2.2. Дослідницька програма модернізації та ідеологія

Зародження дослідницької програми модернізації саме в амери­канському академічному середовищі у повоєнний період було невипад-кове. По-перше, впродовж 1930–1940-х років спостерігалася міграція ідей соціологічного теоретизування європейських класиків до США з їхньою подальшою інтерналізацією американськими соціологами. Ре­пресії нацистської Німеччини стосовно опозиційно налаштованих мис­лителів – а надто “неарійського” походження – спричинилися до фізич­ного переміщення багатьох дослідників до університетів Нового світу, що не могло не сприяти популяризації їхніх поглядів у країні прихист­ку. По-друге, побудова Т.Парсонсом теорії соціальної дії, яка надихала­ся класичними європейськими соціологічними концепціями, забезпечи­ла націю без теорії, як висловився на адресу США Дж.Александер, ваго­мою та всеосяжною аналітичною системою координат. Здобуття Парсон-сом статусу безпомилкового авторитету серед американських соціологів уможливило інкорпорацію європейських ідей до нового соціального контексту. По-третє, не поділяючи всіх припущень Валер-

⁹ Див.: Etounga-Manguelle D. Does Africa Need a Cultural Adjustment Program? // Culture Matters: How Values Shape Human Progress / Ed. by S.Huntington, L.Harrison. – N.Y.: Basic Books, 2000. – P. 74. Біля витоків подібних ідей стояв Г.Кон, котрий ще у 1930-х роках визначив Західну Європу як носія чеснот раціоналізму, індивідуалізму й індустріалізму, а також запропонував і дотепер впливову концептуалізацію своєрідності японського суспільства, яка є у поєднанні модерної промисловості і домодерних соціальних та ментальних наставлень (див.: Kohn H. The Europeanization of the Orient // Political Science Quarterly. – 1937. – Vol. 52. – № 2. – P. 259–270).

2.2. Дослідницька програма модернізації та ідеологія

73

стайнового світ-системного аналізу, я погоджуюсь із його тезою про бо­ротьбу за гегемонію в межах ядра та вважаю коректним висновок, що 1945 рік ознаменував перемогу США у цій конкуренції¹⁰. Геополітичний статус надпотуги та спроба протистояти ленінізму не лише за допомо­гою військово-політичних та економічних заходів, але й ідеологічно привели до того, що популярний іще у міжвоєнну добу американський ізоляціонізм поступився місцем ідеології активного втручання у світові справи. Сутність візії світового порядку помірковано налаштованими дослідниками та практиками модернізації висловив Ю.Стелі у своїх роз­думах про висліди ленд-лізу за часів Другої світової війни. За Стелі, го­ловним завданням США повоєнного періоду мало бути досягнення само-керованого світу (self-running world); ця позиція протиставлялася та­ким двом варіантам: автаркії США, результатом якої став би світовий ха­ос, і намаганню безпосередньо керувати світом (Валерстайн назвав би таку поставу світ-імперською)¹¹.

