Причини Національно-визвольної війни.

Причини політичного характеру:

1. напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої.

2. невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

Причини національно-релігійного характеру:

1. обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст;

2. нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти;

3. польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури;

4. після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах;

5. стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель;

6. впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

Причини соціально-економічного характеру:

1. знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу);

2. зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти;

3. збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави;

4. посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

5. розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток;

6. більшість  міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою;

7. українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося.

8. суперечність між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

Причини зовнішньополітичного характеру:

1. сусіди Польщі – Московська держава, Швеція і Туреччина – були зацікавлені в послабленні Речі Посполитої. Так, Москва підтримувала всі антипольські козацькі повстання кінця XV – початку XVII ст.

2. ослаблення влади польського короля внаслідок сваволі шляхти;

Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти. Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Цілями Національно-визвольної війни були:

1. усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях;

2. утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи;

3. радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

4. ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

5. визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

ІІ. Військові дії 1648 – 1649 рр. Зборівський мирний договір та його наслідки.

Б. Хмельницький (27 грудня 1595 (6 січня 1596) р. – 27 липня (6 серпня) 1657 р.)

Про життя Богдана Хмельницького до 1647 р. відомо дуже мало. Як зазначав Михайло Грушевський:

«	«Особиста біографія Хмельницького настільки ж убога на реалії і безсумнівні факти, наскільки багата на леґенди»

Місцем народження вважається Чигирин, як рік народження вказують або 1595 або 1596 р. При хрещенні отримав імена Богдан-Зиновій; другим ім'ям ніколи не користувався. Батько — чигиринський підстароста Михайло Хмельницький — перебував на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, потім у його зятя Яна Даниловича. Освіту Богдан Хмельницький здобув у Львівській єзуїтській колегії. Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв під Москвою врятував королевича Владислава, і потім той завжди прихильно до нього ставився.

Брав участь у польсько-турецькій війні 1620–1621 рр., під час якої в битві під Цецорою загинув його батько (за іншою версією, батько гине у турецькому полоні), сам він потрапив у полон. 2 роки важкого рабства для Б. Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало турецьку і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). У 1622 р. Хмельницький утік з полону.

Деякий час перебував на Запоріжжі, після повернення в Чигирин одружився з Ганною Сомко і отримав уряд сотника чигиринського ( біля 1625–1627 рр.). Тоді ж він оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові, біля Чигирина. З 1637 р. Хмельницький серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р. Восени 1638 р. Б. Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорозького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 р. скасувала автономію Війська Запорозького й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади в Україні. Б. Хмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.

Початок і хід Національно-визвольної війни.

Десь у другій половині 1640 –х рр. Б. Хмельницький нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Польські можновладці в Україні, політичні противники короля Володислава, виступали проти нього. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633 р.) власники Чигиринщини — Конєцпольські: коронний гетьман Станіслав і його син, коронний хорунжий Александр. За допомогою свого чигиринського підстарости Д.Чаплинського, який мав особисті рахунки з Б. Хмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив «наїзд» на Суботів (хоч Хмельницький мав на нього королівський привілей), що було в ті часи звичною справою, зруйнував економію й пограбував майно, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Хмельницького. 1647 р. померла дружина Хмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Б. Хмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського — кума й однодумця Хмельницького. В кінці грудня 1647 р. Б. Хмельницький та його старший син Тиміш з невеликим (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя. 20 січня 1648 р. Хмельницький підійшов під Січ; 24 січня захопив усі човни і провіант; 25 січня заволодів фортецею, при цьому значна частина реєстровців перейшла на бік повстанців. Невдовзі його було обрано за гетьмана. По підготовці до збройного виступу Хмельницький прийняв заходи:

 — розіслав універсали до українського народу із закликами вступити до лав козацького війська;

 — налагодив виробництво пороху, організував закупівлю зброї та боєприпасів;

 — заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.

Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на Національно-визвольну війну українського народу, очолену Б. Хмельницьким.

Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp.

Б. Хмельницький висунув до великого коронного гетьмана М. Потоцького вимогу вивести з України урядові війська і скасувати "Ординації" 1648 р. До українського народу він звернувся з універсалом підніматися на боротьбу за визволення від влади польських магнатів та шляхти.18 квітня гетьман повернувся на Січ, 22 квітня виступив з військом (5 тис. осіб) проти поляків. Щоб не залишати фортецю Кодак з гарнізоном у себе в тилу, її було взято в облогу, а Хмельницький вийшов до р. Жовті Води, де і влаштував табір.

Повстанці і загін татарської кінноти (4 тис.) Тугай-бея атакували і обложили польське військо в урочищі Жовті Води.5-6 травня 1648 р. відбувся розгром поляків. С. Потоцький був взятий у полон і невдовзі помер від ран.

Б. Хмельницький з військом, значно поповненим реєстровими козаками (15-17 тис.) та татарською кіннотою, вирушив проти основних сил М. Потоцького, яке спішно відступило до Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області). Не бажаючи вступати в бій, поляки вирішили відступити через Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись про напрямок відступу, Хмельницький наказав влаштувати засідку, до якої і потрапило польське військо. Відбувся запеклий бій, який 16 травня закінчився повним розгромом шляхти. Козаки взяли у полон М. Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського, понад 8,5 тис. польських вояків, великий обоз і 41 гармату. Ніколи ще Польща не зазнавала такої поразки від козаків.

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання визвольного руху по всій Україні. Б. Хмельницький розсилав універсали, у яких закликав селян і міщан братися за зброю та виганяти ненависне панство. Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни, Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти. Наприкінці травня 1648 р. повстанці увійшли до Києва.

