Висновки

Методологія дослідницьких програм у поєднанні з Веберовим ідеальним типізуванням пропонують ефективне знаряддя витворення адекватнішої концептуальної моделі еволюції дослідницьких програм соціологічного дискурсу про модернізацію та розвиток. Кожна дослідницька програма окреслюється як ідеальний тип на основі теоретичних викладів тих її представників, які найповніше втілюють інтенції зазначеної інтелектуальної течії. Теоретизування про розвиток та модернізацію постійно взаємодіє з ідеологічними картинами світу. Відтак, повна деідеологізація соціологічного дискурсу є неможливою в принципі, водночас визначення місця ідеології дозволяє уникнути “розчинення” соціальної теорії в ідеології.

Генеалогія соціологічного пізнання, яка досліджує в археологічний спосіб історію соціологічної теорії, невідокремною частиною якої є дискурс про розвиток та модернізацію, є також дослідженням сьогодення, позаяк дослідницькі програми, про які йдеться, не лише продовжують існувати, але й суттєво позначаються на сучасних теоретичних дебатах. Генеалогія допомагає зрозуміти укоріненість сьогодення в історії та її зв’язок із інтелектуальними завданнями “нашого часу”. Ані пояснення емпіричних даних, ані інтерпретація світоглядних проблем сучасного світу неможливі без ревіталізації класичного соціологічного теоретизування⁵⁶, якому належить ключова роль у формуванні нових концепцій, особливо враховуючи центральність теми модерну в мисленні фундаторів сучасної соціології. Дослідження минулого й теперішнього соціології розвитку та модернізації є також передумовою витворення історії та теорії модерну:

⁵⁶ Федорченко П.В. (Кутуєв П.В.) Класична соціологія і сучасна соціальна теорія // Філософська і соціологічна думка. – 1995. – № 1/2. – С. 68–87.

64

РОЗДІЛ 1

недарма Марксове дослідження капіталістичного способу виробництва перепліталося та випливало з критики / генеалогії політичної економії.

Соціологи, на відміну від економістів, традиційно виказували схильність до “соціал-демократичної” орієнтації ⁵⁷. Така ситуація поясню­валася специфікою професійного фокусу цієї дисципліни, яка із самого по­чатку свого існування силкувалася вплинути на реформування світу, який вона інтерпретувала⁵⁸. Але впродовж останніх десятиріч вплив постмо­дернізму з його прискіпливою увагою до ідентичності, естетичних смаків та деконструктивізму, тобто явищ мікрорівня, відвертає дослідницьку ува­гу від макрофеноменів. За такого підходу єдиною суспільно значущою відповіддю на універсальні соціальні проблеми сучасного світу стають пар-тикуляристські соціальні рухи, які роблять наголос на власній ок-ремішності. Подібний пеан локальному та неформальному, всупереч універсалістським та раціоналістичним претензіям модерну, може бути так само небезпечним. К.Оффе завважує, що так званим новим соціальним ру­хам, які часто інституціоналізують постмодерні ідеї, багато чого бракує для того, аби розробити хоча б лише контури програми соціальної трансфор­мації, якій був би властивий такий самий ступінь послідовності та повнота, як і попереднім соціально-політичним рухам. Німецький соціолог ставить на карб постмодерністській критиці модерну іще одну ваду: “Вочевидь, ці нові соціальні рухи далеко не завжди мають імунітет до спокуси розверну­тися в бік однозначно домодерних ідей (саме такий хід думки притаманний представникам построзвитку. – П.К.) та грунтують свою критику на парти-куляристських, комунітаристських, лібертаристських, анархічних, еко­логічних та інших подібних версіях фундаменталізму”⁵⁹. Відтак, теза про єдиний позитивістсько-законодавчий, об’єктивістський та догматичний мо­дерністський метод із його ворожим наставленням до Verstehen — метод, який прагне домінувати в теоретичному ландшафті подібно до мо­дерністського хмарочосу, інакше як міфом не назвеш. Під цим кутом зору слушною є думка В.Аутвейта про те, що на кожного позитивістськи налаш­тованого Дюркгейма, візія якого – за твердженням постмодерністів – узго-

⁵⁷ Див.: Esping-Andersen G. Two Societies, One Sociology, and No Theory // British Journal of Sociology. – 2000. – Vol. 51 – № 1. – Р. 61.

⁵⁸ Див.: Kumar K. Sociology and the Englishness of English Social Theory // Sociological Theory. – 2001. – Vol. 19. – № 1. – Р. 41–64.

⁵⁹ Offe C. Modernity and the State: East, West. – Cambridge: MIT Press, 1996. – Р. 20.

Висновки

65

джувалася з ідеальним типом соціолога-законодавця, знаходиться свій Ве­бер, який надає перевагу розумінню над поясненням та практикує самооб­меження щодо власних суджень⁶⁰.

Звернення до проблем модерну, а також дискурсів модернізації та розвитку, зважаючи на постмодерністську критику монологічної та засадничої спрямованості, притаманну західній соціологічній теорії, ревіталізує традицію холістського дослідження суспільств(а), яка водночас не висуває претензії на витворення вичерпного метанаративу у формі остаточного каузального пояснення.

⁶⁰ Див. детальніше: Outhwaite W. The Myth of Modernist Method // European Journal of Social Theory. – 1999. – Vol. 2. – № 1. – Р. 5–25. Як слушно зауважує Г.Терборн у своїй полеміці з постмодерністськими мислителями, теорія модерну має включати розгляд діалектики примусу та звільнення, ціни прогресу, переможців та переможених, а також нового використання минулого. Саме тому модерністські дискурси, подібно до будь-яких інших, можуть застосовуватися як із відчуттям амбівалентності, так і з глибоким переконанням, як із консервативною обережністю, так і з радикальним іконоборством. Терборн також пропонує розглядати модерн як специфічну часову орієнтацію, яка сприймає теперішнє як підготовчий етап для прийдешнього, а минуле – як щось, приречене на забуття, або, у кращому разі, як будівельний матеріал для майбутнього: “Модерн у цьому сенсі не означає якогось конкретного хронологічного періоду або специфічних інституційних форм. У принципі, можливі різні періоди модерну, за якими слідують демодернізація або ретрадиціоналізація” (Therborn G. Entangled Modernities // European Journal of Social Theory. – 2003. – Vol. 6. – № 3. – Р. 294). Незважаючи на продуктивність своїх концептуальних новацій, Терборн не спромігся подолати свій євроцентризм, витлумачуючи західний модерн як продукт внутрішньоєвропейських конфліктів; натомість решта світу набула модерних рис шляхом колонізації або реакції на проникнення європейського модерну.

Для вульгарної політичної економії власне характерно те, що все нове, оригінальне, глибоке та обгрунтоване стосовно певного історичного ступеня розвитку, вона повторює тоді, коли це стає пласким, відсталим і хибним.

К.Маркс

РОЗДІЛ 2

ПЕРША ФАЗА ДОСЛІДНИЦЬКОЇ ПРОГРАМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ: ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