Лекція І (2год) Тема Психологічне консультування та експертиза як сфера діяльності медичного психолога.

План

1.Основні аспекти медико-психологічної роботи психолога. Специфіка цілей і завдань медико-психологічної роботи психолога

2. Поняття медико-психологічного консультування та експертизи у рамках діяльності медичного психолога.Мета та завдання психологічного консультування.

3. Моделі консультативної допомоги в медичних закладах: директивна; недирективна модель консультативної допомоги.. Психологічна теорія і практика.

4. Основні суттєві та процедурні відмінності психологічного консультування від психотерапії і психокорекції. Характер психологічної проблематики і області використання консультування.

5. Організація і методика експертизи. Значення експертизи для діагностики проблеми клієнта. Методи експертизи  (діагностичні, герменевтичні, опитувальники тощо). Засоби і умови проведення психологічної експертизи

В умовах життєдіяльності сучасного суспільства зростає значущість психологічної науки та потреба у висококваліфікованих практичних психологах, здатних ефективно розв’язувати професійні завдання. У зв’язку з цим виникає необхідність наукового аналізу діяльності психологів і пошуку шляхів подальшого удосконалення їх фахової підготовки.

Вирішення проблеми підвищення професійної компетентності психологів залежить, передовсім, від оволодіння необхідною системою знань, технологією та методами роботи, індивідуально-психологічних особливостей (здібностей до професійної діяльності, сформованості професійно-важливих якостей, мотивації) тощо. Проблемі професійного становлення практичних психологів присвячені наукові праці Г.Абрамової, О.Бондаренка, А.Деркача, І.Дубровіної, Р.Нємова, Р.Овчарової, Н.Пов’якель, А.Прихожан, Є.Рогова, В.Семиченко, Н.Чепелєвої, Т.Яценко та ін., які свідчать про те, що система професійної підготовки психологів потребує неперервного удосконалення.

Важливою складовою професійної компетентності практичного психолога є вміння встановлювати професійні цілі та підбирати засоби для їх досягнення, адже саме ця здатність є передумовою і показником активної, цілеспрямованої та ефективної фахової діяльності. Тому проблема формування умінь визначення, утворення та постановки професійних цілей психологами у період їх фахової підготовки набуває особливого значення.

Вибір вихідної теоретичної позиції для надання професійного впливу на внутрішній світ іншої людини являє собою для практичного психолога головний момент вирішення питання про зміст взаємодії з клієнтом.

Ухвалення рішення про психологічну корекцію і шляхи її здійснення визначається оволодіння психологом змісту своєї корективної роботи. Психологічна корекція - це обґрунтований вплив психолога на дискретні характеристики внутрішнього світу людини, тобто психолог має справу з конкретними проявами бажань, переживань, пізнавальних процесів і дій людини. Вплив здійснюється на підставі теоретичного уявлення про норму здійснення дій, про обсяг змісту переживань, про норму перебігу пізнавальних процесів, про норму цілеспрямування в тому або іншому конкретному віковому періоді.

Практичний психолог користується психодіагностичною інформацією для співставлення її з теоретичними даними про закономірності вікового розвитку і складає програму корекційної роботи з конкретною людиною або групою людей.

За останні десятиліття розвиток психотерапії виріс до виявів декількох десятків методів, що виступають переважно як технічні прийоми або умов і стилю проведення психотерапії. Класифікації психотерапевтичних методів, що приводяться, варто розглядати лише як спробу їх упорядкування, що дозволяє ефективніше їх орієнтуватис в цій області.

Через зростаючу роль особистісно-орієнтованої психотерапії, що забезпечує змістовний, реконструктивний характер психотерапевтичних впливів, так само як і розробку особистісно-орієнтованих систем психогігієни і психопрофілактики, цим питанням приділяється більша увага. Значний інтерес являють собою особливості застосування психотерапії в різних областях медицини. Хоча психотерапія використовується при широкому колі захворювань як наука лікування, а також для вирішення психогігієнічних і психопрофілактичних задач, одначе етіопатогенетичного значення вона набуває лише при психогеніях, виникнення і плин яких обумовлений психічним фактором.

Організаційні структури медичної допомоги в охороні здоров'я, відбиваючи досягнутий теоретичний рівень окремих областей, у свою чергу є найважливішим стимулом для подальших досліджень. З розвитком нових методів психотерапії, особливо особистісно-орієнтованої (реконструктивної) групової психотерапії, а також "поведінкових" методів

Слід відзначити, що деякі науковці вважають психологічне консультування навіть окремою галуззю практичної психології , яка має право на самостійне існування. Діяльність психолога-консультанта являє собою особливий вид надання психологічної допомоги, в результаті якої людина отримує необхідну психологічну інформацію, яка дозволяє їй глибше зрозуміти соціальне середовище, визначити своє місце в ньому, налагодити гармонійніші взаємовідносини, усвідомити нові цінності і смисл життя.

У зв'язку із широким упровадженням психотерапії в медичну практику випереджальний характер може носити розвиток її основ у тій або іншій області медицини. Так, для області неврозів і інших граничних станів щодо актуальнішої в даний час стає подальша розробка психологічних і соціально-психологічних основ психотерапії, при психосоматичних порушеннях - психофізіологічних її основ і т.д. Не випадково під час наукових зустрічах психотерапевтів нерідко складається враження, що психотерапія, не встигнувши оформитися в самостійну дисципліну, власне кажучи вже розпадається на різні субспеціальності.

Оскільки психотерапія до останнього часу розвивалася, ґрунтуючись на медичних знаннях і досвіді лікування, насамперед оформилася медична її модель, у якій кінцевою метою, як наприклад, є усунення тих або інших дисфункцій організму. Одначе, у зв'язку з тим, що це усунення, про що свідчить, наприклад, практика лікування хворих психогенними захворюваннями, відбувається за допомогою удосконалення здатності людини до саморегуляції (яка включає не тільки психофізіологічний гомеостаз, але і - з обліком соціальної детермінованості природи людини - реалізацію цінностей, обумовлених суспільним середовищем), правомірним стає існування й інших моделей психотерапії, зокрема, психогігієнічної, психопрофілактичної та інших.

Таким чином, на сьогоднішній день актуальною є проблема формування в майбутніх психологів умінь встановлення цілей психологічної допомоги, діагностики та корекції, формування цілей при виборі засобів і прийомів впливу на особистість пацієнта. При цьому особливо перспективним, на нашу думку, є вивчення рефлексивних механізмів, завдяки дії яких можливе забезпечення продуктивності професійного цілеутворення під час вирішення завдань.

Специфіка цілей і завдань медико-психологічної роботи психолога

Психологи постійно збагачують свої знання про нові наукові досягнення в галузі професійної діяльності, беруться за розв'язання тільки тих завдань, які належать до сфери їх компетенції. У разі неспроможності завдання психологи передають його іншому досвідченому фахівцеві або допомагають людині, яка звернулася за підтримкою, налагодити контакт з професіоналами, що можуть надати очікувану допомогу.

Психологи не застосовують методів і процедур, не апробованих центральними органами Товариства психологів України. У тих випадках, коли психологічні методики лише проходять випробування (з дозволу контрольних органів Товариства), психоло­ги, проводячи експеримент з обмеженим контингентом досліджуваних, попереджають їх про застосування неперевірених методів і технічних пристроїв або про свій недостатній рівень оволодіння ними Психолог публікує під своїм ім'ям лише ту працю, яка повністю виконана ним самим або містить істотний власний внесок; недопустима публікація з метою особистої, матеріальної вигоди недостатньо підготовлених праць, невалідизованих методик, а психолог не може виконувати практичної роботи, не маючи належної кваліфікації та досвіду.

Психолог прагне до адекватних знань про свої індивідуальні якості та особливості і визначення меж власних професійних можливостей. Особистісні психологічні проблеми (які негативно впливають на якість виконання обов'язків) можуть бути показником професійної непридатності і мають якомога швидше коригуватись та розв'язуватись психологом.

Психологи суворо додержуються принципу добровільної участі пацієнта в обстеженнях. Під час роботи з дітьми, пацієнтами з тяжкими психічними розладами (в крайніх випадках) допускаються відхилення від принципу добровільності, але в межах законодавчих норм; обов'язком психолога є намагання налагодити з пацієнтом співробітництво. Психологи утримуються від непотрібних спроб.

Психологи, вступаючи у контакт з особами, для яких він є обов'язково-примусовим (наприклад, у разі проведення психологічної експертизи), не мають права змушувати пацієнта повідомляти відомості поза його волею, не можуть вживати примусових заходів для одержання даних, крім випадків, коли така інформація сприятиме безпеці навколишніх чинників або волі самого пацієнта.

Психологи не беруть участі в діях, спрямованих проти свободи особи. Вони не мають права змушувати пацієнта розповідати про свою життєву філософію, політичні, релігійні чи етичні переконання, не повинні вимагати відмовитися від них.

Психологи беруть на себе професійну відповідальність за кваліфіковане обстеження, консультування, лікування. Вони домовляються про терміни завершення своєї діяльності або доцільність спрямування пацієнта до іншого компетентного спеціаліста. Відповідальність з психолога знімається, якщо він упевнився, що інший спеціаліст узяв відповідальність за пацієнта на себе.

Психологи не мають матеріальних або особистих привілеїв, не можуть використовувати свої знання і становище, довірливе ставлення і залежність пацієнта у власних корисливих інтересах. У тих випадках, коли послуги є платними, про фінансові умови домовляються заздалегідь; не встановлюється додаткова оплата за консультації і не береться плата з тих, кого психолог навчає або збирається опрацьовувати. Якщо пацієнт може отримати психологічну допомогу безкоштовно або меншим коштом в іншого фахівця, то психолог інформує про це пацієнта.

