6.1. Імунітет держави за міжнародним правом

Імунітет держави є принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами те­риторії та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило "par in рагет поп habet imperium" ("рівний не має влади над рівним").

Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, що належить дер­жаві. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусо­вого характеру (накладенню арешту тощо).

У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового вико­нання рішення; майновий (власності).

Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Тут керуються правилом "par in рагет поп habet jurisdictionem" ("рівний не має юрисдикції над рівним"). Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім ви­падків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу.

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рі­шення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи у порядку забезпечення позо­ву чи у порядку примусового виконання вже винесеного судового рішен­ня навіть стосовно, наприклад, державних морських суден, які перебува­ють у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати. Тут наявна ситуація, описана у прислів'ї: "Лікоть — близько, а не вкусиш".

Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законо­давстві абсолютної більшості країн світу.

Застосування принципу імунітету держави вважається загальновиз­наним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, образно кажу­чи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. А от як його буду­вати — уздовж річки чи впоперек — думки розділяються. Так і з імунітетом держави — немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних пра­вових систем є дві основні концепції імунітету держави — абсолютно­го та функціонального (обмеженого).

Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет ба­зується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції ствер­джують, що держава завжди є єдиним суб'єктом, хоч вияв її право-суб'єктності може бути різний. Тому, наприклад, як суб'єкт міжнародно­го приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, з цього погляду держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади і торгівця.

З огляду на теорію абсолютного імунітету наявні широке тлумачення та застосування імунітету держави. Подання позову до іноземної держа­ви, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.

Принцип імунітету держави виник у середньовіччі. Держава, згідно з цим принципом, є "священною коровою". Зазначений принцип тривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, що визнають домінування цього принципу, звузилося.

Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформу­вався з розпадом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Право­свідомість продукує постулати — держава не перестає бути сувереном

в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбав­ляється його.

Першою спробою міжнародно-правового визначення обсягу держав­ного імунітету була "Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра­вил щодо імунітету державних суден" від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 p.).

У світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) іму­нітету, її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою ко­мерційною діяльністю, то імунітету вона не має.

Спираючись на зазначену теорію, було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 p.), Великій Британії (1978 p.), Австрії (1974 p.), Канаді (1981 p.), Пакистані (1981 p.), Сінгапурі (1979 p.). Відомо, що за­кони про імунітет на таких самих засадах були прийняті також у Півден-но-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 p.). Як бачимо з наведених у дужках років прийняття законів, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.

Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її заса­дах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний іму­нітет (European Convention on State Immunity), прийнята 16 травня 1972 p. (набула чинності з 1976 p.). Глава І цієї Конвенції має назву "Імунітет від юрисдикції" і складається з 15 статей.

У Базельській конвенції йдеться про дії не лише комерційного харак­теру. Конвенція стосується всіх дій приватно-правового характеру. У пи­танні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв'язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксо­вано правовідносини, коли імунітет держави зберігається.

Оскільки Базельська конвенція маловідома для вітчизняного читача, наведемо текст згаданих 15 статей, що стосуються державного імунітету.

Базельська конвенція не допускає жодних застережень з боку її дер-жав-учасниць. У ст. 4 "Додаткового протоколу" до Конвенції (укладений одночасно з Конвенцією) передбачено створення Європейського суду з питань імунітету держав. Згаданий Протокол також не допускає жодних застережень.

Комісія міжнародного права ООН (UNCITRAL) у 1991 р. схвалила проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності і реко­мендувала ООН скликати міжнародну конференцію для прийняття від­повідного міжнародно-правового документа.

Поки що немає інформації про прийняття якоїсь універсальної між­народної конвенції з цього питання. Важливу роль у цій сфері і далі ві­діграє судова практика окремих держав світу.