¹⁰ Ідея боротьби за світову гегемонію не розробляється монопольно представниками світ-системного аналізу: аналогічною системою координат послуговуються такі дослідники, як Б.Камінгс, С.Джилс та Е.Гобсбаум (див., приміром: Гобсбаум Е. Вік ек­ стремізму. Коротка історія ХХ віку. – К.: Альтернатива, 2001. – С. 93–94). Б.Камінгс визначає кілька найсуттєвіших складових глобальної гегемонії США: військову, гео- політичну, економічну потугу, до яких також додається “влада, що виростає з дула привабливих ідей” (Cumings B. Mr. X? Doctrine X? A Modest Proposal for Thinking about the New Geopolitics // Questioning Geopolitics: Political Projects in a Changing World-System / Ed. by G.M.Derluguian, S.L.Greer. – Westpoint; L.: Greenwood Press, 2000. – P. 85). Завданням теорії модернізації було складання цього каталогу “приваб­ ливих ідей”, які б уможливили американську гегемонію. До функцій останньої входи­ ло: формулювання правил гри у світовій економіці; підтримка глобальної стабільності впродовж тривалого часу, що задовольняє потреби глобального середньо­ го класу та групи держав, чия потуга зростає, і які становлять “середній клас” (напівпериферію). Надання членам “середнього класу” можливостей для мобільності утримує систему від екстремальної поляризації. Гегемон також забезпечує дискурс залученості, який претендує на універсальність та прагне охопити все людство, вдаю­ чись до ідей свободи, рівності, демократії і самовизначення. Вочевидь ці ідеї чинять зворотний тиск на ядро з вимогою щонайменше відповідати проголошеним ідеалам (приміром, помітний із 1970-х років акцент Вашингтона на правах людини в міжна­ родному масштабі пов’язаний із впливом руху за громадянські права у США 1960-х років). Обов’язком гегемона є проведення розумної Realpolitik, яка дозволяє розміщати військові бази поруч із ворогом на територіях союзників, прагматично ви­ користовуючи наявний матеріал (навіть включно з тиранічними диктатурами), вод­ ночас підштовхуючи цей “матеріал” у бік лібералізму.

¹¹ Див.: Staley E. The Economic Implications of Lend-Lease // American Economic Review. – 1943. – Vol. 33. – № 1. – P. 375.

74

РОЗДІЛ 2

Отже, погляди, витримані у концептуальній та ідеологічній системі коор­динат модернізації, потрапляли до США на поживний інституційний, інтелек­туальний та ідеологічний грунт. Ці дослідження, декларуючи взірцевість західного досвіду, який часто зводився до американських суспільних прак­тик, також мали на меті надати наукове обгрунтування політики щодо пост-колоніальних країн, аби завоювати симпатії (to win hearts and minds, вдаю­чись до вдалого англомовного вислову) їхніх правлячих верств і населення загалом. Відтак, стрімко зростали шанси на фінансування з урядових та не­урядових джерел у тих дослідників і організацій, які переймалися проблема­ми третього світу. Наявність фінансових ресурсів уможливила творення двох осередків парадигми модернізації: Дослідницького центру з економічного розвитку та культурних змін при Чикагському університеті, який започатку­вав видання журналу Economic Development and Cultural Change, та Центру міжнародних студій при Масачусетському інституті технологій.

Підмурівки дискурсу про розвиток як модернізацію були закладені пре­зидентом США Г.Труменом у його інавгураційній промові 20 січня 1949 року, в якій він проголосив ідею “справедливої угоди” (Fair Deal) для США – влас­не ця концепція мала стати поширенням Рузвельтового Нового курсу (New Deal) з розбудови держави загального добробуту на весь світ¹². Реалізація Труменової візії мала б своїм вислідом зміну ситуації, за якої “більш як поло­вина населення світу живе в умовах, що межують із злиднями. Ці люди не ма­ють достатньо продуктів харчування, вони стають жертвами хвороб. Їхнє економічне життя є примітивним та застійним. Їхня бідність є гальмом та за-

¹² Ідея про необхідність “глобалізації” Нового курсу за допомогою ООН належала Ф.Д.Рузвельту. Рузвельтова візія передбачала так само й залучення СРСР до цього Pax Americana. Труменова візія була значно обмеженішою, аніж світогляд його попередника. Але запропонувавши політику стримування СРСР як організаційний принцип американської гегемонії, що спиралася на контроль над світовими грішми та військову потугу як засоби стримування, вона дозволила зробити серію кроків у бік перерозподілу фінансових ресурсів із США до решти світу, аби гарантувати військову й політичну безпеку США та їхніх союзників. Модель Трумена трансформувала Рузвельтову ідею глобальної держави загального добробуту в “проект “військової держави загального добробуту” (warfare-welfare state) у світовому масштабі у процесі конкуренції та протистояння радянській системі комуністичних держав” (Arrighi G. The Social and Political Economy of Global Turbulence // New Left Review. – 2003. – № 20. – P. 58). За Аррігі, з огляду на внутрішню політику США підтримували соціальне кейнсіанство – тобто намагалися забезпечити повну зайнятість та якнайактивніше масове споживання у країнах Заходу – натомість Решті було накинуто проект “розвитку”.