Психолог уникає встановлення неофіційних взаємин з пацієнтом, якщо це може стати на перешкоді проведенню діагностичної, консультаційної і корекційної роботи з ним. Між психологом і пацієнтом не повинно бути статевої близькості у період, коли пси­холог несе відповідальність за нього.

Психолог має право вирішувати, на якому етапі консультування або лікування можна дати об'єктивний професійний висновок, а у випадках, коли він не може діяти в інтересах пацлієнта, роз'яснює йому і батькам (опікунам, піклувальникам) реальний стан справ.

Висновок за результатами проведеного обстеження чи лікування робить сам психолог, він не може перекладати це на інших. Психолог повинен чітко і однозначно формулювати висновок, так щоб його можна було правильно зрозуміти і використати отримані дані на користь пацієнта.

Психолог не робить висновків і не дає порад, не маючи достовірних знань про пацієнта або ситуацію, в якій він перебуває. У звіті (висновку) психолога має міститися лише необхідна і водночас достатня, що відзначається цілковитою надійністю результатів, інформація для розв'язання поставленого завдання, вказуватися межі здійснюваних досліджень, характер виявлених симптомів — постійний чи тимчасовий.

Психолог у доступній формі повідомляє обстежуваному про поставлений діагноз і методи та засоби допомоги. При цьому він зобов'язаний обачливо і обережно висловлюватися щодо виявлених патологій у психічному стані пацієнта. Психолог обов'язково попереджає про те, хто і для чого може використати ці дані; він не може приховувати від людини, які офіційні рішення можуть бути винесені на підставі його висновку.

Психолог уповноважений особисто запобігати некоректному і неетичному використанню результатів досліджень і повинен виконувати цей обов'язок незалежно від посадової субординації.

Психолог зобов'язаний додержуватися конфіденційності у всьому, що стосується взаємин з пацієнтом, його особистого життя і життєвих обставин. Виняток становлять випадки, коли виявлені симптоми є небезпечними для пацієнта та інших людей, і психо­лог зобов'язаний поінформувати тих, хто може надати кваліфіковану допомогу. Конфіденційності можна не додержуватись, якщо пацієнт просить або погоджується, аби в його інтересах інформацію було передано іншій особі.

Психолог не збирає додаткових відомостей про обстежуваного без його згоди і задовольняється лише тією інформацією, яка потрібна для виконання професійного завдання. Запис на магнітну стрічку і відеоплівку, фотографування і занесення інформації про пацієнта до комп'ютерних банків даних здійснюються лише за згодою учасників.

Психолог зобов'язаний оберігати професійну таємницю, не поширювати відомостей, отриманих у процесі діагностичної і корекційної роботи, додержуватись анонімності роботи з пацієнтом (наприклад, під час навчання, в публікаціях). Для демонстрації і прослуховування будь-яких матеріалів потрібний письмовий дозвіл людини, за чиєю згодою вони були записані; на вимогу пацієнта матеріали негайно, знищуються.

Документація роботи психологів повинна вміщувати лише професійно необхідні матеріали. До цих матеріалів, пов'язаних з конфіденційним змістом діяльності психологів, має виключатися доступ сторонніх осіб. У тих же випадках, коли психологи звертаються за допомогою до інших фахівців, потрібно спеціально ознайомити їх з питаннями, що стосуються умов і терміну зберігання таких матеріалів, а також обмежень у використанні інформації про пацієнта і запобігти застосування міри відповідальності за недодержання конфіденційності [11].

Якщо психолог не в змозі надалі виконувати свої функції, він з'ясовує, чи потрібно зберігати матеріали (також і інформацію, занесену до комп'ютера). В разі потреби психолог повинен передати виконання покладених на нього функцій іншому фахівцеві.

Психолог інформує пацієнтів про правила додержання конфіденційності. Смерть або зникнення обстежуваного не звільняє психолога від необхідності зберігати професійну таємницю.

Психолог не передає методичних матеріалів особам, які не уповноважені здійснювати психологічну діяльність; не розкриває суті і призначення конкретної методики (за винятком доступних роз'яснень правоохоронним і судовим органам).

Робота з психокорекції - неминучий елемент діяльності практикуючого психолога. Вона може бути успішною і плідною при наявності точних уявлень як у пацієнта, так і в терапевта про цілі і сутність проведеної роботи.

На відміну від класичної ситуації пацієнт - терапевт, багаторазово описаної в літературі, у ситуації реальної взаємодії звичайно включається деяке третє лице - замовник.

Для психолога в цій ситуації важливо зберегти власні цілі, уявлення про результати і методи своєї праці.

Перший крок - визначитися, яка робота має бути:

• консультативна,

• з психокорекції,

• психотерапевтична.

Консультативна робота психолога спрямована на те, щоб за допомогою спеціально організованого процесу спілкування актуалізувати в пацієнта додаткові психологічні ресурси і здібності, що можуть забезпечити йому знаходження виходу з важкої життєвої ситуації. Увага при цьому типі надання допомоги приділяється не стільки наявним проблемам і порушенням, скільки ресурсам особистості пацієнта, його можливостям.

Лекція 2. Тема Медико-психологічне консультування в культурному контексті психологічної допомоги. (2год.)

План

1. Консультування в соціо-культурному контексті психологічної допомоги: визначення, традиції, психологічна допомога як соціальний інститут, проблематика.

2. Відмінність психологічної допомоги від інших форм допомагаючої діяльності. Характер і вміст проблем, що вимагають психологічної допомоги.

3. Основні принципи консультування в галузі індустрії здоров’я.

4. Короткострокові цілі і завдання консультування. Види і форми проведення консультативної сесії.

5. Основні етапи проведення психологічної експертизи: створення експертної групи, розробка концепції і плану проведення, здійснення експертних процедур.

Консультування, як виявилося, дуже невизначене заняття. Сам термін має кілька значень, та й галузей, де воно застосовується, існує на-багато більше чотирьох, а людей, які називають себе консультантами, просто не порахувати. Правда, є одна обставина, яка все визначає — допомога. Професійна допомога передбачає пораду, рекомендацію чи просте бажання допомогти, вислухати, підтримати, зрозуміти.

Де і коли виникло це дивне заняття — консультування? Кого можна вважати першими консультантами?

Історичні корені психологічного консультування

400 000 років тому в синантропів, що жили в Китаї, існував цікавий звичай, пов'язаний з ритуалом поховання. Черепи синантропів розташовували в могилах певним чином, але перед цим значна їх частина, мабуть, піддавалася ритуальному канібалізму: потиличний отвір цих черепів розширено, і це дозволяє припускати, що мозок померлих витягали, а потім поїдали [3]. Можливо також, що в такий спосіб звільняли "дух" після смерті. Ми візьмемо на себе сміливість припустити, що це було способом лікування — шляхом вигнання "злих парфумів". Інший спосіб "лікування" страждань за допомогою духовного впливу і виховання запропонували древні релігійні лідери і філософи (Мойсей, Мухаммед і Будда, Лао-Цзи, Кон-фуцій, Сократ, Платон і Арістотель). Вони діяли як "консультанти", впливаючи на своїх учнів за допомогою своїх учень і стимулюючи тим самим їхнє емоційне, духовне й інтелектуальне зростання.

Сучасні консультанти успадкували кілька основних принципів з їхніх учень:

- на жодне запитання немає єдино правильної відповіді;

- існує безліч можливих інтерпретацій одного і того ж досвіду;

- будь-яка філософія абсолютно марна, якщо її не можна використовувати в повсякденному житті.

Унікальність консультування полягає в тому, що воно з'явилося в надрах багатьох дисциплін (філософії, педагогіки, психіатрії, психології, соціології) і розвивалося разом з ними.

Так перші психотерапевтичні втручання, запропоновані більше тисячі років тому Гіппократом, лягли в основу більшості сучасних технік: системного діагностичного інтерв'ю, збирання анамнезу, побудови психотерапевтичних відносин довіри і навіть інтерпретації снів та усвідомлення затамованих почуттів.

У середні віки проблему лікування душі від психічних захворювань вирішували, як відомо, спалюванням на вогнищі. Очевидно, тому філософи середньовіччя, не маючи нових знань, не сприяли розвитку консультування наперед.

І хоча, починаючи з XVIII століття, теорії, запропоновані Гіппократом, почали допрацьовуватися, своїм народженням консультування і психотерапія зобов'язані психіатрам Й. Брейєру і 3. Фрейду. Саме вони розробили метод "лікування розмовою" через катарсис і заклали основи психіатричного консультування.

Ідеї "професора психології" Вільяма Джемса про те, що емоції й дії, так само як і мислення та розум, є важливою складовою людського існування, вплинули на розвиток консультування як самостійної дисципліни. Він увів такі поняття, як "вільна воля", "свідомість" і "адаптивне функціонування".

XX століття ознаменувалося також народженням профконсультування. Френк Парсонс запропонував трикомпонентну модель, яку можна використовувати при виборі професії:

- аналіз інтересів, здібностей і схильностей індивіда;

- підбір доступних спеціальностей;

- використання логічних міркувань для визначення найкращої альтернативи.

Завдяки тому, що Парсонс із колегами використовували нову технологію тестування й інтерв'ювання, вони, з одного боку допомогли бостонським молодим безробітним знайти придатну роботу; з другого — заявили про профконсультування як престижне заняття, що дає змогу консультантам спеціалізуватися у визначеному напрямі надання допомоги [5].

Ще одним відкриттям XX століття в сфері консультування стала теорія Карла Роджерса про те, що люди з проблемами в емоційній сфері не є "психічно хворими", більшості людей просто необхідне безпечне оточення, де вони можуть "пережити" свої проблеми. Він підкреслював важливість особливих, гарних стосунків "клієнт — психотерапевт".

