2. Незалежний статус центральних банків

Центральні банки мають особливий правовий статус, обумов­лений тим, що вони поєднують у собі риси банківської установи й органу державного управління. Центральні банки здійснюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерцій­них банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо;, але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використо­вують ці операції для управління грошовим ринком, тобто як ін­струменти грошово-кредитної політики, керуючись лише держа­вними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати так: це орган державного управління з покладеними на нього особливими функціями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності, тобто у монетарній сфері. Для реалізації цих функцій центральний банк наділяється відповідними держа­вно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є са­мостійною юридичною особою; його майно відокремлене від майна держави; центральний банк може розпоряджатись ним як власник. Він не є комерційною організацією.

Питання правового статусу центрального банку тісно пов'яза­не з проблемою його незалежності у монетарній сфері від органів державної влади і водночас його політика має відповідати зага­льнодержавній економічній політиці.

Взагалі слід відзначити, що цілі діяльності центрального бан­ку і органів державної влади не завжди збігаються і це викликає певні суперечності в їх взаємодії. Так, забезпечення стабільності національної валюти не завжди відповідає такій загальнодержав­ній економічній меті, як високий рівень зайнятості населення. Якщо центральний банк уповільнює зростання грошової маси, щоб стримати зростання цін, то у короткостроковому періоді рі­вень безробіття може зростати. У свою чергу, політика органів державної влади, спрямована на стимулювання економічного зростання за рахунок збільшення обсягу пропозиції грошей, мо­же призвести у короткостроковому періоді до зростання інфля­ційних процесів. Центральний банк як орган монетарного й еко­номічного регулювання повинен протистояти зниженню купівель­ної спроможності національної валюти, і тільки незалежний центральний банк має реальну можливість ставити перед собою довгострокові цілі щодо стабільності національної валюти і по­ступово їх досягати. Незалежність центрального банку є одним з найголовніших чинників ефективної грошово-кредитної політики.

Західні науковці аналізують ступінь незалежності (автономії) центрального банку на підставі спеціально розроблених індексів. Розрізняють два види індексів незалежності центральних банків:

— «правовий», або «юридичний», індекс, який враховує такі чинники, як порядок розроблення грошово-кредитної політики, участь представників уряду у складі Ради центрального банку і порядок призначення керівництва банку тощо;

— індекс фактичної незалежності центрального банку, який вимірюється за допомогою показника стабільності керівництва центрального банку, що характеризує частоту зміни голови (пре­зидента) центрального банку.

Міжнародною банківською практикою сформульовано ряд неодмінних передумов незалежності центрального банку:

— визначення основних завдань і функцій центрального банку на законодавчому рівні. Зазвичай основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центра­льний банк, де мають бути чітко сформульовані його основні за­вдання і функції;

— підзвітність центрального банку законодавчій владі та само­стійність у проведенні грошово-кредитної політики. Нині у біль­шості країн світу з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, ЄС) і є незалежними від органів державної влади в установленні цільових орієнтирів грошово-кредитної політики й у виборі ін­струментів регулювання грошового ринку. Безумовно, незалеж­ність центрального банку не може бути абсолютною, адже грошо­во-кредитна політика, яку визначає центральний банк, є складовою загальноекономічної політики держави. У своєму впливі на реаль­ну економіку грошово-кредитна політика взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник грошово-кредитної політики центральний банк повинен урахову­вати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом, па­рламентом й іншими державними установами, що формують зага­льноекономічну політику держави;

— розмежування коштів центрального банку і державних фі­нансів. Для того щоб уряд не мав можливості чинити тиск на

центральний банк, у багатьох країнах на законодавчому рівні йо­му забороняється надавати уряду прямі кредити на фінансування бюджетного дефіциту, а також купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового ринку;

— незалежність керівництва центрального банку від органів виконавчої влади і тривалий строк повноважень голови банку. У країнах з розвиненою економікою голова (президент) цент­рального банку призначається або президентом країни або обирається законодавчим органом державної влади, причому на строки (5—8 років), що перевищують термін повноважень уряду. Тривалі строки повноважень керівництва центрального банку мають на меті захистити банк від політичного тиску з боку уряду, від політичної нестабільності в період передвибо­рчих кампаній та зміни уряду. До того ж відкликати керівника центрального банку з посади або досить складно, або взагалі неможливо;

— економічна незалежність центрального банку. Як свідчить світова практика, центральні банки зазвичай переведені на са­мостійний бюджет (кошторис) і не сплачують податків до бю­джету, оскільки метою їхньої діяльності не є отримання при­бутку. Однак унаслідок виконання своїх функцій (управління банківською системою — кредитне, касове, розрахункове об­слуговування банків, монетарне регулювання — операції з цін­ними паперами, з іноземною валютою, залучення резервів коме­рційних банків на безоплатній основі) центральні банки можуть одержувати значні доходи. За рахунок доходів центральні банки фінансують свої' видатки і, крім того, значну частину свого чис­того доходу спрямовують до державного бюджету. Завдяки цьому центральні банки, не одержуючи бюджетних коштів для фінансування своїх видатків, є незалежними від парламенту, уряду і міністерства фінансів, і, маючи особливий статус оподат­кування, не підпадають під контроль державних податкових ор­ганів.

Базові чинники (передумови), що характеризують правовий статус Національного банку України, визначені Конституцією України та законом «Про Національний банк України».

Основні завдання і функції НБУ також визначені на законо­давчому рівні. Згідно з законодавством основним завданням (функцією) Національного банку є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні.