2. Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.

Перший етап середньовічної християнської філософії (разом з хрис­тиянською, існувала арабська, тобто мусульманська, і єврейська середньовічна філософія) – це патристика (від лат.: “патер” – Батько, що закріпилася за Отцями християнської Церкви; ІІ–VIII ст.). Розрізняють також апологетичну і систематичну патристику. Період апологетики, що настає після апостольського, отримав таку назву через те, що його представники писали так звані апології (д.-грецьк. – захист), в яких намагались захистити християнство в очах правителів та громадськості того часу. При цьому вони ставили та вирішували цілу низку питань світоглядного характеру. Цей період рясніє низкою відомих християнських письменників і мислителів (Юстин Філософ, Татіан, Тертулліан, Арнобій, Афінагор та ін.). Апологети вели боротьбу з гностицизмом (Василід, Валентин, Маркіон), що процвітав у середині ІІ ст., і характеризувався Р. Гар­наком (німецьким дослідником раннього християнства) як “гостра еллінізація християнства”. Мається на увазі той факт, що християнські мислителі активно використовували здобутки античної філософії у розгортанні та доведенні своїх міркувань.  Для патристики був характерним поділ на східну (грецькомовну) та західну (латиномовну). Рубіж ІІ–ІІІ ст. – це момент зародження систематичної патристики, в становленні якої відчувались впливи східної патристики. На початку цього періоду стояла відома Олександрійська катехічна школа (Климент Олександрійській, Ориген), яка поєднувала Біблію та еллінізм. З діяль­ністю цієї школи пов’язаний перехід до поглиблених філософсько-теоло­гічних побудов. Розробляється концепція Христа-Логосу, котрий опосе­редковує зв’язок між Богом і світом; розширяються і поглиблюються екзе­гетичні (тлумачні) дослідження Священного Писання. Вперше відбувається чітке визначення місця філософії у новому християнському світобаченні: Климент Олександрійський вводить формулу “Філософія є прислужницею теології”, тобто філософія розглядається як підготовче навчання, що “про­кладає і вирівнює шлях по Христу”. Отже, вимальовується таке співвідношення найперших світоглядних цінностей епохи: релігія – теологія (як ідейна складова релігії) – філософія – інші знання та науки. Звісно, філософія тепер є виключно релігійною, а її предмет окреслюється так: філософія є любов до мудрості, оскільки ж істинною мудрістю є Бог, то філософія є любов до Бога. ІІІ–ІV ст. – епоха жорстоких тринітарних (про співвідношення осіб – іпостасей Святої Трійці) і христологічних (про поєднання в Христі божественного та людського начал) сперечань, боротьби з аріанством (яке визнавало Христа не Богом, а лише надзвичайно праведною людиною). Цей період знаменується виступами Афанасія Великого та діяльністю “Великих каппадокійців”: Василія Великого, Григорія Назіанзіна (Богослова) і Григорія Ніського. Вони зробили істотний внесок в обґрунтування догмату Святої Трійці, зміст якого можна передати формулою: “спільна сутність (усія), природа і воля, але три різні божественні постаті (іпостасі)”. Їхню позицію називали “гомоусією” – “єдиносутністю”, оскільки за їхнім переконанням Христос мав ту саму сутність, що й інші іпостасі Трійці. Велика заслуга належить їм у виробленні “халкідонської формули”, смисл якої можна пере­дати словами: “Христос, єдинородний Син Божий, який має дві природи – людську і божественну, незлиті і нероздільні, так що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності”. Загалом каппадокійці схилялися до визнання згоди між одкровенням і філософією.  Одним із представників східної патристики, котрий надзвичайно сильно вплинув на західну думку, був Псевдо-Діонісій Ареопагіт (до цього часу тривають суперечки щодо того, хто насправді є автором впливових творів, тому перед його іменем ставлять префікс “Псевдо” – “ніби”). Здійснюючи глибинний синтез християнства і неоплатонізму, він в своїх працях (“Про Божественні імена”, “Про містичну теологію”, “Про небесну ієрархію”) подав два способи пізнання Абсолюту – катафатичний (позитивний) та апофатичний (негативний): спочатку ми повинні приписати Божеству усі гідності існуючого, а потім піддати їх усі запереченню, оскільки усі вони і весь світ загалом є ніщо порівняно з Абсолютом. Багато уваги в його творах приділяється розробленню вчення про небесну ієрархію та її земне відображення, яким насамперед поставала Церква. Найвидатнішим представником західної патристики варто визнати Ав­релія Августина (або Августина Блаженного, єпископа Гіппонійського). У своїх численних творах, що загалом окреслили систему філософсько-бого­словського вчення, він висуває багато ідей, що надовго визначили шляхи розвитку західного богослов’я і філософії. “Бог і моя власна душа” – ось дві теми, які беззаперечно його цікавили. Людина, за Августином, являє собою душу, що розпоряджається тілом, тому в людині потрібно відрізняти “зовнішню” та “внутрішню” людину. Душа складається із єдності пам’яті, волі та розуму. Основою духовного життя він вважає радше волю, ніж розум, оскільки без внутрішнього зосередження не може відбутись жодний духовний акт. Вважається, що цими ідеями Августин започаткував психологію людської суб’єктивності. Злободенне звучання надає він і темі теодицеї – темі виправдання Бога за існуюче в світі зло, вважаючи, однак, що зло – це є не сутність, а недолік добра; зрештою зло просто необхідне для гармонії у світі. Дуже гостро Августин виступав проти єретичних учень. Його суперечка з Пелагієм про спів­відношення Божественної Благодаті і свободи волі людини схилила його до вчення про предистинацію (напередвизначеність), згідно з яким кожна людина від самого початку визначена Богом бути гріховною або праведною, хоча початкове входження гріха у світ зумовлене людською волею. Людина сама вже не здатна врятуватись від гріха, а її рятує божественна благодать. Однак його теза про те, що спасає божественна Благодать (оскільки первородний гріх затягує людську волю в рабство) піднімає, як не дивно, проблему релігійної цінності гріха і філософську проблему співвідношення свободи і зла. З теологічної точки зору важливо те, що гріх не може бути переборений суто моральним шляхом.  Величезного впливу на подальшу думку мало і його вчення про два Гради: небесний і земний. По суті це була перша розвинута християнська історіософія. Поступове посилення Града Божого (а на землі його репрезентує Церква) і послаблення града земного (Держави) вибудовувалось як внутрішнє спря­мування історичного процесу до свого завершення (християнська есхатологія). До надбань видатного патристика належать і підходи до історії філософії, оскільки він першим почав доводити, що філософія рухалася шляхом не простого накопичення думок, а сходження від фізичних концепцій до духовних, тобто до християнської мудрості. Іншим видатним представником західної патристики був С. Боецій, який добре знаючи грецьку мову, переклав на латину твори Платона і Арістотеля, а також почав майстерно використовувати логіку для вирішення теологічних проблем. Тому С. Боецій належить до “зачинателів” схоластики.  Подальші століття патристики (V–VIII ст.) вже не дали таких значних і оригінальних умів, але породили багату коментаторську і компіляторську літературу (Кассіодор, Ісидор Севільський, Беда Досточтимий та ін., аж до Алкуїна). Загалом заслуга патристики, яка синтезувала неоплатонізм з християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але й пізніше в культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції. Загалом патристика розробила ідейні засади християнського світобачення. Патристика брала також участь в закладанні самих основ символічного менталітету середньовіччя. Ймовірно, дух цієї епохи можна виразити і так: здивуйся усьому і відчуй страх і благоговіння. Здивуйся кожному окремо, але насамперед тому, що є над усім взагалі. Унікальне є разом з тим і загально значуще, але лише в повноті божественного творіння з нічого.