1 8.2.4. Національне самовизначення і національна самосвідомість

«Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток», — проголошує стаття 1 «Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»⁷⁸. З цього та інших визнаних у світі документів випливає право кожного народу на створення власної держави або ж на певне виокремлення у межах складного державного утворення. Процеси реалізації цього права зазвичай досить суперечливі та повільні, а інколи зазначена норма взагалі не актуалізується. Адже право на самовизначення зачіпає інтереси великої кількості окремих осіб і різноманітних колективних суб'єктів націонатьного буття, його реалізація вимагає наявності низки внутрішньо-національних і зовнішніх умов. Звернемося до розгляду однієї з внутрішніх умов, яку можна б назвати готовністю народу до самовизначення.

З наведених раніше міркувань фахівців зрозуміло: необхідною умовою розгортання змагань за державне самовизначення є пробудження та розвиток національної самосвідомості. Що ж це означає?

Для українців і подібних їм народів, які тривалий час перебували під державною владою могутніших сусідів, генеза національної свідомості, а також пов'язаного з нею «відродження нації» у спрощеному вигляді описується схемою сучасного чеського історика М. Гроха, яка має три послідовні фази⁷⁹:

фаза А — період «наукового зацікавлення». В цей час «національна інтелігенція» формує мовне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження у сфері етнографії, філології, літератури, історії, які формують образ нації, визначають основні ознаки «своєї» національної ідентичності;

фаза В — період «патріотичної агітації». Наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, шо поширюються серед освічених верств і сприяють їх «націоналізації». Тим самим їхня національна свідомість формується або ж «пробуджується»;

фаза С - період «масового націонаіьного руху», який виникає на підґрунті попередніх фаз, особливо «патріотичної агітації». Фаза С є часом більш-менш широкого укорінення активної, готової до змагань наиіон&іьної свідомості, шо створює необхідну передумову самовизначення народу і його подальшого функціонування як політичної або повномасшгабноі нації.

Д ив.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. - Київ, 1995. - С. 4. Цей міжнародний документ УРСР ратифікувала 19 жовтня 1973 р. Див.: Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. - С. 221-222, 297-299.

580

Наведена схема не є відображенням якогось «залізного закону». Інакше кажучи, «патріотична агітація» не завжди переходить у фазу С, яка, в свою чергу, не завжди приводить до успішного державотворення. Інколи еволюція у напрямку А -^ В ^ С буває зірвана через несприякгшві внутрішні чи зовнішні чинники, проте з часом вона розпочинається знову або частково регенерується. Коли з точки зору схеми Гроха поглянути на історію українства, то можна виділити принаймні три цикли зародження та відновлення генези національної свідомості і. відповідно, три історичні спроби українства здійснити право на самовизначення".

З кінця XVIII ст. до кінця 20-их років XX ст. Цей цикл привів до створення УНР і ЗУНР, а потім — УРСР в межах Радянського Союзу. Він завершився у 30-ті роки XX ст. внаслідок голодомору і масового терору, коли було знищено значну частину українського етносу, у тому числі й свідомий прошарок національної наукової, культурної та політичної еліти. Жодну з перелічених спроб облаштувати власну державу з тих чи інших причин не можна вважати успішним підсумком боротьби за самовизначення.

Кінець 1950-их - 1960-і роки. В офіційному політичному просторі цей період характеризується обережним, загалом лояльним до радянської влади й московської партійної еліти «автономізмом» частини місцевих керівників. Йому було покладено край погромом початку 1970-их років, проте у «латентному» вигляді він продовжував існувати як дисидентський рух.

Друга половина 80-их - дотепер. Цикл знов-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», з часом виходить на рівень політичних програм і приводить до проголошення незалежної української держави у 199! р. Можна вважати, шо цей цикл триває й досі, бо процеси усталення національної самосвідомості та консолідації української політичної нації ще не закінчилися.

Реальне завершення процесу самовизначення передбачає згоду принаймні частини народу та національної еліти на певні зусилля і, можливо, жертви задля досягнення поставленої мети. Причому вони не закінчуються з юридичним проголошенням суверенітету, особливо коли державно-національні трансформації збігаються з соціально-економічними та суто політичними перетвореннями. Це переконливо підтверджує найновіший досвід України, інших нових незалежних держав. Тісний взаємозв'язок різних вимірів суспільної трансформації приховує можливість, наприклад, негативного

О .чис схеми Гроха лив., зокрема, у: Касьянов Г. Теорії напій та ііаціонаіпму. — С. 221-222. Конкретні історичні події, які є підставою лля вилілення і змістовної характеристики фаз ііісїсхеми в історії України, можна знайти у відповілних розділах книг: Касьянов Г. Теорії націй та націоналізму. - С. 283-295; Попович М. Нарис історії культури України. - Київ, 2001; Субтельний О. Україна: Історія. -■ Київ, 1991: Кульчицькнй С.В. 1933: трагедія голоду. - Київ, 1989; Рябчук М. Віл Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. - Київ, 2000.

581

впливу економічних негараздів на процес незворотної самоідентифікаціїта на консолідацію новонародженої політичної нації, шо ми й спостерігаємо зараз в Україні. З іншого боку, зміцнення національної самосвідомості та повномасштабного статусу нації здатне позитивно взаємодіяти зі зміцненням громадянського суспільства, з розбудовою демократичних державно-політичних інституцій, з економічним зростанням тощо.

Дотепер ми розглядали національну самосвідомість як шось однорідне і несуперечливе. Проте пе не завжди гак. У багатонаціональних державах трапляються ситуації, коли національна свідомість - як на особистому, так і на колективному рівні - має складну структуру, поєднуючи декілька лояльностей⁵¹. Зокрема, представник турецького етносу в сучасній Німеччині, котрий виріс і виховувався у звичайних для цієї країни умовах, може відчувати лояльність як до турецької, так і до німецької нації. За радянських часів багато хто вважав себе громадянином УРСР і СРСР одночасно. Довгий час це не створювано проблеми. Але за умов посилення потягу до національного самовизначення у складній структурі національної свідомості виникають суперечності: далі важко бути одночасно українцем і «радянським» або зберігати однакову лояльність українській і російській націям. Ці суперечності можуть мати як конструктивне, так і деструктивне розв"язання. У першому випадку окрема особа (або певна спільнота) так чи інакше позбавляється однієї з суперечливих лояльностей, у другому — вона взагалі може втратити свою національну ідентичність, шо позбавляє її культурно-історичного фунту і доводить у деяких випадках до аномії. Для спільноти становить небезпеку гальмування сучасної фази націогенези⁸-'.

Проблема суперечливих лояльностей має щонайменше дві складові: культурну і політичну. Вона не піддається адміністративному або якомусь іншому примусовому розв'язанню, особливо у своїй культурній складовій. Та й визнання причетності до нової політичної або повномасштабної нації теж вимагає зважених і тривалих зусиль насамперед з боку особи чи спільноти — носія змін.