7.1. Джерела права

Найважливіші джерела права теми:

1. Глава 40 "Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шко­ ди" Цивільного кодексу України, а також його розд. VIII "Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів". Кодекс прийнято 18 липня 1963 р. До нього неодноразово вносилися зміни і доповнення.

2. Конвенція про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ. Укладена у Мінську в межах СНД 22 січня 1993 р. і ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. з окремими застереженнями.

3. Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шко­ ду від 21 травня 1963 р. Україна приєдналася до Конвенції відповідно до Закону України від 12 липня 1996 р. № 334/96-ВР. Конвенція набула чин­ ності 12 листопада 1977 p., а для України — 20 грудня 1996 р.

4. До інших міжнародних угод у сфері деліктних правовідносин зок­ рема належать:

• Конвенція про шкоду, заподіяну іноземним повітряними суднами третім особам на поверхні (1952 p.);

• Брюссельська конвенція про відповідальність операторів ядерних суден (1962 p.);

• Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднен­ ня нафтою (1969 p.);

• Гаазька конвенція про право, що застосовується до автотранспорт­ них пригод (1971 p.);

• Гаазька конвенція про право, що застосовується до відповідаль­ ності виготовлювача (1973 p.);

• Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною у сфері ядерної енергії (1973 p.);

• Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, викликану пе­ ревезенням небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом (1990 p.);

• Конвенція ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (1991 p.).

7.2. Поняття "делікт"

Поняття "делікт" походить від лат. delictum — проступок. Делікт — це правопорушення, яке завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. Зазначене правопорушення не пов'язане з порушенням договору (контракту). Деліктні зобов'язання відомі ще як позадоговірні.

Поняття "делікт" офіційно у цивільному законодавстві України не за­стосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно — потерпілим.

Світовій юриспруденції деліктні зобов'язання відомі давно. Наприк­лад, у Стародавньому Римі деліктні зобов'язання простежуються вже у Законах 12 таблиць. Юристи Риму вважали, що приватне правопорушен­ня (delictum privatum) породжує обов'язок порушника сплатити потер­пілому штраф.

Про деліктні зобов'язання знали ще у сиву давнину. Вони, зокрема, мали місце у формі кривавої помсти за принципом "зуб за зуб", "око за око".

Римляни встановили такі деліктні правопорушення:

• injuria — особиста образа;

• furtum — крадіжка;

• damnum injuria datum — неправомірне знищення або пошкоджен­ ня чужого майна.

Позадоговірні цивільні правопорушення, що заподіювали шкоду, але не підпадали під ознаки делікту, у Стародавньому Римі називали квазіде-ліктами. Це поняття означало відповідальність за такі дії:

• винесення суддею несправедливого вироку;

• викидання чи вилиття з жилого дому;

• небезпечне для перехожих вивішування (виставляння) речей;

• неправомірні дії слуг готелів (кораблів тощо) щодо клієнтів;

• шкоду, заподіяну рабом або свійською твариною чужому майну або особі.

У Кодексі Наполеона (1804 p.) деліктам було присвячено лише п'ять коротких за змістом статей. Німецький цивільний кодекс (1896 р.) зобо­в'язанням, пов'язаним із заподіянням шкоди, присвятив уже 31 статтю.

Цивільний кодекс Української Соціалістичної Радянської Республіки було прийнято в 1923 р. Він містив розд. XII "Зобов'язання, що виника­ють внаслідок заподіяння шкоди іншому". Спеціально про деліктні зобо­в'язання у зв'язку з іноземним елементом у ньому не йшлося. Та врахо­вуючи постанову Центрального Виконавчого Комітету УСРР "Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР", власне Цивіль­ний кодекс (зокрема чинні тоді п. 4 та 5 розд. III "Права, пільги, обме­ження й обов'язки чужоземців"), а також "Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадян­ства" від 28 березня 1922 p., можна дійти висновку, що національний ре­жим поширювався на іноземців при вирішенні питань деліктної відпо­відальності.

Внутрішньому законодавству України того часу не була відома колі­зійна норма про вирішення деліктних спорів з іноземним елементом.

Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 10 лютого 1931 р. № 32 зазначав, що на вимоги сторони спору суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту. Та оскільки рішення навіть найвищої судової інстанції у нас не розглядаються як джерело права, то зазначене не вважалося ко­лізійною нормою міжнародного приватного права.