У 1960-х — на початку 1970-х років свій розвиток у консультуванні так само одержали ідеї теоретиків біхевіористичної моделі, трансактного аналізу, когнітивних і гештальттерапевтів.

Дж. Коттлер і Р. Браун у своїй роботі "Психотерапевтичне консультування" пропонують таблицю, що відбиває внесок окремих історичних особистостей у розвиток консультування [5]. Ми публікуємо її в скороченому варіанті (табл. 1).

Психологічне консультування

Термін "консультування" у практиці надання психологічної допомоги професіоналами також застосовується в декількох випадках. Наприклад, консультування можна розглядати як особливий вид допомоги, як деякий репертуар можливих дій і як психологічний процес [6]:

- як особливий вид допомоги. Роджерс і прихильники теорії і практики особистісно-центрованого консультування вважають, що надання допомоги психологом не тільки необхідна, а й достатня умова того, щоб із клієнтами відбулися конструктивні зміни (Rogers, 1957). Надати допомогу можна шляхом емпатійного розуміння, уважного ставлення до потенційної можливості клієнта самому будувати своє життя, конгруентності, чи дійсності (щирості), а також "активного слухання" чи "слухання в поєднанні з винагородою";

-як деякий репертуар можливих дій. Фактично всі консультанти погоджуються з тим, що гарні відносини допомоги необхідні для ефективної роботи з клієнтами, але більшість консультантів не вважають використання відносин допомоги досить ефективним для того, щоб у клієнта відбулися конструктивні зміни. Тому багато фахівців змушені використовувати, як правило, визначений репертуар специфічних впливів, що відбивають їхню теоретичну орієнтацію (психоаналітичні впливи, раціонально-емотивні поведінкові впливи, гештальтвпливи). Консультанти, що мають репертуари впливів, повинні визначити, які впливи варто застосовувати стосовно різних клієнтів і яка ймовірність успіху. На думку Корсіні, "у психотерапії має значення, хто робить, як і кому, — кому — як — кому фактор" (Corsini, 1989, p. 10);

- як психологічний процес. Р. Нельсон-Джоунс вказує на основні причини фундаментального зв'язку між психологією і консультуванням [6]. По-перше, цілі консультування мають позв'язаний зі свідомістю аспект. Різною мірою всі консультаційні підходи фокусуються на зміні почуттів, думок і дій людей таким чином, щоб люди могли жити більш ефективно. По-друге, процес консультування є психологічним. Консультування не є чимось статичним, воно має на увазі обмін думками між консультантами і клієнтами, а також проходження розумових процесів окремо в консультантів і клієнтів. Крім того, значна частина інформації, отриманої при консультуванні, виявляється у свідомості клієнтів в інтервалах між заняттями, а також у періоди, коли клієнти намагаються допомогти собі самі після закінчення консультування. По-третє, основні теорії, з яких "виростають" цілі консультування і впливи, що використовуються в ньому, є психологічними. Багато головних теоретиків консультування, наприклад Роджерс і Елліс, — психологи. Деякі провідні теоретики, як Бек і Берн, — психіатри. По-четверте, великий внесок у створення теорій консультування зробили фахівці, що проводять психологічні дослідження; крім того, результати психологічних досліджень використовуються при оцінці процесів консультування і його результатів.

Традиційно психологічне консультування розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (в пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї.

Не поспішаючи давати власне визначення консультуванню, ми припускаємо, що воно має більш точно відбивати те, що консультанти роблять, навіщо вони це роблять і як усе це працює.

Існують три основних підходи до психологічного консультування: а) проблемно-орієнтоване консультування, яке фокусується на аналізі сутності внутрішніх і зовнішніх причин проблеми, пошуку

шляхів її вирішення. Біхевіоризм і сімейне консультування (наприклад, К. Вітакер) віддають перевагу саме цьому підходу; б) особистісно-орієнтоване консультування спрямоване на аналіз індивідуальних, особистісних причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів запобігання їх у майбутньому. Фундатором напряму традиційно вважається Карл Роджерс. У цьому випадку консультант не займається психотерапією, а лише сприяє особистісному дозріванню клієнта, фасилітує його; в) консультування орієнтоване на рішення, спрямоване на виявлення ресурсів для розв'язання проблеми. Сюди відносять Короткострокову позитивну терапію Пезешкіана, Нейро-лінгвістичне програмування Бендлера і Гріндера, Zen, Психотерапію нового рішення Гулдінгів тощо [4; 9].

Очевидно, що особистісно-орієнтоване консультування за своєю спрямованістю близьке до психотерапії.

Відмінні риси психологічного консультування і психотерапії

Здоров'я — це не відсутність чи хвороби фізичного недоліку, а стан гарного загального фізичного, розумового і соціального самопочуття.

Преамбула Декларації Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Перш ніж визначити відмінні риси психологічного консультування і психотерапії, розглянемо докладніше саме поняття "психотерапія".

Якщо виходити від дослівного змісту цього поняття (від грецьк. psyche — душа, therapeia — лікування), то психотерапія — це "лікування душі", чи "зцілення душею". У тлумачних словниках Даля чи Ожегова визначення "терапії" як "лікування" знаходиться тільки на шостому місці, поступаючись іншим значенням: "служіння", "турбота", "піклування" [2].

На сьогодні не сформульовано чіткого визначення психотерапії, здатного охопити всі її форми і види. Kazdin указує, що нині відомо і застосовується на практиці близько 400 різновидів психотерапії для дорослих і приблизно 200 —для дітей і підлітків [11]. Можна говорити про існування медичної, психологічної, соціологічної і філософської моделей психотерапії. Ми обмежимося розглядом медичного і психологічного підходів у психотерапії.

У медичній моделі, коли акцент робиться на об'єкті впливу — психіці, психотерапія розглядається як частина психіатрії і визначається насамперед як система лікувальних впливів, що входять у компетенцію медицини [4; 11]. От деякі з цих визначень. Психотерапія — це:

- система лікувальних впливів на психіку і через психіку на організм людини;

- специфічна ефективна форма впливу на психіку людини з метою забезпечення і збереження її здоров'я;

- процес лікувального впливу на психіку хворого чи групи хворих, що поєднує лікування і виховання.

Як бачимо, основними поняттями цього підходу є: лікувальні впливи, хворий, здоров'я, хвороба, організм, психіка.

Психологічна модель визначає психотерапію як надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам) у ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя [8].

На початку 70-х років минулого століття, коли психологи почали активно практикувати в сфері групової психотерапії, була розгорнена дискусія про те, чи може психолог працювати як психотерапевт. Життя підтвердило, що психологи можуть не тільки успішно реалізовувати цю можливість, але найчастіше і більш підготовлені до психотерапевтичної діяльності, особливо як групові психотерапевти. Поява і поширення різних термінів — "нелікарська психотерапія", "психологічна психотерапія", "позамедична психотерапія" і, нарешті, "психологічна корекція" — було спробою розмежування сфер діяльності лікарів і психологів. Лікар займається психотерапією, психолог — психологічною корекцією. До речі, термін "психологічна корекція" більше розповсюджений у країнах Співдружності, за кордоном діяльність психолога в сфері психотерапії частіше визначається терміном "психологічна психотерапія" [4].

Психологічний підхід акцентує увагу на засобах впливу. Основними поняттями цього підходу є: міжособистісна взаємодія, психологічні засоби, психологічні проблеми і конфлікти, відносини, установки, емоції, поводження, засоби впливу [4]. Як приклад, можна навести такі визначення.

Психотерапія — це:

- особливий вид міжособистісної взаємодії, під час якого пацієнтам надається професійна допомога психологічними засобами при вирішенні проблем і труднощів психологічного характеру;

- засіб, що використовує вербальні методики і міжособистісні взаємини з метою допомоги людині в модифікації відносин і поведінки, що інтелектуально, соціально чи емоційно є негативними;

- тривала міжособистісна взаємодія між двома чи більше людьми, один із яких спеціалізувався з корекції людських взаємин;

- персоналізована техніка, що становить собою щось середнє між технікою запланованих змін відносин, почуттів і поведінки людини, і пізнавальним процесом, що, на відміну від будь-якого іншого, ставить людину віч-на-віч з її внутрішніми конфліктами і протиріччями.

Отже, ми розглянули два основні погляди на визначення поняття "психотерапія". Відповідно до першого, психотерапія є лікувальною практикою і, відповідно до закону, нею може займатися тільки особа, яка має вищу медичну освіту. Відповідно до другого, психотерапія може розглядатися як надання допомоги клієнтам психологічними засобами при вирішенні проблем психологічного характеру, і нею можуть займатися психологи. Далі по тексту для позначення медичної психотерапії будемо використовувати термін "психотерапія", а для психологічної психотерапії — "психокорекція".

Спроба об'єднати обидва ці підходи знаходить висвітлення у визначенні психотерапії, запропонованому Кратохвілом: "Психотерапія становить собою цілеспрямоване упорядкування порушеної діяльності організму психологічними засобами" [4].

Психологічне консультування, психологічна корекція і психотерапія — це різні рівні психологічної допомоги. Вони тісно поєднані, а багато в чому безпосередньо переплітаються. Разом з тим є певні відмінності, пов'язані з межами й обсягом втручання, що дає нам змогу зробити поділ цих сфер діяльності.

Український психолог Бондаренко О. Ф. розглядає співвідношення цих рівнів за наступними параметрами [2]: проблематика, об'єкт і предмет діяльності, зміст діяльності, методи і психологічні парадигми допомоги, мета і результати (табл. 2).

Зупинимося на деяких особливостях психологічного консультування, психокорекції і психотерапії більш докладно [4; 5; 7; 10; 11; 12; 13].

Перша відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмовленні від концепції хвороби й орієнтованість на психічно здорову особистість, частіше на її сьогодення і майбутнє. Психокорекція призначена як для здорових людей, у яких є проблеми, так і для людей, які перебувають у стані "ще не хворих, але вже не здорових" [10], тобто людей з дезадаптованою поведінкою і невротичним реагуванням, що формується. Людей, які потребують консультативної чи корекційної допомоги, називають клієнтами.

Клієнт — це нормальна, фізично і психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми психологічного чи поведінкового характеру, яка нездатна вирішити їх самостійно і тому потребує сторонньої допомоги [7].

Людей, які звертаються до психотерапевта, традиційно називають пацієнтами, оскільки психотерапія історично тісно зв'язана з психіатрією; серед психотерапевтів досить часто зустрічаються і психіатри, що одержали спеціальну підготовку.

Пацієнти психотерапевта — невротики. Невротик відрізняється від нормальної людини тим, що хоча він і усвідомлює реальність, але ніяк не може бути щасливим, тому що не приймає її (свою зовнішність, свій характер, оточуючих людей, навколишню дійсність). Таким чином, перефразовуючи психотерапевта А. С. Співаковську, визначимо психотерапію як метод лікування, а психологічне консультування і психокорекцію як метод профілактики [10].

Ю. Альошина вважає, що вже локус скарги клієнта може вказувати на те, якої - консультативної чи психотерапевтичної - допомоги він потребує [1].

Якщо в людини, що звернулася по допомогу, екстернальний локус скарги (тобто він підкреслює негативну роль інших у виникненні власних життєвих труднощів), наприклад: "Моя дочка дуже нестримана, і тому ми постійно сваримось" чи: "Мій начальник робить мені зауваження без усякого приводу", — це клієнт психолога-консультанта.

У разі, коли клієнта турбує власна нездатність контролювати і регулювати свій внутрішній стан, потреби і бажання (інтернальний локус скарги), і він говорить: "Я дуже запальна, не можу себе стримати, постійно кричу на дочку" чи " Не можу зрозуміти, що я роблю не так, що постійно одержую зауваження від начальника", — частіше це клієнти, що потребують і готові до прийняття психотерапевтичної допомоги.

Таким чином, якщо клієнтом уже пророблена певна робота з аналізу власних проблем і невдач і він сприймає самого себе відповідальним за те, що з ним відбувається — це дозволяє йому перейти до більш глибокого і відвертого самопізнання в процесі психотерапії.

Іншою відмінністю консультативної і психотерапевтичної допомоги є специфіка роботи зі скаргою. При психотерапевтичному впливі скарги як такі відіграють незначну роль, оскільки вже на початкових етапах роботи вони поглиблюються і переформульовуються. Крім цього, психотерапевт надає особливого значення аналізу глибинних пластів психіки, минулому досвіду клієнта, обговорює з ним його сни й асоціації, приводить до розуміння причин патогенних переживань і поводження й у такий спосіб сприяє вирішенню особистіших проблем (Урсано P., Зонненберг С, Лазар С, 1992) [1].

Ще однією відмінністю є характер завдань. Поза залежністю від теоретичної орієнтації (психодинамічної, поведінкової, гуманістичної) психотерапія припускає глибинні зміни в особистості людини, поліпшення стану її психічного і соматичного здоров'я. Психокорекція спрямована на надання допомоги клієнту, який має в повсякденному житті психологічні труднощі, проблеми, скарги невротичного характеру, а також клієнту, що почуває себе добре, однак бажає змінити своє життя або ставить перед собою мету розвитку особистості. Інакше кажучи, психокорекційні впливи спрямовані на зміну поведінки і розвиток особистості клієнта. Психологічне консультування — це, насамперед, допомога клієнту в усвідомленні його проблеми і пошуку шляхів та способів її вирішення. Консультування часто носить характер оперативної чи негайної допомоги. Загальноприйнято виділяти такі основні завдання психологічного консультування: 1) емоційна підтримка й увага до переживань клієнта; 2) розширення свідомості й підвищення психологічної компетентності; 3) зміна ставлення до проблеми (з безвиході до пошуку рішення); 4) підвищення стресової і кризової толерантності; 5) розвиток реалістичності і прийняття множинності поглядів; 6) підвищення відповідальності; 7) розвиток спонтанності [4; 9].

Нарешті, психотерапія, психологічна корекція і консультування відрізняються тривалістю надання психологічної допомоги. Загальноприйнято вважати консультування короткотривалою допомогою — 1-5 зустрічей, психокорекцію — середньотривалою — до 15 зустрічей, а психотерапію — довготривалою допомогою, що може тривати декілька років.

Хоча клінічні психологи і психіатри розділяють загальну фундаментальну задачу - лікування психічних розладів - їхня підготовка, погляди і методології найчастіше досить відрізняються. Можливо, найбільш важливою відмінністю є те, що психіатри - це медичні лікарі з як мінімум 4-5 роками медичної підготовки і ще декількома роками інтернатури, протягом якої вони найчастіше можуть вибрати вузьку спеціалізацію (наприклад, робота з дітьми або інвалідами). Наслідком цього є те, що психіатри, як правило, використовують медичну модель для оцінки психологічних проблем (тобто пацієнтів вони розглядають як пацієнтів із захворюваннями), а лікування їх найчастіше ґрунтується на застосуванні психотропних препаратів як головного методу по досягненню лікувального ефекту (хоча багато психіатрів і використовують у своїй діяльності психотерапію). Їх медична підготовка дозволяє їм повною мірою використовувати все медичне оснащення сучасної клініки.

Клінічні психологи ж, як правило, не прописують медикаменти, хоча в останні роки в деяких штатах США спостерігається зміни щодо надання дозволу психологам з деякими обмеженнями прописувати медикаментозні препарати. Для цього їм необхідно пройти додаткову спеціальну підготовку, а медикаменти, в основному, обмежуються психотропними препаратами. Звичайно ж багато клінічних психологів працюють у співробітництві з психіатрами, щоб забезпечити усі свої терапевтичні нестатки.

Вибір вихідної теоретичної позиції для надання професійного впливу на внутрішній світ іншої людини представляє для практичного психолога головний момент у рішенні питання про зміст взаємодії з пацієнтом і користувачем [12].

Ухвалення рішення про психологічну корекцію і шляхи її здійснення визначається уявленням психолога про зміст своєї корективної роботи. Оскільки психологічна корекція - це обґрунтований вплив психолога на дискретні характеристики внутрішнього світу людини, тобто психолог має справу з конкретними проявами бажань, переживань, пізнавальних процесів і дій людини. Вплив виявляється на підставі теоретичного уявлення про норму здійснення дій, про норму змісту переживань, про норму протікання пізнавальних процесів в певному віковому періоді.

Практичний психолог користується психодіагностичною інформацією для зіставлення її з теоретичними даними про закономірності вікового розвитку і складає програму корекційної роботи з конкретною людиною або групою людей. Іншими словами, психолог, що займається корекцією, працює за наступною схемою: а) що є? б) що повиннео бути? в) що треба зробити, щоб стало так?

Основною науковою категорією, що направляє рішення цього питання, є категорія норми психічного розвитку, що дозволяє обґрунтувати системний перехід до роботи практичного психолога.

Досить важливо виділити в цій категорії наступні рівні її аналізу: 1) нейропсихологічний; 2) загальнопсихологічний; 3) віково-психологічний.

На першому, нейропсихологічному, рівні практичний психолог, аналізуючи психодіагностичні дані, може зробити висновок про мозкову організацію досліджуваного явища. Знання про функціональну організацію мозку, про локальні ураження мозку й основних принципів локалізації функцій дозволяє вибрати адекватні засоби і способи впливу в психокорекційній роботі.

Загальнопсихологічний рівень аналізу змісту норми психічного розвитку припускає використання даних про основні закономірності і механізми функціонування внутрішнього світу людини.

Віково-психологічний рівень аналізу змісту норми психологічного розвитку дозволяє конкретизувати загальнопсихологічні дані й індивідуалізувати їх вивчення практичним психологом.

Звичайно, практичному психологу не треба заміняти роботу нейропсихолога. Робота в контакті фахівців різного профілю - умова ефективності при проведенні психологічної корекції.

Проте основні відомості з області нейропсихології повинні складати основу вихідних теоретичних знань практичного психолога [21].

Психологи, які працюють у спеціалізованих комісіях, психіатричних та наркологічних стаціонарах, проводять патопсихологічні дослідження. Медичні психологи при соматичних відділеннях займаються вивченням особисті пацієнтів, особливостями їх реагування на ситуацію хвороби, лікування, оперативного втручання тощо. Не менший обсяг дослідницької роботи і у шкільних психологів, починаючи з діагностичного вивчення особистості школярів і завершуючи формуючими експериментами з удосконалення навчально-виховного процесу.

Слід відрізняти дослідницьку діяльність від науково-дослідної. Як правило, наукові дослідження проводяться під науковим керівництвом, вирізняються чіткістю структури, суворістю контролю та жорстким дотриманням етичних вимог. На виході такі дослідження мають не лише практичні дані, а й містять певні узагальнення та висновки, що претендують на наукову новизну та цінність.

Психологічна практика сприяє збагаченню індивідуального досвіду, змінює рівень свідомості й характер потреб, впливає на вибір цінностей, формує ті чи ті цілі й ставлення до соціальних норм. Вона передбачає опредметнення психологічного змісту суб'єкта. На авансцену тут виходить діло, справа, діяльність. З одного боку, психологічна практика покликана знаходити засоби опредметнення, об'єктивування внутрішнього світу людини. Й чим адекватніші інструменти будуть віднайдені для таких цілей, тим результативнішим стає процес розпредметнення. Розпредметнення — зворотний шлях до пізнання психологічних передумов психічних явищ, які проступають у поведінці суб'єкта, в опредметнених продуктах його діяльності. А це пов'язане з глибинним розумінням змісту психіки завдяки розширенню свідомості суб'єкта та проникненню в несвідому його сферу.

