1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток як соціальні та інтелектуальні феномени: підходи до визначення

Модерн у своєму західному вияві пропонувався як суспільство-взірець для Решти; водночас критики проекту модерну схильні вбачати в кон­цепціях модернізації та розвитку саму лише ідеологію, якій бракує ака­демічного компоненту, вважаючи, що ці побудування позбавлені інтелекту­альної цінності, а єдиним мотивом їхнього існування є виконання ними функції легітимації глобальної гегемонії Заходу. І ті, і другі нехтують тим фактом, що навіть формування первинного модерну на Заході має розгляда­тися як процес, а не як сталий результат, процес, який включав постійну зміну суспільних практик та рефлексії про них. Ба більше, найсуттєвіші риси суспільства, які ми асоціюємо з модерном, досягли “зрілості” зовсім нещодав­но та розподілені нерівномірно як у межах світ-системи, так і в рамках окре­мих суспільств, тому досвід взаємодії з перевагами модерну ще не став універ­сальною ситуацією для всього людства. Жодне суспільство сьогодення не мо­же претендувати на звання вповні розвиненого та модернізованого. А.Сен пропонує неортодоксальний погляд на “розвинені” суспільства, підводячи до думки, що їх слушно аналізувати з позицій соціології модернізації та розвит­ку, дисципліни, сфера компетенції якої традиційно обмежувалася світом, що розвивається. Так, незважаючи на відносно вищий рівень добробуту афроаме­риканців порівняно з мешканцями третього світу, вони мають менші шанси досягнути похилого віку, аніж китайці або шриланкійці (середня тривалість життя чоловіків афроамериканського походження в таких містах, як Вашинг­тон або Сан-Франциско, нижча за 60 років), і це, додам – попри незрівнянно вищі можливості систем охорони здоров’я та освіти в США²¹.

Див.: Sen A. Development as Freedom. – Oxford: Oxford University Press, 1999. – Р. 6.

1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток ...

43

Подібні факти дали підстави американському досліднику Д.Широту дійти висновку, що “лише ті особи, яким бракує відчуття історії, не усвідомлюють існування технологій та зовсім не розуміють, наскільки й досі неповною є наша адаптація до умов переходу від аграрного до модерного індустріального суспільства, можуть використовувати поверхові терміни на кшталт “постмодерну” та “пізнього модерну” для опису соціальної реальності кінця ХХ століття. …Модернізація мала місце, цей процес триває і триватиме ще довго”²².

Гегемоністичний статус ідеї ліберального модерну не означає зникнен­ня умов, що породжують його заперечення та спротив. Суть неоліберальної літанії є в констатації смерті регульованої економіки, місце якої заступають корпорації постіндустріального гатунку. Ці корпорації навіть на тра­диційних ринках – приміром, газовому – оперують у стилі бірж, вповні відповідаючи візії вільного ринку А.Сміта та А.Маршала. Серія корпоратив­них банкрутств останніх років, символом яких є крах “Енрону”, промовисто засвідчила, що неоліберальна формула дає збої в контексті не тільки Решти, але й першого світу.

К.Джавіт ще в 1987 році запропонував назвати різко-насильницьку реакцію на експансію західного модерну, експансію, у якій примхливо переплітаються ідеї, ідеали та інтереси, “відрухами шаленого гніву”²³. Вод­ночас було б помилковим вбачати в усіх цих рухах лише традиціоналістську відсіч модерну – приміром, “Аль-Каїда” з огляду на свою організаційну структуру є не стільки уособленням архаїзму, скільки відповідником модер­ної корпорації, в межах якої Осама бін Ладен виконував функцію генераль­ного менеджера (chief executive officer). Отже я уникаю ототожнення мо­дерну з якимось одним конкретним суспільством. Варто відзначити, що ди­хотомічні категорії, які соціологи застосовують для опису та концепту-алізації соціальної реальності – “розвинені суспільства versus суспільства,

²² Chirot D. Why Must There Be a Last Cycle? The Prognosis for the World Capitalist System and a Prescription for its Diagnosis // Questioning Geopolitics: Political Projects in a Changing World-System / Ed. by G.M.Derluguian, S.L.Greer. – Westpoint; L.: Green­ wood Press, 2000. – P. 70.