2.2. Дослідницька програма модернізації та ідеологія

75

грозою як для них, так і для заможніших регіонів. Вперше за свою історію людство має у своєму розпорядженні знання та вміння, щоби полегшити страждання цих людей. Я переконаний, що ми повинні поділитися з мирни­ми націями перевагами наших технічних знань, аби допомогти їм зреалізува­ти прагнення до кращого життя. Ми бачимо програму розвитку (курсив мій. – П.К.), яка грунтована на засадах демократичної справедливої угоди. Вища продуктивність є ключем до процвітання та миру, а ключем до кращої про­дуктивності є ширше й енергійніше застосування сучасних наукових і технічних знань”¹³. “Справедлива угода” мала стати соціально-економічним додатком до сформульованої у березні 1947 року доктрини Трумена, за якою США брали на себе зобов’язання допомагати вільним народам зберігати свої інституції та свою цілісність у протистоянні з агресивними рухами, що намагатимуться нав’язати їм тоталітарні режими. Труменові тези згодом були конкретизовані у програмовому документі ООН з економічного розвитку недорозвинених країн, що побачив світ 1951 року. Деякі положення цього плану дій нагадують погляди сучасних адептів “структурної перебудови” (structural adjustment): “...Економічний прогрес є неможливим без болючих реформ. Треба відкинути стародавню філософію, старі соціальні інституції повинні дезінтегруватися, зв’язки, що грунтуються на касті, вірі та расі, мають бути понищені, а очікування кращого життя чималою кількістю індивідів, неспроможних встигати за прогресом, достеменно не справдиться. Вкрай мало таких спільнот, які готові заплатити повну ціну за досягнення прогресу”¹⁴.

Безперечно, між соціальною інженерією під егідою дискурсу розвитку та модернізації, спрямованого назовні – до третього світу – і внутрішнім досвідом реформаторства, яке асоціювалося спершу з Рузвельтовою політикою Нового курсу, а згодом із візією “великого суспільства” (Great Society) Л.Б.Джонсона, існував щільний зв’язок. Уявлення та словник соціальних реформ, найпромовистішим прикладом яких була успішна

¹³ Truman H. S. The Truman Program: Addresses and Messages. – Washington: Public Affairs Press, 1949. – P. 47.

14 Measures for Economic Development of Underdeveloped Countries. – N.Y.: United Nations, 1951. – P. 15. Гегемонія дискурсу розвитку як прогресу шляхом модернізації не означала повної відсутності альтернативних поглядів. Приміром, А.Кервін піддав сумніву мудрість плану ООН через його спрощеність, ба навіть жорстокість (Kervyn A. Approaches to the Problem of Economic Development // World Politics. – 1953. – Vol. 5. – № 4. – P. 573).

76

РОЗДІЛ 2

діяльність адміністрації долини річки Теннесі, яка перетворила один із найвідсталіших регіонів США на осердя стрімкого промислового зростання, кшталтували концептуальне підгрунтя політики міжнародного розвитку. Президент Джонсон узалежнював успіх своєї політики загального добробуту від здатності США зберегти своє глобальне лідерство й зокрема стримати комуністичну навалу у В’єтнамі. За власними словами Джонсона, він знав із самого початку, що приречений на розп’яття, хоч би що він чинив. “Якщо я полишу жінку, яку я насправді кохаю – “велике суспільство” (Great Society) – аби мати справу з цією сучкою-війною (bitch of a war) в іншому куточку світу, я тоді втрачу все вдома, – казав він. – ...Але якщо я покину цю війну та дозволю комуністам захопити Південний В’єтнам, тоді мене сприйматимуть як боягуза, а мою націю – як потурача. У кожнім разі ані я, ані нація загалом нічого не зможемо ніде здійснити в цілому світі”¹⁵. Логічним вислідом сприйняття третього світу як аналогу відсталих регіонів світу першого (долина річки Теннесі мала свій відповідник у долині Меконгу) ставала абсолютизація історичного досвіду Заходу. Репрезентуючи значущу, але все ж таки партикулярну траєкторію розвитку Заходу як універсальну модель еволюції суспільства¹⁶, теоретики модернізації розглядали перехід від традиціоналістської, “спільнотної” соціальної організації у напрямі безособового, раціонального проекту модерного “суспільства” як прогрес не лише з точки зору критерію зростання інструментальної раціональності, але й з огляду на ціннісну перспективу.

