4. Розвиток спілкування в онтогенезі

Потреба у спілкуванні є тим вихідним пунктом, що пов'язує людину з людьми, котрі її оточують, забезпечує її розвиток як особистості. Дослідження психологів і спостереження за дітьми, які провели перші роки життя серед тварин, показують, що без правильно організованого спілкування страждають не тільки психічний і соціальний розвиток дитини, а й фізичний.

Новонароджена дитина повністю залежить від дорослого, який задовольняє всі її потреби. Сучасні дослідження поведінки немовлят (О.В.Запорожець, М.ІЛісіна, Д.Б.Ельконін, К.Бюлер) показали, що в перші дні після народження діти не виявляють потреби у спілкуванні з дорослими.

Це свідчить про те, що потреба у спілкуванні не природжена, а формується в процесі взаємодії дитини з дорослим.

Широко відомі слова Л.С.Виготського про те, що людське немовля з самого початку є істотою соціальною. Думка містка, але тлумачиться не завжди однозначно. Багато хто з дослідників вважає, що ця соціальність зумовлена тим, що дитина, з'явившись на світ у суспільстві, одразу потрапляє до системи соціальних зв'язків норм і цінностей. Не заперечуючи цього, ми вважаємо, що думка Л.С.Виготського значно глибша. Під соціальністю дитини він розумів насамперед те, що вона (дитина),може задовольняти свої перші органічні потреби (в їжі, теплі тощо) тільки соціальним шляхом, через іншу людину, в першу чергу через матір. Безпорадність дитини перетворює будь-яку її потребу на потребу в іншій людині, і це, звичайно, ще не є суб'єктивною схильністю — вимушена потреба у спілкуванні спричиняє до цього.

Саме суперечність між максимальною соціальністю дитини (потребою в іншій людині) та мінімальною мож­ливістю її задоволення (спілкуванням) є рушійною силою психічного розвитку дитини. Як писав К.Р.Мегрелідзе, спілкування повинне стати проблемою, щоби ви­никла в ньому потреба.

Перші потреби дитини для іншої людини (матері) — невизначені, бо дитина ще не має системи виражальних засобів їх демонстрації, окрім плачу. Тому ці потреби задовольняються не одразу. Але, якби вони задовольнялись одразу, не потрібна була б активність дитини (плач, неспокій тощо), отже, не було б і психічного розвитку. Тому дефіцит спілкування в дитячому віці, як і зайва опіка (надмірне спілкування), є гальмом психічного розвитку.

Головним шляхом формування власне людських потреб, зокрема й потреби у спілкуванні, є розподіл предметної дії між дитиною та дорослим під час спільного її виконання. Саме так формуються способи людського використання предметів, закріплення правил поведінки. Отже, розвиток психічних функцій у дитини почи­нається із взаємодії (спілкування) її з дорослим. У фізично нормальної дитини цей процес багато в чому є стихійним, спеціально не регульованим. Але коли дитина народжується з фізичними вадами (відсутність зору чи слуху), шляхи природного спілкування з дорослим виявляються порушеними. У цьому випадку виникає спеціальне завдання цілеспрямованого перетворення активності дитини, пов'язаної із задоволенням органічних потреб, на форми людської поведінки.

Як переконливо засвідчили спеціальні дослідження щодо виховання та навчання сліпоглухонімих дітей, загальна схема психічного розвитку залишається такою самою, як і у фізично здорової дитини. Основою цього розвитку є спілкування вихователя з дитиною, тобто їхня спільна і разом із тим розподілена між ними діяль­ність із задоволення елементарних потреб. Ставлення індивіда до речі, предмета завжди здійснюється через ставлення до іншої людини, а ставлення до інших людей — через предмет, річ.

Виявом дійсної потреби дитини у спілкуванні з дорослими є комплекс пожвавлення. У дослідженнях Д.Б.Ельконіна встановлено, що вже на другому місяці життя, виникає специфічно людська, соціальна за своєю природою потреба — потреба у дорослій людині, у спілкуванні з дорослими, що доглядають дитину. Первинною формою вияву цієї потреби є реакція пожвавлення, яка виникає при появі дорослого і при його спілкуванні з дитиною.

Комплекс пожвавлення полягає в тому, що дитина зосереджує погляд на обличчі дорослого, який схиляється над нею, посміхається йому, жваво рухає ручками й ніжками, тихо зойкає. Це вже означає появу потреби у спілкуванні — першої соціальної потреби дитини, на ґрунті якої виникають усі інші соціальні потреби. У комплексі пожвавлення виявляється позитивне емоційне ставлення дитини до дорослого, явне задоволення від спілкування з ним.

Уже на кінець першого півріччя спілкування з дорослими набуває у дитини вибіркового характеру. Маля починає відрізняти своїх від чужих, знайомому дорослому воно радіє, незнайома людина може викликати у нього переляк. Потреба в такому спілкуванні не є чимось раз і назавжди даним. Вона постійно розвивається, змінюючись за своїм змістом, набирає якісно своєрідних форм, які складають послідовні генетичні рівні її перетворення.

Розвиток потреби у спілкуванні — складний діалектичний процес. Коли відбувається перехід до вищих рівнів розвитку, ті компоненти потреби у спілкуванні, які характеризували її зміст на попередньому рівні, не відпадають, _а повністю зберігаються, але виступають тепер як частини іншого, більш складного цілого, через що їхні зовнішні вияви можуть значно змінюватися. Це і робить можливим припущення, що потреба у спілкуванні — не однорідне явище, а система або ансамбль часткових комунікативних потреб, співвідношення яких змінюється залежно від умов життя і виховання, а також особливостей діяльності, в яку включається людина.

Потреба у спілкуванні — не природжена, а виникає і формується взаємодії людей один із одним, точніше, дитини з дорослим.

У зарубіжній психології немає узагальнюючого поняття «потреба у спілкуванні», яке б об'єднувало групу комунікативних потреб людей. Ця потреба розглядається й уявляється як сукупність окремих, часткових потреб. Так, сучасний американський психолог Г.Мюррей, вибудовуючи класифікацію людських потреб, ділить їх на дві великі групи: вісцерогенні і психогенні (соціогенні). Серед соціогенних більшу частину складають комунікативні потреби, зокрема у співробітництві та спілкуванні.