²³ Надзвичайно проникливий аналіз наслідків модерну в сучасному світі запропонував американський соціолог С.Шерман у своєму обговоренні трьох темпоральностей подій 11 вересня 2001 року в США – гегемонії США, гегемонії модерної ідеології лібералізму та перспективи зіткнення цивілізацій (див.: Sherman S. The Attacks of September 11 in Three Temporalities // Journal of World-Systems Research. – 2003. – Vol. 9. – № 1. – P. 141–169).

44

РОЗДІЛ 1

що розвиваються” та “модерн versus традиціоналізм” – мають свої відповідники, які вказують на географічну локалізацію попередньо згада­них феноменів. Дослідники, які акцентують роль цінностей у суспільних змінах, вдаються до поняття “модернізація”, відповідно “модерне” стає атри­бутом західних суспільств, натомість “традиційне” є ознакою Сходу (або Ре­шти). Вчені, для яких локомотивом історії є так чи так визначені економічні сили (відповідно культурі de facto надається статус епіфеномена), тяжіють до поняття “розвиток”. У цьому випадку вчені говорять не стільки про куль­турні / цивілізаційні кордони між Заходом і Рештою, скільки про соціально-економічну нерівність між Північчю і Півднем. За такої візії принципів структурування соціального світу критерій поділу на розвинені соціуми і ті, що розвиваються (або поглиблюють свій недорозвиток, за А.Г.Франком та М.Буравим), є доволі простим: він є простою похідною від “стану” банківського рахунку держави. Географічний зміст типологій “Захід versus Схід” та “Північ versus Південь” є умовним, водночас кожна з них має свої переваги та недоліки. У кожному разі, теоретики гатунку С.Аміна або Дж.Аррігі не мали жодного сумніву в належності СРСР до Півночі (Аррігі навіть висунув тезу про холодну війну як західну громадянську війну). У рамках термінологічної системи координат, що фокусується на розвої, легко уникнути необхідності пошуку відповіді на ряд суперечливих питань, приміром, про ступінь модерності японського суспільства – рівень його еко­номічного розвитку дає підстави до включення Японії до рядів Півночі. Рівночасно дезінтеграція СРСР та “третьосвітизація” більшості його наступ­ників утворили масштабну лакуну в зоні Півночі. Вживання поняття “Захід” вказує на культурні витоки модерну, воднораз генеруючи проблему концеп-туалізації піднесення окремих суспільств Решти, які досягли успіху попри факт (за версіями деяких теоретиків завдяки факту) неналежності до цивілізаційного ареалу Заходу.

Жодне суспільство – навіть те, яке однозначно потрапляє до категорії модерних та розвинених – не може претендувати на повне втілення усіх вимірів модерну. Реальні суспільства доцільніше розглядати як своєрідні уламки уявленого цілісного проекту модерну, кожен з яких є носієм тої чи тої риси цього типу соціуму (приміром, США є уособленням індивідуалістичної конкуренції, натомість скандинавським суспільствам притаманна акцентація на соціальній справедливості та рівності). У своїх міркуваннях про розвиток та модернізацію я дотримуюся методологічної максими М.Буравого, який сформулював таку тезу: “...Останньою лінією

1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток ...

45

захисту (дослідницької програми. – П.К.) є критика: протиставлення реального з потенційним, “того, що є” із “тим, що може бути”. За відсутності чутливості до альтернатив не може бути ефективної боротьби, а без боротьби не може бути реалістичної візії”²⁴.

