18.2.2. Становлення української нації

Український етнос є тією природною матерією, яка прислужилася виник ненню українською етнічної нації. Витоки історії нашого народу криються} середині першого тисячоліття від Р. X. Його державотворчі змагання та здо бутки уособлюються постатями Святого Володимира і Володимира Моно-маха, Б. Хмельницького і П. Орлика⁶⁹. Але становлення модерної української нації, враховуючи суттєве значення у цьому процесі виникнення власної високої культури, в першу чергу — унормованої мови, зазвичай пов'язують із творчістю І. Котляревського та особливо Т. Шевченка.

З Шевченком та його однодумцями з Кирило-Мефодіївського братстве пов'язане й усталення національної свідомості, включно з ідеєю самовизначення українського народу. М. Костомаров у творі «Закон Божий (Книгг буття українського народу)» так висловив принципову тезу членів цьогс братства щодо подальшого розвитку українців: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Першою на шлях створення федерації мала стати Україна, а столицею федерацій мав бути Київ⁷⁰. Отже, було чітко поставлене завдання розвитку українців не тільки в культурному, а й у політичному просторі, набуття ними власної державності.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало не більше двох років. Воно не стало ані масовою, ані впливовою політичною силою. Та для Російської імперії воно несло небезпечну перспективу розпаду, адже його члени виробляли ідеологію самовизначення українства. Тим паче, що визвольні ідеї втілювались і знаходили шлях до найширших верств через усім зрозумілі твори Т. Шевченка. Усвідомлюючи це, аналітики сумнозвісного III відділення Його імператорської величності власної канцелярії дійшли такого висновку: «...Шевченко набув між друзями славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі і небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом вкорінитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»⁷¹.

Віддаючи належне культурному й ідеологічному доробкові кирило-мефо-діївців, слід ясно розуміти, що вони створили лише формальну можливість перетворення культурної української нації в націю повномасштабну. Такою ця можливість, попри окремі зусилля національної еліти⁷², залишалася ще більше як півстоліття — аж до революційних подій 1917 р.

⁶⁹ Див., зокрема: Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1991. - С. 41-47, 115-151.

⁷⁰ Див.: Субтельний О. Україна: Історія. - С. 213.

⁷¹ Цит. з: Попович М. Нариси історії культури України. — Київ, 2001. — С. 340.

⁷² Наприклад, за умов послаблення Російської імперії внаслідок революції 1905 р. І. Франко закликав українську інтелігенцію до того, щоб «витворити з величезної етнічної .маси

576

Ці події, а потім кількарічна боротьба за самовизначення увінчались створенням Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 р.) та Української Народної Республіки (грудень 1918 p.), а зрештою — їх злу-кою 22 січня 1919 р. Завдяки цьому українська етнічна нація врешті-решт набула власної державності. Отже, з цього часу створюються необхідні передумови існування української повномасштабної нації. Проте військово-політичний тиск, з одного боку — поляків, а з іншого — російських більшовиків, не дозволив розвинути цей успіх і створити повноцінну власну державу".

За радянських часів українська нація мала статус, так би мовити, «псевдо-повномасштабної». Насправді, Українська Радянська Соціалістична Республіка у складі СРСР, особливо після об'єднання у 1939 р. Сходу і Заходу, стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Разом з тим, усі суттєві політичні, економічні або військові рішення ухвалювались не українською національною, а партійною — переважно російською — владою, не у Харкові або Києві, а у Москві. Тільки після розпаду СРСР у грудні 1991 р. таке «псевдоісну-вання» скінчилось і українська нація почала утверджуватися як насправді повномасштабна.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що поняття «українська нація» сьогодні має два нетотожних значення. Це, по-перше, та повномасштабна українська нація, яка остаточно конституювалася 1991 р. через набуття українським етносом власної незалежної та суверенної держави. По-друге, це українська політична нація, яка виникла тоді ж на підставі волевиявлення усього населення УРСР щодо створення нової держави — України.

Повномасштабна українська нація є цінністю сама по собі і для себе. Водночас, вона має й певну інструментальну цінність, оскільки служить тим етнічним осердям української політичної нації, без якого та не існувала б як визнаний член світової спільноти.

Найближчим часом розвиток української повномасштабної нації та української політичної нації має набути характеру взаємоузгодженого симбіозу двох нетотожних, але й нероздільних культурно-політичних сутностей. Це — імператив сьогодення, адже в іншому випадку Україні загрожуватиме фізичне й історичне забуття.

у країнського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла...» (див.: Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі // Націоналізм: Антологія. - С. 174).

Аналіз внутрішніх і зовнішніх чинників цієї невдачі див., наприклад: Субтельний О. Україна: Історія. - С. 329-331.

577