Така увага, і тим паче змагання між ліберальними та ленінськими режимами за прихильність унезалежнених країн третього світу мали

¹⁵ Kearns D. Lyndon Johnson and the American Dream. – N.Y.: Harper and Row, 1976. – P. 263. Цей зв’язок між внутрішньою політикою і її “експортним варіантом” у вигляді модернізації простежується в іншому Джонсоновому пасажі, датованому 1964 роком: “Я маю клопіт із безсоромною спробою комуністів захопити Азію. Я маю клопіт із по­ встаннями американських негрів (Negroes). Я маю проблеми з Центральною Амери­ кою, про які людям навіть невідомо. Мені необхідно знайти можливість платити за всі ці кляті війни (fucking wars) та зберегти мою відданість піклуванню про американців: нагодувати та просвітити їх” (цит. за: Gardner L.C. Pay Any Price: Lyndon Johnson and the Wars for Vietnam. – Chicago: Ivan R.Dee, 1995. – P. 104).

¹⁶ Як підсумовував С.Блек, “cуть цієї західної інтерпретації історії полягає в тому, що впродовж модерної епохи західноєвропейські та англомовні народи розвинули політичні, економічні та соціальні інституції, які є якнайкраще пристосованими до мо­ дерного способу життя, а тому мають універсальну обгрунтованість” (Black C. Introduction // Comparative Modernization : A Reader / Ed. by C.Black. – N.Y.: Free Press, 1976. – Р. 2).

2.2. Дослідницька програма модернізації та ідеологія

77

серйозні політико-економічні підстави. Впродовж нетривалого періоду після завершення Другої світової війни й до 1960 року на земній кулі постало понад сорок нових держав, населення яких дорівнювало 800 млн. осіб. Лідери “Московського центру” стали свідомі неможливості зміцнення свого впливу на Захід, що інтенсифікувало їхні зазіхання на третій світ. Тому вповні зрозумілими були мотиви обіцянки М.Хрущова підтримати “священну” боротьбу за національне визволення, яку вели колонізовані народи. Як констатує Д.Піне, “після смерті Сталіна нові радянські лідери переконалися, що для СРСР єдиним можливим виходом із політичного, дипломатичного та військового глухого кута холодної війни було формування нової стратегії стосовно некомуністичного світу”¹⁷. Така зміна орієнтації радянської політики відповідала переходу від дуалістично-антиномічної (Августинової) моделі світу до тринітарної: томістська теологія висунула концепцію чистилища, як проміжного елементу між пеклом і раєм, натомість постсталінське керівництво СРСР переглянуло маніхейську політичну географію доби сталінізму та запропонувало третьому світу статус, подібний до чистилища¹⁸. Поширення на країни третього світу термінів на кшталт “режими народної демократії” – які первісно описували нових членів “соціалістичного табору” в повоєнний період – мало слугувати обгрунтуванню їхньої ентелехійної придатності до входження до соціалістичного “граду Божого”. Пізніше цей концептуально-те(ле)ологічний словник доповнився поняттями “революційна демократія” та “держави соціалістичної орієнтації”.

