1. Загальні питання проблеми спілкування.

Людське буття включає в себе не лише відношення людини до предметного світу, а й до інших людей, з якими вона вступає в прямі й опосередковані контакти, тобто спілкування.

Спілкування – це найважливіша категорія соціально-психологічної науки. В певному розумінні соціальну психологію можна розглядати повністю через призму спілкування, тому що всі сторони соціальних процесів опосередковані спілкуванням. Явища спілкування породжують такі феномени, як сприйняття і розуміння людьми одне одного, лідерство і керівництво, згуртованість, конфліктність та ін.

Від народження до смерті людина перебуває у просторі відносин і різноманітних взаємодій з іншими людьми. Люди можуть взаємодіяти в парах або малих групах, безпосередньо або опосередковано – через засоби зв’язку, масової комунікації, різні види мистецтва. Вступати в соціальний контакт можуть окремі люди і цілі народи, зв’язок між партнерами може бути емоційним, діловим, соціально-формальним. Багатогранність спілкування виявляється навіть у різноманітті характеристик, які використовуються при його описі: «духовне», «матеріальне», «міжособистісне», «масове», «інтимне» та ін.

Поняття «спілкування» за своїм походженням і змістом – продукт вітчизняної філософії і психології. В англомовній психологічній літературі розповсюджено поняття «комунікація». На відміну від комунікації у понятті «спілкування» відображена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб’єктивними смислами. Крім того, якщо у понятті «спілкування» наголос робиться на взаємному обміні інформацією (діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті «комунікація» наголошується на передачі інформації.

В найбільш загальному визначенні спілкування – це універсальна реальність людського буття, яка породжується і підтримується різноманітними формами людських стосунків. В цій реальності формуються і розвиваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

Якщо виходити з того, що в кожному суспільстві діють три типи соціальних суб’єктів (індивід, соціальна група, соціум), то відповідно, можна виявити наступні соціальні рівні спілкування: «індивід - індивід», «індивід - група», «група – соціум». Особливості спілкування необхідно розглядати в залежності від цих рівнів.

2. Структура, види і функції спілкування.

Різноманітність прояву спілкування зумовила існування в психологічній літературі багатьох різних його класифікацій. Наприклад, Г.М. Андрєєва пропонує розрізняти у спілкуванні три взаємопов’язані сторони: комунікативну, інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна сторона характеризується тим, що між партнерами спілкування відбувається обмін інформацією.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями.

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаємопорозуміння.

Залежно від ступеня соціальної задіяності виокремлюють міжособистісне і рольове спілкування.

Міжособистісне – це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила здійснюють невиразний, опосередкований вплив. В терміні «міжособистісне» акцентується увага на емоційному характері спілкування. Міжособистісне спілкування надає своїм партнерам значну свободу у виборі «режиму» спілкування, у прийнятті рішення про його тривалість.

В рольовому спілкуванні людина у більшій мірі не вільна у виборі стратегії своєї поведінки. Ця стратегія задається їй соціальною позицією, яку займає людина, виконуючи ту чи іншу соціальну роль. Рольове спілкування допомагає людям створювати і підтримувати стосунки, які побудовані на ділових, формально-соціальних контактах. Воно забезпечує комунікацію в таких соціальних тандемах, як «керівник – підлеглий», «покупець – продавець», та ін. В рольовому спілкуванні людина реалізує себе як член суспільства, групи, як виразник інтересів певних соціальних верств, набуваючи почуття належності, включеності в групу. При цьому кожна людина вносить в свої соціальні ролі унікальність.

Є культури, яким більш притаманне рольове спілкування і культури, яким притаманне міжособистісне, емоційне спілкування. В культурі першого типу легше будувати офіційні відносини, однак є ризик переносу дистанційного спілкування в інтимно-особистісну сферу. В культурах другого типу, навпаки, виникають складнощі з побудовою субординаційних, нерівноправних в соціальному плані відносин: «начальник – підлеглий», «законодавча влада – виконавча влада» та ін.

Наша вітчизняна культура належить до другого типу, що слід враховувати при побудові соціально-економічних систем управління.

В соціальній психології існує також класифікація видів спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне (по суті, рольове – ритуали, привітання та ін.), монологічне і діалогічне.

Виділяють також два різновиди монологічного спілкування: імператив і маніпуляція.

Імперативне спілкування – це авторитарна, директивна форма дії на партнера. Особливість її в тому, що кінцева ціль спілкування – тиск на партнера – не завуальована. Засоби такого спілкування – накази, вимоги, покарання. Є діяльності, в яких імперативність правомірна (військові статутні відносини), а є діяльності, в яких вона неправомірна (стосунки «батьки – діти»).

Маніпулятивне спілкування відрізняється від імперативного тим, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування, вони приховані від нього. Сила маніпуляції полягає в прихованому характері факту впливу. Монологічному спілкуванню протиставляється інший його вид, в якому особистість сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність – діалогічне спілкування.

Функціями спілкування (за А.А.Брудним) є:

1. інструментальна, яка полягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інформації, суттєвої для виконання дії;

2. функція об’єднання, тобто укріплення спільності між людьми в рамках певних груп;

3. функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння;

4. трансляційна функція – функція передачі конкретних способів діяльності, оціночних критеріїв і програм.