Неможливість уявити модерний соціальний порядок як систему, підпо­рядковану єдиній логіці, перетворює його на гетерогенний проект, універ­сальність якого ще належить довести. Саме тому слушними видаються міркування американського політичного філософа – емігранта з нацистсь­кої Німеччини – Л.Страуса, який багато уваги приділив проблемі кризи мо­дерну. Страус вбачає кризу модерну в кризі мислення про суспільство та політику, позаяк “модерна культура є відверто раціоналістичною та вірить у силу розуму; зрозуміло, що у випадку втрати віри в здатність розуму об­грунтувати вищі цілі, така культура опиняється в кризі”²⁵. Як вислід, модер­на людина вже не знає, чого саме вона прагне, та не вірить у можливість дізнатися, що саме є благом, а що злом. Страус також слушно заперечував продуктивність рефлексії про модерн у термінах уніформного проекту, по-заяк не має нічого характернішого для модерну, аніж величезне розмаїття та частота радикальних змін у його рамках. За Страусом, модерн як інтелек­туальний феномен, що передує своїй інституціоналізації, асоціюється із фігурою Н.Макіавеллі: саме цей мислитель звів моральні та політичні про­блеми до питання техніки. Розглядаючи, на відміну від античної філософії та християнства, чесноту та мораль як продукти суспільства, Макіавеллі за­кладає підвалини сучасного мислення про розвиток та модернізацію. Вста­новлення благого соціального порядку позбувається своєї залежності від випадку, відповідно благе суспільство вже не є “уявною державою” антич­ної філософії або “градом Божим” християнства: випадок можна підкорити, і гарантія успіху на цьому шляху полягає у зведенні цілей (редукції ком­плексності, як висловився б Н.Луман) до рівня, сумісного із бажаннями більшості індивідів. Отже, модерна епоха в царині мислення розпочи­нається із незадоволення існуючим проваллям між дійсним і належним та пропонує долати його як суто технічну проблему за допомогою секуляр-них, тобто соціально-політичних, а не теологічних засобів. Відповідно ра­дикально змінюється погляд на природу людини: власне ця природа кон-

²⁴ Burawoy M. Marxism After Communism // Theory and Society. – 2000. – Vol. 29. – № 2. – P. 173.

²⁵ Strauss L. Political Philosophy. – N.Y.: Pegasus, 1975. – Р. 82.

46

РОЗДІЛ 1

цептуалізується як минуле людини, що не може дати жодних вказівок, як будувати своє подальше життя: “Дороговкази щодо прийдешнього, так са­мо й щодо належного та бажаного надаються розумом. Розум заступає со­бою природу”²⁶. Водночас модерн постійно продукує своє власне запере­чення. Найвизначнішою фігурою тут є Ф.Ніцше, який піддав дошкульній критиці покладання на раціоналізм та віру в розум. Саме ця суперечність між Фаустіансько-романтичним захопленням трансформативною раціональністю і усвідомленням її кордонів стає головним джерелом на­пруження всередині модерну, що спонукає до постійних розмислів про природу цієї суспільної формації. Модерн улягається осягненню лише за умови усвідомлення того, що “моральні закони — як закони свободи — не можна розуміти як закони природи. Моральні та політичні ідеали визнача­ються без посилання на природу людини: людина радикально вивільняється від контролю з боку природи”²⁷.

Починаючи з програмової розвідки Р.Редфелда про “фольклорне” суспільство, яка мала своїм опертям праці Г.Мейна й Ф.Тьонніса, запозичу­ючи термінологію з трактату В.Самнера “Народні звичаї”, що побачив світ на початку ХХ століття²⁸, погляди теоретиків процесів модернізації ево-