В психокорекційній практиці психолог планує її процес, що виражається в організованій певним чином взаємодії людини з людиною, й відповідає за кінцевий результат. У цьому психологічна практика відрізняється від практичної психології, яка фактично виступає проміжною ланкою між академічною психологією й практикою втілення цих знань. Вона передбачає орієнтацію психолога на пізнання психологічних закономірностей в умовах взаємин "тут і тепер", які спонтанно виникають, на розуміння закономірностей цих взаємин та діагностику внутрішніх причин конкретної поведінки суб'єкта, першопричин його особистісної проблеми. В практичній психології найчастіше не збігаються в часі психодіагностика та психокорекція, орієнтація на норму й відхилення від неї замість актуалізації внутрішнього потенціалу "Я" суб'єкта.

Методологія психологічної допомоги

Нині існує багато форм та методів психологічної допомоги. Методи, як відомо, конкретизуються у методиках та техніках психологічної роботи. Однією з проблем, яка, безумовно, відображається на ефективності допомоги, є застосування технологій без розуміння фахівцем достатньою мірою методологічних основ взаємодії з клієнтом. У таких випадках складається специфічна ситуація: психолог добре «озброєний» техніками, методиками, застосування яких має розв’язати проблеми клієнта, але не розуміє причин ні успіхів, ні невдач у такому розв’язанні. Очевидно, що вирішення подібних проблемних ситуацій психологічної допомоги – це побудова методологічного фундаменту основ допомоги. Розвиваючи далі таку метафору психологічної допомоги, слід зазначити, що конкретні техніки, методики, прийоми, які є у арсеналі фахівця, – це будівельний матеріал, який може бути різним у залежності від особистісних особливостей самого психолога, його досвіду професійної роботи, знайомства із тими чи іншими технологіями тощо.

Відразу слід зазначити, що для розгляду взято саме феномен допомоги, незважаючи на те, що поняття психологічної допомоги є досить широким, і охвачує такі поняття як психологічне консультування, психокорекція, психотерапія, коучінг. Припускаючи, що кожна із цих форм допомоги може мати власну методологію, у даній статті зупинимось на спільних для усіх цих форм методологічних засадах.

Як бачимо із назви, одразу необхідно окреслити два поняття: методологія та психологічна допомога. Методологія (від грецьких methodos – шлях дослідження або пізнання, logos – поняття, вчення) у різних фахових словниках визначається однаково: «система принципів та способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також учення про цю систему». Узагальнене та спрощене визначення може бути таким: «методологія – це учення про організацію діяльності». Таким чином, методологія психологічної допомоги – це система принципів та способів організації психологічної допомоги.

Слід зазначити, що виділення таких принципів та способів організації діяльності знайшло відображення у досить нечисленних публікаціях науковців (Ю.Е. Алешина, П.П. Горностай, С.В. Васьківська, А.Н. Моховиков). У даному збірнику представлена стаття І.Ф. Манілова «Загальні принципи психотерапевтичного впливу», у якій автор аналізує принципи психотерапії, що виділені на основі теоретичного аналізу та за результатами власного практичного доробку. У 2003-2005 роках були опубліковані роботи новосибірського вченого В.Ю. Зав’ялова [1, 2], у яких описано методологію допомоги клієнту. В.Ю. Зав’ялов вважає, що інтегрувати численні методи та концепції психотерапії та клінічної психології можливо не через створення „об’єднаної теорії особистості”, а через опис методології самої діяльності психотерапевта, консультанта, психолога.

Зміст психологічної допомоги зводиться до «забезпечення емоційної, смислової та екзистенціальної підтримки людині або ж спільноті у ситуаціях труднощів, які виникають у процесі особистісного та соціального буття» [3].

Автори розглядають різні рівні такої підтримки [4, 5, 6]. Але називають ці рівні різні автори по-різному. Йдеться не про синонімічні назви, які відображають подібне розуміння сутності психологічної допомоги, а про різні методологічні засади, на які спираються автори у визначенні того чи іншого рівня допомоги. О.Ф. Бондаренко виділяє такі рівні психологічної допомоги особистості: психологічне консультування, позамедична психотерапія та медична психотерапія. Вони відрізняються за проблематикою, об’єктом, предметом, змістом діяльності, методами та психологічними парадигмами допомоги, а також за метою та результатами[4].

Г.О. Хомич, Р.М. Ткач ці ж рівні називають термінами, традиційними для вітчизняної психології: психологічне консультування, психологічна корекція та психотерапія [6]. «Психологічне консультування» та «психотерапія» – терміни, використовувані як у вітчизняній, так і у зарубіжній літературі. «Психологічна корекція» ж є терміном, використовуваним лише на так званому пострадянському просторі. З одного боку, цей термін є суто функціональним, тобто відмежовує сфери діяльності лікарів та психологів (лікар займається психотерапією, психолог – психокорекцією), з іншого боку – відображає досить специфічну установку фахівця щодо взаємодії із клієнтом. Ця специфіка випливає із розуміння самого терміну «корекція» і у спрощеному вигляді може формулюватись так: розумний та навчений психолог виправляє дефекти характеру, поведінки, взаємостосунків клієнта. За визначенням Л.Б. Шнейдер, психокорекція - це організований вплив на клієнта з метою зміни показників його активності і у відповідності до вікової норми психічного розвитку [3]. Звісно, у такому підході постають питання етичного, професійного та методологічного порядку: чи знає психолог, до якого еталону треба прагнути у процесі «коригування», чи має він етичне право на свій розсуд щось коригувати у особистості клієнта, чи не приведе корекція певних «показників активності» до небажаної зміни інших показників, чи є середня вікова норма нормою для окремої особистості, чи взагалі до особистості можуть бути застосовані такі поняття, як норма та патологія тощо.

Очевидно, що застосування терміну «психокорекція» викривляє розуміння сутності психологічної допомоги особистості. А саме вона (допомога) складає сенс роботи психолога. 

Е.К. Лютова-Робертс представляє існуючі види психологічної допомоги у Англії: психологічне консультування без застосування counseling (бесіда за результатами діагностики або інформування за спеціальними питаннями, наприклад, вибір професії, вибір типу школи тощо), проводить психолог, який може давати рекомендації, професійні поради, інформувати клієнта, пропонувати на вибір клієнтові готові варіанти рішень; психологічне консультування у вигляді counseling, проводить консультант, який дає можливість клієнтові протягом сесії самому розібратися у своїй проблемі, знайти вихід із складної ситуації і, якщо потрібно, прийняти власне рішення; психотерапія, проводить психотерапевт. Має справу із складнішими та глибшими особистісними проблемами, вимагає тривалішої допомоги та віртуознішого використання знань та умінь фахівцем. Психологічне консультування - counseling та психотерапія використовують одні і ті ж теорії, етичні принципи, техніки тощо [7].

Як бачимо, ідея про виправлення певних сторін особистості чи корекцію поведінки у такому розумінні психологічної допомоги відсутня.

На методологію того чи іншого виду психологічної допомоги традиційно значною мірою впливає «теорія особистості», на яку спираються у тій чи іншій модальності. Принципи та способи допомоги клієнту визначаються уявленнями про запропоновану у даній парадигмі структуру особистості. Скажімо, методологія психодинамічного напряму визначається уявленням про структурні компоненти особистості, які виділені у цьому напрямі. Цю теорію особистості мають розділяти і клієнти (інтерпретувати ті чи інші почуття, думки у термінах певного комплексу, віднаходити ознаки тієї чи іншої прийнятої у даному напрямі схеми розвитку симптому тощо).

Своєрідним є уявлення про особистість у відносно новому напрямі психотерапії та консультування діаналізі [1, 2]. Цей напрям спирається на вчення про особистісне буття людини: персоналізм. Як зазначає сам автор діаналізу В.Ю.Зав’ялов, це більшою мірою світоглядна позиція, аніж наукове уявлення про людину. Але завдяки такій позиції консультанта чи психотерапевта людина мислиться як Ціле, яке не розпадається на окремі процеси. Хоча окремі психічні процеси можуть досліджуватися та розумітися за допомогою наукових методів. У контексті християнського персоналізму людина у цілому, а не як частина чогось іншого (природи, суспільства тощо) завжди є особистістю. Та як таке неподільне ціле, особистість не підкоряється ніяким законам: ні законам природи (їм підпорядковується індивід), ні законам соціуму (їм підпорядковуються «соціальний індивід» - соціальні ролі та приписи людини). Людина як особистість вільна від усіх законів та залежить лише від своєї «самості». У християнському персоналізмі абсолютна основа (духовний центр, абсолютна самість) – це безсмертна особистісна основа. Абсолютна основа є одночасно індивідуальним втіленням Абсолютної особистості, яке ніколи не може бути осягнуте повністю, хоча мислиться та переживається людиною. Це «кореневий Суб’єкт», який є «центром складання» різноманітних об’єктів: думок, висловів значущих людей, їх образів, картин пам’яті про різні події та ситуації, досвіду, усього різноманіття «інтроектів». Усе це переживається як «Я» - об’єкт свідомості та мислення.    

У онтологічному персоналізмі О.Ф. Лосєва поняття особистості розуміється як синтез Суб’єкта та Об’єкта, причому у цьому синтезі не зникають ні об’єктивне, ні суб’єктивне у особистості. У традиційному ж науковому підході у відомих теоріях особистості суб’єктивне «розчиняється» у об’єктивному.

