9. Навіювання (внушение)

Об'єктом спеціального соціально-психологічного дослідження навіювання стало порівняно недавно. В.М.Бехтєрєв одним із перших здійснив спробу спеціально розглянути це явище стосовно суспільного життя, хоч опис цього феномена можна знайти і в інших авторів того часу (М.К.Михайловський, Г.Тард, Г.Лебон).

Навіювання — це процес психічного впливу на людину чи групу при послабленому усвідомленому контролі, некритичній оцінці змісту повідомлень, які сприймаються.

На відміну від зараження як способу співпереживання людьми одночасно спільного психічного стану, навіювання виключає однаковість переживання ідентичних емоцій та уявлень об'єктом навіювання, індуктором та реципієнтом. Воно є пізнішою формою соціально-психологічного впливу і зумовлено розвитком вербальної активності людини, її індивідуальності. Зараження має неперсоніфікований характер. Це стихійна тонізація психічного стану групи чи маси за умов безпосереднього спілкування. Навіювання — це процес однобічного, активного і персоніфікованого впливу індивіда на індивіда чи групу.

Хоча навіювання частіше всього відбувається у вербальній формі, зміст впливу спрямований не до логіки особистості, її здатності мислити та аналізувати, а до її готовності одержати розпорядження, наказ, інструкцію діяти. Велике значення при цьому мають індивідуальні особливості людей — їх здатність самостійно, критично мислити, мати тверді переконання, вразливість, вік, стать, освіта тощо. Важливим чинником ефективності навіювання є також попередня установка та авторитет джерела впливу.

Найповніше навіювання вивчалося і використовував-лося у зв'язку з медичною практикою, психотерапією, навчанням.

У соціальній психології навіювання або сугестія (від лат. suggestio — навчати, навіювати, радити) розглядається у двох аспектах: як стихійний компонент повсякденного спілкування; як спеціально організований різновид комунікативного впливу (використовується в засобах масової інформації, рекламі, моді, психологічній війні, релігії, політиці).

Навіювання, як і зараження та наслідування, є важливим чинником соціалізації особистості та групової інтеграції. Воно може здійснюватися за допомогою вербальних (слова, інтонація) і невербальних (жести, міміка, оточуюча обстановка, дії іншої людини) засобів. За І методами реалізації навіювання може бути прямим і опосередкованим, спрямованим і стихійним.

Цікаву спробу розглянути навіювання (сугестію) саме як соціально-психологічне явище здійснив Б.Ф.Поршнєв. Виходячи з того, що інформація між людьми завжди проходить через фільтр довіри і недовіри, він розглядає єдність цих двох чинників як необхідний момент розвитку людини, соціальної групи та суспільства загалом. На думку Б.Ф.Поршнєва, сугестія в «чистому» вигляді тотожна абсолютній довірі до того змісту, який передає комунікатор. Контрсугестія пов'язана з протилежним механізмом — недовірою до повідомлення (слова, і дії тощо). Якщо сугестія завжди є засобом інтеграції групи, консервації, збереження існуючих звичаїв, форм поведінки, то контрсугестія — знаряддя здійснення змін у : суспільстві, його руху вперед.

У поведінці конкретної людини сугестія пов'язана з її І покорою існуючим обставинам, залежністю від примусової сили колективних дій та уявлень. Контрсугестія зумовлює психічну незалежність людини, розвиток її самостійності та індивідуальності, що в першу чергу виступає як непокора існуючому стану речей.

Цікаво, що ця думка зустрічається у багатьох філософів та письменників. Так, Г.В.Ф.Гегель писав про те, що рух історії здійснюють «дурний бік», «хибне підґрунтя» - непокора. Відомий англійський письменник О.Уайльд вважав, що непокора, на погляд кожного, хто знає історію, є головною чеснотою людини. Саме завдяки непокорі та бунту стає можливим прогрес.

Людство та кожна конкретна людина у своєму розвитку завжди відчувають дію сугестії та контрсугестії. Такі механізми регуляції поведінки, як звичаї, ритуали, культи, норми завжди виконують дві необхідні для виживання функції.

По-перше, вони формують відмінність «нас» від «них», а «ми» — це завжди поле довіри, де максимально усунута недовіра і діє сугестія.

По-друге, звичаї, традиції та інші механізми — засоби знищення чи хоча б зменшення негативізму поведінки, який руйнує спільність, почуття «ми». Саме тому ще з давніх часів з'являються засоби активізації відчуття контакту з «ми» (свята, бенкети, спільні обіди, вживання алкоголю, наркотиків, тютюну тощо).

Одночасно з'являються і засоби відлучення від психіч­ного «ми», відкидання людини в коло чогось чужого, «не нашого» — ізоляція від контактів, бойкот, знущання, глузування тощо. Як у гіпнозі повторення того, що навіюється, підсилює ефект, тобто знімає залишки протидії, так і в суспільному житті — постійне дотримування звичаїв, традицій, виконання ритуалів підсилює єдність «ми».

Людина не в змозі повністю позбавитися впливу сугестії, але різними засобами може обмежити, локалізувати, зменшити її вплив на себе. Залежно від свого розвитку, самостійності вона намагається вийти за межі кола «ми». Якби цього не було, людство було б приречено врешті-решт на такий застій свого життя, який призвів би його до загибелі. Саме тому будь-яка замкненість (родинна, національна, професійна, політична, релігійна) служить на користь сугестії.

Контрсугестія, яка спочатку виникає як недовіра до існуючих стандартів життя, переростає у непокору їм і вироблення нових норм, зразків, звичаїв, традицій, які з часом теж стають обов'язковими для всіх, чи хоча б для абсолютної більшості членів суспільства або групи. При Цьому ті сили, які виступали проти сугестії, роблять все, аби зберегти у недоторканності нові регулятори поведінки та діяльності. З'являється потреба у новій контрсугестії (контр-контрсугестії) — вона і виводить спільність із чергового «застою».

Отже, сугестія як один із механізмів впливу в процесі спілкування є важливим чинником соціалізації особистості, інтеграції групової діяльності, формування та актуалізації установок, ціннісних орієнтацій, соціальних норм. Разом з тим суперечливість цього явища зумовлена суперечливим характером самої людини та суспільства, їхньою взаємодією та розвитком.