²⁶ Strauss L. Political Philosophy. – N.Y.: Pegasus, 1975. – Р. 92. Певна річ, така постава має своїм опертям традицію західноєвропейського католицького середньовіччя із ха­ рактерним для нього поділом на три простори: рай, чистилище та пекло. Відповідно земне життя мислилося як таке, що передбачає три типи поведінки: безумовно грішне, безумовно святе та нейтральне. Ю.М.Лотман і Б.А.Успєнскій завважують, що в житті західного середньовіччя є можливою широка смуга нейтральної поведінки, нейтраль­ них суспільних інституцій, які не є ані святими, ані грішними, ані добрими, ані пога­ ними. Така нейтральна система рівночасно уможливлює інноваційність та тяглість розвитку, позаяк нейтральна сфера не вимагає додаткових механізмів легітимації сво­ го існування та змін. Ці класики студіювання знакових систем протиставляють західним практикам систему російського середньовіччя, побудовану на акцентованій дуальності. Імплікацією такої дуальності стала диференціація земного життя на або суто грішне, або суто святе; такий принцип поширювався й на позацерковні поняття. Тому світська влада могла потрактовуватися або як божественна, або як диявольська, але ніколи – як нейтральна щодо цих понять (див.: Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Роль дуальных моделей в динамике русской культуры (до конца XVIII века) // Труды по русской и славянской филологии. XXVIII: Литературоведение. К 50-летию профессо- ра Бориса Федоровича Егорова / Отв. ред. В.И.Беззубов. – Тарту: Изд-во ТГУ, 1977 (Учен. зап. Тартуского гос. ун-та; вып. 414). – С. 3–36).

²⁷ Strauss L. Political Philosophy. – N.Y.: Pegasus, 1975. – Р. 92.

²⁸ Sumner W.G. Folkways: A Study of the Sociological Importance of Usages, Manners, Customs, Mores, and Morals. – Boston: Ginn, 1906.

1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток ...

47

люціонували в полі, межі якого окреслювалися дихотомічними категоріями “спільнота – суспільство”, “статусне суспільство – контрактне суспільство”, “фольклорне суспільство – міське суспільство”, “традиція – модерн”. На Редфілдове переконання, антиподом модерного урбанізованого соціуму було фольклорне суспільство. Останнє він визначив як невелике, ізольова­не, неписьменне, гомогенне; йому також властиве сильне чуття групової солідарності. Поведінка в таких суспільствах є традиційною, спонтанною, некритичною та особовою; в ньому немає експериментів та розмислів зара­ди інтелектуальних цілей. У фольклорному суспільстві інституції спорідне­ності є основним типом досвіду, родинна група – базовою одиницею дії, са­кральне домінує над секулярним, натомість економіка грунтується на ста­тусі, а не на ринку. Попри всю розмаїтість індивідуальних фольклорних суспільств, Редфілд вважав за можливе об’єднати їх однією категорією, по-заяк вони конституюють тип, що є протилежний індустріальному соціуму модерного міста²⁹.

Перша хвиля теоретиків модернізації на кшталт В.В.Ростоу в період після Другої світової війни, а також представники “неомодернізаційно-го” дискурсу на зразок Ф.Фукуями після завершення війни холодної злегковажили попередженням Ф.Ніцше про обмеженість прогресу люд­ства загалом та науки зокрема: “Великі, широко обдаровані натури змог­ли скористатися цією зброєю науки, аби назагал з’ясувати та представи­ти нам кордони та умовність знання (ці мотиви пізніше розвинуть сто­совно суспільного та гуманітарного пізнання неокантіанці, а також М.Вебер та Х.Файгінгер. – П.К.), і тим самим відкинули зазіхання науки на універсальне значення та універсальні цілі; ...вперше була пізнана ілюзорність того уявлення, за яким насмілювалися вважати можливим за допомогою закону причинності проникати до суті речей. Величезній мужності та мудрості Канта й Шопенгауера вдалося здобути напрочуд важку перемогу – перемогу над оптимізмом, прихованим у суті логіки, котрий, своєю чергою, являє собою підгрунтя нашої культури. ...Цей оп­тимізм, що мав своїм опертям aeternae veritates (вічні істини), які не підлягали в його очах сумніву, вірив у пізнаваність та можливість розв’язання усіх світових загадок...”³⁰

²⁹ Див.: Redfield R. The Folk Society // American Journal of Sociology. – 1947. – Vol. 52. – № 4. – Р. 293-308.

³⁰ Ницше Ф. Рождение трагедии, или Эллинство и пессимизм // Соч.: В 2 т. – М.: Мысль, 1990. – Т. 1. – С. 128.