Крім персоналізму, діаналіз спирається на вчення про символ (символізм) та діалектику (а саме, абсолютну діалектику О.Ф. Лосєва). Символізм пояснює всеєдність різноманітних форм вираження особистості. Мова йде про те, що у будь-якому поведінковому прояві, симптомі, реакції особистість втілена повністю, як у краплі відображається ріка. Строго кажучи, працювати, інтерпретувати, розуміти консультант чи психотерапевт може лише символи особистості, а не саму особистість, яка є таємницею. Так само змінювати, розширювати фахівець може лише символічну реальність. Подібна точка зору, до речі, висловлена і українським психологом О.Ф.Бондаренком, який зазначає, що «спосіб впливу на клієнта один – запропонувати його свідомості іншу символічну реальність, освячену авторитетом науки, ввести його в інший контекст, в інший зміст символічної діяльності, щоб забезпечити умови для реконструктивного переживання» [8].

Нарешті, абсолютна діалектика (учення про пентаду) допомагає зрозуміти логічні зв’язки виразних форм людської особистості. У пентаді як інструменті «чистого мислення» використовуються як формально-логічні, так і неформально-логічні зв’язки. Особистість людини не можна зрозуміти, описати, використовуючи лише закони формальної логіки. Аналізується більшою мірою у такому підході логіка переживань, логіка розвитку подій, логіка сюжету долі.  

З цієї точки зору, поняття «психокорекція особистості» є просто недоречним. Коригувати Ціле – це порушувати цілісність, а отже, шкодити, а не допомагати. З особистістю можна спілкуватися, взаємодіяти, але не коригувати.

Таким чином, від методологічної позиції, на якій стоїть той чи інший фахівець, залежить значною мірою і зміст його психологічної допомоги. Іншими словами, принципи обумовлюють методи психологічної допомоги. Саме вони визначають, які методики, техніки є коректними, адекватними, а які ні.

У даній статті приділяється суттєва увага діаналізу, і це, звісно, не випадково. З точки зору автора статті, головні знахідки, здійснені діаналізом, пов’язані саме з методологією допомоги. Сам В.Ю. Зав’ялов зазначає, що у діаналізі суттєвим є пріоритет методології над технологією [2].

Що стосується персоналізму, символізму та діалектики – це деякі світоглядні позиції, на які спираються як принципи, так і форми допомоги особистості.

Щодо принципів, В.Ю. Зав’ялов зазначає, що вони є виділеними емпірично і уявляють собою деякий мінімальний набір «елементів», за допомогою якого можна описати цілі терапії та консультування, їх процес, а також результати. Принципи утворені у результаті аналітичної роботи над багатьма відомими автору діаналізу модальностями сучасної психотерапії.

Таких принципів автор діаналізу виділяє десять. У відповідності до пентадного способу обробки предмету думки, кожен принцип розглянуто із п’яти позицій. Але спочатку коротко зупинимось на понятті «пентадне мислення», щоб зрозуміти місце та роль тієї чи іншої позиції. Уявлення про пентадне мислення потрібне не лише для розуміння складових принципів психотерапії та консультування, але й для розуміння головного логічного інструменту діаналізу, який (інструмент), за В.Ю. Завۥяловим, водночас є найважливішим способом організації психологічної допомоги клієнту [1, 2, 9]. Будь-яку проблему, будь-який симптом, будь-який предмет мислення взагалі, з позицій пентадного мислення треба розглядати через призму 5 «моментів зрілої думки» (пентади).

«Одне». У якості «одного» будь-який предмет мислення повинен братись цілком та без інших предметів. У цьому моменті не повинно бути поділу на частини, інтерпретацій: предмет береться один та цілком.

«Багато». Це повна протилежність першого моменту. Другий момент дозволяє мислити предмет у всіх мислимих межах, у нескінченній кількості інтерпретацій. Немає правильних та неправильних інтерпретацій.

«Становлення». Третій момент протилежний другому та є синтезом першого та другого: «одне як багато», «багато як одне». У класичній філософії три перших моменти відповідають тезі, антитезі та синтезу («смислова тріада», «сфера чистого смислу»). Третій момент знімає протиріччя між тезою та антитезою. Смисл ув’язує у певну єдність протилежності, антиномії. Предмет мислення у третьому моменті знаходиться у безперервній зміні, перетворюється у свою протилежність.

«Стале». Четвертий момент протилежний безперервній зміні – становленню. Тріадний смисл «одне-багато-становлення» знаходить своє втілення, стає фактом. Предмет мислиться як такий, що отримав фіксацію.

«Те, що не стає». П’ятий момент протилежний четвертому. Це символ, міф, у якому живуть нереалізовані у факті потенції сутності, що розглядається.

Тепер перейдемо до розгляду принципів психотерапії та консультування.

Принцип 1. Діада: створення терапевтичних стосунків між терапевтом (консультантом) та клієнтом.

1. Утягнення. Залучення клієнта, який занепокоєний лише своєю проблемою, у деяку нову діяльність, розгляд власного життя чи окремого симптому, але у широкому смисловому контексті. Терапевт (консультант) стає неначе провідником у сферу загальнолюдських цінностей, носієм важливого людського та культурного досвіду, якого клієнту у даний час не вистачає.

2. Трансфер. Перенесення клієнтом на терапевта (консультанта) власних очікувань, установок, стереотипів, як і контрперенесення (контртрансфер) – перенесення терапевтом (консультантом) своїх установок, стереотипів тощо на клієнта – існують у єдності та невідривні одне від одного, впливають та обумовлюють одне одного.

3. Альянс. Як і попередні терміни, цей термін застосовується у психодинамічній школі психотерапії і так само, як і утягнення, трансфер та контртрансфер, добре описує те, що відбувається при побудові терапевтичних стосунків. Між терапевтом (консультантом) встановлюються особливі стосунки – терапевтичний альянс – терапевтичне об’єднання двох свідомостей для критичного розгляду проблеми, яка непокоїть клієнта.

4. Свідчення. На відміну від попередніх термінів, термін «свідчення», присутністю не використовується у традиційній психотерапії. За фактом, психотерапевт (консультант) може бути лише свідком тих змін, які відбуваються або можуть відбутись із клієнтом. У випадках сформованих стереотипів дезадаптивної поведінки людина, як правило, не помічає, як вона здатна їх змінювати. Завдання ж того, хто надає психологічну допомогу, - вчасно зафіксувати, відмітити нову, здорову реакцію.

5. Безмовність. Вміння психотерапевта (консультанта) долати владу слів, прагнення все осягнути розумом. Уміння бути безмовним, не розпитувати людину про те, про що вона не хоче говорити, уміння розуміти без слів. Уміння бути із іншими людьми у безпосередньому контакті без посередництва слів, зцілення своєю особистістю, увага до пауз між висловлюваннями.    

Принцип 2. Діагнозис: пізнання життєвої ситуації клієнта удвох, об’єднаною свідомістю, створення терапевтичної ідеї.

1. Ідентифікація. Процес впізнавання чогось за певними ознаками (знаками чи системою знаків). Психотерапевт (консультант) «занурюється у світ мислення» клієнта, щоб «дістати» ідентифікований об’єкт пізнання та використати його у цілях допомоги клієнту.

2. Моделювання. Принциповим є те, що у процесі терапії (консультування) маніпулюванню піддається не сам світ, а його модель. Наприклад, психотравмуючим чинником є не минуле клієнта, а спогади (картини минулого) – моделі минулого. Їх і треба реконструювати.

3. Метамоделювання. У процесі терапії (консультування) створюються не лише моделі, але й метамоделі, тобто правила створення моделей. 

4. Символізація. Симптом (проблема, складнощі) – це завжди символ особистості (на відміну від знака, як він розглядається у психіатрії та багатьох модальностях психотерапії), але не сама особистість. Симптом – це завжди «інше» сутності. Саме тому для допомоги клієнту залучається персональний міф, у якому лише і можна зрозуміти сутність особистості.

5. Знісенітнення.  Якщо у процесі терапії (консультування) симптом пізнаний, вичерпаний як об’єкт пізнання, він стає безглуздим. Коли зникає потреба у симптомі, зникає симптом. Потреба у симптомі зникає, коли клієнт розуміє його сенс і знає про інші способи задоволення потреби. Вичерпання смислу симптому відбувається, коли думка клієнта переводиться на інший, вищий, глобальніший об’єкт, з позицій якого симптом виглядає малим і незначущим.

Принцип3. Діалог: терапевтичний засіб персоналізації рятівної ідеї.

1. Комунікація. Це найабстрактніше визначення діалогу, яке акцентує увагу на смисловому зв’язку між тим, хто посилає повідомлення, і тим, хто його приймає. Таким чином, комунікація – це обмін повідомленнями по створеному інформаційному каналу. У контексті психотерапії (консультування) важливі налагодження каналу для зв’язку та володіння умінням розуміти, «розшифровувати» повідомлення.

2. Дискурс. Цей момент стосується розуміння широкого контексту роздумів та висловлювань клієнта, а не лише роздумів та висловлювань. Це знання того, чому у клієнта виникла проблема, як він її розуміє, якими словами її описує. Проблема описується у процесі діалогу як обмін висловлюваннями.    

3. Майєвтика. У діаналізі під майєвтикою розуміється процес діалогізації терапевтичної ідеї, народження особистісного смислу, мікровідкриття. Клієнт вперше висловлює для себе ідеї, які раніше вже висловлювались, але він їх відкрив для себе вперше.

4. Персоналізація. Згідно з М.М. Бахтіним, лише у діалозі з іншими особистостями людина стає особистістю. Персоналізація у діаналізі означає формування особистісних меж з допомогою діалогу з іншою особистістю.

5. Партнерство. Це міфологічна складова терапевтичного діалогу, тому що справжнього партнерства у психотерапії чи консультуванні немає. Проблеми у клієнта та терапевта різні: у першого – життєва, у другого – професійна. Партнерство – смисл терапії, а не її факт.    