Стурбованість щодо порушення комуністичними режимами та рухами кордонів перемир’я, які було встановлено на самому початку холодної війни, висловив зі свого боку один із фундаторів теорії та практики модернізації В.В.Ростоу. У своїй промові перед випускниками центру спеціальних операцій армії США у Форт Бреггу – закладу, де підвищували кваліфікацію численні представники збройних сил багатьох країн, що розвивалися – він привернув увагу своїх слухачів до цього факту та застеріг, що за таких умов США та їхні союзники мають обов’язок

¹⁷ Pineye D. The Bases of Soviet Power in the Third World // World Development. – 1983. – Vol. 11. – № 12. – P. 1083.

¹⁸ Див.: Jowitt K. “Moscow Centre” // Eastern European Politics and Societies. – 1987. – Vol. 1. – № 3. – Р. 296–348.

78

РОЗДІЛ 2

безпосередньо втручатися в ці конфлікти, підтримуючи “творчий процес модернізації”¹⁹.

Отже, виникнення першої фази дослідницької програми модернізації було пов’язане зі змінами у світовому балансі сил унаслідок процесу розпаду колоніальних імперій та постання нових незалежних держав на підмурівках старих суспільств; поза тим, кожна з конкуруючих у світі систем – ленінізм і лібералізм – пропонувала своє бачення благого майбутнього і шляхів його досягнення третім світом.

За Алмондом, “нові” нації, що “виникали”, “розвивалися” або, навпаки, рухалися регресивною спіраллю “недорозвитку”, потрактовувалися першою фазою дослідницької програми модернізації у контексті ідей Просвітництва та західної соціальної теорії. Науковці таким робом здійснювали проекцію західного досвіду “зрілого” модерну та візії “прогресу” з її обіцянкою поши­рення знань, технологічного розвитку, досягнення вищих стандартів ма­теріального добробуту, постання ліберальних політичних систем, що підко­ряються верховенству права, на країни, які віднедавна вивільнилися від ко­лоніалізму та експлуатації. Вже остання фраза викриває ідеологічний ухил Алмонда і так само й інших вчених, яких єднає перша фаза дослідницької програми модернізації: для них факт здобуття політичного суверенітету ко­лишніми колоніями автоматично означав припинення їхніх взаємин нерівного економічного й політичного обміну з першим світом, тобто вчо­рашньою метрополією. Тож не диво, що деякі з дослідників, які застосовува­ли категорії теорії модернізації для аналізу суспільств, що розвиваються – такі як С.Гантінгтон, Л.Пай, В.В.Ростоу – брали активну участь у витворенні політики щодо суспільств третього світу, яка мала на меті утримати ці країни в орбіті американського впливу, та працювали в таких інституціях,

¹⁹ Rostow W.W. Countering Guerilla Attack // Modern Guerilla Warfare / Ed. by F.M.Osanka. – N.Y.: Free Press, 1962. – Р. 471. Занепокоєння поширенням ленінських режимів, яке давалося взнаки вже за часів корейської війни, вповні відбивається у коментарі сучасника тих подій: “Ми втрачаємо Азію швидкими темпами. Першою “кеглею” був Китай. Її вже збито. У другому ряду є дві кеглі – Бірма та Індокитай. Якщо вони впадуть, то цілком очевидно, що три кеглі в наступному ряду – Сіам, Малазію та Індонезію – також буде збито. Якщо ж решта Азії простуватиме тим самим шляхом, це спричинить такі визначальні психологічні, політичні й економічні наслідки, що чотири кеглі останнього ряду – Індія, Пакистан, Японія та Філіппіни – впадуть із майже стовідсотковою ймовірністю” (цит. за: Kennedy P. The Rise and Fall of Great Powers. Economic Change and Military Conflict. From 1500 to 2000. – L.: Fontana Press, 1989. – Р. 493).

2.2. Дослідницька програма модернізації та ідеологія

79

як Рада національної безпеки та Державний департамент США. Така співпраця була особливо популярною за часів адміністрації Дж.Кеннеді, по-заяк його уряд енергійно боровся за вплив на третій світ. Вчені виступали не лише як консультанти урядових інституцій, але й навіть обіймали клю­чові посади, як це було у випадку Ростоу, котрий був заступником радника президента із національної безпеки, а згодом очолив раду із планування політики Держдепартаменту.