48

РОЗДІЛ 1

У світлі попередньо наведених міркувань ми маємо підстави розгля­дати формування модерну як контингентний процес, який набуває рис універсальної еволюції лише з досягненням цим типом соціуму певної зрілості. Натомість модернізація є цілеспрямованою діяльністю з ре­алізації проекту модерну. Той факт, що модерне суспільство вперше по­стає на Заході, не означає, що ми можемо ідентифікувати його суто із цим географічним регіоном; пильніший погляд на історію інших частин світу засвідчує зародження таких вимірів модерну, як, приміром, публічна сфера, у країнах Азії (інша річ, що цей розвиток через ті чи інші причи­ни було “призупинено”, якщо вдатися до вислову Р.Такера). Водночас безпідставно вважати, що соціальні діячі ХVI століття чи навіть доби Просвітництва, були носіями інструментальної раціональності та праг­нули зреалізувати проект модерну в усіх його відомих нам вимірах³¹. Па­радигматичними в цьому сенсі є реформи Пєтра І, які незрідка оцінюють­ся як спроба модернізації Росії³². Проникливий спостерігач та аналітик історичного процесу В.Ключєвскій не оминув того факту, що реформа­торська діяльність Пєтра І мала вельми віддалений стосунок до “мо­дернізації”, що потверджується його неувагою до політичного порядку та суспільної моралі Заходу. Лише завдяки своїй природній чутливості, – зауважує Ключєвскій, – Пьотр І не міг не помітити, що народи Заходу ви­ховуються та міцніють не батогом та катівнею. Попри ці інтуїтивні осяг­нення, “вся перетворювальна його діяльність керувалася думкою про не­обхідність та всемогутність владного примусу (курсив мій. – П.К.): він сподівався лише силою нав’язати народу блага, яких йому бракувало і, відповідно, вірив у можливість відвернути народне життя від його істо­ричного русла та увігнати його в нові береги”³³. Звідси випливає

³¹ Детальніше див.: Subrahmanyam S. Connected Histories: Notes Towards a Reconfiguration of Early Modern Eurasia // Modern Asian Studies. – 1997. – Vol. 31. – №

3. – Р. 735–762.

³² Такий погляд висловлювали Д.Растоу і Р.Ворд, чия дефініція модерну та модернізації більше відповідає тому, що я пропоную концептуалізувати як розвиток. Хоча ці дослідники й заперечують наявність “мети історії”, вони пропонують універсальну схему модернізації: від олігархії до масового суспільства, щобільше, останнє може набувати або демократичної, або авторитарної форми (див.: Political Modernization in Japan and Turkey / Ed. by D.Rustow, R.Ward. – Princeton: Princeton University Press, 1964. – P. 5).

³³ Ключевский В.О. Курс русской истории. Ч. 4. // Соч.: В 9 т. – М.: Мысль, 1989. – Т.

4. – С. 43–44.

1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток ...

49

логічний висновок: Пьотр І “шукав на Заході техніки, а не цивілізації (курсив мій. – П.К.)”³⁴.

Усупереч “стихійному”, надзвичайно контингентному процесу форму­вання модерну, модернізація цілеспрямовано переймається радикаль­ною трансформацією суспільства, розпочинаючись на мікрорівні – на­приклад, змінюючи зразки соціальної дії та її орієнтацій, формуючи но­ву ідентичність. Утім, ці зміни мають важливі наслідки для макрорівня та зміни інституційної структури суспільства. Розвиток концепту-алізується в даній роботі як взаємодія економічного зростання, кон­солідації інституцій демократії, участі в політиці та поваги до прав людини в поєднанні з рівністю можливостей та загальним добробутом і може розумітися і як основа емансипаторських проектів, і як засіб кон­тролю: соціального — всередині кордонів індивідуальних суспільств та політичного — у площині міждержавної системи. Розвиток більше зосе­реджується на змінах на макрорівні: на економічному зростанні, розбу­дові / перебудові держави, соціальній політиці. Але всі ці заходи не мо­жуть не позначатися на індивіді, його цінностях та стратегії побудови соціальної дії. Відповідно, розвиток і модернізація взаємопереплітаються, оскільки нова ідентичність члена національної (уявної) спільноти (мікрорівень) може виникати як вислід впровадження державою відповідної освітньої політики (макрорівень)³⁵. Отже, розмежування розвитку і модернізації є умовним, тобто має доконечно ідеально-