Принцип 4. Дилема: терапевтична процедура створення ситуації вибору, у якій особистість клієнта проходить своєрідне хрещення, дорослішає.

1. Псевдоальтернатива. Пов’язана із таким вибором, при якому неможливість уникнути певного рішення маскується хибною альтернативою. У маніпулятивних техніках психотерапії такий механізм широко використовується (наприклад, відомий прийом із еріксоніанської терапії «вибір без вибору»). При цьому відбувається інтерпретація детермінізму у термінах свободи. Використання такого механізму має бути професійним та не на шкоду клієнту.

2. Чиста дилема. Це вибір із двох можливостей або ж редукція вибору до двох альтернатив. Вибір легший у випадку полярності альтернатив і тяжчий у випадку однакової їх цінності (ситуація Буриданова осла).

3. Трихотомія вибору. Становлення вільного вибору здійснюється через «царський шлях», серединний шлях між двома крайностями дилеми. З’являється деякий третій варіант, наприклад, при виборі «бути хазяїном чи слугою» парадоксальним рішенням може бути «бути хазяїном певної території». Щоб отримати дилему вибору, необхідно пожертвувати чимось важливим, і таким чином, пройти між крайностями, які відторгаються як можливість.

4. Вільний вибір. Це фактичний момент дилеми вибору. Вільний вибір – це обов’язкова відмова від чогось, що передбачає надання переваги чомусь протилежному. Так, відмова від свободи є вибір рабства, і навпаки.

5. Випадковий вибір. Професіоналізм психотерапевта (консультанта) пов’язують із детермінацією його дій теорією, досвідом, тобто невипадковими чинниками. На практиці ж повністю звільнитись від компоненти випадковості неможливо. Результат психотерапії (консультування) – це завжди поєднання закономірних наслідків терапевтичної взаємодії та випадкових чинників.

Принцип 5. Динаміка: терапевтична динаміка, реалізація ідеї, плану одужання.

1. Сповнення. Виражає процес переходу ідеї у річ, вчинок, задуму – у рух. «Сповнення» означає, що щось має стати сповненим, у контексті терапії, очевидно, мова йде про сенс наповнення життя чимось конкретним.

2. Роль. Реалізація терапевтичної ідеї пов’язана із відігруванням ролей. Роль – це форма дії, яка має чіткі межі. Вона передбачає «персонаж», тобто деяку ідеальну особистість, яку зображує «актор». Роль допомагає людині економно оформити свою поведінку та зробити її зрозумілою для інших.

3. Діяння. Це процес реалізації терапевтичної ідеї. Термін «діяння» підкреслює глибинний зміст усього, що діється у процесі терапії та консультування – устремління до добра, піклування про вищі цінності. До таких цінностей у першу чергу належить «якість життя». Клієнт має з допомогою фахівця навчитись захищати своє життя від непотрібних обмежень, посягань, обмежувати хворобливі вияви до неістотних розмірів. 

4. Вчинок. Це факт реалізації намірів, відігрування ролей, діянь. Усі смислові аспекти динаміки втілені у вчинку, який є «тілесним», фактичним. У вчинку людина одночасно самоутверджується як унікальна, неповторна особистість, та жертвує своєю унікальністю, вчиняючи як герой певного сюжету, зразок.

5. Недіяння. Вчиняючи певним способом, людина заперечує інші способи, обираючи один варіант, вона відторгає інший. Недіяння є сторона діяльності, яка суб’єктивно часто переживається тяжче, ніж діяння (наприклад, не контролювати себе, довіряти собі тяжче, аніж здійснювати звичні захисні дії. У діаналізі недіяння є глибокодумне споглядання, утихомирення та спокій, зосередженість на усвідомленні себе, своєї самості.

Принцип 6. Діалектика: терапевтична логіка, скріплення текучого буття у цілісну смислову картину необхідних перетворень, сюжету одужання.

1. Аксіоматика. Це убачання предмету думки без його попереднього визначення, без посилання на авторитетне джерело, знання або чийсь досвід. Тобто щось береться як аксіома: оскільки ми мислимо даний предмет думки, значить, як предмет думки, він існує. Майже будь-який симптом, про який говорить клієнт, є для нього аксіомою. Терапевтична логіка має зв’язати логічно ці аксіоми клієнта, а також знайти інші, корисніші для його життя.  

2. Категоризація. Здійснювати категоризацію означає відносити предмет думки до відповідної категорії, тобто визначати межі цього предмета.  

Це пов’язане із виробленням понять, тобто розуміння предмета через слово-термін. Від точності визначення понять, категоризації станів людини та її оточення, тобто предметів думки, якими користується клієнт, залежить ефективність терапії (консультування).

3. Систематизація. Це встановлення смислових зв’язків у поняттях, особливо у порядку походження одного поняття від іншого.

4. Онтологізація. Це результат, факт діалектики. Діалектика утверджує своїм існуванням буття. Основна категорія онтологізації – життя. Воно є подоланням небуття, смерті. Будь-який живий організм насправді живе та помирає одночасно. Але за фактом він живий. Придбання у втратах, успіх у невдачах – це досвід, тобто придбання та успіх. У психотерапії онтологізації перш за все треба піддати надію на зцілення, покращення життя.

5. Абсолютизація. Це діалектика того, що не стає. Абсолют – те, що перебуває у своїх нескінченних потенціях, енергіях смислу. Як би добре ми не вивчали особистість (її Я-концепцію, «Воно», «Я», «Над-Я», особливості перебігу психічних процесів тощо), ми ніколи не зможемо зробити повний перелік того, що входить у це поняття, хоча смисл всеєдності ми розуміємо.

Принцип 7. Диверсифікація: терапевтичний перенос позитивного досвіду, отриманого у кабінеті психотерапевта (консультанта) у інші сфери особистісного буття клієнта.

1. Верифікація. Верифікація - це перевірка на істинність. У клієнта є своя версія власної особистої історії. Ця версія у процесі консультування чи психотерапії підлягає верифікації. У «пропрацьованій» особистій історії можуть змінити місце та роль ті самі факти. Диверсифікація – це і процес зміни психобіографії («зміна особистої історії»), і переміщення уваги та інтересу на нові види діяльності, тобто не лише психологічне, але й економічне перетворення особистості.

2. Життєрозуміння. Ще С.Л. Рубінштейн зазначав, що людина є людиною остільки, оскільки має історію свого життя. У діаналізі цей термін означає пізнання власного життя, розуміння логіки розвитку подій, розмежування важливих та незначущих подій та періодів життя. У розумінні життя можуть бути гностичні ілюзії, викривлення, пропуски тощо.   

3. Подвижництво. Подвижництво – це безперервне становлення людини як людини. У кризові періоди життя людина змінює свою особистісну історію, але особистісному зростанню немає кінця.

4. Реорганізація. Факт диверсифікації – це реорганізація психобіографії у деяку нову смислову структуру. Між елементами досвіду установлюються нові логічні зв’язки.

5. Самоактуалізація. У діаналізі самоактуалізація – це персональний міф, смисл, образ, за яким організований смисл долі та біографії. Самоактуалізація – це актуалізація, яка ніколи не буває повною, це ідея особистості, сенс життя.

Принцип 8. Дивергенція: терапевтичне розширення зв’язків з іншими людьми.

1. Асертивність. Це відомий термін, який означає впевнену поведінку: відстоювання своїх прав без агресії та почуття вини.

2. Фамілізація. Тепла, оздоровлююча атмосфера у ситуації консультування чи психотерапії часто компенсує клієнту те, чого їм не вистачає у їхній родині. Потреба ж мати такі «родинні» стосунки. Клієнт, який розширює зв’язки з іншими людьми, часто навчається таким стосункам у кабінеті фахівця, а потім з допомогою цих вмінь налагоджує нові стосунки.

3. Партиципація. Це участь клієнта у різних групах. Причому клієнту важливо як бути членом тих чи інших груп, так і знати про своє місце у них, тобто бути розмежованим із ними.

4. Соціалізація. Це факт участі людини у житті, результат та досвід життя у суспільстві. Колективізм є тим, що не стає, у соціалізації. Він протилежний соціальному самовизначенню особистості з певної точки зору. Хоча без зв’язку з іншими людьми уявити особистість не можна. Колективізм стосується більшою мірою міфологічного аспекту особистості.

5. Нова Церква. Психотерапія схожа за певними ознаками із релігійною практикою. Інколи її називають «релігією для атеїстів». Вона теж надає «духовні послуги», хоча церквою ніколи стати не може. У церкві служать Богу, а у кабінеті терапевта (консультанта) – Особистості (клієнта).  

Принцип 9. Дієтетика: терапевтичне  споживання, здорова, раціональна споживча поведінка людини як особистості.

1. Елементи. Пентадне визначення споживання включає усі основні потреби людини у ресурсах, необхідних для життєдіяльності. Ці ресурси (елементи) такі: повітря (дихання); вода (пиття, гігієна); їжа (харчування); речі (предмети потреб, цивілізація); ідеї (духовність, духовна культура).

2. Рецептура. Рецептура – це комплекс елементів, об’єднаних певною метою (потребою) та призначенням. Використовуючи цю метафору, можна сказати, що психотерапія має свою кухню, свої рецепти. Найкраще, якщо терапевт підбирає інгредієнти індивідуально для клієнта при збереженні логічної структури рецепта. При методологічній визначеності щоразу змінюється набір технік, прийомів тощо.

3. Дієта. Як відомо, будь-яка їжа може бути ліками за певних умов, так само як за інших умов може бути отрутою. Кількісні та якісні характеристики предмету споживання, які є різними для різних людей, розповсюджуються і на психологічне та духовне споживання. Треба ураховувати «дозування» інформації, думок, відповідність чи невідповідність їх якості духовній та особистісні конституції людини.

