Винахідник парашутів Котельників г.Е.
До 1912 року іспити парашутів проводилися на манекенах. Сміливця, який на власному досвіді переконався б у надійності парашута, не знаходилося. Нарешті, на початку 1912 року, в Америці капітан Беррі, що був пасажиром біплана, знаходячись на висоті близько 450 м, взяв у руки парашут і кинувся вниз. На висоті 200 м від землі парашут розкрився і парашутист плавно став спускатися на землю. Так був зроблений перший парашутний стрибок.
В Росії вперше в бойовій обстановці парашут Котельникова був застосований 12 січня 1917 року. Спостерігачеві 6-го Сибірського корпусного повітряно-плавального загону довелося викинутися з висоти 250 м на парашуті Котельникова, підвішеному на оболонці аеростата . Спуск пройшов цілком вдало.
Перша світова війна послужила могутнім поштовхом для розвитку авіаційної техніки. Подальше удосконалювання авіації і ріст повітряних сполучень пред'являли все більші вимоги безпеці польоту.
Влітку 1923 року відбувся конкурс парашутів, на якому парашути скидалися вісім разів з аеростата і два рази з літака з висоти від 300 до 500 м. Парашути навантажувалися манекеном із прогумованої полотнини, набитим піском, вагою 30 кг. При випробуваннях приймалися до уваги елементи безпеки, легкість установки на борту літака, швидкість розкриття, швидкість падіння, вартість виготовлення, стійкість у повітрі й т.ін. Мінімальні вимоги конкурсу були наступні: час розкриття парашута 4 сек; максимальна швидкість падіння 5,5 м/сек; максимальна вага 7 кг; максимальний об’єм укладеного парашута 25 дм3 максимальне зусилля при висмикуванні кільця до 30 кгС.
У конкурсі брало участь п'ять французьких парашутів. У результаті конкурсу всі парашути задовольняли максимальній вазі в 7 кг і об’єму в 25 дм кубічних. У відношенні інших вимог усі вони виявилися не цілком задовільними, хоча і були близькі до висунутих вимог. Самими складними виявилися вимоги безпеки, жоден з парашутів не задовольнив вимогам конкурсу, тому його визнали не дійсним.
До кінця 20-х років парашути створювалися й удосконалювалися з метою порятунку життя аеронавта або льотчика у випадку змушеного покидання літального апарата в повітрі. Методика покидання відпрацьовувалася на землі і ґрунтувалася на теоретичних і практичних дослідженнях стрибка з парашутом, знанні рекомен-дацій з покидання і правил користування парашутом, тобто закладалися основи наземної підготовки. Підготовка зводилася до того, щоб навчити льотчика надягти парашут, відокремитися від літака, висмикнути витяжне кільце, а після розкриття парашута рекомендувалося «при наближенні до землі і готуючись до приземлення, прийняти сидяче положення, але так, щоб коліна були нижче стегон. Не намагайтеся встати, не напружуючи мускули вільно опускайтесь, і якщо буде потрібно, то котіться по землі».
Така цікава була історія виникнення парашутів, але ще більш яскравим етапом було становлення військ, які своє життя зв’язали з небом та виконанням стрибків з парашутом.
3. Зародження та розвиток Аеромобільних (Повітряно - Десантних) Військ, Факультету Підготовки Офіцерів Запасу (фпоз)
Великий вклад в теорію бойового застосування повітряних десантів вніс Маршал Радянського Союзу М.М. Тухачевський, який ще у другій половині 20-х років глибоко дослідив їх роль в майбутній війні, обґрунтував перспективність повітряно-десантних військ.
Одночасно з розробкою теорії бойового застосування повітряно-десантних військ в Червоній Армії проводились сміливі експерименти з висадки повітряних десантів, велась програма щодо створення експериментальних підрозділів, вивчались питання їх організації, розроблювалась система бойової підготовки.
23 квітня 1929 року Червоною Армією вперше був проведений повітряний десант. Десантування здійснювалося літаками посадочним способом. Мета цього десантування – це виконання бойового завдання по знищенню бандитів, які здійснювали набіги з Афганістану на територію Таджикистану.
Таким чином, 23 квітня 1929 року був покладений початок тактиці дій повітряних десантів. Був проведений аналіз і зроблені висновки щодо дій підрозділів у якості повітряних десантів.
У теоретичних працях робився висновок, що сама техніка висадження повітряних десантів і сутність їхнього бою в тилу противника висувають підвищені вимоги до о/с десанту. Програма їхньої підготовки повинна будуватися на основі вимог повітряно-десантних операцій, охоплювати широку область навичок і знань, тому що в повітряному десанті на обліку кожен боєць. Підкреслювалося, що чудова тактична підготовка кожного члена десанту повинна сполучитися з його винятковою рішучістю, заснованою на глибокій і швидкій оцінці обставин.
У січні 1930 року Революційна Військова Рада СРСР затвердила обґрунто-вану програму будівництва визначених типів літальних апаратів (літаків, аеро-статів, дирижаблів), що повинні були цілком враховувати запити нового роду військ – повітряної піхоти, що тільки починала народжуватись.
Для перевірки теоретичних положень в області застосування повітряних десантів на аеродромі 11-ї авіаційної бригади у Воронежі 26 липня 1930 року відкрилися перші в країні парашутні заняття з виконанням стрибків з літака. Було підготовлено 30 парашутистів з метою викиду експериментального повітряного десанту на майбутніх дослідно-показових навчаннях ВПС Московського військо-вого округу. У ході виконання задач навчань знайшли своє відображення основні елементи повітряно-десантної підготовки.
Для участі в десанті було відібрано 10 чоловік. Особовий склад десанту був розбитий на дві групи. Першу групу і загін у цілому очолив військовий льотчик, учасник громадянської війни, ентузіаст парашутної справи комбриг Л. Г. Мінов, другу – військо-вий льотчик Я. Д. Мошковський. Викид десанту передбачався з одного двомоторного літака «Фарман-Голіаф», а для доставки десантові озброєння виділялася ланка двомісних літаків Р-1. Основна мета даного експерименту полягала в показі учасникам авіаційного навчання техніки вики-