³⁴ Ключевский В.О. Курс русской истории. Ч. 4. // Соч.: В 9 т. – М.: Мысль, 1989. – Т. 4. – С. 21. Ключєвскій у такий спосіб підсумовує освітню подорож Пєтра І до Західної Європи: “Видно, що, вирушивши на Захід за його наукою, московські учні не подума­ ли, як триматися в тамтешній обстановці. Пильно стежачи за ремеслами, вони не вва­ жали за потрібне придивлятися до тамтешніх звичаїв та порядків, не помітили, що у себе в Німецькій слободі вони зналися з покидьками того світу, з яким тепер вони зустрілися..., і, увірвавшись до незвичного їм порядного суспільства, всюди залишали відбитки своїх москворецьких звичаїв, що змушувало мислячих людей дивуватися, невже це владні просвітителі своєї країни” (Ключевский В.О. Курс русской истории. Ч. 4. // Соч.: В 9 т. – М.: Мысль, 1989. – Т. 4. – С. 24).

³⁵ Див. детальніше: Grosfoguel R., Cervantes-Rodríguez A.M. Introduction. Unthinking Twentieth-Century Eurocentric Mythologies: Universalist Knowledges, Decolonization, and Developmentalism // The Modern / Colonial / Capitalist World-System in the Twentieth Century: Global Processes, Antisystemic Movements, and the Geopolitics of Knowledge / Ed. by R.Grosfoguel, A.M.Cervantes-Rodríguez. – Westport; L.: Greenwood Press, 2002. – P. XXIII. Див. також класичні формулювання Г.Мюрдаля (Myrdal G. What Is Development? // Journal of Economic Issues. – 1974. – Vol. 8. – № 4. – P. 729–736).

50

РОЗДІЛ 1

типовий, аналітичний характер, позаяк ці процеси передбачають наявність симбіотичних відносин між ними (картина соціального світу була б неповною без свого третього елементу – недорозвитку). Така концептуальна диференціація уможливлює відокремлення розвинених суспільств від модерних. СРСР та нацистська Німеччина можуть розглядатися як розвинені суспільства, що намагалися протиставити модерну свою власну альтернативу; сьогоденна Саудівська Аравія також є економічно та технологічно розвиненою країною, суспільні відносини якої достоту не узгоджуються з візією модерну (достатньо навести такі ознаки суспільно-політичного життя цієї країни, як автократичний політичний режим та виключення жінок поза публічну сферу). І навпаки, слід пригадати спостереження Вебера про наявність етосу раціонального капіталізму в слаборозвиненій периферії – Північній Америці XVIII століття – навіть за відсутності відповідних матеріальних структур.

Зіставляючи (за допомогою наукових методик і донаукового досвіду) функціонування першого, розвиненого, “модерного” світу з двома іншими світами (колишнім ленінським та третім), ми є свідомі щодо відмінностей між ними (потверджуючи тим самим коректність узагальнення дотепної максими судді Верховного суду США В.Бреннана, яка стосувалася визначення порнографії: “Я знаю, що це є порнографія, лише тоді, коли я бачу її”³⁶). Тому дослідницькі програми, які акцентують такі відмінності, мають сприйматися серйозно як політична та теоретична парадигма за рівночасного усвідомлення, що гіпостазування традиції та модерну є ірре-левантним. Кожне суспільство має традиції, ба більше – традиції, за широ­ковідомою формулою Гобсбаума, витворюються, аби легітимувати те­перішнє. Відтак, не знищуючи вододіл поміж традицією і модерном, я роз­глядаю два типи традицій, які різняться своїм впливом на функціонування суспільства: традиція як сталий звичай, яка є невід’ємним елементом відтворення будь-якого соціуму (згадаймо підсистему підтримки зразка). Цінність традиції такого гатунку є відносною. Натомість традиція як взірець заперечує будь-яку спробу її релятивізації, домагаючись статусу абсолютного авторитету. Така дистинкція зумовлює запровадження нових термінів: місце традиційного соціуму заступає суспільство тра-

36 Цит. за: Wallerstein I. World-Systems Analysis // Social Theory Today / Ed. by A.Giddens, J.Turner. – Stanford: Stanford University Press, 1987. – P. 319.