4. Трапеза. Це не просте споживання предметів потреб. Для трапези важливо хто, як, з якою метою, сенсом споживає, з ким, за яких обставин, коли, де, що конкретно було предметом трапези: що було спожито.

5. Аскетика. Це мистецтво відмови від споживання, утримання (наприклад, утримання від «споживання» деструктивних ідей чи певної дезадаптивної поведінки). Але завжди припис заборони на споживання є приписом споживати щось інше., тому заборона не є власне аскезою і віднесена до категорії того, що не стає у психотерапії та консультуванні.

Принцип 10. Діатриба: терапевтичне виправдання та захист здорового способу життя.

1. Проповідь. Мистецтво проповідувати – це уміння викликати довіру до своїх слів, переконувати у своїй правоті, це мистецтво вести за собою інших людей своєю захопленістю предметом. У даному контексті – це вміння клієнта переконувати інших у правоті свого здорового способу життя, допомога іншим, що допомагає йому утримувати цей спосіб життя (він переконує таким чином у першу чергу себе).

2. Наратив. Розмовна реальність реалізується у розповіді про себе. У такій розповіді людина часто заново ув’язує смислами окремі епізоди, етапи свого життя, останнє набуває характеристик цілісності, осмисленості.

3. Креатив. Це творче осмислення життя, креатив у широкому сенсі. Якщо робити щось із максимально повним усвідомленням, то обов’язково буде зроблене якесь «мікровідкриття».

4. Позитивна адикція. Поняття, запропоноване В.Гласером, означає діяльність, яка приносить людині задоволення базових потреб таким чином, що не псує оточення, не витрачає ресурси життя, а, навпаки, продовжує життя, збільшує його якість.

5. Щастя. Щастя – це персонаж міфу. У психотерапії та консультуванні можна лише наближатися до нього, але воно не може бути повністю досяжним. Завдання психотерапевта (консультанта) – не ощасливлювати клієнта, а допомогти йому відкрити у собі потенції, які дадуть можливість самому шукати щастя. 

Крім принципів організації допомоги клієнту, у діаналізі запропоновано також способи: форми діаналізу – інтерв’ю, дискусія, діасинтез, реорганізація, ампліфікація [1, 10].  

Принципи та способи організації допомоги клієнту, запропоновані у діаналізі, успішно використовуються не лише у психотерапії та консультуванні, але й у коучінгу як психологічному супроводі успішних людей у досягненні ними цілейу сфері особистісних досягнень у найширшому сенсі цього слова – від досягнень у бізнесі та кар’єрному зростанні до досягнення гармонії у стосунках з оточуючими людьми. Зокрема, у Академії лайф-коучінгу (Москва) діаналіз прийнятий як методологія коучінгу (http://www.lifecoach.ru).

Таким чином,  

- методологія психологічної допомоги як система принципів та способів психологічної допомоги тісно пов’язана із теорією особистості: «структурне» розуміння особистості визначає орієнтацію фахівця на пошук виявів структурних елементів у клієнта та вимагає такого ж розуміння цих елементів клієнтом, що обмежує можливості терапевтичної взаємодії;

- термін «психологічна корекція» як позначення рівня психологічної допомоги, який відповідає позамедичній психотерапії (психологічному консультуванню із застосуванням counseling) викривляє розуміння сутності психологічної допомоги, оскільки семантично пов’язаний із «сильною» позицією консультанта (терапевта) і «слабкою» - клієнта;

- персоналізм, символізм та діалектика можуть розглядатися як методологічні основи теорії психологічної допомоги особистості;

- нова система консультування та психотерапії «діаналіз» більшою мірою представляє собою методологію (систему принципів та способів) психологічної допомоги.  

  

Лекція 3. Тема. Основні теоретичні напрямки в консультуванні (2год.)

План

1.Карта психотерапевтичного світу. Взаємовідношення різних теоретичних шкіл і практичних напрямів в психотерапії і консультуванні: генеалогічне древо.

2. Форми роботи психолога в різних напрямках психологічного консультування.

3.Психоаналітичний напрям. Виникнення психоаналізу. Основні ідеї, поняття і методи, що використовуються в психоаналізі. Сучасний стан психоаналітичного напряму.

4.Гуманістичний і поведінковий напрями. Виникнення поведінкової терапії і консультування. Основні ідеї, поняття і методи, вживані в поведінковому консультуванні. Виникнення гуманістичного напряму в практичній психології: «третя сила».

1. Порівняльний аналіз концепцій психологічного консультування

Консультування як форма роботи професійного психолога використовується в будь-якій сфері, де необхідні психологічні знання. Це може бути консультування в педагогічній сфері, у сфері промислового виробництва, бізнесу і управління, у сфері проблем здоров'я, в сім'ї і так далі

Консультант в своїй роботі може спиратися на ідеї і методи, розроблені в якій-небудь одній психологічній школі або комбінувати їх самостійно при вирішенні конкретних завдань психологічної допомоги клієнтові.

Можна виділити три основні підходи до психологічного консультування:

а) проблемно-орієнтоване консультування, що фокусується на аналіз суті і зовнішніх причин проблеми, пошук шляхів вирішення;

б) особово-орієнтоване консультування, направлене на аналіз індивідуальних, особових причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів запобігання подібним проблемам в майбутньому;

в) консультування, орієнтоване на виявлення ресурсів для вирішення проблеми.

2. Етапи консультування згідно ейдеміллеру

Згідно Ейдеміллеру психологічне консультування відбувається у декілька етапів:

1. Встановлення контакту і приєднання консультанта до клієнтів. Досягається за допомогою дотримання конструктивної дистанції, що допомагає оптимальному спілкуванню, прийомів «мімезиса», синхронізації дихання консультанта і заявника, використання предикатів мови, що відображають домінуючу репрезентативну систему, того, хто робить повідомлення про проблему.

2. Збір інформації про проблему із застосуванням прийомів мета-моделювания і терапевтичних метафор. Суб'єктивізації психотерапевтичної мети сприяють питання»: «Чого Ви хочете?», «Якого результату бажаєте досягти?», «Будь ласка, спробуйте сказати про це без негативної частинки «не» - в термінах позитивного результату».

3. Обговорення психотерапевтичного контракту: розподіл відповідальності, тривалість роботи, тривалості одного сеансу, періодичності зустрічей, умов оплати, можливих санкцій за порушення сторонами обумовлених умов. Консультант зазвичай відповідає за забезпечення безпеки консультації, за технологію доступу до дозволу проблем клієнта, а він, у свою чергу, за власну активність, щирість, бажання здійснити зміну своєї ролевої поведінки.

4. Уточнення проблеми клієнта з метою максимальної її суб'єктивізації і тестування ресурсів клієнта або його сім'ї. Цьому допомагають питання типу: «Як Ви раніше справлялися з труднощами, що Вам допомагало?», «У яких ситуаціях Ви були сильними, як Ви використовували свою силу?».

5. Зміцнення віри клієнта в успішність і безпеку процедури консультування і власне її проведення. Можна використовувати затвердження наступного змісту: «Ваше бажання здійснити зміни, Ваш колишній досвід, активність і щирість у поєднанні з прагненням консультанта співробітничати з Вами, його професійними якостями і досвідом будуть надійною гарантією успішності роботи». Власне консультування включає:

а) обговорення з учасниками позитивних і негативних сторін стереотипів поведінки, що склалися. Тут можливі такі питання: «Що найгірше для Вас в обставинах, що склалися?», «Що є найкращим в засуджуваній ситуації?»;

б) Сумісний пошук нових шаблонів поведінки - «віяла рішень». Консультант пропонує наступні питання: «Чого Ви ще не робили, щоб вирішити проблему?», «Як поводилися значущі для Вас люди, що опинилися в схожій ситуації?», «А Ви змогли б так поступити?», «Що ж Вам заважає зробити такий же вчинок?». На цьому етапі можна також використовувати прийоми візуалізації: клієнти, знаходячись в трансі (чому сприяє точне проходження «по маршруту проблем заявника»), створюють образи нової ситуації і фіксують, кінестетичні відчуття, що виникають при цьому.

6. Проведення екологічної перевірки - завдання клієнта або членам, консультованої сім'ї представити себе в схожій ситуації через 5-10 років і досліджувати свій стан.

7. «Страхування результату» з метою отримання клієнтами упевненості в тому, що вони здатні освоїти нові стереотипи поведінки. Для цього використовуються домашні завдання, запрошення на повторну консультацію через деякий час для обговорення отриманих результатів.

8. Процедура «від'єднання». У ряді випадків «від'єднання» можна відбутися автоматично при досягненні клієнтами необхідного ефекту. Проте, іноді консультант вимушений його стимулювати, використовуючи, наприклад, «парадоксальні завдання», точне виконання яких приводить до результату прямо протилежному заданому.

Таким чином, концепція психологічного консультування по Е. Ейдемллеру - це спеціально організований процес навчання клієнта (людини, що потребує допомоги), що актуалізує додаткові психологічні сили і здібності (особові ресурси), що дозволяють йому знайти нові варіанти виходу з важкої життєвої ситуації.

Кожен вид психологічного консультування має свої цілі, напрям і технологію. Так, сімейне консультування має на меті сумісне вивчення консультантом і клієнтом проблеми для зміни ролевої взаємодії в його сім'ї і забезпечення можливостей особового зростання.

Особлива увага в процесі консультування додається аналізу ситуації, що склалася, особливостям ролевої взаємодії пошуку особових ресурсів суб'єктів консультування, засудженню способів вирішення проблеми.

У всіх випадках основним методом психологічного консультування є бесіда - пряме або непряме отримання відомостей шляхом мовного спілкування.

А за основу прийняті методики аналітико-сімейної екзестенціальної психотерапії, що базується на аналітичній психодрамі, гештальт-терапії інших психологічних теоріях.