8. Самореалізація особи. Роль особистості в історії. Самоцінність людського життя. Сенс життя людини. Проблема людського щастя. Аморальність використання людини як засобу.

Одвічна мрія людства – створення гармонійних відносин між людьми, між народами, націями, релігійними общинам, між поколіннями, між чоловіком і жінкою, між людиною і природою. Мрія про гармонію породжувалась реальним життям людей - складним, хаотичним, суперечливим, дисгармонійним, трагічним. Основою дисгармонійності життя людей є відчуження, що являє собою процес перетворення діяльності людини і її результатів у самостійну силу, що протистоїть її творцю, ворожу йому. В певних умовах створені руками людини предмети схожі на випущений із пляшки "джин" і закабаляють свого визволителя,  починають владарювати над своїм творцем, роблять його своїм ворогом. Так, в умовах поділу праці, наприклад, у конвейерному виробництві, робітник, який змушений виконувати часткові операції, стає придатком, живою деталлю машини, втрачає контроль над кінцевим результатом своєї діяльності, яка стає нетворчою, механічною, невільною - простою функцією більш загального цілого.

Ринкова економіка - особливо на ранніх етапах розвитку: на етапі так званого "початкового накопичення капіталу", коли суспільство ще не виробило форм стабілізації,  противаг, компенсації негативних: наслідків гри стихійних ринкових сил, - створює умови для економічних форм відчуження. Відчуження від засобів виробництва може відбуватися і в формі одержавлення, насильницької колективізації, усунення робітника від управління власним виробництвом і позбавлення права розпоряджатися продуктами своєї праці, як це мало місце з нашому суспільстві. Одна із передумов нормального розвитку суспільства - возз’єднання працівника із засобами праці, ліквідація експлуатації з боку держави.

У політичній сфері відчуження виявляється як усунення людини від управління,  від прийняття політичних рішень, як обмеження прав і свобод громадян, як монополізація законодавчих і розпорядчих функцій окремою соціальною групою – бюрократією. Максимальною мірою відчуження від влади відбувається в тоталітарній державі. Відчуження виявляється і в сфері естетичній: не сприйняття естетичних цінностей, через об’єктивні чи суб’єктивні причини, не прилучення до досягнень естетичної і художньої культури,  поганий смак,  захопленість "масовою культурою" і непристойністю - ось найістотніші його вияви. Розбіжність практичних потреб людей, практичної мудрості і офіційної моральної доктрини породжує,  з одного боку, лицемірність, "зовнішнє" прийняття норм, показуху, дворушництво, прагнення продемонструвати доброчесність, якої по cуті у людей немає. Відчуження у моральній сфері пов’язане з розривом з моральними нормами, заповідями загальнолюдської моралі, з іншими людьми і самим собою, власною людською сутністю, адже гуманний людський зв’язок і є справжня сутність людини.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє, мислить, творить, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е.Фромма, в самих основах людського існування укорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для Індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал, реалізації якого людина може присвятити своє життя (це може бути ідея комунізму, «світлого майбутнього» тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнятися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Як писав французький філософ Г.Марсель, «піднятися до Бога — це означає ввійти в самих себе, більше того, в глибину самих себе — і себе ж перевершити». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і «ближніми», і «дальніми»), з культурою людства. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.