1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток ...

51

диціоналістське – такий соціум просякнутий традиціями-взірцями. Також зазначу, що подібна характеристика стосується переважно орієнтації соціальної дії; відповідь на питання про природу й структуру соціальних інституцій надається контекстуально.

Для того, щоби соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію зміг запропонувати адекватні набори аналітичного інструментарію для осягнення викликів сьогоденним соціумам, нагальним є завдання його переформулювання на засадах синтетичного та багатовимірного теоре­тизування. Невідлучним елементом такої теоретичної реконструкції є критичний аналіз домінантних дослідницьких програм соціології розвит­ку та модернізації з перспективи їхніх розвитку та взаємодії. Акту­альність такого аналізу пояснюється як суто науковими, так і соціальни­ми потребами. З інтелектуальної точки зору, соціологія розвитку та мо­дернізації упродовж майже всієї своєї історії домінувалась євроцентриз-мом, необхідним доповненням якого був орієнталізм³⁷. Відповідно, світ мислився за допомогою бінарних опозицій, змістове наповнення яких за­лежало від ідеологічних преференцій дослідника. Такий стиль теоретизу­вання аж ніяк не сприяв подоланню конфлікту між “войовничими школа­ми в соціології” (Дж.Александер), конфлікту, який точився в набагато гострішій конфронтаційній манері, аніж у будь-якій іншій царині узагаль­неного дискурсу про суспільство, позаяк наукова рефлексія про розвиток

³⁷ Британський соціолог Г.МакЛеннан розглядає євроцентризм як сукупність таких рис: наголос на провідній цивілізаційній ролі Заходу в новітній час, ролі, яка обгрун-товується посиланням на особливі риси його матеріального та культурного життя; специфічність Заходу витлумачується як вислід ендогенного європейського розвитку, тобто концептуалізується як автохтонна еволюційна характеристика, а не як щось, за­позичене ззовні та прищеплене (із часом ці унікальні риси Заходу переходять до “Ре­шти” завдяки механізму дифузії); розвиток Заходу сприймається як ключова складо­ва універсального поступу людства в цілому; відповідно, достеменно західні теорії уза­гальнюються до рівня універсальних конструктів (див.: McLennan G. Sociology’s Eurocentrism and the “Rise of the West” Revisited // European Journal of Social Theory. – 2000. – Vol. 3. – № 3. – P. 278). Розробник концепції орієнталізму Е.Саїд пропонує роз­глядати цей феномен як “корпоративну інституцію для взаємодії із Орієнтом – взаємодії за допомогою висловлювання певних тверджень про Орієнт, обгрунтування підходів до нього, його описання, його освіти, його впорядкування, правління над ним: стисло кажучи, Орієнталізм є західним стилем панування, реструктурування та здійснення влади стосовно Орієнту... Я стверджую, що без вивчення Орієнталізму як дискурсу ми не зможемо зрозуміти ту вражаючу систематичну дисципліну, за допомо­гою якої європейській культурі вдавалося керувати й навіть продукувати Орієнт політично, соціологічно, науково та уявно впродовж цілої епохи після Просвітництва” (Said E. Orientalism. – N.Y.: Penguin, 1979. – Р. 3).

52

РОЗДІЛ 1

та модернізацію щільно пов’язана із практично-політичним реструктуру-ванням соціуму.

