язування.  Якщо об’єкти або умови двох дій сприймаються людиною як схожі, тоді як насправді ці дії різні за прийомами виконання, контролю і регуляції, то використання раніше засвоєних прийомів діяльності є неефективним. Виявлення їх помилковості і заміна іншими вимагає часу і зусиль. Тоді формування нової навички затримується і ускладнюється.  Негативний вплив раніше утвореної навички на формування нової називається негативним переносом або інтерференцією навичок. Так, перехід в деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній тривалий час приводив до виникнення автомобільних аварій. Навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху. Коли ж об’єкти або умови обох дій різні, тоді як дії для їх виконання є схожими за прийомами виконання, контролю і регуляції, то формування нової навички полегшується і прискорюється.  Позитивний вплив раніше утвореної навички на формування нової називається позитивним переносом або індукцією навичок. Проблема переносу , як зазначав Р.Вудвортс, має не тільки велике практичне значення, а являється фундаментальною психологічною проблемою, при цьому він мав на увазі не тільки перенос навичок, а й перенос умінь. Правильно і успішно здійснити перенос засвоєних дій на нові завдання – значить швидко і з мінімумом помилок засвоїти нові види діяльності.

15. Спілкування старшокласників з однолітками та дорослими.

У життєдіяльності старших школярів важлива роль належить їхньому спілкуванню з ровесниками. Цьому процесу властиві такі тенденції:

а) розширення сфери спілкування. Виявляється воно у збільшенні часу, який учні витрачають на спілкування (три-чотири години в будні, сім-дев'ять годин у вихідні), в суттєвому розширенні його соціального простору (серед найближчих друзів старшокласників - учні інших шкіл, училищ, студенти вищих навчальних закладів), географії, в очікуванні спілкування (в активному пошуку його, постійній готовності до комунікативних контактів);

б) індивідуалізація (вибірковість) спілкування. Свідченням індивідуалізації стосунків є чітке відмежування їх суті від оточення, високі вибірковість у дружбі та рівень вимог до спілкування в парі.

У розширенні сфери спілкування реалізується потреба переживати нові враження, набувати новий досвід, відчувати себе у новій ролі, а також потреба у його вибірковості, самовиявленні та розумінні з боку інших. Задоволення цих проблем пов'язане з глибокими особистісними переживаннями школярів.

Мотивами неформального спілкування у парі і в групі є пошук найсприятливіших психологічних умов для комунікативної взаємодії, очікування співчуття і співпереживання, потреба у щирості та єдності у поглядах, самовираженні. Однак юнацька комунікативність часто буває егоцентричною, оскільки потреба у самовияві, розкритті своїх переживань домінує над інтересом до почуттів і переживань іншого, що зумовлює взаємну напруженість у стосунках, незадоволеність ними.

Емоційна прив'язаність у міжособистісних стосунках на етапі юнацького віку реалізується у дружбі, яка є школою саморозкриття особистості, розуміння іншої людини. її критеріями старшокласники вважають взаєморозуміння, взаємодопомогу, вірність і психологічну близькість. Особливо цінуючи дружбу з дорослими, вони більше потребують усе-таки дружби з ровесниками. Дослідження І. Кона та В. Лосенкова засвідчили, що 75-85% старшокласників прагнуть дружити з ровесниками, 1-19% -зі старшими за себе і тільки 1-4% - з молодшими.

Особливості юнацької дружби залежать від статі. Наприклад, у дівчат на 1,5-2 роки раніше, ніж у хлопців, виникає потреба в інтимній дружбі. Це зумовлене не тільки їхньою вищою емоційністю, наданням більшого значення особистісним стосункам, вищою схильністю до саморозкриття, а й швидшим особистісним і соціальним розвитком, ранішою появою складних форм самопізнання, що є основою формування потреби в інтимній дружбі.

Для старшокласників важливо, щоб інші сприймали їх такими, якими вони себе вважають. Очевидно, сучасні неформальні молодіжні течії є способом задоволення цієї потреби.

Спілкування старшокласників з дорослими. Особистісний розвиток у ранній юності особливо залежить від стосунків з дорослими, які доповнюють спілкування з однолітками. За даними досліджень, 85% старшокласників визнають потребу в спілкуванні з дорослими актуальною для себе, з них понад 66% найбажанішими партнерами у спілкуванні вважають батьків.

Темами спілкування старшокласників з дорослими є навчання, вибір майбутньої професії, міжособистісні стосунки, захоплення, норми моралі, минуле, теперішнє і майбутнє дитини, атмосфера у сім'ї тощо. Звернення до дорослих зумовлене переконаністю юнаків, що проблеми життєвого самовизначення неможливо розв'язати у спілкуванні з ровесниками, оскільки їхній соціальний досвід ще недостатній для цього.

Основною умовою спілкування з дорослими є довіра. Старшокласники щиріші у спілкуванні з ровесниками, оскільки переконані, що ті розуміють їх краще, ніж дорослі. Дослідження свідчать, що спілкування з однолітками є довірливим у 88% старшокласників, з батьками - лише у 29% (переважно з матерями), нерегламентоване спілкування з учителями - у 4%. Відсутність довіри у вирішенні проблем особистісного та професійного самовизначення є однією з причин тривоги, яку юнаки відчувають у спілкуванні з батьками і тими дорослими, від яких вони залежать. Для старших школярів нестерпними є прямі спонукання, втручання дорослих в їхні справи. Вони потребують тактовної допомоги, на основі якої виникає довіра. Конфлікти з батьками і вчителями завжди є результатом помилок як дітей, так і дорослих. Вони свідчать про необхідність коригування позиції дорослих стосовно старших школярів.