Логічним вислідом осягнення Zeitgeist у термінах глобальних конфліктів є квазірелігійна легітимація політичних дій, до якої вдавали­ся та продовжують вдаватися американські політичні лідери, зокрема президенти. Із цього реєстру достатньо навести яскраві приклади Д.Ей-зенгауера (“сили добра й зла згруповані й озброєні та протистоять одна одній так, як ніколи в історії. Свобода стикається з рабством, світ – із те-мрявою”²⁰), Р.Рейгана (його генеалогія Радянського Союзу як імперії зла віднаходила коріння комунізму в первородному гріху) та Дж.Буша (ос­танній висунув ідею “осей зла”). Втім, варто відокремити місіонізм, який простежується у цих поглядах, від месіанізму²¹, вплив якого є позірним у “маніфесті долі” (Manifest Destiny) Дж. О’Салівана (1845) та маніфесті Остенде (1854). Документи, витримані в дусі месіанізму, ро­били наголос на Божественному праві США на територіальну експансію, натомість місіонізм схильний виопуклювати інституційні переваги ліберальних вартостей, капіталістичної економічної організації та де­мократичних структур, які можуть і повинні бути “шаблоном” соціаль­ного порядку.

Існування “політико-ідеологічної” складової дослідницької програми модернізації у жодному разі не зумовлює її автоматичне знецінення як аналітичного знаряддя (саме такий висновок випливав би з ортодоксально-марксистського розуміння ідеології як раціонально-калькульованого озна-

²⁰ Цит. за: Kennedy P. The Rise and Fall of Great Powers. Economic Change and Military Conflict. From 1500 to 2000. – L.: Fontana Press, 1989. – Р. 479.

²¹ Дистинкція між месіанізмом і місіонізмом належить Є.Трубецькому, який розглядав національний месіанізм як “ствердження виняткової близькості одного народу до Христа”, натомість місіонізм змушує “думати лише про обов’язки та своє служіння, а не про свої переваги супроти інших народів” (Трубецкой Е. О Христианском отношении к современным событиям // Новый мир. – 1990. – № 7. – С. 214). І.Торбаков також пропонує цікаві розмисли щодо зв’язку між місіонізмом і розбудовою імперії у США та Росії (див.: Торбаков І. Змагання із глобальним Великим Братом // Критика. – 2004. – № 11. – С. 22–27).

80

РОЗДІЛ 2

чення партикулярних інтересів). Модернізація в іпостасі концептуальної системи координат так само, як і в іпостасі ідеології, не зводиться до про­стого засобу легітимації “доларової” дипломатії, підтримки проамери-канських еліт, попри репресивність та олігархічність останніх, і до нав’язу­вання взаємин “нерівного обміну” країнам, що розвиваються (водночас я не заперечую емпіричної реальності попередньо наведених явищ). Про­дуктивнішим є погляд на дослідницьку програму модернізації як на ідео­логію в Гірцевому сенсі, тобто як на різновид культурної системи, одну з тих “програм”, які “постачають нам шаблони та плани для організації соціальних і психологічних процесів”, а також є “мапами проблемної соціальної реальності й матрицями для творення колективної свідомості”²². Перша фаза дослідницької програми модернізації виконувала функцію про­дукування значення у світі, який переживав кризу ідентичності внаслідок подій Другої світової війни, творення “світової системи соціалізму” та руй­нації колоніальних імперій. Теорія модернізації мала на меті не лише інте­лектуальне осягнення постколоніальних суспільств, вона також стала вель­ми придатним знаряддям заохочення змін, які б наблизили ці країни до західних моделей за рівночасного віддалення від “Московського центру”. Водночас теоретики модернізації оминали дражливі питання, які зринали упродовж формування модерну на Заході. Імпорт зразків західного спосо­бу життя націями третього світу мав супутно переконливо засвідчувати його вартість в очах громадян першого світу, долаючи у такий спосіб сумніви, страхи та невизначеність епохи холодної війни, яка заступила до­бу “гарячої” світової війни.