Синтетична реінтерпретація дослідницьких програм соціології розвитку та модернізації зумовлює уникнення сприйняття дихотомії традиційне – модерне в термінах протиставлення “природного” і “штучного”³⁸. Ми так само позбуваємося погляду на “велику трансформацію” (К.Полані), що спричинилася до формування модерного суспільства, як на виключно позитивний феномен, коли модерн оцінюється як вінець природно-історичного процесу досягнення благого суспільства (дзеркальним відображенням такої позиції стало мислення критичних соціологів лівої орієнтації, для яких поступ модерну веде до руйнації природних персоніфікованих зв’язків поміж індивідами).

Упродовж ХХ століття інституції модерну, які знайшли найповніше втілення в соціальних практиках ліберальних суспільств, зазнали нападів як зліва (ленінізм), так і справа (фашизм). Американський соціолог Д.Широт називає ці два феномени найуспішнішими та найоригінальнішими ідеологічними рухами, що здійснили спробу подолати нестабільність і болючість динаміки модерного суспільства та модернізації. Перемога модерного суспільства в цьому зіткненні не лише легітимізувала дискурс та практики ринку, але й доповнила його ідеологемами справедливості (інституційним уособленням якої стала держава загального добробуту), участі (яка реалізується за допомогою механізмів демократії), солідарності (яка відтворюється в системах координат публічної сфери / соцієтальної спільноти). Деколонізація та виникнення третього світу в повоєнний час власне й стали тим фактором, що стимулював інституціоналізацію соціологічного дискурсу щодо розвитку та модернізації. Зникнення ленінізму сприяло руйнації колись жорстко визначених кордонів між трьома світами та пришвидшило не лише проникнення зразків модерну до колишнього другого та третього світів, але й створило передумови для хаотичної відповіді з боку останніх. Результати подібного взаємопроникнення є вельми далекі від оптимістичної візії неолібералізму та часто призводять до поширення

38 Вже К.Маркс брав під сумнів продуктивність такої спрощеної антиномії, констатуючи, що “економісти послуговуються дуже дивним засобом у своїх міркуваннях. Для них існує лише два види інституцій: штучні та природні. Феодальні інституції – штучні, буржуазні – природні” (Маркс К. Нищета философии. М.: Политиздат, 1987. – С. 82).

1.4. Формування модерну, модернізація і розвиток ...

53

проблем третього та другого світів на перший³⁹. Цей зворотний вплив матеріалізується в постанні на Заході “діаспорних спільнот” (А.Ападурай), пересування яких з країн Решти до розвинених суспільств зумовлюється низкою факторів – неспромогою численних держав третього світу підтримувати соціальний порядок; масштабним перетворенням цих держав на клептократичні інституції, спрямовані проти розвою; вимогами підтримувати конкурентоспроможність та бюджетну дисципліну коштом соціального добробуту, що висуваються міжнародними фінансовими інституціями; існуванням нерівного обміну між ядром і периферією. Водночас нащадки “Веберових” аскетичних протестантів незрідка відповідають Енгельсово-Леніновому ідеальному типу робочої аристократії, яка, не останньою чергою, завдячує своїм привілейованим становищем у структурі суспільств першого світу експлуатації периферії ядром, та гедоністично використовує можливості, доступ до яких полегшується компресією часу і простору (я маю на увазі секс-туризм до країн третього світу, так званих mail order brides, нелегальний обіг донорських органів та наркотиків). Рівночасно взаємодія з першим світом не лише постачає третьому світу високотехнологічні засоби примусу для підтримки панування локальних тираній або програми структурної перебудови з метою приведення інституцій суспільств, що розвиваються, у відповідність із неоліберальною візією мінімалістської держави. Ця інтеракція також поширює ідеї та практики демократії, захисту прав людини та рівності.

³⁹ Саме такого висновку дійшов С.Джоб, доводячи існування не лише такого феномена, як глобалізація пострадянської Росії, але й феномена “русифікації” Заходу (див.: Job S. Globalising Russia? The Neoliberal / Nationalist Two-step and the Russification of the West // Third World Quarterly. – 2001. – Vol. 22. – № 6. – Р. 931–949).

54

РОЗДІЛ 1