3.1 Міжнародно-правове закріплення принципу забезпечення права на захист.

Забезпечення права на захист знайшло своє відображення в ряді міжнародних актів.

Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такi права: а) бути негайно i детально поiнформованим зрозумiлою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього; b) мати достатньо часу і можливостей для пiдготовки свого захисту; c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – якщо він не має достатніх коштiв для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають iнтереси правосуддя; d) допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свiдкiв захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; e) якщо він не розумiє мову, яка використовується у судi, або не розмовляє нею, – отримувати безоплатну допомогу перекладача (ст. 6).¹⁷

Підпункт с пункту 3 статті 6 об’єднує право на захист і право на безоплатну правову допомогу, якщо вона є необхідною, з вимогою «інтересів правосуддя», яка багато в чому збігається з дотриманням принципу змагальності, про що йшлося вище. В судовій практиці за цим положенням основним питанням було визначення різниці між захистом де-юре та де-факто. У справах Артіко проти Італії (1980) та Годді проти  Італії(1984) італійські суди призначили заявникам захисників. Жоден із захисників, призначених у такий спосіб, насправді не представляв своїх клієнтів, яких було визнано винними у вчиненні кримінальних злочинів (Годді - заочно). Суд відхилив аргументи уряду про те, що італійський закон дозволяє призначеним захисникам діяти від імені своїх клієнтів доти, доки їх не буде офіційно замінено або якимось іншим чином увільнено від виконання цих обов’язків. Суд визнав порушення підпункту с пункту 3 статті 6 в обох справах, зазначивши, що положення статті вимагає «допомоги захисника», а не його «призначення» (Протокол № 7).¹⁸

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7).¹⁹

 Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:

а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред’явленого йому обвинувачення; b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;

с) бути судженим без невиправданої затримки;

d) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника;

е) допитувати свідків, які дають проти нього показання, або мати право на те, щоб цих свідків було допитано, і мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають показання проти нього;

f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, використовуваної в суді, або не говорить цією мовою;

g) не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе виним (ст. 14). ²⁰

Одним з перших наповнених глибоко стичним змістом докумеггтів. в якому вперше було звернено особливу увагу на жертв злочинів, була Конвенція про відшкодувати шкоди жертвам насильницьких злочинів (підписана членами Європейської Ради 24 листопада 1983 р.)⁷. Вступ України до Ради Європи і можлива перспектива приєднання до Конвенції передбачає звернення до цього докумеггта. Стаття 2 Конвенції закріпила необхідність відповідальності держави за шкоду, заподіяну особі в результаті вчинення щодо неї навмисних насштьницьких злочинів.

Дещо пізніше 29 листопада 1985 року Генеральною Асамблсгю ООН була прийнята Декларація основних принципів правосуддя для жертв починів і зловживання владою*. У ній, зокрема, підкрсслюггься. що до жертв злочину спід ставитися із співчуттям і поважати їх гідність, вони мають право на доступ до механізмів правосуддя та якнайшвидшу компенсацію за заподіяну їм шкоду відповідно до національного законодавства (п. 4). Декларація досить широко трактує поняття "жертви злочинів”. Під ними розуміють осіб, яким індивідуально або колективно була заподіяна шкода, включаючи тілесні ушкодження або моральну шкоду, емоційні страждання, матеріальну шкоду або істотні обмеження основних прав, у результаті дій чи бездіяльності, що порушують чинні національні кримінальні закони держав-членів, у тому числі закони, що забороняють злочинне зловживання владою (п. 1).

У Декларації узагальнені найбільш прогресивні досягнення в галузі захисту прав потерпілих. Державам пропонується створити і зміцнити судові і адміністративні механізми, щоб забезпечити жертвам можливість одержувати компенсацію з допомогою офіційних або неофіційних процедур, які малн б оперативний характер, були б справедливими, недорогими і доступними, сприяти тому, щоб судові і адміністративні процедури відповідали потребам жертв злочинів. Цс, зокрема, може буті досягнуто шляхом інформування потерпілих про їх права, обсяг і терміни проведення та хід судового розгляду кримінальних справ, а також шляхом забезпечення можливості висловлення і розгляду- думок, побажань жертви на відповідних етапах судового розгляду у випадках, що стосуються особистих інтересів потерпілого; вжиття заходів по охороні його життя і забезпеченню безпеки його сім’ї, свідків з його боку, а також захисту від залякування і помсти (п. 6).²¹