Втративши Лівобережну Україну, Київ і Придніпров'я, польський уряд запропонував Б. Хмельницькому укласти перемир'я, на що гетьман дав згоду. Проте перемир’я обидві сторони використовували для збирання сил.

У травні 1648 р. помер король Речі Посполитої Владислав IV. Уряд відрядив для переговорів з Б. Хмельницьким А. Киселя - православного магната, сенатора сейму. Гетьман вимагав від нього збільшення козацького реєстру до 12 тисяч, поновлення козацьких вольностей, тобто відстоював у цей період інтереси козацької старшини, а не загальнодержавні.

На початку червня 1648 р., порушивши умови перемир'я, на Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького. Хмельницький відрядив на Брацлавщину та Волинь загони на чолі з М. Кривоносом та І. Ганжою. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту, орендарів, католицьке та уніатське духовенство. Кріпосні селяни, міщани, для яких ідеалом була козацька свобода, почали масово покозачуватися. Ця величезна маса населення, звільнившись від гноблення поляків, уже не уявляла собі повернення під владу польської шляхти та втрати свободи.

У червні-липні були здобуті Умань, Бар, Тульчин, Рівне, Луцьк. Б. Хмельницький також направив загони М. Кричевського, М. Небаби, І. Голоти в Білорусію, що сприяло розгортанню визвольного руху білоруського народу та перешкодило литовському війську Я. Радзивілла з'єднатися з польським військом в Україні.

Користуючись перемир'ям, польський уряд сформував армію (80-90 тисяч), на чолі якої стали князь Д. Заславський, М. Остророг та О. Конецпольський. Польські війська рушили в напрямку Старокостянтиніва. Сюди ж, під Пилявці, до р. Іква (тепер с. Пилява Старокостянтинівського району Хмельницької області), вирушили українська армія і загін татар. Тут козаки побудували табір на правому березі річки, а поляки - на лівому. Битва розпочалася 8 вересня. Заманивши частину польського війська на правий берег Ікви, козаки ударили з двох боків та почали громити шляхту, яка відступила, а потім панічно почала тікати. Водночас із засідки ударив загін М. Кривоноса. Польська армія зазнала нищівної поразки, а її рештки відступили на захід.

Результатом Пилявецької битви було звільнення Волині і Поділля, активізація селянського руху в Галичині. Невдовзі на Дніпрі капітулювала фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги.

Головні сили української армії через Збараж, Тернопіль, Зборів підійшли до Львова та почали його облогу, яка тривала майже весь жовтень. Врешті-решт Б. Хмельницький наказав зняти облогу. Це пояснювалося тим, що він не хотів руйнувати Львів та погодився на виплату великого викупу мешканцями міста, а також тим, що зустрів супротив на вимогу відкрити брами Львова. Армія рушила на північний захід до Замостя, почавши його облогу.

У середині листопада 1648 р. королем Речі Посполитої було обрано Яна II Казимира (1648-1668), брата Владислава IV. Новий король, побоюючись проникнення армії повстанців углиб Польщі, почав переговори з Б. Хмельницьким. Частина старшини підтримала цю пропозицію, та рядові козаки, М. Кривоніс вимагали продовження боротьби. Але гетьман реально оцінював обставини. Насувалася зима, військо було стомлене, зменшувалася його боєздатність, не вистачало теплого одягу, основні сили татар повернулися у Крим, почалася епідемія чуми (від неї помер М. Кривоніс). До того ж восени 1648 р. закінчилася Тридцятилітня війна, у якій брала участь Річ Посполита.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Наприкінці листопада Б. Хмельницький зняв облогу Замостя, повівши армію у Придніпров'я, а у грудні 1648 р. увійшов у Київ. "Матір городів руських", місто Володимира Великого і Ярослава Мудрого зустрічало його як героя - визволителя України, як нового Мойсея. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит С. Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії.

У лютому 1649 р. у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. У цей період Б. Хмельницький на хвилі блискучих перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями висунув ідею утворення незалежної держави. Але мало значення і те, що новообраний король Ян II Казимир обіцяв підтвердити козацькі права та вольності, усе, що козаки "через шаблю взяли". Гетьман усе ще сподівався, що переговорами можна забезпечити автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та в останній гору брала "партія війни".

У травні 1649 р. 200-тисячне польське військо посунуло на Україну, захопило Галичину та вторглося на Поділля. Частина військ з Я. Вишневецьким знайшла захист за мурами Збаражу. Тим часом з півночі у напрямку на Київ виступив литовський гетьман Я. Радзивілл. Б. Хмельницький, щоб запобігти фланговому удару литовських військ, направив у Білорусію полковника М. Кричевського з загоном козаків, який наприкінці липня дав відсіч Радзивіллу під Лоєвом.

У середині серпня 1649 р. Б. Хмельницький з татарами вирушив назустріч Яну Казимиру в напрямку Зборова (тепер Тернопільська область) і нав'язав бій полякам. Протягом двох днів відбувалася запекла битва, у якій польські війська зазнали великих втрат. Вони опинилися у катастрофічному положенні: назрівала подвійна поразка під Зборовом і Збаражем. Проте полякам вдалося налагодити відносини з Іслам-Гіреєм III, у плани якого не входило зміцнення України. У вирішальний момент Зборовської битви хан почав вимагати від гетьмана розпочати переговори з Яном Казимиром, чим врятував його від остаточного розгрому. Б. Хмельницький, усвідомлюючи неможливість вести війну одночасно з поляками і татарами, змушений був піти на укладення у серпні 1649 р. Зборовського мирного договору.